30 січня 1944-го ро­ку – об­ря­до­во про­ти ночі – Сталін вла­ш­ту­вав віко­пом­не для ук­раїнсько­го кіно (і вза­галі Ук­раїни) дійство: ог­лу­ш­ли­вий роз­г­ром До­вжен­ко­во­го сце­нарію «Ук­раїна в огні». У при­сут­ності всьо­го ра­дянсь­ко-партійно­го керівництва. І всіх йо­го провідних ук­раїнських «аси­с­тентів».

Сотні дру­ко­ва­них ар­кушів при­свя­чені тій, ска­за­ти б, події, що ста­ла аб­со­лют­ною ка­та­ст­ро­фою для ху­дож­ни­ка, для йо­го тодішньо­го на­ма­ган­ня – відо­б­ра­зи­ти, з найбільшою ав­тен­тичністю, тра­гедію йо­го країни, по вінця за­ну­ре­ної в страшні стихії війни і так са­мо в страш­ну кри­зу си­с­те­ми, що без­просвітно за­во­лоділа тією країною.

Сце­нарій цей – ніби «сце­нарій», «про­то­кол» усієї тієї кри­зи, всіх тих до краю зне­люд­не­них стихій.

Ди­во­виж­но: але йо­го ство­рен­ня, йо­го то­нус-відчай, са­ма хро­но­логія то­го ство­рен­ня цілком збіга­ють­ся з «ан­т­ро­по­логічним» відчаєм Ей­зен­штей­на в Ал­ма-Аті кінця 1943 – по­чат­ку 1944-го, ко­ли він по­тай, але так са­мо ра­ди­каль­но піддав усе­о­хопній пе­симістичній ревізії всю ре­чо­ви­ну біжу­чої історії – як усе­о­хоп­ної вар­ва­ри­зації лю­ди­ни і люд­ст­ва…

Але тут, зро­зуміло, не про те. Істо­ри­ки кіно, без­пе­ре­с­тан­ку по­вер­та­ю­чись до тієї мо­то­ро­шної кремлівської ночі, що у її пітьмі Сталін роз­пи­нав До­вжен­ка, чо­мусь не по­міча­ють пер­шо­при­чи­ну гол­го­фи, об­ла­ш­то­ва­ної ти­ра­ном не до­сить ло­яль­но­му ук­раїнсько­му мит­цеві.

Річ у тім, що у то­го катівства, по­ряд з «тра­диційни­ми» сталінськи­ми «пре­тензіями» до всіх нев­год­них йо­му «не­слухів» (по­вний ка­та­лог, ви­черп­на но­мен­к­ла­ту­ра тих «пре­тензій» – у всій сумі май­бут­ньої кам­панії про­ти ча­со­писів «Звез­да» і «Ле­нин­град», про­ти на­ших зем­ляків, Зо­щен­ка та Ах­ма­то­вої), бу­ла ще од­на, у ті місяці, тижні, дні і навіть у ті го­ди­ни, най­важ­ливіша стра­те­ге­ма. Нині чо­мусь при­за­бу­та істо­ри­ка­ми.

«Стра­те­ге­ма» та ха­рак­тер­но вий­ш­ла на по­верх­ню ра­дянсь­кої струк­ту­ри, – вся цілком, на по­вну си­лу! – бук­ва­ль­­но че­рез кілька­над­цять го­дин після кремлівської ночі тих іде­о­логічних тор­тур.

…Отож, 1-го лю­то­го то­го ро­ку 10-та сесія сталінсько­го «пар­ла­мен­ту» 1-го скли­кан­ня, з по­дачі са­мо­го Мо­ло­то­ва, прий­має за­кон… чи не про «уса­мостійнен­ня» со­юз­них ре­с­публік: про на­дан­ня їм зовнішньо­політич­них і навіть військо­вих, влас­не ор­ганізаційно-воєнних по­вно­ва­жень!

По­се­ре­дині тієї сталінської «ре­во­люції» у все­ра­дянській струк­турі, тієї аж «ра­ди­каль­ної» її «кон­сти­туційної» пе­ре­бу­до­ви опи­ни­ла­ся – са­ме Ук­раїна.

Влас­не, у Сталіна тоді бу­ли дві, ніби взаємо­ви­ключні, стра­тегії що­до Ук­раїни. Пер­ша – у на­прямі цілко­ви­то­го її зни­щен­ня, де­пор­тації її на­се­лен­ня «ку­дись» на Схід (про це якось пізніше), дру­га – на­дан­ня їй, всьо­го-на-всьо­го, шти­бу «са­мостійності». Стільки ж фан­том­ної, скільки інстру­мен­таль­ної.

