Ми­ну­ло­го ро­ку в Ук­раїні вий­ш­ла в пе­ре­кладі ук­раїнською на­уко­ва пра­ця бри­тансь­ко­го дослідни­ка Ен­тоні Сміта «Куль­турні ос­но­ви націй. Ієрархія, за­повіт і ре­с­публіка»(1). Завдяки гли­бо­кому досліджен­ню те­ми, си­с­те­ма­ти­зації і ве­ли­кому ма­сиву істо­рич­них фактів твір став подією в куль­тур­но­му житті, не ви­пад­ко­во йо­го на­зва­ли інте­лек­ту­аль­ним по­дви­гом. Крім то­го те­ма націй і національ­ної іден­тич­ності впро­довж ос­танніх століть вва­жа­ла­ся драж­ли­вою і ри­зи­ко­ва­ною для дослідників. Ен­тоні Сміт роз­кри­ває гли­бинні ре­су­си націй, які політич­но сфор­му­ва­ли­ся у час новітньої історії, але існу­ва­ли віддав­на як ет­но­си й уче­ний чітко сфор­му­лю­вав їхні ха­рак­терні ри­си.

По­нят­тя ет­но­су і нації ба­га­то в чо­му то­тожні, а розрізня­ють­ся за істо­рич­ною три­валістю в часі. Нація – по­нят­тя, яке на­ро­ди­ло­ся в кінці ХУІІІ – на по­чат­ку ХІХ століття. Сміт виз­на­чає її як людсь­ку спільно­ту, яка про­жи­ває на своїй те­ри­торії, об’єдна­на спільною мо­вою та куль­тур­ни­ми цінно­с­тя­ми і са­мо­виз­на­че­на, тоб­то свідо­ма своєї спільно­ти. До за­сад­ни­чих куль­тур­них цінно­с­тей на­ле­жать ко­ди і сим­во­ли, тісно пов’язані з міфа­ми і фоль­к­лор­ни­ми над­бан­ня­ми ет­но­су. Ет­нос – ут­во­рен­ня з ве­ли­кою ча­со­вою тяглістю, во­но жи­ву­че, життєздат­не й, на від­міну від по­нят­тя «нація», не об­тя­же­не політич­ни­ми інсти­туціями, включ­но з та­ки­ми як дер­жа­ва (як­що підій­ти до по­нять нація і ет­нос з по­зиція ре­алій на­шо­го сьо­го­ден­ня, то при­клад та­ко­го розрізнен­ня да­ло свят­ку­ван­ня в Києві 20-річчя Не­за­леж­ності Ук­раїни 24 серп­ня 2011 ро­ку. Політич­но за­ан­га­жо­вані зби­ра­ли­ся біля пам’ят­ни­ка Та­ра­су Шев­чен­ку, а на Євро­пейській площі – ті, хто прий­шов на па­рад ви­ши­ва­нок).

