Ей­зен­штейн – аб­со­лют­ний за­руч­ник-учас­ник ди­во­виж­но­го, як ска­зав один російський по­ет, «кру­га­ля» російської ре­во­люції, від бе­зо­гляд­но­го-без­край­о­го «інтер­націона­лізму» до­би Леніна–Троць­ко­го до сталінської, вель­ми послідо­вної ре­с­та­в­рації «Тре­ть­о­го Ри­му» у всіх йо­го світо­гляд­них та інсти­туційних фор­мах і змістах.

…1946 ро­ку, од­ра­зу після при­су­д­жен­ня першій серії «Іва­на Гроз­но­го» Сталінської премії, «Іван Гроз­ний» – Ми­ко­ла Чер­ка­сов – увірвав­ся щас­ли­вим ви­хо­ром до усамітне­ної ей­зен­штейнівської оселі:

– Сергію Ми­хай­ло­ви­чу! Пе­ре­мо­га! «На­ше де­ло пра­вое!»

На той зро­зумілий ак­торсь­кий ен­тузіазм ре­жи­сер спокійнісінько відповів:

– Так, Ми­ко­ло Ко­с­тян­ти­но­ви­чу. Во­но бу­ло спо­чат­ку лівим, а те­пер ста­ло пра­вим…

Ей­зен­штейнівський різкий історіософсь­кий жарт – то, схо­же, чи не най­точніше та най­ла­конічніше виз­на­чен­ня зга­да­но­го «кру­га­ля», дра­ма­тич­но­го «кру­то­го мар­ш­ру­ту» російської ре­во­люції від без­меж­них ко­с­мо­політич­них амбіцій пер­шо­го її де­ся­тиріччя до так са­мо амбітно­го її «апа­рат­но­го націоналізму», особ­ли­во ос­танніх часів сталінських се­зонів.

Кіно­ре­жи­сер Ей­зен­штейн з над­зви­чай­ною послідов­ністю і до­сте­менністю «ек­ранізу­вав» той мар­ш­рут, кіне­ма­то­графічно віддав-відтво­рив па­ра­докс «Жовт­ня», який на своєму схил­ку вель­ми ре­тель­но по­чав по­нов­лю­ва­ти те, що він у жовтні 1917-го, зда­ва­ло­ся б, навічно по­руй­ну­вав.

…Ще на по­розі 1930-х у ра­дянській Росії за «білог­вардійські» сло­ва «ро­ди­на» і «оте­че­ст­во» мож­на бу­ло по­тра­пи­ти на Со­лов­ки. А вже на­прикінці то­го де­ся­тиріччя щой­но ство­ре­ний «Ко­рот­кий курс історії ВКП(б)» ди­во­виж­ним чи­ном увійшов в іде­о­логічну спілку з мо­нар­хічною «історією за Іло­вайсь­ким».

Кіне­ма­то­граф Ей­зен­штей­на – то ек­ран­не дзер­ка­ло ста­лінської російсько-націоналістич­ної ре­с­та­в­рації.

«Страйк» – «Пан­цер­ник „По­ть­омкін”» – «Жов­тень» – це геніаль­на «комінтернівська» три­логія, що її політич­на се­ман­ти­ка точ­но оз­на­че­на об­ра­зом ци­фер­бла­та в ос­танніх ка­д­рах «Жовт­ня»: пе­т­ро­градсь­кий час падіння Зи­мо­во­го па­ла­цу син­хронізується з усім пла­не­тар­ним ча­сом. Аб­ст­ракт­но «фу­ту­ри­с­тич­на» ідея яко­го як аб­со­лют­ної аль­тер­на­ти­ви су­час­ності – гіпо­те­тич­но­го Май­бут­нь­о­го світу – про­ни­зує ці фільми, з ни­ми – і їхньо­го гля­да­ча.

