«Гімн де­мо­кра­тич­ної мо­лоді»

Ре­жи­сер-по­ста­нов­ник – Юрій Оди­но­кий

Ху­дож­ник-по­ста­нов­ник – Віктор Шуль­га

У ро­лях:

Сан Са­нич – Дми­т­ро Ри­ба­левсь­кий

Го­га Ло­мая – Олег Сталь­чук

Славік – Ос­тап Ступ­ка

Мар­та – Ксенія Ба­ша

Іван Пе­т­ро­вич Би­чок – Ва­силь Ба­ша

Пе­тя Би­чок – Олек­сандр Пе­че­ри­ця

Ва­лен­ти­на Ва­лен­тинівна – Люд­ми­ла Смо­родіна

Пре­по­доб­ний Джон­сон-і-Джон­сон – Олексій Бог­да­но­вич

пе­ре­кла­дач­ка Зіна – Ксенія Вер­тинсь­ка

Док­тор – Андрій Во­ди­чев

Бу­ся – Олег Тер­но­вий

На прем’єру «Гімну де­мо­кра­тич­ної мо­лоді» у те­атрі ім. І. Фран­ка гля­дачі че­ка­ли з зацікав­лен­ням. Інтри­гу­ва­ла вже са­ма но­ви­на, що ро­бо­та над по­ста­нов­кою три­ває на сцені не ка­мер­но­го ек­с­пе­ри­мен­таль­но­го те­а­т­ру, а національ­но­го, з яким кла­си­ка асоціюється більше, ніж су­часність. Раніше ви­с­та­ви за тво­ра­ми Сергія Жа­да­на ста­ви­ли тільки в харківсько­му те­атрі «Ара­бе­с­ки» («Чер­во­ний Елвіс») і в німець­ко­му місті Ланд­схут («Де­пеш Мод»). Обидві інсценізації тісно пов’язані з тек­с­та­ми: по­ста­нов­ка «Де­пеш Мод» май­же дослівно йде за тек­с­том, а в «Чер­во­но­му Елвісі» з ди­наміків лу­нає на­чи­та­на ак­то­ра­ми п’єса, що на сцені пе­ре­дається за­со­ба­ми хо­рео­графії.

«Гімн де­мо­кра­тич­ної мо­лоді» де­мон­ст­рує інший підхід: над інсценізацією ре­жи­сер Юрій Оди­но­кий із Сергієм Жа­да­ном пра­цю­ва­ли два ро­ки. Із ше­с­ти історій, що становлять книж­ку, ос­но­вою для п’єси ста­ла лиш од­на но­ве­ла «Влас­ник най­кра­що­го клу­бу для геїв», яку помітно відре­да­гу­ва­ли й при­пра­ви­ли но­ви­ми сю­жет­ни­ми лініями, по­де­ку­ди за­по­зи­че­ни­ми з інших творів Жа­да­на. Зва­жа­ю­чи на це, на­зва ви­с­та­ви здається де­що пре­тензійною, але й цілком очіку­ва­ною як на за­галь­ну суспільну ри­то­ри­ку, для якої сло­во «де­мо­кратія» прий­нятніше за сло­во «гей». Іншою очіку­ва­ною при­стой­ністю, про що так по­люб­ля­ють за­ува­жу­ва­ти в пресі, ста­ло очи­щен­ня п’єси від не­цен­зур­ної лек­си­ки. Втім, це хоч і не ста­ло вирішаль­ним чин­ни­ком зміни ха­рак­те­ру тво­ру, зате поз­ба­ви­ло де­я­ких ти­по­вих пер­со­нажів бу­рем­них 1990-х ви­раз­ності і спра­цю­ва­ло на по­си­лен­ня лірич­ності ви­с­та­ви. Приміром, го­ло­вний ге­рой Сан Са­нич – ти­по­вий се­ред­нь­о­ста­ти­с­тич­ний бан­дит – у но­велі на­зва­ний над­то ме­лан­холійним як на бан­ди­та тільки то­му, що ма­ло роз­мов­ляв по те­ле­фо­ну і ли­ше час від ча­су те­ле­фо­ну­вав мамі. У ви­с­таві ж об­раз ме­лан­холійно­го юна­ка з криміна­ль­но-пра­во­за­хи­сним досвідом участі в русі «Бок­се­ри за спра­вед­ливість і соціаль­ну адап­тацію» до­пов­нив­ся пла­на­ми на ди­сер­тацію, ша­ле­ним ко­хан­ням і по­шу­ком сен­су жит­тя. Зре­ш­тою уся життєва і по-своєму лірич­на історія ділків, котрі ви­жи­ли після чис­лен­них бізне­со­вих пе­ре­стрілок, вто­ми­ли­ся про­да­ва­ти гіпсо­кар­тон із «па­ль­о­ною» еле­к­т­ро­технікою і виріши­ли відкри­ти клуб «ек­зо­тич­но­го відпо­чин­ку» під на­звою «Бу­тер­б­ро­ди», на сцені ви­я­ви­ла­ся сумішшю ме­ло­дра­ми й трагіфар­су.