Ця кон­цепція до­по­ма­гає нам зро­зуміти та­ку важ­ли­ву річ: як вдалося ук­раїнцям, що впро­довж вось­ми століть прак­тич­но не ма­ли дер­жав­ності (за ви­нят­ком ко­рот­ко­го ча­су Хмель­нич­чи­ни та вже зовсім ко­рот­ко­го у вимірах істо­рич­но­го ча­су періоду УНР, Ге­ть­ма­на­ту і Ди­рек­торії), збе­рег­ти­ся як нація. У ХХ столітті Ук­раїна не ма­ла ста­ту­су са­мостійної дер­жа­ви, бу­ла ре­с­публікою в складі «со­ю­за не­ру­ши­мо­го», де па­ну­ва­ла російська мо­ва й російська куль­ту­ра, яка на­са­д­жу­ва­лась усім ре­с­публікам, а мо­ва і куль­ту­ра кож­ної з них роз­гля­да­лась як ви­яв «во­ро­жої» іде­о­логії – їй імперські слу­ги да­ли на­зву «бур­жу­аз­ний націо­налізм». ХХ століття не доз­во­ли­ло Ук­раїні роз­ви­ва­тись, як інші євро­пейські днації зі своїми дер­жав­ни­ми інсти­туціями. Але бу­ли си­ли, які не ми­ри­ли­ся зі ста­но­ви­щем ніве­ляції та ру­сифікації. Зо­к­ре­ма, ук­раїнське по­етич­не кіно 1960-х – по­чат­ку 1970-х за­про­по­ну­ва­ло політич­но не­за­ан­га­жо­вані фільми, які важ­ко бу­ло зви­ну­ва­ти­ти в бур­жу­аз­но­му націоналізмі. Про­те за відрив від су­час­ності й ме­то­ду соц­ре­алізму цей на­пря­м бу­ло за­бо­ро­не­но, а Іва­ну Ми­ко­лай­чу­ку, ак­то­рові зі світо­вим ім’ям, не доз­во­ля­ли зніма­ти­ся з 1973 по 1979 рік. Не­зва­жа­ю­чи на те, що Ми­ко­лай­чук не брав участі ні в ан­ти­ра­дянсь­ких акціях, не був ди­си­тен­том, йо­го роз­гля­да­ли як не­бла­го­надійно­го. У до­не­сенні Го­ло­ви КДБ при Раді Міністрів УРСР В. Фе­дор­чу­ка Пер­шо­му се­к­ре­та­рю ЦК Ком­партії Ук­раїни В.В. Щер­биць­ко­му від 16 лип­ня 1974 ро­ку се­ред іншо­го чи­таємо: «Ар­тист ки­но­сту­дии им. До­вжен­ко Ни­ко­лай­чук Иван Ва­си­ль­е­вич, 1941 го­да рож­де­ния, бес­пар­тий­ный в 1969-1972 гг. от­ри­ца­тель­но от­зы­вал­ся о со­вет­ской дей­ст­ви­тель­но­с­ти, ут­верж­дал, что на Ук­ра­и­не про­ис­хо­дит про­­цесс «ру­сы­фи­ка­ции». Воз­му­ща­ясь кри­ти­кой ки­но­фи­ль­ма «Білий птах з чор­ною оз­на­кою», имев­шей ме­с­то в вы­ступ­ле­ни­ях де­ле­га­тов на 24 съез­де КП Ук­ра­и­ны, Ми­ко­лай­чук за­явил, что вы­сту­пав­шие «про­яви­ли свою не­ком­пе­тент­ность в во­про­сах ки­но» и «по­ка­за­ли се­бя чи­нов­ни­ка­ми, го­то­вы­ми все ис­ка­ле­чить». «По­это­му, – ут­верж­да­ет он, – на Ук­ра­и­не нет ис­кус­ст­ва и твор­че­с­кие ра­бот­ни­ки не име­ют пра­ва ска­зать то, о чем ду­ма­ют». Ни­ко­лай­чук взят на про­вер­ку.»(2)

Не у сло­вах, ска­за­них Ми­ко­лай­чу­ком і за­пи­са­них сек­со­та­ми, спра­ва – те са­ме тоді го­во­рив ко­жен ук­раїнський ін­телігент. При­чи­ни за­бо­ро­ни Ми­ко­лай­чу­ка бу­ли інші: са­ме він на­га­ду­вав гля­да­чам про за­повіти предків, давні зви­чаї і об­ря­ди, на­родні пісні і танці, тоб­то пре­крас­не, ося­я­не твор­чим натх­нен­ням, Бо­жою іскрою, що кри­ло у собі ко­ди і сим­во­ли ет­но­су.

Іван Ми­ко­лай­чук як­раз і був носієм кодів і сим­волів ет­но­су ук­раїнсько­го. В йо­го ар­ти­с­тичній на­турі во­ни жи­ли і про­яв­ля­ли­ся при­род­но. До­дай­мо кра­си­ву зовнішність і не­пе­ресічний та­лант – і ми ма­ти­ме­мо пор­т­рет унікаль­но­го ук­раїнсько­го кіно­ак­то­ра, який не тільки приніс сла­ву ук­раїнсько­му кіно, а й ут­вер­див свій ет­нос у світо­во­му мас­штабі. Він не тільки жи­в у світі світо­гляд­но-зви­чаєвих сим­волів і кодів, а й узяв на се­бе місію відро­ди­ти, вдих­ну­ти в них жит­тя, по­ши­ри­ти їх за до­по­мо­гою та­ко­го ма­со­во­го ми­с­тецтва як кіне­ма­то­граф.