Їхня су­ге­с­тивність роз­роб­ле­на чи не ал­ге­б­раїчно і дорівнює ударній силі ко­муністич­ної га­лю­ци­нації, що тоді охо­пи­ла по­ло­ви­ну люд­ст­ва. І так са­мо, як у тій га­лю­ци­нації, ті, за вис­ло­вом Ми­ро­на Пе­т­ровсь­ко­го, «гро­мо­носні німі фільми» поєдну­ють у своїй струк­турі крайній ступінь раціоналізації, гра­нич­ну про­ду­маність з ірраціональ­ним па­фо­сом, міфом, каз­кою ек­ран­ни­ми за­со­ба­ми.

У «Пан­цер­ни­ку „По­ть­омкіні”», з од­но­го бо­ку, – це, скажімо, епізод з одесь­ки­ми пор­то­ви­ми схо­да­ми, що в ньо­му кож­на їхня «лан­ка» з 22 схо­ди­нок ніби «вмон­то­ва­на» у 24 ка­д­ри так зва­но­го «стро­бо­скопічно­го ефек­ту» цієї зо­ро­вої оди­ниці кіно. З дру­го­го – те, що діється в то­му епізоді, до­хо­дить аж до краю мож­ли­вої емоційної тем­пе­ра­ту­ри…

На пе­ре­хресті са­ме та­кої ней­мовірної «ал­ге­б­ри» і так са­мо ней­мовірно­го «чут­тя» і ви­бу­хає чи не гіпно­тич­ний се­анс «Пан­цер­ни­ка», який і нині за­во­ро­жує гля­дачів. Навіть тих, які іде­о­логічно опи­ра­ють­ся то­му гіпно­зові.

Один київський ре­жи­сер-до­ку­мен­таліст, не­на­вис­ник ра­дянсь­ко­го «офіційно­го кіно», відмов­ляв­ся навіть пе­ре­гля­ну­ти «По­тьомкіна». Ви­пад­ко­во ж по­ди­вив­шись, про­бур­чав: «По­ду­маєш, ше­девр… Аз­бу­ка мон­та­жу».

Бра­во! Ту «аз­бу­ку» для світо­во­го кіно відкрив са­ме ей­зен­штейнівський гіперфільм – «аз­бу­ку мон­та­жу» в див­но­му терміно­логічно­му поєднанні з «аз­бу­кою ко­мунізму» (Ми­ко­ла Бу­харін). Вірту­оз­на по­ети­ка зустріла­ся з політич­ним приміти­вом – але які ж міфо­логічні бе­зодні во­на ви­я­ви­ла в то­му примітиві…

Що мені сьо­годні на­га­дує фільм «Пан­цер­ник „По­ть­омкін”»? Лист мо­го діда, ма­т­ро­са то­го пан­цер­ни­ка, поспіхом на­пи­са­ний звідти – у роз­палі ре­во­люційних подій: «Сво­бо­да! Да здрав­ст­ву­ет сво­бо­да!! Сво­бо­да!!!» Отож син­так­сис, са­ма ор­фо­графія то­го ли­с­та вже ніби про­гно­зу­ють мон­таж­не гро­ма­д­жен­ня фільму, що йо­го і ко­муністи, і ан­ти­ко­муністи, і ен­тузіас­ти агітпро­пу, і ви­тон­чені ес­те­ти кон­венційно ого­ло­си­ли в Брюс­селі 1958 ро­ку «най­кра­щим фільмом усіх часів і на­родів».

Але що во­но та­ке: «всі ча­си»? З то­го аб­ст­ракт­но­го «ча­су» на­ле­жить ви­о­кре­ми­ти «ефект обер­не­но­го ру­ху» росій­ської ре­во­люції, ко­ли десь поміж 1933-м і 1953-м «на­ше діло», до­не­дав­на «ліве», ста­ло «пра­вим».

«Олек­сандр Невсь­кий», а особ­ли­во «Іван Гроз­ний» – грандіозні кіно­о­пе­ри, що в них національ­ний час замість ре­во­люційно-комінтернівсько­го по­ри­ву в май­бутнє стрімко потік у ми­ну­ле, в кон­сер­ва­тив­но-ав­то­ри­тар­ний міф «зби­ран­ня зе­мель русь­ких» у ту­гу імперію, в «Третій Рим» – тільки, зро­зуміло, без римсь­ко­го пра­ва «Пер­шо­го» і при без­пе­ре­с­тан­но­му во­рожінні мо­то­ро­шних візан­тійських ри­ту­алів «Дру­го­го».