…Війна ад­же ко­ти­ла­ся до сво­го кінця. Вер­махт уже відсту­пав у При­бал­ти­ку. Ось-ось він «звільнить» Пра­во­бе­реж­ну Ук­раїну, а «Дру­гий Ук­раїнський фронт» уже вий­де – на Пруті – на дер­жав­ний кор­дон СРСР. Ось-ось, от­же – роз­поч­неть­ся війна у Центральній Європі – і відтак ста­лінська «са­мостійна» Ук­раїна, зі своїми вла­сни­ми нар­ко­ма­та­ми іно­зем­них справ і справ військо­вих, бу­де «легітим­но» в очах со­юз­ників «приєдну­ва­ти» до се­бе ті чи ті ділян­ки тієї Євро­пи.

До то­го ж уже просвічу­ють перші кон­ту­ри тієї гіпе­рор­ганізації, що її пізніше на­зо­вуть – «об’єдна­ни­ми нація­ми». «Су­ве­рен­на Ук­раїна» відповідно і гідно по­ся­де на­леж­не їй місце в тій ор­ганізації, в ролі од­но­го, відпо­відної політич­ної то­наль­ності, «го­ло­су».

Тут ідеть­ся, од­нак, уже не ли­ше про без­бе­ре­гий цинізм сталінської «ук­раїнської» інтри­ги: напівви­ни­ще­на дво­ма гіпер­дик­та­ту­ра­ми Ук­раїна рап­том опи­няється по­се­ре­дині май­бут­ньої, вже до­волі близь­кої по­воєнної світо­вої політи­ки! Йдеть­ся і про інше.

Йдеть­ся про те, що відповідний «ук­раїнський» про­ект Сталіна роз­по­чи­нається десь із по­чат­ку осені-1943, з ли­хо­ман­ко­вої мос­ковсь­кої та те­ге­рансь­кої кон­фе­ренцій со­юз­ників. Отож, До­вжен­ко пи­ше свій сце­нарій ук­раїн­ської си­ту­ації, а Сталін – свій…

Той сталінський сце­нарій, зро­зуміло, пе­ред­ба­чав у де­ко­раціях то­го йо­го ук­раїнсько­го «уса­мостійнен­ня» по­яву найвідоміших тоді і най­ло­яльніших ра­дянсь­ких ук­раїнців – функціонерів пе­ре­важ­но. Та пись­мен­ників, які ма­ли ста­ти функціоне­ра­ми. Так там і опи­ни­ли­ся у ролі ра­дянсь­ких «ек­с­це­ленцій » – Ти­чи­на, Ба­жан, Корнійчук. Пе­ред­ба­ча­ло­ся, за виз­нан­ням са­мо­го До­вжен­ка, і місце для ньо­го (ніби­то Го­ло­вою Вер­хов­ної Ра­ди Ук­раїнської Ра­дянсь­кої, свіжо «су­ве­ренізо­ва­ної»…)

Але ж Сталіним та­кож пе­ред­ба­ча­ло­ся, що ук­раїнсько-ра­дянсь­ке керівництво в жод­но­му разі не сприй­ме той «су­ве­рен­ний» спек­такль всерй­оз, не зро­бить жод­но­го по­ру­ху в бік від волі йо­го го­ло­вно­го ре­жи­се­ра.

Та ніхто, зре­ш­тою, цьо­го же­с­ту і не зро­бив. За ви­нят­ком од­но­го – влас­не, ре­жи­се­ра – Олек­сан­д­ра До­вжен­ка.

…У жовтні 1943-го, ко­ли де­монічна ро­бо­та над «са­мостійною Ук­раїною» сталінсько­го по­мо­лу пе­ре­бу­ває вже на повній бю­ро­кра­тичній швид­кості, кремлівський її «сце­на­рист» і роз­кри­ває сце­нарій «Ук­раїни в огні».

Шекспірівська па­у­за…

Аж космічний не-збіг поміж ти­ми сце­наріями та­ко­го розміру, що про ньо­го тут мож­на і не зга­ду­ва­ти. Грандіоз­на інтри­га, з од­но­го бо­ку, – і грандіоз­на ж, ра­зю­ча щи­рість, з дру­го­го. Не-лю­дя­ний «про­ект» там, і ось імпліцит­ний гу­маністич­ний про­ект тут. Та ще й по­фар­бо­ва­ний у яс­к­раві національні ко­ль­о­ри!

