28 черв­ня 1949 ро­ку в житті сту­ден­та Київсько­го інсти­ту­ту те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва Во­ло­ди­ми­ра Де­ни­сен­ка, що закінчив другий курс, ста­ло­ся дві ек­с­т­ра­ор­ди­нарні події – рішен­ням керівництва інсти­ту­ту йо­му, од­но­му з кра­щих сту­дентів, при­су­ди­ли Сталінську сти­пендію. А вночі, на­пе­ре­додні цієї події, йо­го аре­ш­ту­ва­ли ка­ральні ор­га­ни. Далі – ув’яз­нен­ня, ви­рок та поз­бав­лен­ня волі на 5-річний термін і відбу­ван­ня по­ка­ран­ня. В Центральному дер­жав­ному архіві громадських ор­ганізацій (ЦДАГО) зберігається пап­ка з до­ку­мен­та­ми (Справа 149404), які про­ли­ва­ють світло на те, що ста­ло­ся з 19-річним юна­ком. Зви­ну­ва­чен­ня бу­ли сміхо­творні і, яс­на річ, сфа­б­ри­ко­вані. Не­сподіва­ний арешт та­ла­но­ви­то­го юна­ка – це наслідок дій ка­раль­них ор­ганів, які про­дов­жу­ва­ли «ви­ко­ну­ва­ти план бо­роть­би з «націона­лістич­ни­ми еле­мен­та­ми» за прин­ци­пом: як­що во­ро­га не­має, то йо­го тре­ба ви­га­да­ти. 11 трав­ня 1953 ро­ку Во­ло­ди­ми­ра до­ст­ро­ко­во звільни­ли за амністією, і він по­вер­нув­ся до навчання в інституті.

Утім, на ти­туль­но­му листі слідчої спра­ви Во­ло­ди­ми­ра Де­ни­сен­ка є да­то­ва­на 23 лип­ня 1956 ро­ку відмітка про ще один ор­ган слідства – Військо­вий три­бу­нал КВО. Ли­ше сьо­годні, після оз­най­ом­лен­ня з ма­теріала­ми, стає зро­зумілим, що слідство про­во­ди­лось про­ку­ро­ром військо­во­го три­бу­на­лу 1956 ро­ку. При­чи­ною ста­ла Во­ло­ди­ми­ро­ва за­ява до го­ло­вно­го про­ку­ро­ра СРСР Ру­ден­ка Р.А., на­пи­са­на у ве­ресні 1955 ро­ку, ко­ли він був сту­ден­том п’ято­го кур­су. По суті це за­ява-скар­га з ви­кла­ден­ням без­глуз­дості сфаль­сифіко­ва­них зви­ну­ва­чень у зраді Батьківщи­ни в шкільні ро­ки та аб­со­лют­ної безпідстав­ності ви­ро­ку. В за­яві Во­ло­дя опи­сав ме­то­ди слідства, що за­сто­со­ву­ва­ли­ся до ньо­го для ви­би­ван­ня «до­казів». На­прикінці вис­ло­вив про­хан­ня пе­ревіри­ти йо­го спра­ву та повністю ре­абіліту­ва­ти, ад­же він не скоїв жод­но­го зло­чи­ну.

Ні я, сестра, ні ма­ма про це нічо­го не зна­ли. Ли­ше че­рез півстоліття ос­мис­люєш, що тоді Во­ло­дя, бу­ду­чи сту­ден­том, став на шлях бо­роть­би за жит­тя, за знят­тя з ньо­го та­в­ра по­ми­лу­ва­но­го зло­чин­ця. На йо­го за­яву зре­а­гу­ва­ли май­же че­рез рік, у липні 1956 ро­ку після роз­крит­тя зло­чинів Сталіна. За про­по­зицією військо­во­го про­ку­ро­ра на ос­нові архівно-слідчої спра­ви та скар­ги за­су­д­же­но­го бу­ло ух­ва­ле­но по­ста­но­ву «О при­ня­тии де­ла к про­из­вод­ст­ву пред­ва­ри­тель­но­го след­ст­вия» (за підпи­сом помічни­ка військо­во­го про­ку­ро­ра КВО май­о­ра юс­тиції Іонішніна).