Російсько-ко­муністич­на ле­ген­да ей­зен­штейнівської три­логії 1920-х з яко­юсь за­гад­ко­вою не­обхідністю по­сту­пи­ла­ся місцем російсько-фа­шистсь­ко­му міфові ей­зен­штей­нівської «іло­вайсь­кої» ди­логії 1930–1940-х.

Ей­зен­штейн ніби «ек­ранізу­вав» національ­ну до­лю, яка в йо­го «мон­тажі» роз­по­чи­нає з де­мон­та­жу ро­ма­новсь­кої імперії, а за­вер­шує – ва­ви­лонсь­ким гро­ма­д­жен­ням ім­перії сталінської. Ще за­дов­го до то­го, як 1992 ро­ку пор­т­ре­ти Ми­ко­ли Дру­го­го і Йо­си­па Пер­шо­го рап­том по­ста­ли по­ряд на мос­ковській Ма­нежній площі, де тоді пра­ви­ла пер­ший свій маніфе­с­таційний ша­баш «ан­тиєльцинсь­ка» опо­зиція, ті «пор­т­ре­ти» в якійсь умовній «подвійній ек­с­по­зиції» де­монічно взаємо­просвічу­ють у пізніх Ей­зен­штей­но­вих фільмах.

…Геніаль­ний ар­ти­с­тич­ний інстинкт ре­жи­се­ра підка­зав йо­му під час голлівудсь­кої йо­го ви­пра­ви на по­чат­ку 1930-х геніаль­ну те­му: вождь по­вста­лих гаїтянсь­ких рабів, чор­ношкірий ге­не­рал-якобінець Анрі Крістоф після пе­ре­мо­ги ре­во­люції ого­ло­шує се­бе «імпе­ра­то­ром Генріхом Пер­шим» і об­ла­ш­то­вує на вчо­раш­нь­о­му «ос­т­рові сво­бо­ди» раб­ст­во, що пе­ред ним раб­ст­во по­пе­реднє ви­гля­дає чи не патріар­халь­ною ідилією.

Га­даю, що вже все­мо­гут­ня тоді ра­дянсь­ка таємна поліція – че­рез так са­мо впли­во­ву голлівудсь­ку ліву мафію – са­бо­ту­ва­ла той геніаль­ний про­гно­с­тич­ний за­дум.

Отож за­ли­ша­ла­ся ро­бо­та на знімаль­но­му май­дан­чи­ку під не­щад­ни­ми іде­о­логічни­ми «юпіте­ра­ми» но­вої мо­нархії і ро­бо­та «для се­бе», чи не цілком у найщільніше за­чи­не­ну шух­ля­ду пись­мо­во­го сто­ла – над нескінче­ни­ми трак­та­та­ми про устрій і мож­ли­вості ав­тен­тич­но­го ек­ран­но-ми­с­тець­ко­го же­с­ту. Трак­та­ти, що ви­пе­ре­ди­ли – і по­пе­ре­ди­ли – рішу­че всі «ізми» що­най­су­часніших інте­лек­ту­аль­них технік.

І так са­мо при­хо­ва­на від сто­рон­нь­о­го ока – і так са­мо геніаль­на ей­зен­штейнівська графіка…

Ей­зен­штейн по­ми­рає від сер­це­во­го на­па­ду; ле­жа­чи кілька го­дин під ка­ло­ри­фе­ром і ви­с­ту­ку­ю­чи клю­чем до сусідніх по­верхів.

Ніхто не прий­шов.

І все ж та­ки, я вми­каю «Пан­цер­ни­ка „По­ть­омкіна”». І, всу­пе­реч усім «інво­люціям» усіх «ре­во­люцій», – «Сво­бо­да! Да здрав­ст­ву­ет сво­бо­да!! Сво­бо­да!!!»