По­ява у ви­с­таві наскрізної лю­бов­ної лінії, ма­буть, за за­ду­мом творців ма­ла до­да­ти дра­ма­тиз­му й за­че­пи­ти гля­дачів. Для цьо­го з’явив­ся об­раз Мар­ти, ко­т­ра з усією позірною не­о­рди­нарністю (весь час га­сає на мо­педі, лю­бить спа­ти у ванній і підпа­лю­ва­ти квар­ти­ру) постійно й ба­наль­но об­ра­жається на Сан Са­ни­ча, йде і по­вер­тається, а у фіналі ги­не в зіткненні з трам­ваєм. Уся ця лю­бов візу­алізується в бе­зу­пинній біга­нині один за од­ним і обіймах під до­щем. Не за­че­пи­ти це не мо­же, про­те не в кож­но­го вик­ли­че сльо­зи при­хиль­ності, у де­ко­го – ли­ше ро­з­д­ра­ту­ван­ня. Но­во­вве­де­не ро­ман­тич­не ко­хан­ня по­зна­чає зміщен­ня ак­центів у ви­с­таві з соціаль­ної пло­щи­ни на при­ват­ну. Та­кий прий­ом став уже за­галь­ним місцем, зо­к­ре­ма, в кіне­ма­то­графі, ко­ли чи не кож­на бо­дай тро­хи кри­тич­на скла­до­ва фільму пе­ре­тво­рюється на тло для з’ясо­ву­ван­ня стосун­ків. Осо­би­с­та дра­ма за­ко­ха­них, як не див­но, май­же не пе­ре­ти­нається із сю­жет­ною лінією до­вко­ла гей-клу­бу «Бу­тер­б­ро­ди». Ко­хан­ня, тоб­то при­ват­не, у ви­с­таві підкрес­ле­но відо­крем­ле­не й чер­гується зі сце­на­ми з жит­тя рин­ку в період ста­нов­лен­ня ди­ко­го капіталізму, тоб­то з соціаль­ним. І та­ка кон­ст­рукція, на жаль, відвер­тає ува­гу від то­го, що в тек­с­тах Жа­да­на стоїть за гу­мо­ром та іронією – від суспільно­го жит­тя лю­дей і їхньої по­всяк­ден­ної бо­роть­би. Про­те пе­ре­да­ти цей по­сил за­со­ба­ми дра­ма­тургії – за­вдан­ня не з про­стих, ма­буть, то­му творці ви­с­та­ви й об­ра­ли лег­ший шлях ре­дукції до пер­со­наль­но­го та апе­ляції до по­чуттів.