У про­цесі слідчих дій бу­ло про­ве­де­но до­пи­ти Во­лоді, на­шої дво­юрідної се­с­т­ри Марії Скрин­ник та кількох од­но­курс­ників. У про­то­колі до­пи­ту від 4 лип­ня 1956 ро­ку брат вик­лав суть то­го, як над ним ве­ло­ся ка­раль­не слідство. «Мне бы­ло предъ­яв­ле­но об­ви­не­ние в том, что я из­ме­нил Ро­ди­не и был уча­ст­ни­ком ан­ти­со­вет­ской ор­га­ни­за­ции. Я от­ри­цал это об­ви­не­ние, но в свя­зи с тем, что ко мне при­ме­ня­лись не­за­кон­ные ме­то­ды след­ст­вия – за­пу­ги­ва­ние, ли­ше­ние сна, я был до­ве­ден до та­ко­го со­сто­я­ния, что стал ого­ва­ри­вать се­бя и под­пи­сы­вать про­то­ко­лы, ко­то­рые со­став­лял сле­до­ва­тель Ра­по­та».

Далі він по­яс­нив, що це зви­ну­ва­чен­ня сто­су­ва­ло­ся на­вчан­ня в де­ся­то­му класі протягом трьох місяців після переїзду до Києва. Учні цьо­го кла­су під час до­питів на­зва­ли йо­го прізви­ще як лю­ди­ни, яка поділя­ла їхні націоналістичні по­гля­ди. Ці по­ка­зан­ня слідчий ква­лі­фіку­вав як «пре­ступ­ную связь, из­ме­ну Ро­ди­не». 1956 ро­ку Во­ло­дя довів не­при­четність дво­юрідної се­с­т­ри Марії до ОУН-УПА. Зви­ну­ва­чен­ня бу­ли без­глузді, а слідчий навіть не вик­ли­кав Марію для по­яс­нен­ня, чо­му во­на їзди­ла на Західну Ук­раїну. Брат та­кож спро­с­ту­вав на­клеп про на­пи­сан­ня ним ан­ти­ра­дянсь­ких віршів.

У ході цьо­го слідства про­ве­ли до­пит Марії, яка бу­ла вкрай зди­во­ва­на зви­ну­ва­чен­ням у при­чет­ності до націоналістич­них ор­ганізацій, оскільки їзди­ла в західні об­ласті Ук­раїни за про­дук­та­ми, щоб вря­ту­ва­ти ро­ди­ну від го­ло­ду. На до­пи­ти та­кож вик­ли­ка­ли од­но­курс­ників – Світла­ну Се­мигіну, Ар­кадія Дра­ка, Мар­ка Смєхо­ва. У всіх про­то­ко­лах ствер­д­жується ви­со­ка об­да­ро­ваність бра­та, еру­диція. Всі од­но­стай­но за­пе­ре­чу­ва­ли, що він вів ан­ти­ра­дянські роз­мо­ви.

Далі в справі є Про­тест військо­во­го про­ку­ро­ра Київсько­го військо­во­го ок­ру­гу ге­не­рал-май­о­ра юс­тиції Бу­даргіна до військо­во­го три­бу­на­лу КВО (під гри­фом «се­к­рет­но»). У цьо­му до­ку­менті ви­кла­де­но об­ґрун­ту­ван­ня про­по­зиції відміни­ти по­ста­но­ву «Осо­бо­го Со­ве­ща­ния при МГБ СССР» від 10.12.1949, а спра­ву Де­ни­сен­ка при­пи­ни­ти за відсутністю в йо­го діях скла­ду зло­чи­ну. І на­решті військо­вий три­бу­нал КВО 24 серп­ня 1956 ро­ку ста­вить крап­ку в цій історії: «Про­тест військо­во­го про­ку­ро­ра за­до­воль­ни­ти», на підставі чо­го бу­ло ви­да­но довідку від 28 серп­ня то­го ж ро­ку, яка та­кож є у справі.

