Га­ли­на Яб­лонсь­ка – ар­ти­ст­ка те­а­т­ру. З 1951-го – ар­ти­ст­ка Національ­но­го ака­демічно­го дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру ім. І. Фран­ка. На­род­на ар­ти­ст­ка Ук­раїни (1982). За­снов­ник і ба­га­торічний пре­зи­дент міжна­род­ної ліги «Ма­тері і се­с­т­ри – мо­лоді Ук­раїни». За­снов­ник те­а­т­ру «Пам’ять». На­го­ро­д­же­на ор­де­на­ми кня­гині Оль­ги ІІІ та ІІ сту­пенів (2005, 2008).

Твор­чу діяльність роз­по­ча­ла ар­ти­ст­кою-уче­ни­цею Про­скурівсько­го ук­раїнсько­го му­зич­но-дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру, бу­ла ар­ти­ст­кою Кам’янець-Подільсько­го, Вінниць­ко­го, Дніпро­пе­т­ровсь­ко­го те­атрів.

Ролі на «франківсько­му» ко­ну: Га­ля – «На­зар Сто­до­ля» Т. Шев­чен­ка; Га­ля – «Ли­ха до­ля» М. Ста­риць­ко­го; Ма­ри­на – «Ма­ри­на» за М. Ста­риць­ким; На­ст­ка – «Ук­ра­де­не ща­с­тя»

І. Фран­ка; Ка­т­ря – «Не су­ди­ло­ся» Т. Шев­чен­ка; Софія – «Без­та­лан­на» І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го; Ане­ля – «Для до­маш­нь­о­го во­гни­ща» за І. Фран­ком; Ма­ру­ся – «Ма­ру­ся Бо­гу­слав­ка» за М. Ста­риць­ким; Ге­ле­на – «Кас­сан­д­ра» Лесі Ук­раїнки; Чай­ка – «Банкір» О. Корнійчу­ка; Вой­ниць­ка, Нянь­ка Ма­ри­на – «Дя­дя Ва­ня» А. Че­хо­ва; Оль­га – «Ве­сел­ка» М. За­руд­но­го; Ка­т­ря – «Фа­ра­о­ни» М. Ко­ломійця; Мар’яна – «Пер­со­наль­на спра­ва» І. Штей­на; Аман­да – «День на­ро­д­жен­ня Те­ре­зи» Г. То­ше­ва; Аделіна То­ше­ва – «Ма­та Харі» Н. Йор­да­но­ва; Леді Мак­дуф – «Мак­бет» В. Шекспіра; Аг­ра­фе­на Се­менівна – «Шель­мен­ко-ден­щик» Г. Квітки-Ос­нов’янен­ка; Оле­ся Бог­данівна – «Са­мот­ня леді» І. Афа­насьєва.

- 15 лю­то­го 1951-го до Те­а­т­ру імені Іва­на Фран­ка прий­ш­ла 23-річна Га­ли­на Яб­лонсь­ка... Спи­ра­ю­чись на 60-річне служіння «франківській» сцені, ок­ресліть, Га­ли­но Гілярівно, будь ла­с­ка, го­ло­вне.

– Го­ло­вне – збе­рег­ти гідність. І зле­ти, і падіння слід пе­ре­жи­ти в ім’я прозріння. Падіння мені навіть більше до­по­мог­ли: їх не бра­ку­ва­ло і в ті ро­ки, ко­ли про ме­не пи­са­ли чи­ма­ло хваль­них ре­цензій. Ре­цензії мос­ковсь­ких кри­тиків пло­меніли особ­ли­вим за­хва­том. «Ак­т­ри­са євро­пейсь­ко­го рівня», – за­ува­жив один із них після мо­го ви­с­ту­пу в Москві в Ко­лон­но­му залі на ювілеї (200-річчі) ро­ди­ни Аведіко­вих-Авдєєнко (по­ка­за­ла ури­вок із «Ма­русі Бо­гу­слав­ки»). Та­ке виз­на­чен­ня тоді, на по­чат­ку 1980-х, я по­чу­ла впер­ше в житті.

