2011 ро­ку Андрієві Біло­у­су – од­но­му з най­я­с­кравіших пре­д­­став­ників мо­ло­дої ук­раїнської ге­не­рації те­а­т­раль­них ре­жи­серів, про­дю­се­ру та ви­кла­да­чу – ви­пов­ни­ло­ся 35. Ця зміна віко­во­го ста­ту­су спо­ну­кає до пев­них підсумків.

З 2000-го по 2010 рік він здійснив 16 по­ста­но­вок у те­а­т­рах Києва (Те­атр дра­ми і ко­медії на ліво­му бе­резі Дніпра, «Сузір’я», те­атр «Ательє 16», ТЮГ на Лип­ках, Те­а­т­раль­на май­стер­ня «А.Бет­ка», Но­вий те­атр на Пе­черсь­ку, Те­а­т­раль­на май­стер­ня Те­а­т­ру маріоне­ток), Ми­ко­лаєва (Ук­раїнський те­атр дра­ми та му­зич­ної ко­медії) та Се­ва­с­то­по­ля (Російський дра­ма­тич­ний те­атр ім. А. Лу­на­чарсь­ко­го), і во­ни відзна­ча­ють­ся оригінальністю та май­стер­ніс­тю ре­жи­серсь­ко­го по­чер­ку. Він – ла­у­ре­ат дер­жав­ної пре­мії ім. Олек­сан­д­ра До­вжен­ка (за го­ло­вну роль у фільмі «Ма­май», 2004), трьох премій «Київська пек­то­раль» (2004 – «Ве­селіться! Все га­разд!?» у номінації «за кра­щий ре­жи­серсь­кий де­бют», 2005 – «Жінка в пісках» і 2010 – «Ща­с­тя» у номінації «за кра­щу ви­с­та­ву ка­мер­ної сце­ни»), пе­ре­мо­жець кон­кур­су мо­ло­дих митців «Старт» («Ве­селіться! Все га­разд!?», 2004 ) і «Бієна­ле ак­ту­аль­них ми­с­тецтв» («Ук­ра­де­не ща­с­тя», 2005). З 2003 ро­ку А. Біло­ус – у штаті Київсько­го те­а­т­ру дра­ми та ко­медії на ліво­му бе­резі Дніпра, а з 2009 ро­ку – ху­дожній керівник і про­дю­сер те­а­т­ру «А.Бет­ка» («Те­а­т­раль­ної май­стерні Андрія Біло­у­са»). Як по­ста­нов­ник брав участь у сценічних чи­тан­нях: німець­ко­мов­ної дра­ма­тургії у Київсько­му те­атрі ім. Лесі Ук­раїнки (2004) та новіт­ньої фран­цузь­кої п’єси у Центрі Ле­ся Кур­ба­са (2003). З 2005 ро­ку ви­кла­дає ре­жи­су­ру та май­стерність ак­то­ра у КНУТКТ ім. І.Кар­пен­ка-Ка­ро­го.

Ще сту­ден­том цього вишу він ста­вить «Ук­ра­де­не ща­с­тя» за п’єсою І.Фран­ка в на­вчаль­но­му те­атрі, «Ве­се­літься! Все га­разд!?» за п’єсою «Аде­лаїда» Євге­на Ун­гар­да – у Те­атрі дра­ми і ко­медії та «Чо­ловік, дві жінки і вбив­ця за две­ри­ма» за п’єсою «Двері в суміжну кімна­ту» Ала­на Ейк­бор­на – в Те­а­т­рі ім. А. Лу­на­чарсь­ко­го. У них по­ру­шує гострі соціальні те­ми, про­бує змішу­ва­ти жа­н­ри, на­ма­гається знай­ти влас­ну кон­цепцію й не­о­рди­нар­но по­гля­ну­ти на кла­сичні тво­ри. Ек­с­пе­ри­мен­тує з дра­ма­тургічним тек­с­том: ско­ро­чує до мініму­му дійо­вих осіб, до­дає пер­со­нажів, кар­ди­наль­но змі­нює час і місце дії.

