Єжи Штур (н. 1947, Краків) – польсь­кий ак­тор і ре­жи­сер. 1970-го закінчив Ягел­лонсь­кий універ­си­тет (фа­куль­тет польсь­кої філо­логії), 1972-го – ак­торсь­кий фа­куль­тет Краківської дер­жав­ної кінош­ко­ли ім. Людвіка Сольсь­ко­го. Пра­цю­вав з відо­ми­ми польсь­ки­ми те­а­т­раль­ни­ми ре­жи­се­ра­ми, се­ред яких – Кон­рад Сви­нарсь­кий, Єжи Яроць­кий, Ан­д­жей Вай­да, Єжи Ґжеґожевсь­кий та Бог­дан Ґус­а­ковсь­кий. Як те­а­т­раль­ний ре­жис­сер де­бю­ту­вав 1985 ро­ку мо­но­ви­с­та­вою «Кон­тра­бас» Патріка Зюскінда. Пра­цю­вав ре­жи­се­ром На­род­но­го те­а­т­ру (Teatr Ludowy) у Кра­кові. З 1990 ро­ку ви­кла­дає у Краківській кінош­колі ім. Людвіка Сольсь­ко­го, Сілезь­ко­му універ­си­теті в Ка­товіце то­що. 1994 ро­ку здо­був ступінь про­фе­со­ра те­а­т­раль­них ми­с­тецтв.

Знімається з 1970-х років, зіграв низ­ку ро­лей у фільмах Кши­ш­то­фа Кес­ль­овсь­ко­го, Юліуша Ма­хульсь­ко­го, Фелікса Фаль­ка, Ан­д­жея Вай­ди, Кши­ш­то­фа За­нуссі, Нанні Мо­ретті. 2007 ро­ку чи­тачі жур­на­лу FILM виз­на­ли йо­го «най­кра­щим ак­то­ром ос­танніх 50 років», а 2008 ро­ку – «най­кра­щим ко­медійним ак­то­ром ос­танніх 50 років».

Ав­тор чо­ти­рь­ох книг: ав­тобіог­рафічної «Хво­ро­ба сер­ця», 1992, «Серй­оз­но уда­ва­ти», 2001, «Вте­ча впе­ред», 2007, «Шту­ри. Ро­динні історії», 2008.

Як кіно­ре­жи­сер де­бю­ту­вав фільмом «Спи­сок ко­ха­нок» (1994) за мо­ти­ва­ми ро­ма­ну Єжи Пільха (спеціаль­ний приз журі 19-го фе­с­ти­ва­лю польсь­ко­го по­вно­ме­т­раж­но­го кіно у Ґдині). Інші фільми: «Лю­бовні історії», «Тиж­день з жит­тя чо­ловіка», «Ве­ли­кий звір», «По­го­да на за­в­т­ра».

2007 ро­ку Єжи Штур от­ри­мав особ­ли­вий приз за вне­сок у кіно на фе­с­ти­валі Camerimage у Лодзі. 2011 ро­ку на­го­ро­д­же­ний однією з най­ви­щих дер­жав­них відзнак Polonia Restituta від Пре­зи­ден­та Ре­с­публіки Поль­ща.

Цьо­го ро­ку Єжи Штур був го­ло­вою журі ІІ Одесь­ко­го МКФ. Під час ко­рот­кої пе­ре­рви між пе­ре­гля­да­ми ми го­во­ри­ли про кіно, те­атр та ви­пад­ко­вості, що трап­ля­ли­ся у житті Май­ст­ра.

- Сер­деч­но вітаю вас в Одесі. Одесь­кий МКФ по­зиціонує се­бе як фе­с­ти­валь ко­медійних фільмів. У нас в Ук­раїні, і вза­галі у країнах ко­лиш­нь­о­го Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу, Єжи Шту­ра зна­ють, перш за все, як ви­ко­нав­ця ко­медійних ро­лей. Але у вас чи­ма­ло серй­оз­них робіт, зо­к­ре­ма у фільмах Кши­ш­то­фа Кес­ль­овсь­ко­го, Ан­д­жея Вай­ди, Кши­ш­то­фа За­нуссі. Як ви вва­жаєте, чо­му вас більше зна­ють як ко­медійно­го ак­то­ра?

– Це про­сто ви­пад­ковість. Ми­ну­ло­го ро­ку я знімав­ся в Італії, і якось до ме­не підійшов опе­ра­тор і за­пи­тав: «Єжи, а чи ти ко­ли-не­будь грав у ко­медії?» Ось ба­чи­те, до­сить приїха­ти до іншої країни, і твій об­раз ак­то­ра сприй­мається інак­ше. Він не вірив, що я мо­жу гра­ти в ко­медіях, бо в Італії я грав серй­озні ролі – і в те­атрі, і в кіно, і там усі вже зна­ли ме­не як серй­оз­но­го ак­то­ра. Є та­кий відо­мий ви­па­док у кіно, що вже став май­же ен­цик­ло­пе­дич­ним. Ми знаємо відо­му ак­т­ри­су фільмів Ан­тоніоні – Моніку Вітті, жінку з ве­ли­кою таємни­цею, ко­ли во­на роз­лу­чи­ла­ся з Міке­лан­д­же­ло Ан­тоніоні, то по­ча­ла гра­ти у ко­медіях, і сьо­годні відо­ма як ве­ли­ка ко­медійна ак­т­ри­са. У Польщі це теж зміню­ва­ло­ся, я пам’ятаю, що ве­ликі бої з про­дю­се­ра­ми бу­ли у Юліуша Ма­хульсь­ко­го, який хотів за­ан­га­жу­ва­ти ме­не на роль у фільмі «Секс-місія» (у на­шо­му про­каті – «Нові ама­зон­ки». – О.Б.), оскільки про­дю­сер – ве­ли­кий ре­жи­сер Єжи Ка­ва­ле­ро­вич не хотів, аби я грав. Він вва­жав, що я – ак­тор кіно «мо­раль­но­го не­спо­кою», вне­су своєю при­сутністю інші ак­цен­ти. Це був теж пев­ною мірою ви­па­док, що я став ко­медійним ак­то­ром.