Пе­ре­жи­ла й су­тужні ро­ки. Біле­тер­ка якось пе­ре­ка­за­ла сло­ва од­но­го із ша­ну­валь­ників, який, підійшов­ши до мо­го пор­т­ре­та, за­пи­тав: «А що з цієї ак­т­ри­сою? Во­на по­мер­ла?» – «Ні». – «Чо­му ж не грає?»

А я, справді, ма­ло не по­мер­ла… Підхо­д­жу до до­шки, яка інфор­мує про роз­поділ ро­лей, – мо­го прізви­ща не­має. На­ступ­ний роз­поділ – теж не­має, ще один – так са­мо… Та па­у­за в те­атрі бу­ла за­тяж­ною (близь­ко де­ся­ти років), зло­вісною. Про­те зі «што­по­ру» я вий­ш­ла раніше, ніж во­на скінчи­ла­ся: до­поміг мо­ло­дий ко­ле­га, робітник сце­ни, який, вло­вив­ши (га­даю, на рівні інтуїції) мій настрій, приніс книж­ки Ми­ко­ли Реріха та йо­го дру­жи­ни, літе­ра­ту­ру на те­ми йо­ги... Взя­ла­ся чи­та­ти і відчу­ла, як та стіна, в яку впер­ла­ся, по­ча­ла роз­су­ва­ти­ся. З’яви­ли­ся «ма­ленькі» ролі: в «Мак­беті» – Леді Мак­дуф. При­га­дуєте епізод, ко­ли її з си­ном зби­ра­ють­ся вби­ти? Ігор Ша­мо (ав­тор му­зи­ки) влуч­но поєднав мою гру з му­зич­ним тлом по­ста­нов­ки: Леді Мак­дуф, усвідо­мив­ши, що її й си­на от-от уб’ють, ши­ро­ко відкри­ває ро­та, не­мов для кри­ку… Жод­но­го зву­ку в ті миті я не про­ро­ни­ла (сто­я­ла, не­мов за­кляк­ла), а не­вдовзі – за­зву­ча­ла му­зи­ка. То був не­аби­я­кий емоційній ак­цент ви­с­та­ви, над­зви­чай­но ви­раз­ний. І вод­но­час важ­ли­вий, бо й він ви­во­див ме­не з то­го відчаю, від яко­го я по­тер­па­ла за ме­жа­ми ко­ну.

Зі Спілкою пись­мен­ників я співпра­цю­ва­ла і до «чор­ної» сму­ги, та, ко­ли усвідо­ми­ла, що відчай – це хиб­ний шлях, за­­про­шен­ня на різні ве­чо­ри про­сто по­си­па­ли­ся на ме­не, а поїздки до Моск­ви ста­ли ре­гу­ляр­ни­ми. Так по­ча­ла ство­рю­ва­ти власні по­ста­нов­ки, пи­са­ти сце­нарії.

– Зван­ня «на­род­на ар­ти­ст­ка Ук­раїни» до­по­ма­га­ло?

– Упер­ше на «на­род­ну» ме­не по­да­ли 1970-го... Потім ви­су­ва­ли ще двічі, втім, от­ри­ма­ла я йо­го тільки 1982-го, до то­го ж, не як усі. По приїзді з де­ка­ди ук­раїнсько­го ми­с­тецт­ва й літе­ра­ту­ри в Біло­русії, де пра­цю­ва­ла ве­ду­чою і чи­та­ла вірші, дізна­ла­ся, що те­атр має на­да­ти ха­рак­те­ри­с­ти­ки на тих ак­торів, яких «номіно­ва­но» на зван­ня. Мою кан­ди­да­ту­ру (єди­ну) об­го­во­рю­ва­ли… на парт­бю­ро те­а­т­ру! Уні­ка­ль­ний ви­па­док в історії «франківців», бо проф­при­дат­ність ак­то­ра, по­да­но­го на зван­ня, так прискіпли­во не «ви­в­­ча­ли» ні до 1982-го, ні після. Парт­бю­ро ух­ва­ли­ло рі­шен­­ня: про­фесійна при­датність Яб­лонсь­кої не су­го­лос­на з тим рівнем, який вирізняє на­род­ну ар­ти­ст­ку, Яб­лонсь­ка май­же не грає! Але ж мені не да­ва­ли ро­лей! А ті ролі, які ма­ла, я от­ри­му­ва­ла або в тре­тю чер­гу, або ж зму­ше­на бу­ла гра­ти з однієї-єди­ної ре­пе­тиції (так зігра­ла Клавдію в «Сол­датській удові»; ро­бо­та технічно важ­ка: декілька пе­ре­вдя­гань, ма­лень­ких епізодів).

