«Відьма» – філо­софсь­ка дра­ма за мо­ти­ва­ми повісті Ми­ко­ли Го­го­ля «Вій»

Харківський «Те­атр для лю­дей»

Ре­жи­сер: А. Ле­бідь

Ху­дож­ник по світлу: З. Єре­мен­ко

Хо­рео­графія: Ю. Моск­ви­но­ва

Пан­ноч­ка: Ю. Селіва­но­ва

Хо­ма: І. Ми­халь­чен­ко

Хвесь­ка: С .Си­мо­нен­ко

Яв­тух: М. Жда­но­вич

Спи­рид: В. Царь­ков

Го­голівський «Вій», бу­ду­чи грандіоз­ним ви­тво­ром на­шо­го ве­ли­ко­го зем­ля­ка, зберігав, зберігає і, ймовірно, завжди зберіга­ти­ме якусь ней­мовірну таємни­цю. Спри­я­ють цьо­му і фа­буль­на нелінійність, і те, що ав­тор за­зи­рає в бе­зод­ню вічно­го конфлікту так гли­бо­ко, як тільки мож­на, і відкри­ває там не глу­хий мо­рок, а сліпу­че сяй­во, яке висвітлює одвічну про­бле­му «жіно­чо-чо­лові­чих» сто­сунків (хо­ча цим не ви­чер­пується весь зміст повісті) гра­нич­но гос­тро, жа­гу­че-дра­ма­тич­но, про­во­ка­тив­но.

На­зва спек­так­лю відрізняється від пер­шо­д­же­ре­ла, і це, ма­буть, не ви­пад­ко­во: для бу­ден­ної свідо­мості «відьма» істо­та більш зна­ко­ва, більш зро­зуміла, ніж «вій». До то­го ж «відьма» на­про­чуд лег­ко іден­тифікується: будь-яка жінка, наділе­на «гос­трою»(за виз­на­чен­ням Хо­ми Бру­та) кра­сою, – відьма. Роль та­кої ак­тив­ної, сприт­ної і, за­га­лом, ней­мовірно по­роч­ної чарівниці ви­ко­нує у ви­с­таві мо­ло­да ак­т­ри­са Юлія Селіва­но­ва, якій, крім ви­раз­но «гос­трої» кра­си, при­та­ман­ний ще й дра­ма­тич­ний та­лант. У парі з Іго­рем Ми­халь­чен­ком, який пе­ре­кон­ли­во грає те­о­ло­га, що цілко­ви­то збив­ся з пут­тя, во­ни ста­нов­лять до­сить гар­монійну па­ру. Він – та­кий собі за­мис­ле­ний, низь­ко­рос­лий здо­ро­вань; во­на – впев­не­на у собі кра­са, час від ча­су скон­цен­т­ро­ва­на на чо­мусь, що їй одній відо­ме і для інших не­до­ступ­не.

Май­же услід за Го­го­лем, ви­с­та­ва по­го­д­жується з ос­нов­ним дог­ма­том віри: жінки, точніше, їхня «гос­тра» кра­са є найбільш ви­тон­че­ним зна­ряд­дям Са­та­ни, і вже як­що він підче­пить на її ес­те­тич­ний га­чок, то не поз­бу­деш­ся йо­го до смерті – всьо­го лиш за од­ну мить у вир з го­ло­ви до п’ят за­тяг­не. Тільки за­че­пить та­кою кра­сою – і про­ки­неть­ся біс, який до по­ри до ча­су дрімає у кож­но­му, і про­ща­вай – про­па­ла лю­ди­на пра­во­слав­на. І то­му більше, ніж умо­гляд­них «віїв» (во­ло­ха­то-ву­ха­то-при­зем­ку­ва­тих), кра­си ма­теріаль­ної (жіно­чої без­душ­ної) слід ос­теріга­ти­ся, ствер­д­жує спек­такль.

Ре­жи­су­ра, фор­ма­ту­ю­чи за­со­ба­ми те­а­т­ру вда­лий кон­тра­пункт ду­хов­ної та тілес­ної лю­бові і ви­ко­ри­с­то­ву­ю­чи за­для цьо­го всю силу сценічних ме­та­фор і хо­рео­графічних прий­омів (Юлія Москвіно­ва), в поєднанні з інте­лек­ту­аль­но-філо­софсь­ки­ми зу­сил­ля­ми ак­торів ство­рює в підсум­ку вель­ми ек­с­пре­сив­не дійство.

Ок­ре­мої роз­мо­ви за­слу­го­вує зву­ко­ряд ви­с­та­ви – чи не най­кра­щий із по­чу­то­го ос­таннім ча­сом (Зінаїда Єре­мен­ко). Ра­зом із ра­зю­че яс­к­ра­ви­ми, різно­манітни­ми і, го­ло­вне, на­си­че­ни­ми змістом по­ста­но­воч­ни­ми ме­та­фо­ра­ми він на­дає ху­дож­ньої цілісності ат­мо­сфері, в якій відбу­ва­ється най­гостріший філо­софсь­кий поєди­нок Ду­ху і Ма­терії у май­же сутінковій свідо­мості двох ве­ли­ких ан­та­гоністів – Хо­ми та йо­го Пан­ноч­ки.