– Я чи­та­ла, що ко­ли ви по­ча­ли гра­ти у ко­медіях, Кши­ш­тоф Кес­ль­овсь­кий не сприй­няв цьо­го.

– Так, мені бу­ло тро­хи при­кро, бо са­ме він ме­не ви­хо­вав і сфор­му­вав як ак­то­ра. А ко­жен ре­жи­сер хо­че ма­ти об­раз ак­то­ра та­ким, яким він йо­го ство­рив. Але я теж десь про це вже го­во­рив. Пам’ятаю, коли грав у фільмі Кес­ль­овсь­ко­го «Три ко­ль­о­ри: білий», я приїхав до Па­ри­жа на оз­ву­чу­ван­ня. І Кес­ль­овсь­кий приїхав за мною до ае­ро­пор­ту і ска­зав, що я бу­ду жи­ти в ньо­го вдо­ма, щоб ми мог­ли спокійно по­го­во­ри­ти і поспілку­ва­ти­ся, ад­же дав­но не ба­чи­ли­ся. Вдо­ма я ба­чу – у ньо­го на по­лиці по­руч із фільма­ми і книж­ка­ми стоїть «Секс-місія» Ма­хульсь­ко­го. Я йо­го пи­таю «Кши­се­ку, а що тут ро­бить цей фільм?» А він мені: «Ну знаєш, як мені бу­ває тут у Па­рижі ду­же сум­но, то я вми­каю хви­лин на 10, щоб посміяти­ся». Вже з ро­ка­ми я зро­зумів, що він сприй­няв цей фільм.

– Ви зга­ду­ва­ли, що пра­цю­ва­ли в Італії – гра­ли у те­атрі і зніма­ли­ся у кіно. І я знаю, що ви маєте пре­стиж­ну італійську на­го­ро­ду для іно­зем­ця, який грав на сце­нах Італії.

– Так, так, це бу­ло в те­атрі. Це бу­ло 1982 ро­ку.

– Чо­му са­ме Італія?