Од­на із кон­цеп­ту­аль­но важ­ли­вих у творчій біог­рафії Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка ро­лей – Ро­ман у фільмі Бо­ри­са Івчен­ка «Ан­нич­ка». Сю­жет бу­дується до­вко­ла кла­со­во­го про­ти­сто­ян­ня: за­мож­ний ґаз­да за­сва­тав свою донь­ку Ан­нич­ку за кра­си­во­го і та­кож за­мож­но­го легіня Ро­ма­на. Во­на ж по­ко­ха­ла пар­ти­за­на, на яко­го ви­пад­ко­во на­тра­пи­ла в лісі й до­гля­да­ла йо­го, по­ра­не­но­го. Че­рез 43 ро­ки після ви­хо­ду фільму гля­да­ча за­хоп­лює не ця колізія, (на­впа­ки, скоріше ди­вує, як мог­ла Ан­нич­ка проміня­ти місце­во­го кра­се­ня на невідо­му лю­ди­ну), а той по­бут і жит­тя гу­цулів, а особ­ли­во той та­нець-зма­ган­ня між Іван­ком (Іван Га­в­ри­люк) і Ро­ма­ном. За ви­я­вом вро­д­же­ної пла­с­тич­ності і кра­си – це один із зразків етнічно­го ко­ду й то­му фільм за­ли­шається ціка­вим і сьо­годні. Гу­цульсь­кий та­нець – це сим­вол ви­т­ри­ва­лості, умілості, лег­кості в ру­хах і го­ло­вне – сво­бо­ди. І не тільки сво­бо­ди осо­бистісно­го са­мо­ви­ра­жен­ня, а й сво­бо­ди ду­ху, бут­тя лю­дей, які жи­вуть у важ­ко­до­­ступ­них го­рах і є вільни­ми. Та­ки­ми во­ни по­ка­зані в епічно­му фільмі Ле­оніда Оси­ки «За­хар Бер­кут» за Іва­ном Фран­ком. І хо­ча в Ми­ко­лай­чу­ка там не­ве­ли­ка роль, але во­на зна­чу­ща і зна­ко­ва. Зга­да­ти б епізод, ко­ли йо­го Лю­бо­мир ве­лить бо­я­ри­ну Ту­га­ру Во­вку зня­ти шап­ку на знак по­ша­ни до гро­ма­ди, яка зібра­ла­ся на віче. Ту­хольці – на­род вільний, вони не виз­нають над со­бою бо­ярсь­кої вла­ди, ба більше, во­ни пе­ре­ма­га­ють на­ба­га­то сильнішо­го во­ро­га – мон­гольсь­ку на­ва­лу, за­ма­нив­ши супротивника в уще­ли­ну і за­то­пив­ши во­дою. У цьо­му фільмі зно­ву пе­ре­ти­на­ють­ся долі ге­роїв двох Іванів – Га­в­ри­лю­ка і Ми­ко­лай­чу­ка, обид­ва їхні ге­рої – Мак­сим і Лю­бо­мир – ма­ють за­ги­ну­ти, принісши се­бе в жерт­ву. Ет­нос – ук­раїнці, яких уо­соб­лю­ва­ла ту­хольсь­ка гро­ма­да, – за­ли­шив­ся жи­ти вільно на своїй те­ри­торії, зни­щив­ши во­ро­га, але ціною ста­ло жит­тя двох братів Бер­кутів.

Апе­ляція до міфів, в то­му числі й біблійних, – це оз­на­ка по­вноцінно­го етнічно­го ми­с­тецтва, тісно пов’яза­ного з вла­сним корінням. Біблійний міф про братів Аве­ля і Каї­на – цей міф про первісний гріх, яким є вбив­ст­во сво­го кров­но­го бра­та, – жи­ве у ко­лек­тивній свідо­мості. Він не те, що мо­де­лює по­ведінку, але є пе­ча­тю, на­кла­де­ною на людсь­кий рід, і в різні істо­ричні ча­си по­вто­рюється. Про це засвідчу­ють літе­ра­турні тво­ри – зо­к­ре­ма, «Зем­ля» Оль­ги Ко­би­лянсь­кої. Пе­т­ро і Орест у фільмі «Білий птах з чор­ною оз­на­кою», сце­нарій яко­го Іван Ми­ко­лай­чук на­пи­сав спільно з Юрієм Іллєнком, асоціюється з міфом про Аве­ля і Каїна – і відси­лає до цьо­го міфу не тільки мо­тив бра­тов­бив­ст­ва. Фільм, у яко­му буяє життєстверд­на си­ла пре­крас­но­го, по­ка­зав роз­брат у ши­ро­ко­му мас­штабі, до яко­го при­зво­дить іде­о­логія кла­со­вої не­тер­пимості, роз­брат, що спричинився до двох світо­вих воєн, який і до­нині про­яв­ляється у нашій країні, на землі, ство­реній Бо­гом для людсь­ко­го бла­го­ден­ст­ва.