Далі продовжує ак­тивні по­шу­ки та ек­с­пе­ри­мен­ти зі сти­ля­ми, жа­н­ра­ми й фор­ма­ми. 2004 ро­ку Андрій сфор­му­вав влас­ну твор­чу про­гра­му, за якою пла­ну­вав опа­ну­ва­ти яко­мо­га більше різних стилів і на­прямків та по­ста­ви­ти 10 аб­со­лют­но різних ви­с­тав. Він пе­ре­но­сить на сце­ну «Су­зір’я» свою сту­дентсь­ку роботу («Ук­ра­де­не ща­с­тя») і ви­пу­с­кає шість но­вих спек­таклів: «Жінка в пісках» за ро­ма­ном Ко­бо Абе (МТМ «Сузір’я»), «Рівер­сайд драйв» за Вуді Ал­ле­ном та «Навь» за п’єсою Не­ди Не­жда­ної «Ко­ли по­вер­тається дощ» (те­атр «Ательє 16»), «Сіра­но де Бер­же­рак» за Ед­мо­ном Рос­та­ном (Те­атр на ліво­му бе­резі), «За­ко­ха­на витівни­ця» за Ло­пе де Ве­гою (Київський ТЮГ), «Чарівни­ця» за п’єсою І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го «Без­та­лан­на» (Ми­ко­лаївський те­атр дра­ми та му­зич­ної ко­медії). Вод­но­час всту­пає до аспіран­ту­ри, стає ви­кла­да­чем універ­си­те­ту і ста­вить пер­шу ви­с­та­ву-ек­за­мен за «Без­та­лан­ною».

Зміни­ла­ся те­ма­ти­ка ви­с­тав ре­жи­се­ра: він більше зо­се­ре­див­ся на про­бле­мах мо­ралі та людсь­ких взаємовідно­син. Про­бує се­бе в жанрі «пер­фор­ман­су» («Рівер­сайд драйв»), та ро­бить вис­но­вок, що це не йо­го. Біло­у­су біль­ше до впо­до­би пси­хо­логічний дра­ма­тич­ний те­атр, який досліджує по­чут­тя та пе­ре­жи­ван­ня лю­ди­ни.

Відзна­ча­ю­чи йо­го не­аби­я­ку «пло­до­витість», те­а­т­ральні кри­ти­ки на­зи­ва­ють Біло­у­са «пред­став­ни­ком «но­вої хви­лі» су­час­ної ре­жи­су­ри, вже до­б­ре відо­мим у гля­да­ць­ких й про­фесійних ко­лах»(1), який «муж­ньо «відду­ва­ється» са­мо­туж­ки за все своє відсутнє на сцені по­колін­ня»(2). Пре­са від­зна­чає, що він – та­ла­но­ви­тий, сміли­вий і амбіційний ре­жи­сер-патріот, а ху­дожні керівни­ки те­атрів (Віктор Ги­рич, Ігор Та­ла­лаєвський) та ак­то­ри (Іри­на Ка­лаш­ни­ко­ва, Сергій Мель­ник) за­про­шу­ють до твор­чої співпраці.

У його ви­с­та­вах по­чи­нає доміну­ва­ти те­ма жор­сто­кості та на­сил­ля. У 2007–2008 ро­ках ста­вить три ви­с­та­ви Те­атрі на ліво­му бе­резі («Не­без­печні зв’яз­ки» за Шо­дер­ло де Лак­ло, «Лоліта» за В.На­бо­ко­вим та «Річард ІІІ» за Шек­спі­ром), «Сво­ло­ту» за п’є­сою «Ніч Гель­ве­ра» І.Вілквіста в май­стерні Те­а­т­ру маріоне­ток, а в Ми­ко­лаївсько­му те­атрі «Ук­ра­де­не ща­с­тя» за І. Фран­ком.