– У Польщі в 60-ті ро­ки виїха­ти за кор­дон бу­ло прак­тич­но не­мож­ли­во. Най­б­лиж­че до та­ких ху­дожніх ес­ка­пад бу­ли му­зи­кан­ти, ад­же для них не існу­ва­ло мов­них бар’єрів. Моя дру­жи­на, чи, мо­же, тоді ще на­ре­че­на, от­ри­ма­ла сти­пендію як од­на з най­кра­щих сту­ден­ток Краківської ви­щої му­зич­ної шко­ли до Ака­демії «Сан­та Че­чилія» у Римі на літні кур­си, що відбу­ва­ли­ся у Ве­неції. І во­на виїха­ла пер­шою. Але я їй настільки за­зд­рив, що теж ор­ганізу­вав собі сти­пендію – мій пер­ший виїзд був на Ве­неційське бієна­ле. То бу­ла сти­пендія Міністер­ст­ва куль­ту­ри і ми­с­тецтв, я її от­ри­мав теж як один з най­кра­щих сту­дентів. А потім я ро­бив кар’єру в Польщі, грав у фільмах Кес­льовсь­ко­го, які за­зна­ли су­во­рої цен­зу­ри. Їх не ма­ли пра­ва ніде по­ка­зу­ва­ти, зо­к­ре­ма чу­до­вий фільм «Спокій». Я ду­мав, що так бу­де завжди, а потім «Ста­рий Те­атр» у Кра­кові по­чав їзди­ти на га­с­т­ролі, і ко­ли ми виїжджа­ли, ма­ли з со­бою якісь 5$, схо­ва­них у взутті. Ми всі ма­ли стра­шен­ний ком­плекс За­хо­ду. Досі він десь там спить у мені, хо­ча я вже об’їздив увесь світ… Утім, ми поз­бу­ва­ли­ся цьо­го ком­плек­су, ко­ли ви­хо­ди­ли на сце­ну… І потім, ко­ли чи­та­ли ре­цензії, де з ен­тузіаз­мом про нас пи­са­ли, особ­ли­во про ви­с­та­ви Ан­д­жея Вай­ди. Ну, і ще од­не. Я вже зіграв ве­ликі ролі у те­атрі, в кіно, на те­ле­ба­ченні, і по­ду­мав, чи мож­ли­во по­до­ла­ти мов­ний бар’єр на сцені? Бо в житті во­лодіти іно­зем­ною мо­вою – це од­не, і зовсім інше – гра­ти іншою мо­вою, звер­та­ю­чись до публіки. До лю­дей тієї країни… Я по­ду­мав: яка б не надійшла про­по­зиція з-за кор­до­ну – їду. Три­вав 1979 рік. І як­би про­по­зицію зініціюва­ли фіни, я сьо­годні був би відо­мим фінським ак­то­ром. А про­по­зиція надійшла з Італії: Універ­си­тет Пізи за­хотів зро­би­ти італійський про­мо-тур Вітка­ци – Станісла­ва Ігнація Вітке­ви­ча. Джо­ванні Пампільйоні – польсь­ко-італійський ре­жи­сер, італієць, який вчив­ся у Польщі, пе­ре­клав усь­о­го Вітка­ци. І він вирішив по­ста­ви­ти ви­с­та­ву і за­про­си­ти польсь­ко­го ак­то­ра. Це був Те­а­т­раль­ний Інсти­тут у Пон­те­дері, там, де пра­цю­вав Єжи Ґро­товсь­кий, тоб­то це бу­ло вже пов’яза­но із Поль­щею. Польсь­кий ак­тор мав зігра­ти го­ло­вну роль італійською. Про­по­зиція прий­ш­ла до ме­не, але я не го­во­рив італійською, і я по­чав вчи­ти мо­ву швид­ким кур­сом. На ща­с­тя, за фа­хом я філо­лог, вив­чав ла­ти­ну, от­же гра­ма­ти­ка да­ва­ла­ся мені лег­ко, але бра­ку­ва­ло слів, ну і швид­кості мов­лен­ня. З 1980 ро­ку я роз­по­чав свою кар’єру фак­тич­но на­но­во, оскільки там ме­не ніхто не знав. Пам’ятаю перші ре­пе­тиції. Як я за­пи­нав­ся, був стра­шен­но ску­тий. А біля ме­не сиділи ак­т­ри­си-італійки. Чую, од­на іншій ка­же: «Це, здається, якийсь відо­мий ак­тор з Польщі». Я ро­зумів, що по­чи­наю усе на­но­во, але чи гра вар­та чо­гось, і я по­ду­мав: «Ні, я му­шу це зро­би­ти!» І за два ро­ки от­ри­мав на­го­ро­ду, про яку ви зга­ду­ва­ли – це ста­ло­ся на фе­с­ти­валі в Спо­ле­то – од­но­му з найбільших те­а­т­раль­них фе­с­ти­валів Євро­пи. Це фе­с­ти­валь двох світів, який відбувається і в Спо­лу­че­них Шта­тах. А ме­не вже там зна­ли як те­а­т­раль­но­го ак­то­ра. Та­кож ме­не зна­ли як учи­те­ля, і по­ча­ли за­про­шу­ва­ти до різних те­а­т­раль­них шкіл. Го­во­ри­ли, що я вмію розібра­ти Станіславсь­ко­го, вив­чи­ти зі сту­ден­та­ми Че­хо­ва. І я вже мав своїх ви­хо­ванців. Те­пер я вже мо­лодь не вчу. Потім на­став час успіху ви­с­тав Ан­д­жея Вай­ди – «Зло­чин і ка­ра» До­стоєвсько­го, «Емігран­ти» Мро­же­ка – за ці ви­с­та­ви він удо­с­тоївся ви­со­ких на­го­род. Ми їзди­ли по Італії, гра­ю­чи ці тво­ри польсь­кою. І я вже був відо­мий там. А потім – фе­с­ти­валь у Пармі, де ми зігра­ли «Зло­чин і ка­ру». Ор­ганіза­то­ри за­хотіли, щоб я ви­с­ту­пив із со­ль­ним спек­так­лем. Ко­ли на такі фе­с­ти­валі приїздять відомі ак­то­ри, їм про­по­ну­ють зігра­ти мо­но­ви­с­та­ви. Я тоді вже по­чав гра­ти «Кон­тра­ба­са» з ве­ли­ким успіхом. Я міг зігра­ти це італійською. Це був та­кий собі пе­ре­клад, але з італійськи­ми ко­ле­га­ми ми йо­го відре­да­гу­ва­ли, і я зіграв це на спеціаль­но­му по­казі в Пармі. І відо­мий італійський імпре­саріо Ан­д­рес Ной­ман, який зай­мав­ся опер­ни­ми по­ста­нов­ка­ми, ви­с­та­ва­ми Ан­д­жея Вай­ди, з ним ми об’їзди­ли увесь світ (тоді імпре­саріо ма­ли ли­ше два те­а­т­ри – наш «Ста­рий Те­атр» з Кра­ко­ва і Те­атр Кан­то­ра), ска­зав мені у гри­мерці: «Я те­бе бе­ру. Бу­деш три ро­ки гра­ти в Італії». І я три ро­ки їздив із цією мо­но­ви­с­та­вою по Італії. Я по­вер­тав­ся до Польщі, знов їхав до Італії… Потім я так вто­мив­ся від цьо­го, що вже не хотів подібних те­а­т­раль­них тур­не. І прий­ш­ла про­по­зиція від ве­ли­ко­го англійсько­го дра­ма­тур­га Га­роль­да Пінте­ра, який шу­кав ак­то­ра, не італійця, щоб по­ста­ви­ти в Італії свою п’єсу. Я по­чав пра­цю­ва­ти з Пінте­ром, то бу­ла ціла при­го­да! Я грав із ве­ли­кою італійською ак­т­ри­сою Адріаною Асті, і зно­ву їздив дев’ять місяців по Італії. Тоді я вирішив – це вже кінець. Не хо­чу постійно бу­ти не вдо­ма. Аж рап­том мій фільм «Любовні історії» за­про­си­ли до кон­кур­су у Ве­неції 1997 ро­ку. Фільм здо­був на­го­ро­ду міжна­род­ної кри­ти­ки. І од­ра­зу знай­шов­ся дис­триб’ютор. Фільм ку­пи­ли – і так по­ча­ла­ся моя при­го­да з кіно.