Зре­ш­тою, оцінки ззовні – це од­на спра­ва, а внутрішнє су­д­жен­ня лю­ди­ни про те, що з нею відбу­вається, – інше.

– У шість років ви впер­ше вий­ш­ли на сце­ну (що­прав­да, в ролі хлоп­чи­ка), у вісім – зігра­ли го­ло­вну роль. Ко­ли ви усвідо­ми­ли се­бе ак­т­ри­сою?

– Спершу межі, яка розділяє жит­тя і сце­ну, для ме­не не існу­ва­ло. Дівчин­ка гра­ла­ся з ляль­ка­ми за ла­ш­тун­ка­ми, а потім – пішла й «по­гра­ла» трішки на сцені… 1944-го ми з ма­мою, по­вер­нув­шись з ева­ку­ації, по­ча­ли пра­цю­ва­ти в пе­ре­сув­них те­а­т­рах. Пе­ре­сувні те­а­т­ри: не­ве­личкі тру­пи і спек­таклі, які не відміня­ють… Я ча­с­тень­ко ви­хо­ди­ла на сце­ну в ма­сов­ках і гра­ла замість тих ак­т­рис, які че­рез хво­ро­бу не мог­ли вий­ти на сце­ну (од­но­го ра­зу навіть зігра­ла На­тал­ку Пол­тав­ку, і це з моїми, до­волі скром­ни­ми, во­каль­ни­ми да­ни­ми). Го­ловні ролі за­гар­ту­ва­ли ме­не: не ма­ю­чи ак­торсь­ко­го дос­віду, не во­лодіючи спеціаль­ни­ми техніка­ми, я му­си­ла, як ка­жуть, вла­сним ну­т­ром ство­рю­ва­ти об­ра­зи. Пе­ре­на­пру­жен­ня іноді ви­ли­ва­ло­ся в нер­вові зри­ви, і тоді ма­ма про­си­ла, щоб мені да­ли бо­дай не­ве­лич­кий пе­ре­по­чи­нок. Тоді я усвідо­ми­ла: кон­цен­т­рація – над­зви­чай­но важ­ли­ва скла­до­ва ак­торсь­кої праці, і вод­но­час чи не впер­ше відчу­ла особ­ли­ву відпо­відальність ак­т­ри­си.

Не ро­зумію су­час­них ви­ко­навців серй­оз­них ро­лей, які, очіку­ю­чи сво­го ви­хо­ду на сце­ну, роз­повіда­ють анек­до­ти. Тільки май­стер Ам­вросій Бу­ч­ма, га­даю, мав пра­во на та­ке, бо, як ніхто, гли­бо­ко вжи­вав­ся в то­го пер­со­на­жа, яко­го грав, «фор­му­лю­вав і на­ко­пи­чу­вав» об­раз у підсвідо­мос­ті. Ро­ман Те­ре­щен­ко зга­ду­вав, як він, хлоп­чись­ко, ра­зом із бать­ком (жур­налістом) якось зай­шов у гри­мер­ку Ам­вросія Мак­симіліано­ви­ча, який го­ту­вав­ся гра­ти Ми­ко­лу в «Ук­ра­де­но­му щасті», і по­ба­чив там… дядь­ка на сіні (Бу­ч­ма пе­ред ви­с­та­вою про­сив при­не­с­ти сіно в гри­мер­ку). «Дядь­ко» од­ра­зу за­сму­тив­ся, ад­же йо­го відволікли…

– Пер­шу на франківській сцені роль – Галі з «На­за­ра Сто­долі» – ви го­ту­ва­ли з ре­жи­се­ром Бу­ч­мою. Що вирізня­ло май­ст­ра?