Сце­ни до­вко­ла «Бу­тер­б­родів» вий­ш­ли гро­те­ск­но-смішни­ми й за­га­лом ря­ту­ва­ли ви­с­та­ву. Звісно, гу­мор – це да­ле­ко не все, що є в тек­с­тах Жа­да­на, та гу­мор у ви­ко­нанні франківців – це завжди май­стер­но і за­хоп­ли­во. Доріка­ти творчій групі не­має в чо­му, во­ни зро­би­ли якісну ви­с­та­ву, ба­га­ту на ак­торські знахідки. Арт-ди­рек­тор гей-клу­бу Славік у ви­ко­нанні Ос­та­па Ступ­ки не втом­люється ди­ву­ва­ти ка­лей­до­ско­пом ідей що­до ви­жи­ван­ня «Бу­тер­б­родів»: японсь­ка кух­ня від в’єтнамців, хор «Жу­ра­вонь­ка», фе­с­ти­валь ди­тя­чої твор­чості «Ви­ши­вані руш­нич­ки», свя­то гейсь­ко­го Ку­па­ли і шоу кло­унів Бичків. Як­що успіх пер­со­на­жа Ступ­ки знач­ною мірою був зу­мов­ле­ний вда­лим ге­роєм твору Жа­да­на, то об­раз Ва­лен­ти­ни Ва­лен­тинівни – чи­нов­ниці з уп­равління куль­ту­ри – є по­вно­прав­ним вда­лим но­во­вве­ден­ням у по­ста­новці. Зігра­ний Люд­ми­лою Смо­родіною об­раз чу­до­во пе­ре­дає всі від­тінки функціону­ван­ня бю­ро­кра­тич­но­го куль­тур­но­го апа­ра­ту: від її ко­с­тю­ма та до­шкуль­но-улес­ли­вих інто­націй до ро­ка­ми на­ко­пи­че­но­го досвіду орієнту­ван­ня на місце­вості ха­барів і до­мо­вле­но­с­тей. Славік із Ва­лен­ти­ною Ва­лен­тинівною ор­ганізо­ву­ють не­за­бутнє ви­до­ви­ще відкрит­тя клу­бу «ек­зо­тич­но­го відпо­чин­ку» у кра­щих тра­диціях ша­ро­вар­них це­ре­моній, ко­ли ви­с­туп ан­сам­б­лю «Жу­ра­вонь­ка» на чолі з на­род­ним ар­ти­с­том, привітан­ня від пре­по­доб­но­го та ци­та­ти про рідну мо­ву ве­ду­чої у ви­ши­ванці поєдну­ють­ся з п’яною дис­ко­те­кою. Бе­зу­пин­ний сміх у гля­дачів вик­ли­кає сце­на про­повіді пре­по­доб­но­го Джон­со­на-і-Джон­со­на та йо­го го­ре-пе­ре­кла­дач­ки, зігра­на Олексієм Бог­да­но­ви­чем і Ксенією Вер­тинсь­кою. Знай­о­ма з пер­ших слів ри­то­ри­ка про­те­с­тантсь­ких про­повід­ників тут че­рез труд­нощі пе­ре­кла­ду пе­ре­кру­чується на бо­лючіші для пе­ре­кла­дач­ки те­ми. Про­те влас­не об­раз про­повідни­ка, за­по­зи­че­ний з іншо­го тво­ру Жа­да­на «Де­пеш Мод», суттєво змінив­ся: шу­кач на­жи­ви на «справі божій» із кож­ною на­ступ­ною по­явою дедалі більше губ­иться у су­во­рих ре­аліях ук­раїнсько­го бізне­су й вик­ли­кає ли­ше спів­чут­тя. Не за­ли­ша­ють бай­ду­жи­ми, але ли­ша­ють­ся не­зро­зуміли­ми об­ра­зи бать­ка й си­на, які з’яв­ля­ють­ся на сцені не ли­ше як цир­ко­ва ди­настія Бичків, а й у таємни­чих по­за­на­ра­тив­них ре­фре­нах по­яви лікарів, міліціонерів, без­при­туль­них зби­рачів пля­шок, крадіїв ко­ль­о­ро­вих ме­талів з трам­вай­но­го де­по та у фіналі ян­голів, котрі більше схожі на ко­с­мо­навтів.

«Гімн де­мо­кра­тич­ної мо­лоді» по­зиціону­вав­ся те­а­т­ром як ви­с­та­ва для мо­лоді, що доз­во­лить роз­ши­ри­ти ре­пер­ту­ар та ау­ди­торію. Але тим, чия юність при­па­ла на 1990-ті і хто пам’ятає тіньо­ву еко­номіку, «бок­серів за спра­вед­ливість» та інших «су­пер­ксе­роксів» то­го ча­су, вже да­ле­ко за 30. А та мо­лодь, на яку, во­че­видь, спря­мо­ву­ва­ла­ся ви­с­та­ва, асоціює цей період рад­ше з дис­неївськи­ми мульт­фільма­ми з пер­ших віде­о­магніто­фонів, ігро­ви­ми при­став­ка­ми «Dandy» і жуй­ка­ми «Love is». То­му лю­бові та жартів у ви­с­таві для більшості бу­ло до­стат­ньо, зва­жа­ю­чи на ре­акцію мо­ло­дих гля­дачів та по­чуті після ви­с­та­ви роз­мо­ви. Про­те Жа­да­на, для яко­го і гу­мор, і лю­бов є чи­мось складнішим та іншим, у по­ста­новці відвер­то бра­ку­ва­ло.