– Я ду­же люб­лю цей фільм. Ви за­про­си­ли на од­ну з го­ло­вних ро­лей відо­му в нас російську ак­т­ри­су Іри­ну Ал­фь­о­ро­ву. Як ви підби­ра­ли ак­торів? І чо­му зу­пи­ни­ли­ся са­ме на Ірині Ал­фь­о­ровій?

– Ми за­лу­чи­ли якусь ак­торсь­ку агенцію у Москві і за­мо­ви­ли з Вар­ша­ви, аби нам знай­ш­ли близь­ко 20-ти ак­т­рис у віці 35–45 років. Приїха­ли на ка­с­тинг до офісу ди­рек­то­ра Польсь­ко­го Інсти­ту­ту в Москві. Пані прий­ш­ли до офісу, і мені бу­ло якось ніяко­во, оскільки у спи­с­ку, який нам по­да­ли, на­впро­ти прізвищ за­зна­че­но – на­род­на ар­ти­ст­ка, за­слу­же­на ар­ти­ст­ка і т.д. Я ска­зав своєму про­дю­се­ру, що ми не бу­де­мо тут розігру­ва­ти сцен­ки, ад­же це відомі, досвідчені ак­т­ри­си. Я ду­мав, як би це зро­би­ти, щоб ка­с­тинг був серй­оз­ним, а не пе­ре­тво­рив­ся на етю­ди біля ро­бо­чо­го сто­ла дип­ло­ма­та. Ми по­ста­ви­ли не­ру­хо­му ка­ме­ру, і я по­чав роз­мов­ля­ти з ак­т­ри­са­ми. За­про­по­ну­вав їм те­му з фільму, поціка­вив­шись їхньою дум­кою про од­ну сце­ну з моєї май­бут­ньої стрічки…

То­му що в Польщі у ме­не бу­ла про­бле­ма. Ме­не кри­ти­ку­ва­ли жінки – моя аси­с­тент­ка, дру­гий ре­жи­сер – за на­пи­са­ну мною сце­ну, де ге­роїня приїздить із Росії до Вар­ша­ви, до пол­ков­ни­ка, з яким у неї ко­лись був ро­ман у Москві. Во­на приїздить, сту­кає у йо­го двері, аби ли­ше ска­за­ти, що все ще йо­го ко­хає. А мої співробітниці го­во­ри­ли: «Ні, цьо­го не мо­же бу­ти, жінка так ніко­ли не при­ни­зить­ся, щоб приїха­ти, ска­за­ти, ні… Ви­к­ресліть, ад­же це дур­ниці…» Я по­ду­мав, що му­шу це пе­ревіри­ти. Ми увімкну­ли ка­ме­ру, я го­во­рив з ак­т­ри­са­ми, однією з них бу­ла Іри­на Ал­фь­о­ро­ва… Я од­ра­зу звер­нув ува­гу на її ней­мовірно пре­красні очі. Її тем­не во­лос­ся і світлі очі, і по­ду­мав: яка кра­си­ва жінка. Але що ж во­на мені відповість? І я ска­зав їй: «Уявіть та­ку си­ту­ацію – у вас був пал­кий ро­ман із чо­ловіком, і рап­том він поїхав, від ньо­го не бу­ло жод­ної звістки, і ви шу­каєте йо­го у Вар­шаві. Чи пішли б ви до ньо­го, аби ли­ше по­ба­чи­ти. Чи це вза­галі мож­ли­во?» А во­на ди­вить­ся то на ме­не, то в ка­ме­ру і відповідає: «Ну, як­що ко­ха­ла б, то пішла б». У ме­не не ви­ник­ло сумніву: во­на ска­за­ла прав­ду. Ад­же ко­хан­ня пе­ре­ма­гає все – при­ни­жен­ня, со­ром… Я зга­дав своїх співробітниць у Вар­шаві. А пе­реді мною сиділа зовсім інша жінка, яка мо­же при­свя­ти­ти се­бе ко­хан­ню. І я зро­зумів, що пра­виль­но на­пи­сав у сце­нарії. Іри­на зігра­ла цю роль, во­на ду­же до­по­мог­ла мені. Мені бу­ло ду­же ком­форт­но і приємно пра­цю­ва­ти із Іри­ною Ал­фь­о­ро­вою.

– А ще з яки­ми ак­то­ра­ми співпра­ця вам особ­ли­во за­пам’ята­ла­ся?