– Ам­вросій Мак­симіліано­вич ча­с­тень­ко ста­вив стілець по­руч зі своїм і ка­зав: «Гал­ко! Сідай» (навіть під час ре­пе­тицій тих сцен, у яких я бу­ла не зай­ня­та). По­за тим, не­зва­жа­ю­чи на при­яз­не став­лен­ня, він за­ли­шав­ся ви­мог­ли­вим: на­да­вав ве­ли­ко­го зна­чен­ня пла­с­тич­но­му ма­люн­ку ролі, ви­раз­ності же­с­ту, вва­жав їх про­дов­жен­ням роз­крит­тя внутрішньо­го ста­ну пер­со­на­жа. Спілку­ван­ня з Бу­ч­мою завжди бу­ло радістю! Те, що я от­ри­ма­ла від ньо­го, ви­я­ви­ло­ся ви­со­ким і вод­но­час та­ким, що я змог­ла осяг­ти. Він для ме­не досі – взірець ак­то­ра і пе­ре­дусім – лю­ди­ни.

2008-го вну­ка Ам­вросія Мак­симіліано­ви­ча Ва­лен­ти­на За­бо­лот­на (кри­тик і те­а­т­роз­на­вець) за­по­чат­ку­ва­ла премію «Бро­нек» (гро­шо­во­го до­дат­ка в ній не­має). Ми­ну­ло­го ро­ку я її от­ри­ма­ла. Це моя най­ви­ща на­го­ро­да. Зван­ня «на­род­на» в наші ча­си – фор­маль­не виз­нан­ня, тоді як ті штри­хи, що їх знай­ш­ла і відчу­ла в моїх ро­бо­тах Ва­лен­ти­на, при­смак Бу­ч­ми­ної май­стер­ності ба­га­то ва­жать.

Мені по­ща­с­ти­ло, ад­же Бу­ч­ма й кілька інших ре­жи­серів, з яки­ми я пра­цю­ва­ла, – учні Ле­ся Кур­ба­са.

– Софія–Гнат–Вар­ка. Яб­лонсь­ка–Олексієнко–Ца­ре­град­сь­ка. Цей тріумвірат те­ле­ви­с­та­ви «Без­та­лан­на» за Ка­р­­пен­ком-Ка­рим – взірець ак­торсь­кої май­стер­ності. Гли­бо­кий пси­хо­логізм до­поміг пе­ре­да­ти ре­жи­сер Скля­рен­ко?

– Во­ло­ди­мир Ми­хай­ло­вич – «кур­басівець». І той ак­тор, ко­т­рий умів на­пов­ни­ти за­про­по­но­ва­ну ре­жи­се­ром (насліду­ва­чем шко­ли Кур­ба­са) фор­му, по­всяк­час ство­рю­вав роль-ше­девр, а той, який тільки фор­маль­но втілю­вав ре­жи­серсь­кий ма­лю­нок, не до­да­ю­чи своїх барв, – про­ду­ку­вав фор­малізм.

Зі Скля­рен­ком я пра­цю­ва­ла і над рол­лю Ма­ри­ни (інсце­нізація Ми­ко­ли За­руд­но­го за тво­ром Та­ра­са Шев­чен­ка). Дійшли до епізо­ду, ко­ли дівчи­на, втра­тив­ши на­ре­че­но­го (йо­го за­про­то­ри­ли до війська) і не з влас­ної волі опи­нив­шись у пансь­ко­му па­лаці, бо­же­воліє… Мені ніяк не вда­ва­ло­ся зігра­ти по­ча­ток її відчу­жен­ня від світу – той мо­мент, ко­ли лю­ди­на, свідо­ма і роз­суд­ли­ва, рап­том (в од­ну мить) ут­ра­чає зв’язок зі своєю свідомістю і стає бе­зум­ною. Ми­ну­ли ре­пе­тиції, навіть вий­ш­ла прем’єра, а я все вгля­да­ла­ся і вгля­да­ла­ся в Скля­рен­кові очі: вий­ш­ло чи ні? Од­но­го ра­зу відвер­то за­пи­та­ла: «А оте місце як?» Во­ло­ди­мир Ми­хай­ло­вич ухи­лив­ся від пря­мої відповіді, і я не стерпіла: «Чо­му ж ви мені нічо­го не го­во­ри­те?» – «Не мож­на дов­го тег­ти (Га­ли­на Гілярівна по­вто­рює ре­жи­серів ак­цент. – Л.Б.) на од­но­му місці, бо бу­де дігка». По п’ятій (чи шостій) ви­с­таві він сам підійшов і ска­зав: «Оце во­но. Я ж ка­зав, що не тге­ба тег­ти! Знав, ти зго­биш».