Ба­жан­ня опа­но­ву­ва­ти нові стилі у ньо­го не зник­ло, але з’яви­ла­ся дум­ка про їх поєднан­ня та ви­ко­ри­с­тан­ня на­бу­то­го досвіду. Впер­ше поєдна­в жа­н­ри (тра­ге­дія, ме­ло­дра­ма, фарс, ко­медія) і стилі (від се­ред­нь­овічної го­ти­ки до пост­мо­дернізму) у ви­с­та­ві «Не­без­печні зв’яз­ки». У сце­но­графії на­дає пе­ре­ва­гу мінімалістич­но­му умов­но­му сим­воліко-ме­та­фо­рич­но­му оформ­лен­ню. Йо­го хви­лю­ють гло­­­бальні суспільні про­бле­ми (на­сил­ля, на­цизм, взаємо­відно­си­ни вла­ди і на­ро­ду, праг­нен­ня вла­ди, при­чи­ни сек­су­аль­них збо­чень) та мо­ральні пи­тан­ня (муж­­­ності і тер­піння, ко­хан­ня без взаємності, лю­дя­ності та гідності).

Він пра­цює з кла­сич­ною та су­час­ною про­зою і дра­ма­тур­гією. Йо­го спек­таклі схожі за те­ма­ти­кою: дослід­жен­ня людсь­кої мо­ралі, ви­к­рит­тя вад і по­років суспільства че­рез долі ок­ре­мих лю­дей та згуб­них, не­по­прав­них їхніх наслідків. Ви­с­та­ви вирізня­ють­ся жор­сто­кою та по­роч­ною лю­бов’ю, яка при­зво­дить ге­роїв до ду­шев­ної чи фі­зи­ч­ної за­ги­белі. Андрій Біло­ус праг­не зди­ву­ва­ти та навіть шо­ку­ва­ти публіку ви­бо­ром рідкісно­го ма­теріалу філо­софсь­ко-епа­таж­но­го спря­му­ван­ня і з найбільш гос­тро­го (точніше, жор­ст­ко­го) ку­та зо­ру по­ка­за­ти внутріш­ній світ лю­дей. За його сло­ва­ми, він про­дов­жує орі­єн­ту­ва­ти­ся не на «сно­ба-ес­те­та», а на зви­чай­но­го гля­да­ча, для ко­го «те­атр – це спілку­ван­ня, за­вдя­ки яко­му є мож­ливість от­ри­ма­ти по­чут­тя та емоції, які не до­ступні для ньо­го у житті»(3). Біло­ус каже, що ста­вить ви­с­та­ви про лю­бов, але у кож­но­го во­на різна – і лірич­на, і по­роч­на, і ме­ло­дра­ма­тич­на, і жор­ст­ока. А вибір жа­н­ру за­ле­жить від ста­ну йо­го душі, ад­же вистава­ми він роз­повідає про влас­не жит­тя і про се­бе.

Сьо­годні в Біло­у­са домінує емоційно-чуттєвий те­атр. Ос­танні три ро­ки його твор­ча ак­тивність помітно спа­дає, утім, ви­с­та­ви виріз­ня­ють­ся більшою май­стерністю та до­вер­шеністю. Це дві ро­бо­ти в Універ­си­теті те­а­т­ру, кіно і те­ле­ба­чен­ня: «Ва­лен­ти­на і Ва­лен­ти­ну» за М.Ро­щи­ним він осу­час­нює, а в «Ли­хові з ро­зу­му» за О. Гри­боєдо­вим де­таль­но оп­раць­о­вує ха­рак­те­ри. «Ща­с­тя» за по­вістю А.Пла­то­но­ва в Но­во­му те­атрі на Пе­черсь­ку здійснив за прин­ци­пом чуттєво-емоційно­го те­а­т­ру (2011 ро­ку «Київська пек­то­раль» «за кра­щу ка­мер­ну ви­с­та­ву» і «за кра­щий ак­торсь­кий де­бют» Бо­рису Ор­лову). Цьо­го ж ро­ку Б.Ор­лов за роль Нікіти Фірсо­ва у «Ща­с­ті» по­тра­пив до «ко­ла бу­ч­менків» київської премії «Бро­нек».

Спи­ра­ю­чись на принцип «Як­що ти ре­во­люціонер – ство­рюй щось своє», ре­жи­сер до­хо­дить вис­нов­ку, що «те­атр, як і бу­ди­нок, тре­ба бу­ду­ва­ти свій»(4), і фун­да­мен­том для ньо­го має бу­ти ху­дожній на­прям, яко­го до­три­му­ється йо­го керівник. То­му Біло­ус 2009 року за­сно­вує і ут­ри­мує за власні ко­ш­ти Те­а­т­раль­ну май­стер­ню «А.Бет­ка», куди пе­ре­но­сить свої на­вчальні ви­с­та­ви. А також ініціює ство­­­рен­ня те­а­т­раль­но­го цен­т­ру B.Room у малій залі Па­ла­цу ми­с­тецтв «Ук­раїна». Він пра­цює з груд­ня 2010-го, об’єдну­ю­чи різні (іноді й невідомі) те­а­т­ри Києва.