Уже зга­ду­ва­ло­ся про те, яким вірту­оз­ним Іван Ми­ко­лай­чук був у танці, як знав­ся на біблійних пе­ре­ка­зах. Він при­­род­но відчу­вав се­бе у стихії етнічних ри­ту­алів – зга­дай­мо свя­то Ма­лан­ки в «Тінях за­бу­тих предків» та в йо­го «Такій пізній, такій теплій осені», ще­д­ру­ван­ня на Свят-вечір у «Тінях». Він лю­бив на­родні пісні, знав їх ба­га­то, сам чу­до­во співав. Не див­но, що їх ба­га­то зву­чить у фільмах, до яких він ук­ла­дав му­зи­ку. За­гад­кою за­ли­шається, як йо­му вда­ло­ся пе­ре­ко­на­ти гля­дачів у при­род­ності проспіва­ної ра­зом із Ко­с­тян­ти­ном Сте­пан­ко­вим пісні «Їхав ко­зак за Ду­най» у да­ле­ко­му від ук­раїнської іден­тич­ності фільмі «Коміса­ри», де йшло­ся про більшо­виць­ку так­ти­ку і стра­тегію в період не­пу.

Цілко­ви­ту сво­бо­ду дав собі Ми­ко­лай­чук, ук­ла­да­ю­чи му­зи­ку до «Біло­го пта­ха», «Про­па­лої гра­мо­ти», «Ва­ви­ло­на ХХ». Ка­мер­то­ном до «Біло­го пта­ха...» зву­чить за ка­д­ром зво­ру­ш­ли­вий го­лос йо­го дру­жи­ни, співач­ки Марічки Ми­ко­лай­чук. У сцені весілля по­по­вої донь­ки Да­ни мож­на на­ра­ху­ва­ти кілька видів і гли­бин­них шарів ук­раїнської етнічної куль­ту­ри – зви­чаї, му­зи­ка, та­нець, свят­ко­ве вбран­ня. Все во­но в єдності до­не­се­не до нас че­рез століття, і дав йо­му ек­ран­не жит­тя не хто інший, як Іван Ми­ко­лай­чук.

За­вдяки ма­со­во­му ми­с­тецтву кіно Ми­ко­лай­чук не про­сто ак­ту­алізу­вав етнічні ко­ди і сим­во­ли у період ру­сифікації, він зму­шує нас і сьо­годні за­хоп­лю­ва­ти­ся ни­ми.

У ба­га­ть­ох ет­носів існує міф про об­раність. Ко­ли ди­виш­ся епізод тан­цю Оре­с­та і Да­ни, або та­нець Ро­ма­на й Іван­ка, або та­нець Ми­ко­лай­чу­ко­во­го ге­роя у «Камінно­му хре­сті», ду­маєш про речі са­к­ральні, про об­раність ук­раїн­сько­го ет­но­су. Не­хай цієї об­ра­ності й не за­пи­са­но­го на скри­жа­лях якоїсь вічної кни­ги, але об­раність ук­раїнсько­го ет­но­су в то­му, що він проніс по­чут­тя пре­крас­но­го крізь ней­мовірні крив­ди і ви­про­бу­ван­ня, які ви­па­да­ли на йо­го до­лю, особ­ли­во – у ХХ столітті. І в цьо­му є також особ­ли­ва за­слу­га кіно­ак­то­ра, сце­на­ри­с­та, ре­жи­се­ра Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка. Він не зай­мав­ся просвітництвом, але дав мож­ливість ба­га­ть­ом ук­раїнцям відчу­ти, пе­ре­жи­ти свою історію і до­лю, а це відчут­тя, за Смітом, є од­ним із ос­но­во­по­лож­них вимірів національ­но­го існу­ван­ня: спільно­ти, те­ри­торії та долі.

* Лекція, про­чи­та­на в Ака­демії СБУ 29 жовт­ня 2011.

1. Сміт Ен­тоні Д. Куль­турні ос­но­ви націй. Ієрархія, за­повіт і ре­с­публіка. – Пер з англ. – К.: Тем­по­ра. – 2010.

2. Дзю­ба Мар­та. КДБ про Па­ра­джа­но­ва. До­ку­мен­ти із роз­се­кре­че­но­го архіву КДБ УРСР. – «Кіно-Те­атр». – 2011. – № 2. – С.37.