Бу­ч­ма, Скля­рен­ко, Ба­ла­бан. Я за­люб­ле­на в цих ре­жи­серів.

– Чи прав­да, що Мар’ян Кру­шель­ницькій (теж «кур­ба­сівець») відправ­ляв своїх сту­дентів на ви­с­та­ви, де ви гра­ли, аби во­ни по­ба­чи­ли живі по­чут­тя на сцені?

– Бу­ло та­ке. Йо­го на­уко­вий підхід і си­с­те­ма роз­роб­ки ролі ме­не вра­жа­ли: він ви­ма­гав, щоб на одній сторінці ак­то­ри за­пи­су­ва­ли текст ролі, а зго­дом на сусідній (її свідо­мо за­ли­ша­ли по­рож­нь­ою) – ко­мен­тарі, по­яс­нен­ня під час ре­пе­тицій…

Ціка­вою ро­бо­тою з Мар’яном Ми­хай­ло­ви­чем для ме­не ста­ли ролі Мар’яни в «Пер­со­нальній справі» й Одар­ки в «Дай сер­цю во­лю – за­ве­де в не­во­лю».

– Ук­раїнська кла­си­ка вас лю­бить. А російська?

– У ви­с­таві Сергія Дан­чен­ка «Дя­дя Ва­ня» гра­ла Нянь­ку Ма­ри­ну. А ко­ли вод­но­час за­хворіли На­та­ля Ми­хайлівна Ужвій і Ма­ри­на Кро­пив­ниць­ка, яка гра­ла з нею в чер­гу, мені да­ли ще й роль Вой­ниць­кої. У по­тязі «Київ – Ленінград» (те­атр їхав на га­с­т­ролі) вив­чи­ла но­ву роль.

Керівництво пішло на та­ке, бо зна­ло: Яб­лонській до сна­ги вря­ту­ва­ти ви­с­та­ву. Од­но­го ра­зу, теж на га­с­т­ро­лях, за­хо­дя­чи до те­а­т­ру (за­зви­чай ак­торів спер­шу при­во­зи­ли в те­атр, а потім – у го­тель), по­чу­ла роз­мо­ву Сергія Сміяна й інспек­то­ра тру­пи Ва­лен­ти­ни Міцке­вич. Ва­лен­ти­на: «І що ж ро­би­ти­ме­мо?» Го­ло­вний ре­жи­сер без­надійно: «От хіба що Га­ли­на Гілярівна нас ви­ру­чить». «Звісно, ви­ру­чить, – ка­жу. – Га­ли­на Гілярівна завжди ви­ру­чає. А про що йдеть­ся?» Ви­я­ви­ло­ся, ніко­му гра­ти Ан­д­ро­ма­ху в «Кас­сандрі» за Ле­сею Ук­раїнкою: Оль­га Ку­сен­ко задіяна в іншій ви­с­таві в па­ра­лель­них га­с­т­ро­лях у Кри­во­му Розі, а Ан­тоніна Мак­си­мо­ва втра­ти­ла го­лос. Відтак із те­а­т­ру я не вий­ш­ла: мені да­ли п’єсу… Віршо­ва­ний текст опа­ну­ва­ла над­вечір. Зна­ю­чи, що не по­ду­жаю те місце, де Ан­д­ро­ма­ха, на­ка­зує жінкам (пе­релік грець­ких імен був чи­ма­лий) іти на по­ле бою, по­пе­ре­ди­ла, мов­ляв, ска­жу ла­конічно: «А ви ідіть…» Після ви­с­та­ви по­чу­ла: «Та ти ж, ма­буть, го­ту­ва­ла цю роль?», а Мак­си­мо­ва підійшла зі сло­ва­ми: «Вва­жаю, відте­пер ви маєте гра­ти Ан­д­ро­ма­ху». То­го ве­чо­ра я по­чу­ва­ла­ся вкрай вис­на­же­ною (фізич­но)... Від го­ло­вної ролі відмо­ви­лася: на­пру­жен­ня в сто­сун­ках ніко­му не пішло б на ко­ристь (за­ли­ши­ла­ся з рол­лю Ге­ле­ни в «Кас­сандрі»).