– Важ­ко ска­за­ти. За пле­чи­ма – чи­ма­ло фільмів. З ос­танніх – ду­же приємно бу­ло пра­цю­ва­ти із Міше­лем Пікколі. Ми вдвох гра­ли чу­жою для нас мо­вою. Він не го­во­рить італійською. А по­ви­нен був гра­ти Па­пу Римсь­ко­го, який во­лодіє італійською. У фільмах не­знай­омі лю­ди ма­ють уваж­но по­ди­ви­ти­ся од­не од­но­му в очі, й повіри­ти у фікцію, яку ми по­ка­зуємо. І чим лю­ди­на стар­ша, тим більше в неї про­блем із вірою у якусь каз­ку. Але потрібно так повіри­ти, щоб я це по­ба­чив у очах у сво­го парт­не­ра. У те­атрі ці речі мож­на оми­ну­ти, ми всі там знаємо од­не од­но­го і не со­ро­ми­мо­ся. А в кіно при­хо­диш і го­во­риш: ме­не зва­ти Єжи Штур і за­раз я вже маю ска­за­ти, що люб­лю вас. Не так про­сто ска­за­ти парт­нерці: ходімо в ліжко. Тож потрібно ма­ти ба­га­то відва­ги. Йдеть­ся не про екс­гі­бі­ціонізм. Бо творчість не­має нічо­го спільно­го з цим, оскільки ексгібіціоністи люб­лять роз­дя­га­ти­ся, а я це роб­лю з му­кою. Але роб­лю це в ім’я ми­с­тецтва, не граю… Ко­ли я по­ди­вив­ся Міше­лю Пікколі в очі, то по­ба­чив, що він вірить у цю фікцію. І та­ких ак­торів бу­ло чи­ма­ло в моєму житті. Але як ре­жи­сер я кра­ще зна­хо­див по­ро­зу­мін­ня з жінка­ми. Не зна­ю­чи до­б­ре жінок, я за­ли­шав простір для до­пов­нен­ня та імпровізації. Я ба­га­то роз­мов­ляв з ак­т­ри­са­ми, і во­ни мені ба­га­то підка­зу­ва­ли, ча­с­то ми ра­зом пи­са­ли діало­ги. Чо­ловічі ж ролі я пи­сав так, як би сам зміг зігра­ти. А от жіночі ролі у моїх фільмах завжди бу­ли огор­нуті яко­юсь таємни­цею. Ка­ся Фігу­ра (Ка­та­жи­на Фігу­ра – ак­т­ри­са те­а­т­ру і кіно. – О.Б.), на­при­клад, ду­же мені до­по­мог­ла. Ад­же в «Лю­бов­них історіях» у неї бу­ла склад­на роль. Я їй ка­зав: «Твоя ге­роїня – ос­тан­ня хвой­да: зра­ди­ла, поїха­ла, вкра­ла… але маєш зігра­ти так, щоб те­бе по­лю­би­ли, щоб повіри­ли, що ге­рой те­бе не пе­ре­стає ко­ха­ти». І во­на це чу­до­во зро­би­ла.

– А як ви вва­жаєте, ак­то­рам ком­форт­но пра­цю­ва­ти у ва­ших фільмах? Чи не­має ак­торсь­ко­го дик­та­ту з ва­шо­го бо­ку?

– Ну, як я вже ка­зав, іноді є.

– Як це сприй­ма­ють ак­то­ри на знімаль­но­му май­дан­чи­ку?

– Я маю більше про­блем у те­атрі. У те­атрі є час, і ко­жен з ко­лег хо­че мені до­ве­с­ти, що має що ска­за­ти зі сце­ни. А от у кіно ча­су не­має. Тут усе відбу­вається швид­ко, як­що сон­це поч­не за­хо­ди­ти – і вже не­має сце­ни, чи рап­том піде сніг, як у ме­не тра­пи­ло­ся у «Спи­с­ку ко­ха­нок». Пішов сніг, і я му­сив пе­ре­рва­ти ро­бо­ту, хо­ча знав, що ми вже не змо­же­мо по­вер­ну­ти­ся на Рин­ко­ву пло­щу, ад­же це до­ро­го. Тож у фільмах ак­то­ри частіше підда­ють­ся моєму впли­ву. Інша річ, ко­ли роль го­ло­вна. Це вже інший тип ро­бо­ти. На­при­клад, з Яном Фри­чем. Хо­ча він був моїм уч­нем, і це теж впли­ває. От­же, все пов’яза­но між со­бою. Про­сто мої ак­то­ри мені довіря­ють.

– У польсь­ко­му кіно важ­ли­ве місце бу­ло відве­де­не ге­рою. Завжди був ак­тор, який уо­соб­лю­вав цьо­го ге­роя, – спо­чат­ку Збігнев Ци­бульсь­кий, потім Даніель Оль­брихсь­кий, Ян Новіцький, пізніше – ак­то­ри з фільмів «мо­раль­но­го не­спо­кою». За­раз у польсь­ко­му кіно скла­ла­ся унікаль­на си­ту­ація – у то­му ро­зумінні, що од­но­час­но пра­цю­ють ре­жи­се­ри різних по­колінь – кла­си­ки Ан­д­жей Вай­да, Єжи Гоф­ман, Кши­ш­тоф За­нуссі, ре­жи­се­ри се­ред­нь­о­го по­коління, такі, як Ян Якуб Кольсь­кий, со­ро­карічні – Ан­д­жей Якімовсь­кий, Яцек Бор­цук, вже з’яви­ли­ся мо­лоді пред­став­ни­ки. І те са­ме відбу­вається з ак­то­ра­ми. Ко­го ви мо­же­те виділи­ти? Хто сьо­годні уо­соб­лює ри­си ге­роя польсь­ко­го кіно? І чи є хтось, хто, на ва­шу дум­ку, став чи міг би ста­ти сим­во­лом ціло­го по­коління, як це бу­ло з Ци­бульсь­ким чи Оль­брихсь­ким?