На­во­ди­мо лист Во­ло­ди­ми­ра Де­ни­сен­ка до Ге­не­раль­но­го про­ку­ро­ра СРСР Ру­ден­ка.

Ге­не­раль­но­му про­ку­ро­ру СССР Ру­ден­ко Р. А.

От гр-на Де­ни­сен­ко Вла­ди­ми­ра Те­рен­ть­е­ви­ча,

1930 г. рож­де­ния, про­жи­ва­ю­ще­го в г. Ки­е­ве

по ул.Крас­но­ар­мей­ской №180, кв. 40,

За­яв­ле­ние.

28 ию­ня 1949 го­да я был аре­с­то­ван ор­га­на­ми КГБ УССР и ре­ше­ни­ем осо­бо­го со­ве­ща­ния был осуж­ден 10 де­ка­б­ря 1949 г. по де­лу КГБ УССР по ст. ст. 5410 ч. I, 5412 УК УССР к ли­ше­нию сво­бо­ды на пять лет без по­ра­же­ния в пра­вах.

К мо­мен­ту мо­е­го аре­с­та я учил­ся в Ки­ев­ском Те­а­т­раль­ном Ин­сти­ту­те им. Кар­пен­ко-Ка­ро­го, был от­лич­ник уче­бы, ста­лин­ский сти­пен­ди­ат, член ВЛКСМ с 1944 г. Про­жи­вал в г. Ки­е­ве в се­мье от­ца. Отец ра­бо­тал глав­ным ин­же­не­ром Ки­ев­ско­го шли­фо­валь­но-по­ли­ро­воч­но­го за­во­да. Мать – врач, ра­бо­та­ла в Ки­ев­ской Ок­тябрь­ской боль­ни­це.

Я стре­мил­ся стать ре­жис­се­ром, по­кла­дая все си­лы в уче­бу, ра­бо­ту.

Но при след­ст­вии мне предъ­я­ви­ли ни­чем не обос­но­ван­ные об­ви­не­ния в из­ме­не ро­ди­не, в при­над­леж­но­с­ти к ан­ти­со­вет­ской ор­га­ни­за­ции, в на­пи­са­нии ан­ти­со­вет­ских сти­хов, в на­ла­жи­ва­нии свя­зей с бан­ди­та­ми, в ук­ры­ва­тель­ст­ве вра­гов на­ро­да.

До­ка­за­тельств к это­му не бы­ло ни­ка­ких, кро­ме по­ка­за­ний школь­ни­ков Пронь­ки­на и Пи­доп­лич­ко, ко­то­рые учи­лись со мной в 10-м клас­се Ки­ев­ской сред­ней шко­лы им. П.Г. Ты­чи­ны. Они по­ка­зы­ва­ли, что я яко­бы при­сут­ст­во­вал при их ан­ти­со­вет­ских раз­го­во­рах, буд­то бы вы­зы­вал­ся на­пи­сать ан­ти­со­вет­ский па­ск­виль, но по­че­му-то не на­пи­сал. Эти по­ка­за­ния бы­ли вы­мы­ш­лен­ны­ми, лож­ны­ми. Кро­ме них, ме­ня ули­чал не­кий Стець­ко, сту­дент Ки­ев­ско­го Те­а­т­раль­но­го Ин­сти­ту­та, на­хо­дя­щий­ся в то вре­мя под след­ст­ви­ем, в на­пи­са­нии яко­бы мной ан­ти­со­вет­ской ча­с­туш­ки, най­ден­ной у не­го при обы­с­ке. Это бы­ла яв­ная и на­глая ложь, что и вы­яс­ни­лось при оч­ной став­ке со Стець­ко. Сти­хи, най­ден­ные у Стець­ко, бы­ли на­пи­са­ны его ру­кой. Мои сти­хи, ко­то­рые бы­ли изъ­я­ты при обы­с­ке у ме­ня до­ма, ни­че­го об­ще­го не име­ли с ан­ти­со­вет­чи­ной, это бы­ла ли­ри­ка, сти­хи по­свя­щен­ные го­дов­щи­не Ве­ли­кой Ок­тябрь­ской Ре­во­лю­ции, тру­ду ком­со­моль­цев, по­дви­гам со­вет­ских лю­дей. Те­т­ра­ди с эти­ми мо­и­ми сти­ха­ми бы­ли со­жже­ны в хо­де след­ст­вия, как не­при­год­ные к де­лу, не взи­рая на мои прось­бы воз­вра­тить их мо­ей ма­те­ри. Не­ко­то­рые из этих сти­хов со­хра­ни­лись у ме­ня до­ма.