Ук­раїнської кла­си­ки в моєму до­роб­ку, справді, чи­ма­ло. Од­нак то бу­ла серй­оз­на шко­ла: здебільшо­го її ге­роїнь ак­т­ри­си по­да­ва­ли, ска­за­ти б, сен­ти­мен­таль­но, я ж що­ра­зу на­ма­га­ла­ся до­не­с­ти гли­бінь ха­рак­те­ру. Гра­ю­чи Реґіну в «Пе­ре­хрес­них стеж­ках» Іва­на Фран­ка (ре­жи­сер Ми­хай­ло Гіля­ровсь­кий), пе­рей­ма­ла­ся, що не­го­то­ва по­ка­зу­ва­ти світських пер­со­нажів (досвіду ро­бо­ти в та­ких ро­лях не ма­ла). Ко­ле­ги схваль­но оціни­ли «мою Реґіну», я ж бу­ла не­вдо­во­ле­на со­бою. Мені бра­ку­ва­ло, влуч­не російське сло­во, «от­ре­шен­но­с­ти»: «техніки» соц­ре­алізму для цьо­го об­ра­зу бу­ли не прий­нятні, ад­же Реґіна – це, так би мо­ви­ти, До­стоєвський, по­мно­же­ний на тільки Бо­гові відо­му глибінь. Нині ро­зумію, чо­го мож­на бу­ло до­сяг­ти, ство­рю­ю­чи та­кий склад­ний об­раз. Утім, як­би мо­лодість зна­ла, а старість – мог­ла.

– Пе­ре­гля­нув­ши «Са­мот­ню леді», Бог­дан Силь­ве­с­т­ро­вич за­пи­тав: «Чо­му, Га­ли­но Гілярівно, я ніко­ли не ба­чив вас у та­ких ро­лях?»

– Спер­шу Іго­реві Афа­насьєву, ав­то­рові п’єси, я повіда­ла, що воліла би більше ска­за­ти від се­бе – ук­раїнської ак­т­ри­си (в п’єсі во­на – російська), а, по­чав­ши пра­цю­ва­ти, – вис­­ло­ви­ла ба­жан­ня вве­с­ти мо­но­ло­ги тих жінок, яких мені по­та­ла­ни­ло зігра­ти. На­при­клад, у ав­торсь­ко­му тек­сті ге­роїня чи­тає мо­но­лог Ме­деї. Я сподіва­ла­ся, що пе­ре­бо­рю се­бе і про­го­во­рю її сло­ва, про­те не знай­ш­ла ви­прав­дан­ня вчин­ку жінки, яка вби­ла влас­них дітей, аби по­мсти­ти­ся невірно­му чо­ловікові.

У «Гай­да­ма­ках» Та­ра­са Шев­чен­ка Гон­та вби­ває своїх ді­тей… Та що він ро­бить під час гуль­би­ща, ко­ли всі ве­се­лять­ся і пи­я­чать? Не­се тіла дітей, зби­ра­ю­чись їх по­хо­ва­ти. Гон­та вдав­ся до вбив­ст­ва за­ра­ди ви­со­кої ідеї.