– Ви по­ру­ши­ли ціка­ву про­бле­му. Я вва­жаю, що не­має ко­гось, ко­го мож­на бу­ло б на­зва­ти ге­роєм по­коління. Бо мо­ло­де по­коління настільки по­ля­ри­зо­ва­не, настільки різне – я ба­чу це по сту­ден­тах, по мо­ло­дих лю­дях, з яки­ми постійно зустріча­ю­ся. І важ­ко бу­ло би ви­ло­ви­ти ко­гось та­ко­го, хто міг би сьо­годні пред­став­ля­ти усіх. Це яко­юсь мірою лю­ди, за­лежні від комп’юте­ра, які ма­ють про­бле­ми зі влас­ною сек­су­аль­ною іден­тичністю. Тільки про­бле­ма в то­му, що все це є чи­мось ефе­мер­ним, бо за хви­ли­ну все змінюється. Це мо­да. Мо­лоді ре­жи­се­ри роб­лять фільми про свій світ, у яко­му існу­ють. І не­має ко­гось, хто міг би го­во­ри­ти від імені усіх по­ляків. Як сво­го ча­су був Зби­шек Ци­бульсь­кий, чи у 70-х ро­ках мій та­кий не­зви­чай­ний ге­рой, що хо­див ву­ли­ця­ми, та­ка собі «сіра лю­ди­на». Пізніше я знов-та­ки уо­соб­лю­вав лю­дей з бідних міст і місте­чок; як Збігнев За­па­се­вич уо­соб­лю­вав польсь­ко­го інтеліген­та. За­нуссі завжди го­во­рить, що після смерті За­па­се­ви­ча вже не мож­на ство­ри­ти фільм про справжнь­о­го інтеліген­та, ад­же цей клас ви­ми­рає, цих лю­дей важ­ко розпізна­ти. Мож­ли­во, ще десь у Ягел­лонській бібліотеці мож­на зустріти справжніх інтелігентів. Є лю­ди освідчені, але во­ни вже не на­ле­жать до цьо­го кла­су польсь­кої інтелігенції з її тра­диціями. Так са­мо відбу­вається і з ге­ро­я­ми. Я ось пе­ре­гля­нув кілька польсь­ких фільмів, і в кож­но­му – якийсь інший ге­рой, з аб­со­лют­но іншо­го се­ре­до­ви­ща. От­же, існу­ють ніші зі своїми ге­ро­я­ми. Мож­ли­во, сьо­годні про­сто та­ка си­ту­ація, і з цьо­го щось на­ро­дить­ся, бо ми жи­ве­мо у своєрідний пе­рехідний період.

– Я звер­ну­ла ува­гу, що на міжна­род­них кіно­фе­с­ти­ва­лях, скажімо в Польщі, ко­ли де­мон­ст­рується польсь­кий фільм – завжди повні за­ли.

– А потім, на жаль, за­ли у кіно­те­а­т­рах по­рожні. Але на фе­с­ти­ва­лях справді підви­ще­ний інте­рес до польсь­ко­го кіно.

– А що сьо­годні хо­че ди­ви­ти­ся польсь­кий гля­дач?

– Це склад­не пи­тан­ня. Не бу­де­мо го­во­ри­ти про фе­с­ти­валі, бо фе­с­ти­валь – подія, на яку всі праг­нуть по­тра­пи­ти, там де­мон­ст­ру­ють цікаві но­вин­ки. А от у кіно при­хо­дить пе­ре­важ­но мо­лодь. І мо­лодь з та­ких про­шарків суспіль­ства, які ма­ють гроші, які хо­чуть відпо­чи­ти і от­ри­ма­ти за­до­во­лен­ня у кіно. На жаль, во­ни хо­чуть ли­ше роз­ва­жи­ти­ся. А оскільки те­ле­ба­чен­ня, пев­ною мірою, сфор­му­ва­ло їхній смак, то маємо по­коління, ви­хо­ва­не на те­ле­серіалах, на те­ле­но­ве­лах, і те са­ме во­ни хо­чуть ба­чи­ти у кіно. Цьо­го ро­ку на пер­ших по­зиціях у рей­тин­гу став фільм мо­ло­до­го ре­жи­се­ра Яна Ко­ма­си «Зал са­мо­губців» (йо­го по­ка­жуть на 41-му МКФ «Мо­лодість» у Києві. – О.Б.). Йо­го пе­ре­гля­ну­ло 700 ти­сяч гля­дачів. Але що це оз­на­чає? Мо­лоді лю­ди охо­че див­лять­ся фільм про за­леж­ності, які їм за­гро­жу­ють. Про хлоп­ця, який рап­том ізо­люється від суспільства. Мо­же, це сум­но, що стільки лю­дей за­хотіли пе­ре­гля­ну­ти цей фільм. Мож­ли­во, во­ни ото­тож­ню­ють се­бе з цим ге­роєм. Ну і, зви­чай­но, завжди із за­до­во­лен­ням усі див­лять­ся ро­ман­тичні ко­медії. Тож про­дю­се­ри, які праг­нуть за­ро­би­ти на фільмі од­ра­зу, пи­шуть такі сце­нарії. Мій син (Ма­чей Штур – ак­тор те­а­т­ру і кіно. – О.Б.) ос­таннім ча­сом дістав кілька про­по­зицій у ро­ман­тич­них ко­медіях.