Все так. Але є ще інше.

Ко­лись Во­ло­ди­мир На­бо­ков ска­зав про один особ­ли­вий інсти­тут сталінсько­го то­таліта­риз­му: «со­гля­да­таи над со­гля­да­та­я­ми». Са­ме ці пер­со­нажі, без­пе­реч­но, встиг­ли роз­повісти па­тро­нові: До­вжен­ко вже про­чи­тав свій уль­т­раєре­тич­ний сце­нарій усім провідним осо­бам ук­раїнсько­го політи­ку­му. Від Хру­що­ва і далі (себ­то «вниз»). І всі во­ни про той сце­нарій відгук­ну­ли­ся – з ен­тузіаз­мом, у су­про­воді най­го­лосніших епітетів!..

Себ­то та­кий тест на ло­яльність ук­раїнське керівництво тоді ще не ви­т­ри­ма­ло.

Керівництво те, у ре­жимі якоїсь ней­мовірної національ­ної наївності, дізнав­шись про сталінський гнів на ад­ре­су сце­нарію (уже по­чу­то­го ним), чо­мусь вва­жа­ло, що вождь про ті йо­го, керівництва, ок­личні зна­ки, мов­ляв, не знає. Як ка­зав той же На­бо­ков з іншо­го, але схо­жо­го при­во­ду: «Ну, это по­ло­жим».

Ось так вождь і зібрав чи не весь свій «су­провід» 30 січня 1944-го: за до­бу до «за­ко­но­дав­чо­го» ого­ло­шен­ня ук­раїнської «са­мостійності». У про­дов­жен­ня то­го те­с­ту на ук­раїнську йо­му, вож­деві, ло­яльність. Ка­ту­вав він До­вжен­ка і вод­но­час ди­вив­ся у бік там­тешніх «ук­раїнців». Від Хру­що­ва і далі… Чи справді яни­ча­ри, чи… Сло­вом, на­чу­вай­те­ся.

Що ж. Ви­т­ри­ма­ли той «тест». Мов­ча­ли, як і на­ле­жить справді відда­ним ра­бам-аси­с­тен­там го­ло­вно­го ка­та.

Як­би во­ни, од­нак, тоді ска­за­ли бо­дай од­не «не те» сло­во, во­ни б «звідти» вже не вий­ш­ли.

Ад­же ли­ше за уяв­ний «російський се­па­ра­тизм» че­рез кілька років по то­му, бу­ла зни­ще­на вся ленінградсь­ка партійна еліта (так зва­на «ленінградсь­ка спра­ва»).

«Ук­раїнської» ж спра­ви-1944 не ста­ло­ся. За той страш­ний нічний сталінський про­во­каційний ек­с­пе­ри­мент роз­пла­тив­ся тільки До­вжен­ко. Са­новні зем­ля­ки вко­т­ре йо­го зра­ди­ли, ря­ту­ю­чи влас­ну шку­ру. Ре­жи­сер, ос­та­точ­но відлу­че­ний від са­мої ук­раїнської се­ман­ти­ки, вже не міг ря­ту­ва­ти свій на­род, свою упослідже­ну країну.

А про­кла­мо­ва­на чи не на­ступ­но­го дня ук­раїнська, як по­ба­чив тоді вождь, аб­со­лют­но слух­ня­на «су­ве­ренність» не­вдовзі згоріла до­тла у своїх де­ко­раціях. «Ве­ли­ка ра­дянсь­ка Ук­раїна» 1945-го приєдна­ла до се­бе кар­патсь­ку Ук­раїну – та й годі. Далі – ли­ше ко­медія май­же півстолітньої полі­тич­ної при­сут­ності «УРСР» в ООН.

…А на од­но­му з пер­ших дійств тієї Ор­ганізації ви­с­ту­пив з про­мо­вою Чарлз Спен­сер Чаплін і, се­ред іншо­го, за­го­во­рив про те, що слов’ян­ст­во да­ло найбільшо­го сво­го ре­жи­се­ра – Олек­сан­д­ра До­вжен­ка.

…Олек­сандр Пе­т­ро­вич дізнав­ся, що при цьо­му «ук­раїнська де­ле­гація» скром­но по­ту­пи­ла очі.

На­пев­не, як про­дов­жен­ня зга­да­но­го те­с­ту.

Все інше у До­вжен­ковій долі аж над­то відо­ме: ней­мо­вірний ду­шев­ний біль, який уже не відпу­с­кав мит­ця до ос­тан­ньої йо­го хви­ли­ни…