Тож у «Са­мот­ню леді» ми з ре­жи­се­ром Пе­т­ром Ільчен­ком вве­ли інші мо­но­ло­ги, зо­к­ре­ма Рок­со­ла­ни. Сво­го ча­су на твор­чо­му ве­чорі Пав­ла За­гре­бель­но­го я чи­та­ла ури­вок, де йдеть­ся про зустріч цієї дівчи­ни з яни­ча­ром, ко­т­рий сповістив її про змо­ву за­ко­лот­ників. Удяч­на Рок­со­ла­на по­чи­нає роз­мо­ву й у відповідь чує сло­ва ук­раїнською… Її ду­ша пе­ре­вер­ну­ла­ся. Пав­ло Ар­хи­по­вич тоді зди­ву­вав­ся: «Чо­му, Га­лю, ви об­ра­ли цей ури­вок? У моєму творі чи­ма­ло діалогів про ко­хан­ня Рок­со­ла­ни й сул­та­на». Але ж од­на спра­ва – на­пи­са­ти про лю­бов до Ук­раїни, її на­ро­ду, і зовсім інша – про­го­ло­си­ти її зі сце­ни (ча­си ж були ра­дянські).

Ідея ви­ко­ри­с­та­ти фо­то­графії зі спек­таклів, де я бу­ла задіяна, на­ле­жить моїй доньці – ху­дож­ни­кові-по­ста­нов­ни­ку Олені Бо­га­ти­рь­овій.

Ігор Афа­насьєв після цієї ви­с­та­ви ска­зав: «Га­ли­но Гіля­рівно! Та в ме­не ціла ку­па п’єс на віко­вих ак­торів». А під час йо­го не­що­дав­нь­о­го приїзду (він пра­цює за ме­жа­ми Ук­раїни), я поціка­ви­ла­ся: «Де ваші п’єси?» Йо­го ре­жи­серсь­ка ма­не­ра імпо­нує мені, як і те, що він вод­но­час – ре­жи­сер, ак­тор і ав­тор (на кшталт мит­ця часів се­ред­нь­овіччя).

– Які ви­с­та­ви «франківців», вра­хо­ву­ю­чи й ті, в яких ви гра­ли (граєте), вас зво­ру­шу­ють?

– Ви зга­да­ли «Без­та­лан­ну», ме­не ж хви­лює ще й те­ле­ви­с­та­ва «Не су­ди­ло­ся» (на те­атрі її по­ста­вив Федір Ве­ре­щагін), зафільмо­ва­на 1959-го; що­прав­да, технічна скла­до­ва за­пи­су да­ле­ко не іде­аль­на.

Був у моїй біог­рафії і пре­крас­ний фільм «Ве­сел­ка», так са­мо зня­тий 1959-го. Ка­жу був, бо йо­го як за­бра­ли в Бєлиє Стол­би, так і досі не відда­ли. А це справжня кінострічка! В те­атрі ми гра­ли в од­них де­ко­раціях, а на кіно­с­тудії імені До­вжен­ка зня­ли­ся в інших (спеціаль­но для фільму збу­до­ва­них: робітни­ки навіть зве­ли кам’яний пар­кан). Ре­жи­сер «Ве­сел­ки» – Бо­рис Ба­ла­бан. Це він на­вчив ме­не «пра­виль­но» пла­ка­ти: ко­ли сльо­зи «підхо­дять», а не од­ра­зу «ви­ли­ва­ють­ся». Йо­го ро­бо­ту вирізня­ло поєднан­ня на­уко­во­го і ми­с­тець­ко­го підхо­ду: на ре­пе­тиціях Бо­рис Олек­сан­д­ро­вич на своєму ар­куші про­крес­лю­вав траєкторію ру­ху кож­но­го ви­ко­нав­ця (у всіх мізан­сце­нах), і епізо­ди, роз­ра­хо­вані на гру 20 ак­торів, для ньо­го не бу­ли ви­нят­ком. Спо­га­ди про «Ве­сел­ку» зігріва­ють сер­це: Во­ло­ди­мир Дальсь­кий – у ролі бать­ка, Юлія Тка­чен­ко – йо­го най­мо­лод­шої донь­ки, я – най­стар­шої; бу­ли задіяні Ми­хай­ло Задніпровсь­кий, Віктор Цим­баліст, Во­ло­ди­мир Гон­ча­ров…

З ос­танніх по­ста­но­вок «франківців» по­до­бається «Урус-шай­тан. Бай­ки про Сірка – ко­шо­во­го ота­ма­на, ше­вальє д’Ар­та­нь­я­на та ту­рець­ко­го сул­та­на». По­при чи­ма­лу кількість дійо­вих осіб, епізодів, це над­зви­чай­но на­си­че­на ви­с­та­ва, з ціка­ви­ми ак­торсь­ки­ми ро­бо­та­ми.