Вот все до­ка­за­тель­ст­ва, ко­то­рые вы­став­ля­лись про­тив ме­ня во вре­мя след­ст­вия.

Тя­же­лые ус­ло­вия след­ст­вия, страш­ные, ни­чем не обос­но­ван­ные об­ви­не­ния, уг­ро­зы, ноч­ные до­про­сы при­ве­ли ме­ня в от­ча­я­ние. Мне бы­ло 19 лет, я был не­о­пы­тен и ро­бок. Мои от­ве­ты ка­зу­и­с­ти­че­с­ки ис­тол­ко­вы­ва­лись, пе­ре­ви­ра­лись, ка­ким-то об­ра­зом пре­об­ра­зо­вы­ва­лись под пе­ром сле­до­ва­те­ля. Утом­лен­ный стро­гим ре­жи­мом, бес­сон­ни­цей и мо­раль­ным по­тря­се­ни­ем, я ого­ва­ри­вал се­бя и под­пи­сы­вал про­то­ко­лы до­про­сов не со­зна­вая и не по­мня то­го, что в них бы­ло на­пи­са­но.

Та­ким об­ра­зом, ме­ня об­ви­ни­ли в пре­ступ­ной де­я­тель­но­с­ти за пе­ри­од с 1947 г. по 1949 г. – ког­да мне бы­ло 17–18 лет.

В дей­ст­ви­тель­но­с­ти бы­ло так: в 1947 го­ду, по­сле де­мо­би­ли­за­ции от­ца из ря­дов Со­вет­ской Ар­мии, на­ша се­мья пе­ре­еха­ла в г. Ки­ев, я по­сту­пил в 10-й класс Ки­ев­ской сред­ней шко­лы №49 в фе­в­ра­ле м-це, т.е. под ко­нец учеб­но­го го­да. Ма­те­ри­аль­ное по­ло­же­ние на­шей се­мьи бы­ло очень тя­же­лым, кар­точ­ки на хлеб, пер­вое вре­мя, по­лу­чал толь­ко один отец. Я очень нуж­дал­ся, был пло­хо одет, про­пу­с­кал уро­ки – ме­ня хо­те­ли ис­клю­чить из шко­лы. Но мать уп­ро­си­ла ди­рек­то­ра ос­та­вить ме­ня в шко­ле.

В это же вре­мя в этом клас­се учи­лись уче­ни­ки Пронь­кин и Пи­доп­лич­ко. Они во вре­мя пе­ре­мен сме­я­лись над мо­ей бед­но­с­тью и рас­ска­зы­ва­ли по по­во­ду ма­те­ри­аль­но­го по­ло­же­ния ка­кие-то при­ба­ут­ки и анек­до­ты. Я не об­ра­щал на это вни­ма­ние – от­но­сил­ся к их раз­го­во­рам пас­сив­но. Мне бы­ло 17 лет, их я знал ма­ло, все­го два ме­ся­ца. Я был опу­щен и уг­не­тен сво­им со­сто­я­ни­ем.

По окон­ча­нии шко­лы я по­сту­пил в Ки­ев­ский Те­а­т­раль­ный Ин­сти­тут им. Кар­пен­ко-Ка­ро­го на ак­тер­ский фа­куль­тет.