Білоус вклю­чається у про­дю­серсь­ку діяльність, до­по­ма­гає ре­жи­се­рам де­бю­ту­ва­ти на про­фесійній сце­ні з дип­лом­ни­ми ро­бо­та­ми. Він вва­жає, що при­чи­ною відсут­ності на ук­раїнській сцені мо­ло­дих по­ста­нов­ників є те, що цю про­фесію на­вмис­но зро­би­ли «не­при­ваб­ли­вою і не­пре­стиж­ною». Ще од­на при­чи­на – в керівництва те­атрів бракує зацікав­ле­но­сті в мо­ло­дих фахівцях, че­рез що ті не мо­жуть «за­че­пи­ти­ся» у про­фесійно­му твор­чо­му ко­лек­тиві. На дум­ку Біло­у­са, ли­ше Київський те­атр дра­ми і ко­медії до­по­ма­гає по­чатківцям де­бю­ту­ва­ти. То­му го­ло­вне за­вдан­ня йо­го про­дю­серсь­ких про­ектів – «сти­му­лю­ва­ти мо­лодь, да­ти їй мож­ливість зро­зуміти, що цією про­фесією мож­на жи­ти і тво­ри­ти»(5). Про­дю­серсь­кий де­бют – ви­с­та­ва «Упо­па­бу­ла­со­ба­ка» (прем’єра 12 гру­д­­ня 2010). Як її ху­дожній керівник він об’єд­нав п’ять кур­со­вих робіт сту­дентів 4-­го кур­су Во­ло­ди­ми­ра Судьїна (за п’єса­ми «Че­ка­ю­чи на Ґо­до» Се­мю­е­ла Бек­ке­та, «Урок» та «Го­ло­мо­за співач­ка» Еже­на Іоне­с­ко, «Пікнік» Фер­нан­до Ар­ра­ба­ля і «Вдо­ви» Сла­воміра Мро­же­ка). Ця ко­медія ста­ла де­бю­том Ми­ко­ли Ба­би­на, Олек­сан­д­ра Мер­ку­ло­ва, Олек­сан­д­ра Пра­во­су­да, Оль­ги Фа­б­рич­ної та Олек­сан­д­ра Ште­фа­на. Дру­га ро­бо­та Біло­у­са-про­дю­се­ра – ко­медія-во­девіль «12 ста­те­вих за­по­відей» за п’єсою В.Ка­таєва «Ква­д­ра­ту­ра ко­ла» (ре­жи­сер Олек­сан­д­ра Мер­ку­ло­ва, прем’єра 24 трав­ня 2011).

Ре­цен­зен­ти, помітив­ши йо­го вже до­волі «зрілий» і чітко сфор­мо­ва­ний про­фесійний по­гляд на стан су­час­но­го ук­раїнсько­го те­а­т­ру, відно­сять Андрія Біло­у­са до «рей­тин­гу най­пер­спек­тивніших мо­ло­дих майстрів те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва»(6), на­зи­ва­ю­чи «твор­чим ре­корд­с­ме­ном» за кількі­с­тю виз­на­них кри­ти­кою та гля­да­чем ви­с­тав, своєрід­ніс­тю ми­с­тець­ких по­шуків, ак­тивністю твор­чо­го жит­тя»(7).