– Ви зга­да­ли про си­на. Чо­му він об­рав та­ку ж про­фесію, як йо­го бать­ко?

– Це відо­ме яви­ще, ко­ли ут­во­рю­ють­ся про­фесійні кла­ни, ко­ли діти ви­хо­ву­ють­ся, спо­с­теріга­ю­чи за ро­бо­тою батьків. Мій бать­ко пра­цю­вав про­ку­ро­ром, от­же мені бу­ло важ­ко підгля­да­ти за йо­го ро­бо­тою, на­при­клад, ко­ли він вночі терміно­во їхав, щоб по­ба­чи­ти лю­ди­ну, яка по­тра­пи­ла під поїзд. Тож мені не вда­ло­ся за­хо­пи­ти­ся про­фесією бать­ка. Але те­атр – це зовсім інше. Для дітей – це фан­та­с­тич­на шко­ла ви­хо­ван­ня. Ма­чей ви­хо­ву­вав­ся у те­атрі. У ньо­го бу­ло своє місце на бал­коні, гар­де­роб­ни­ця завжди при­но­си­ла йо­му плед, і він сидів, учив на­пам’ять тво­ри, і в такій ат­мо­сфері зро­с­тав. Потім, як член журі різно­манітних фе­с­ти­валів ка­ба­ре, я ча­с­то брав йо­го з со­бою. Так він вив­чав куль­ту­ру ка­ба­ре, по­знай­о­мив­ся зі Станісла­вом Ти­мом, Єжи Мар­ку­шевсь­ким, тож він ще в ди­тинстві підхо­пив цю твор­чу ба­ци­лу. Ма­чей завжди хотів бу­ти са­мостійним, щоб йо­му нічо­го не підка­зу­ва­ти. На­при­клад, ко­ли ро­бив про­гра­му ка­ба­ре з дру­зя­ми, то я про це нічо­го не знав і при­хо­див вже на ге­не­раль­ну ре­пе­тицію, ко­ли все бу­ло прак­тич­но го­то­ве. І тоді я міг ска­за­ти свої за­ува­жен­ня. Іноді він важ­ко сприй­має кри­ти­ку, бо на­ле­жить до по­коління, яке вза­галі важ­ко сприй­має кри­ти­ку. Я, на­впа­ки, ви­хо­ва­ний на не­га­тивній кри­тиці. Але я завжди щи­ро ка­жу, що ба­чу. Потім син грав у моїх фільмах, і я ду­мав, що він уже не по­вер­неть­ся до те­а­т­ру, ад­же кіно – це тро­хи лег­ший шлях: по­пу­лярність, гроші, ка­ба­ре… Аж рап­том він зустрів од­но­го з найвідоміших польсь­ких су­час­них ре­жи­серів – Кши­ш­то­фа Варліковсь­ко­го, теж на­шо­го ви­пу­ск­ни­ка. Він як­раз зби­рав но­ву те­а­т­раль­ну тру­пу. І так Ма­чек по­вер­нув­ся до те­а­т­ру, що ме­не ду­же тішить. Ад­же в те­атрі – йо­го коріння. Він гор­дий тим, що пра­цює у такій трупі, во­ни ман­д­ру­ють по світу, йо­го не­має вдо­ма міся­ця­ми. Нині він відмо­вив­ся від ро­бо­ти в одній ви­с­таві, оскільки по­ча­ли­ся зйом­ки у фільмі ду­же ціка­во­го ре­жи­се­ра – Пасіковсь­ко­го. Це бу­де серй­оз­ний фільм із ціка­вою те­мою. Я ра­дий, що йо­му вдається це поєдну­ва­ти. Я би теж хотів зро­би­ти з Ма­чеєм фільм, але за­раз шу­каю на це гроші. Я маю сце­нарій, який не ду­же по­до­бається нашій кіне­ма­то­графічній владі. Мені здається, що цієї те­ми по­бо­ю­ють­ся. Я хотів роз­повісти про по­ля­ка про­тя­гом ос­танніх 60 років. Але не про най­кра­що­го по­ля­ка. Хо­чу роз­повісти про певні польські ри­си. Вва­жаю, що як по­ляк маю на це пра­во. Як­би я був іно­зем­цем, то не мав би. Але на мої за­пи­ти не відповіда­ють – суцільна ти­ша. Не­зва­жа­ю­чи на те, що я сам хо­чу профінан­су­ва­ти по­ло­ви­ну фільму. Я пла­ную зігра­ти усе своє жит­тя, яке бу­ло ду­же ціка­вим: по­чи­нав, ко­ли всю­ди сто­я­ли бю­с­ти Сталіна, а закінчую під час де­мо­кра­тич­но­го ус­т­рою. Скільки всьо­го бу­ло – і Яру­зельсь­кий, і аре­ш­ти, і служ­ба без­пе­ки, і Солідарність… Моє по­коління ма­ло пре­крас­не жит­тя, стільки подій. Я зіграв би ос­танні 20 років, мій син – ге­роя у мо­ло­дості, а хлоп­чик зіграв би сталінські ча­си. Че­каю на фінан­со­ву підтрим­ку, але по­ки що всі мов­чать.