Ме­ро­при­я­тия пар­тии и пра­ви­тель­ст­ва: де­неж­ная ре­фор­ма и от­ме­на кар­точ­ной си­с­те­мы рез­ко улуч­ши­ли ма­те­ри­аль­ное по­ло­же­ние на­шей се­мьи. Я стал учить­ся от­лич­но. Ме­ня пе­ре­ве­ли на ре­жис­сер­ский фа­куль­тет, из­бра­ли в со­вет На­уч­но­го сту­ден­че­с­ко­го то­ва­ри­ще­ст­ва. В кон­це вто­ро­го кур­са я был удо­с­то­ен Ста­лин­ской сти­пен­дии.

Пронь­ки­на и Пи­доп­лич­ко в эти го­ды я встре­чал слу­чай­но ра­за два или три на ули­це. На по­ли­ти­че­с­кие те­мы с ни­ми не раз­го­ва­ри­вал.

Сту­дент Стець­ко учил­ся в это вре­мя на 4-м кур­се. Я его знал толь­ко на­гляд­но. Не­за­дол­го пе­ред мо­им аре­с­том он по­про­сил у ме­ня те­т­радь со сти­ха­ми, вы­ра­зив же­ла­ние по­ло­жить их на му­зы­ку. Те­т­радь он вер­нул мне поч­ти че­рез ме­сяц очень не­о­хот­но и не на­пи­сав ни­ка­кой му­зы­ки. Эта те­т­радь на­хо­ди­лась при де­ле, сти­хи на­пи­сан­ные в ней бы­ли по­свя­ще­ны тру­ду мо­ло­дых ком­со­моль­цев. Вот в ос­нов­ном все что бы­ло со мной за пе­ри­од, на ко­то­рый па­да­ет мое об­ви­не­ние.

В чем моя ви­на – я не знаю. То­го, в чем ме­ня об­ви­ни­ли, ни­ког­да не бы­ло.

Я ду­мал, что ска­жу все это на су­де пе­ред людь­ми. Но су­да не бы­ло. Мне при­нес­ли в ка­ме­ру бу­маж­ку и про­чли ре­ше­ние осо­бо­го со­ве­ща­ния, ка­те­го­ри­че­с­ки за­пре­тив пра­во об­жа­ло­ва­ния.

За­тем ме­ня от­пра­ви­ли в ла­герь – Ки­ров­ская обл., Кай­ский р-н, п/я 231 – (Вят­лаг МВД).

В ла­ге­ре я вел се­бя до­б­ро­со­ве­ст­но на всех уча­ст­ках ра­бо­ты, ко­то­рые мне по­ру­ча­ли. Ра­бо­тал на об­щих ра­бо­тах и один год в цен­т­раль­ной агит­культ­бри­га­де. Че­ст­но вел се­бя в бы­ту. Не имел ни од­но­го взы­с­ка­ния.

11 мая 1953 г. я был до­сроч­но ос­во­бож­ден со сня­ти­ем су­ди­мо­с­ти по Ука­зу Пре­зи­ди­у­ма Вер­хов­но­го Со­ве­та СССР от 27 мар­та 1953 го­да (Об ам­ни­с­тии) – справ­ка об ос­во­бож­де­нии 8АА № П0025825.

По­сле ос­во­бож­де­ния был вос­ста­нов­лен в Ки­ев­ском Те­а­т­раль­ном Ин­сти­ту­те в сен­тя­б­ре м-це 1953 го­да. В 1954 г. вновь всту­пил в ря­ды ВЛКСМ. Учусь все вре­мя от­лич­но, взы­с­ка­ний не имею, ве­ду об­ще­ст­вен­ную ра­бо­ту.

Про­ис­шед­шее со мной тя­же­ло от­ра­зи­лось на со­сто­я­нии мо­ей се­мьи. Моя мать по­сле мо­е­го аре­с­та тя­же­ло за­бо­ле­ла серд­цем, ста­ла ин­ва­ли­дом 2-й груп­пы. Моя млад­шая се­с­т­ра ста­ла се­дая в 17-лет­нем воз­ра­с­те. Тя­же­лый от­пе­ча­ток ос­тав­ля­ют на мо­ей ду­ше и не­спра­вед­ли­во по­не­сен­ное на­ка­за­ние и по­до­зри­тель­ное от­но­ше­ние ок­ру­жа­ю­щих к «по­ми­ло­ван­но­му пре­ступ­ни­ку».