– Ви лю­би­те пра­цю­ва­ти з мо­лод­дю, чи не так?

– Жур­налістка Люд­ми­ла Ол­тар­жевсь­ка після моєї по­ста­нов­ки «Во­ни пішли в без­смер­тя. Пам’яті ге­роїв Крут», ство­реній за участі ліцеїстів КВЛ імені Іва­на Бо­гу­на, на­пи­са­ла: «Не вірить­ся, що ці діти впер­ше сту­пи­ли на сце­ну».

Нині де­які ре­жи­се­ри в інтерв’ю ЗМІ за­яв­ля­ють, мов­ляв, те­атр – не ка­фе­д­ра для ви­хо­ван­ня. Як на ме­не, та­ка оцінка вик­ли­кає по­леміку: те­атр – ка­фе­д­ра чи інстру­мент для роз­ва­ги? Гри­горій Ско­во­ро­да на­вчав: «Ми­с­тецтво – не роз­ва­га, а шлях до про­бу­д­жен­ня жи­вої дум­ки». На сце­ну слід ви­хо­ди­ти тільки тоді, ко­ли знаєш, в ім’я чо­го ти це ро­биш.

– Яки­ми спра­ва­ми пе­рей­маєте­ся нині?

– Зай­ня­та в не­ве­лич­ких епізо­дах на «франківській» сцені: в «Ук­ра­де­но­му щасті» (На­ст­ка) і в «Шель­мен­кові-ден­щи­ку» (Аг­ра­фе­на Се­менівна); а та­кож граю «Са­мот­ню леді».

Окрім цьо­го, пра­цюю над сце­нарієм про Ми­хай­ла Бой­чу­ка (до речі, ма­ловідо­мий факт: він офор­мив кілька ви­с­тав Ле­ся Кур­ба­са). Ро­бо­та над сце­наріями вза­галі йде не­про­сто, ад­же я оп­раць­о­вую кон­крет­ний істо­рич­ний ма­теріал. Аж те­пер за­ува­жую точ­ки зіткнен­ня Бой­чу­ко­вої філо­софії і послідо­вників шко­ли Кур­ба­са. Бой­чук був по­бор­ни­ком мо­ну­мен­талізму, це йо­го сло­ва: «Мо­ну­мен­талізм – гра­нич­на скон­ден­со­ваність ми­с­тець­ких за­собів». Він по­яс­нив: у ча­си, ко­ли Ба­тий зазіхнув на Русь, дав­нь­о­русь­ка куль­ту­ра пе­ре­бу­ва­ла на вер­шині сво­го роз­вит­ку. Набіги ор­ди цю вер­ши­ну відтя­ли. Ми­хай­ло за­кли­кав: вар­то діста­ти­ся тієї ви­со­ти, якої до­сяг­ли наші пред­ки, по­за­як су­час­не ми­с­тецтво зай­ш­ло в лабіринт (один тяг­не в один бік, дру­гий – в інший, а в ре­зуль­таті – кон­ста­туємо де­гра­дацію суспіль­ства). Соц­ре­алізм ске­ро­ву­вав до «бы­то­опи­са­ния», і ак­то­ри бу­ли над­зви­чай­но щас­ливі, ко­ли чу­ли: «Ну точ­но, как в жиз­ни!» Ми­хай­ло Бой­чук зне­ва­жав такі «успіхи»: «Точнісінько та­ке, як у житті, є в житті. Ми­с­тецтво му­сить на­да­ва­ти кон­цен­т­рацію дум­ки, фіксу­ва­ти осе­ред­дя, яке не­се ідею, а не роз­по­ро­шу­ва­ти її». Він був пе­ре­ко­на­ний, що мо­ну­мен­талізм по­ви­нен про­сяк­ну­ти всі ми­с­тецькі на­прям­ки – сло­во, му­зи­ку… Вар­то віднай­ти ті зо­лоті нит­ки, які ви­ве­дуть нас до справжнь­о­го ми­с­тецтва. Шу­ка­ти­ме­мо!

Вересень, 2011