От­же, Біло­ус ви­бу­до­вує влас­ну фор­му «май­бут­нь­о­го те­а­т­ру», який ма­ти­ме ви­гляд «ба­га­то­ша­ро­во­го пи­ро­га» і поєд­ну­­ва­ти­ме всі мож­ливі стилі, жа­н­ри й на­прям­ки (для то­го, щоб ко­жен гля­дач відна­хо­див у ви­с­таві ціка­ву са­ме йо­му лінію спо­с­те­ре­жен­ня). По­ста­нов­ник пе­ре­ко­на­ний, що «те­атр як ми­с­тецтво, а ре­жи­су­ра як на­ука підуть шля­хом ус­клад­нен­ня: те­атр убе­ре у се­бе всі мож­ливі стилі й на­прям­ки, відомі люд­ст­ву за всю історію йо­го роз­вит­ку»(8). Са­ме та­к стави­в «Місяць на селі» за п’єсою І.Тур­­генєва в Те­атрі дра­ми і ко­медії (прем’єра у грудні 2011-го).

Що­до планів, то це про­за Льва Тол­сто­го, Ан­то­на Че­хо­ва, Сергія До­вла­то­ва і Да­ниїла Харм­са, п’єси Вампіло­ва та Ше­к­спіра. Він шу­кає ціка­вих ав­торів су­час­ної літе­ра­ту­ри – відсте­жує, чи­тає, аналізує, але вва­жає, що сьо­годнішні дра­ма­тур­ги, які «ма­ють роз­ви­ва­ти­ся і визріва­ти од­но­час­но» з ре­жи­се­ра­ми, ще не вий­ш­ли на рівень «ро­зуміння май­бут­нь­о­го те­а­т­ру»(9).

І хо­ча Андрій Біло­ус по­чи­нав свою твор­чу діяльність як ак­тор, ка­же, що завжди хотів бу­ти ре­жи­се­ром: «Те­атр – це унікаль­на мож­ливість спро­бу­ва­ти се­бе в ролі Твор­ця. Це мо­мент ство­рен­ня сво­го влас­но­го світу, і ти, як ма­лень­кий Бог, на­ро­д­жуєш те, чо­го ніко­ли не бу­ло – аб­со­лют­но іншу ма­терію, інший ко­с­мос»(10). Андрій зізнається, що й досі сумнівається у пра­виль­ності вибору про­фесії, та, по­при сумніви, жод­на йо­го ре­жи­серсь­ка ро­бо­та не про­й­ш­ла не­поміче­ною. Те­а­т­ральні жур­налісти підда­ва­ли жорсткій аналітичній кри­тиці йо­го ви­с­та­ви, але відзна­ча­ли йо­го та­лант, амбіцій­ність та ори­гі­на­ль­не ре­жи­сер­сь­ке ба­чен­ня.

1 Вар­ва­рич Е. Лю­бовь, вы­дум­ки и ис­пан­ская клас­си­ка / Еле­на Вар­ва­рич // День. – 2006(№ 13). – 1 фев.

2 Му­ром­це­ва К. Біло­у­со­ва витівни­ця / Ка­те­ри­на Му­ром­це­ва // Кон­тра­мар­ка. – 2006. – №2.

3 За­пис бесіди з ре­жи­се­ром Андрієм Біло­у­сом від 30 ли­с­то­па­да 2010 ро­ку. – Архів ав­то­ра.

4 Ол­тар­жевсь­ка Л. Те­атр, як і бу­ди­нок, тре­ба бу­ду­ва­ти свій / Люд­ми­ла Ол­тар­жевсь­ка // Ук­раїна Мо­ло­да. – 2010(№ 192). – 15 жовт.

5 За­пис бесіди з ре­жи­се­ром Андрієм Біло­у­сом від 30 ли­с­то­па­да 2010 ро­ку. – Архів ав­то­ра.

6 Ол­тар­жевсь­ка Л. Те­атр, як і бу­ди­нок, тре­ба бу­ду­ва­ти свій / Люд­ми­ла Ол­тар­жевсь­ка // Ук­раїна Мо­ло­да. – 2010(№ 192). – 15 жовт.

7 Вар­ва­рич О. «Ща­с­тя» Андрія Біло­у­са / Оле­на Вар­ва­рич // День. – 2011(№75). – 28 квіт.

8 За­пис бесіди з ре­жи­се­ром Андрієм Біло­у­сом від 30 ли­с­то­па­да 2010 ро­ку. – Архів ав­то­ра.

9 Там са­мо.

10 Во­тин­це­ва О. Інтерв’ю з Андрієм Біло­у­сом від 2 лип­ня 2010 ро­ку // http://h.ua/story/268868/