Я хо­чу жить пол­но­кров­ной сча­ст­ли­вой жиз­нью со­вет­ско­го граж­да­ни­на.

За пе­ри­од, к ко­то­ро­му от­но­сит­ся предъ­яв­ляв­ше­е­ся мне об­ви­не­ние, о мо­ем по­ве­де­нии, о мо­ей жиз­ни, о мо­ей уче­бе мо­гут ска­зать все пе­да­го­ги ин­сти­ту­та и шко­лы, все сту­ден­ты, ко­то­рые учи­лись со мной. Сре­ди них зна­ли ме­ня хо­ро­шо в то вре­мя Се­ми­ги­на Свет­ла­на, Бо­бош­ко Юрий, Вик­керс, Ту­ков, Шев­чен­ко. Хо­ро­шо ме­ня зна­ли пе­да­го­ги: Зем­га­но Игорь Фе­до­ро­вич, Ве­чо­ра Та­ть­я­на Алек­сан­д­ров­на, Тка­чен­ко Се­мен Ми­хай­ло­вич и дру­гие.

Та­ким об­ра­зом я со­вер­шен­но не ви­но­вен в том, что про­изо­ш­ло. По­это­му про­шу Ва­ше­го ука­за­ния о про­вер­ке мо­е­го де­ла на пред­мет его пре­кра­ще­ния и мо­ей пол­ной ре­а­би­ли­та­ции.

9/IX-1955 Де­ни­сен­ко

К дан­но­му за­яв­ле­нию при­ла­гаю две ха­рак­те­ри­с­ти­ки на мое имя, вы­дан­ные Ки­ев­ским Те­а­т­раль­ным Ин­сти­ту­том от 10 сен­тя­б­ря 1955 го­да и ко­пия от 20 ав­гу­с­та 1949 го­да.

28 серп­ня 1956 ро­ку В Де­ни­сен­ку за підпи­сом Го­ло­ви військо­во­го три­бу­на­лу Київсько­го військо­во­го ок­ру­гу пол­ков­ни­ка За­хар­чен­ка бу­ло ви­да­но довідку, в якій ко­рот­ко за­зна­ча­ло­ся:

«Де­ло по об­ви­не­нию Де­ни­сен­ко Вла­ди­ми­ра Те­рен­ть­е­ви­ча, 1930 го­да рож­де­ния, пе­ре­смо­т­ре­но во­ен­ным три­бу­на­лом Ки­ев­ско­го Во­ен­но­го ок­ру­га 24 ав­гу­с­та 1956 го­да.

По­ста­нов­ле­ние Осо­бо­го Со­ве­ща­ния при МГБ СССР от де­ся­то­го де­ка­б­ря 1949 го­да, в от­но­ше­нии Де­ни­сен­ко Вла­ди­ми­ра Те­рен­ть­е­ви­ча от­ме­не­но и де­ло о нем про­из­вод­ст­вом пре­кра­ще­но за от­сут­ст­ви­ем в его дей­ст­ви­ях со­ста­ва пре­ступ­ле­ния».

Де­ни­сен­ка відно­ви­ли в усіх гро­ма­дянсь­ких пра­вах, він зміг про­дов­жи­ти на­вчан­ня в інсти­туті, успішно йо­го закінчив, йо­го старт в ук­ра­їнсько­му кіно був успішним, 1964 ро­ку та­ла­но­ви­тий ре­жи­сер і сце­на­рист ус­ла­вив­ся фільмом «Сон», 1979 став ла­у­ре­а­том Дер­жав­ної пре­мії ім. Т. Шев­чен­ка, 1983 ро­ку йо­му при­своїли зван­ня на­род­но­го ар­ти­с­та Ук­раїни. Але при­чи­ною то­го, що він пе­ред­час­но по­мер (у віці 54 ро­ки), не втілив­ши ба­га­ть­ох твор­чих за­думів, без­пе­реч­но, є жор­сто­ке по­во­д­жен­ня під час слідства і незаслужене по­ка­ран­ня.