– Я ба­жаю вам яко­мо­га швид­ше знай­ти фінан­со­ву підтрим­ку для цьо­го про­ек­ту. Ви – про­фе­сор, діли­те­ся своїм досвідом із мо­лод­дю. Які по­слан­ня ви хо­че­те пе­ре­да­ти своїм уч­ням? І які ри­си потрібно ма­ти мо­лодій лю­дині, аби во­на мог­ла вчи­ти­ся у Єжи Шту­ра сьо­годні?

– Тут є пев­на про­бле­ма. По­сту­по­во я відхо­д­жу від пе­да­гогіки. Існує та­ка різни­ця по­колінь, що я вже не мо­жу бу­ти для них гу­ру, провідни­ком. На ек­за­ме­ни мо­лоді лю­ди при­хо­дять, як на ка­с­тинг, за­зу­б­рив­ши сло­ва мо­но­логів, і навіть не со­ром­лять­ся зізна­тись, що знай­ш­ли текст у Інтер­неті. Я що­ра­зу гірше їх ро­зумію. Най­кра­ще мені пра­цюється з мо­ло­ди­ми ре­жи­се­ра­ми. Я ба­чу, що мо­жу їм до­по­мог­ти, да­ти якісь прак­тичні по­ра­ди. І ак­торів я теж на­вчаю прак­тиці. Маю пред­мет «Ро­бо­та з ка­ме­рою». Я вчу їх то­му, як потрібно ба­чи­ти се­бе крізь ка­ме­ру, як до­три­му­ва­ти­ся пра­вил у по­ведінці пе­ред ка­ме­рою. А ще вчу їх ос­но­вам твор­чо­го за­повіту Ко­с­тян­ти­на Станіславсь­ко­го, що йо­го сам на­ма­га­ю­ся до­три­му­ва­ти­ся все жит­тя: «Лю­би ми­с­тецтво у собі, а не се­бе у ми­с­тецтві». Я ос­таннім ча­сом тро­хи відійшов від те­а­т­ру, бо, згідно з ети­кою Станіславсь­ко­го, те­а­т­ру потрібно слу­жи­ти. Кіно слу­жи­ти не потрібно, а от те­а­т­ру – тре­ба. До фільмів потрібно на­вчи­ти­ся оби­ра­ти те­ми. І та­ким чи­ном, ми по­вер­таємо­ся до по­чат­ку на­шої роз­мо­ви, ко­ли ми го­во­ри­ли про те, що свій шлях я тво­рив, прий­ма­ю­чи ті, а не інші про­по­зиції. У 70-ті ро­ки – це бу­ло од­не, у 80-ті я хотів роз­ва­жа­ти лю­дей. Ко­ли у Польщі був воєнний стан, у кіно­те­а­т­рах йшла «Секс-місія». Я під’їжджав на ав­то­мобілі до кіно­те­а­т­ру «Київ» у Кра­кові, ста­вав десь збо­ку і ди­вив­ся, як лю­ди ви­хо­дять з кіно­те­а­т­ру. Во­ни сміяли­ся, бу­ли ве­селі. І я по­чу­вав­ся та­ким щас­ли­вим, що в ці складні ча­си я по­да­ру­вав лю­дям хви­ли­ни ра­дості. А потім все йшло своїм три­бом. Тоді я зро­зумів, що ак­тор – це хтось, хто по­ви­нен бу­ти зі світом, і я по­вер­нув­ся до дав­нь­о­г­рець­ко­го «во­за» Теспіса (Теспіс – грець­кий ак­тор і по­ет, який ман­д­ру­вав зі своїми ви­с­та­ва­ми на возі, за­по­чат­ку­вав­ши мандрівний те­атр. – О.Б.) і по­до­ро­жую із ним по всій Європі до­нині.

За­вер­шаль­ним се­ан­сом Одесь­ко­го МКФ став фільм Юліуша Ма­хульсь­ко­го «Де­жа вю». На Лан­же­ронівсько­му уз­возі зібра­ли­ся сотні оде­ситів, аби пе­ре­гля­ну­ти фільм, який зніма­ли в їхньо­му місті 25 років то­му. Кар­ти­ну пред­став­ляв ви­ко­на­вець го­ло­вної ролі Єжи Штур. Після цьо­го біля Лан­же­ронівських сходів на ак­то­ра че­ка­ло ав­то. Але він вирішив підня­ти­ся схо­да­ми на­го­ру, де на кож­но­му про­льоті йо­го віта­ли бурх­ли­ви­ми оп­ле­с­ка­ми, а роз­чу­лені гля­дачі про­си­ли ав­то­гра­фи і фо­то на пам’ять. Че­рез 25 років роз­лу­ки Оде­са віта­ла сво­го ге­роя.

Оде­са, 16 лип­ня 2011.

Інфор­маційні ма­теріали на­да­но Польсь­ким Інсти­ту­том у Києві.