Рос­ти­слав Дер­жипільський – за­слу­же­ний ар­тист Ук­раїни, ди­рек­тор Іва­но-Франківсько­го академічного об­лас­но­го му­зич­но-дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру ім. І. Фран­ка. 1998 ро­ку закінчив істо­рич­ний фа­куль­тет Львівсько­го національ­но­го універ­си­те­ту ім. І. Фран­ка та ак­торсь­ке відділен­ня при Львівській кон­сер­ва­торії на базі те­а­т­ру ім. М. Зань­ко­вець­кої (ху­дожній керівник – на­род­ний ар­тист Ук­раїни Бог­дан Ко­зак). З 1998 ро­ку пра­цю­вав ак­то­ром в Іва­но-Франківсько­му об­лас­но­му дра­ма­тич­но­му те­атрі. 2001 – 2003 рр. – ак­тор у те­атрі «Вільна сце­на» в Дми­т­ра Бо­го­ма­зо­ва. З 2003 ро­ку – зно­ву в Іва­но-Франківсько­му те­атрі, стає ху­дожнім керівни­ком ак­торсь­ко­го кур­су в інсти­туті ми­с­тецтв При­кар­патсь­ко­го національ­но­го універ­си­те­ту ім. В. Сте­фа­ни­ка. З 2008 ро­ку – ди­рек­тор Іва­но-Франківсько­го те­а­т­ру.

- Ви­с­та­ва «Со­лод­ка Да­ру­ся» ви­гля­дає ду­же відшліфо­ва­ною: у ній не­ма нічо­го зай­во­го, нічо­го не­до­мов­ле­но­го. Її бу­ло по­став­ле­но як дип­лом­ну ро­бо­ту. Ко­ли?

– У червні 2008 ро­ку.

– З то­го ча­су щось зміню­ва­ли, до­праць­о­ву­ва­ли?

– Ко­ли ми ста­ви­ли дип­лом­ну ро­бо­ту, то не кон­суль­ту­ва­ли­ся з Марією Матіос, все при­ду­ма­ли, зро­би­ли самі. Ад­же для сту­дентсь­кої ро­бо­ти не потрібно ніяких доз­волів. А ко­ли ви­с­та­ву по­ди­ви­ла­ся Матіос, во­на зро­би­ла бук­валь­но дві ко­рек­ту­ри: вне­сла ту­ди од­ну сце­ну, точніше по­вер­ну­ла, і по­про­си­ла зро­би­ти ак­цент на одній си­ту­ації. Ви­с­та­ва не зміне­на. Я ду­же бо­яв­ся, щоб тут не бу­ло нічо­го зай­во­го, щоб не ско­ти­ти­ся до по­пси, то­му завжди до­во­ди­ло­ся щось відсіка­ти, щоб ви­ве­с­ти чи­с­ту лінію. І ви­с­та­ва на­справді ду­же відшліфо­ва­на, відко­рек­то­ва­на, кож­на де­таль за­ли­шається незмінною. У першій дії є мо­мент імпровізації: на по­чат­ку ви­с­та­ви Да­ру­ся кру­тить­ся, ак­то­ри ма­ють взя­ти звук з неї. Тоб­то, по­ки ак­тор­ка, яка по­чи­нає звук, не по­чує йо­го від Да­русі, во­на не роз­поч­не. На­та­ля По­ло­вин­ка ра­ди­ла нам пра­цю­ва­ти над тим, щоб пра­виль­но взя­ти цей пер­ший звук, ад­же від цьо­го за­ле­жить вся ви­с­та­ва, яка діє тро­хи за інши­ми ка­но­на­ми, кри­теріями, ніж кла­сичні по­ста­нов­ки.

– На­тал­ка По­ло­вин­ка пра­цю­ва­ла в Львівсько­му те­атрі ім. Л. Кур­ба­са і на­вча­ла­ся в центрі Ґро­товсь­ко­го. Пісні – ду­же по­туж­ний ком­по­нент ви­с­та­ви. Ве­ли­кою мірою во­ни ви­во­дять по­ста­нов­ку на якийсь інших рівень. Ри­ту­а­лу, містерії. Мо­же­те оз­на­чи­ти «Со­лод­ку Да­ру­сю» та­ки­ми сло­ва­ми?

– Так, у ви­с­таві є чи­ма­ло магічно­го. Вза­галі ви­с­та­ва са­ма магічна. Твір сам по собі магічний. Ми за­кла­да­ли ту­ди ба­га­то ре­чей, не знаю, чи гля­дач все ро­зуміє, але ми знаємо, про що йдеть­ся. Це магія. Навіть у то­му, що події роз­кри­ва­ють­ся з кінця до по­чат­ку. У то­му, що є один простір: на сцені спо­чат­ку ха­та Да­русі, потім – її батьків. Але це той са­мий простір. Гра­ють ті самі ак­то­ри. В першій ча­с­тині у нас не­має ко­ль­орів: є тільки білий, сірий і чор­ний. Та­ка собі ре­т­ро­спекція. Ті ак­то­ри, які гра­ють потім у другій драмі – Мо­трон­ка, Ми­хай­ло, – во­ни при­сутні з Да­ру­сею і в першій дії, це ті ду­хи, які жи­вуть з нею постійно. Зви­чай­но, тут теж є магічне. І в то­му, як ми підхо­ди­ли до пісень тре­наж­ним ме­то­дом. Во­ни всі ав­тен­тичні, во­ни від землі, від на­шо­го ген­но­го, від на­шо­го мен­таль­но­го, що зачіпає всіх, ме­не осо­би­с­то в пер­шу чер­гу, бо во­ни справжні. Ка­жуть, що в першій ча­с­тині не все зро­зуміло. Але спро­буй­те зро­би­ти це якось по-інак­шо­му, в Да­русі діалогів не­має. Як по­ка­за­ти так, аби хо­ча б щось бу­ло зро­зуміло? То­му ми ви­бу­до­ву­ва­ли пер­шу дію на пісен­но­му, на зву­ко­во­му ряді. Та­кою бу­ла моя кон­цепція: че­рез ав­тен­ти­ку, че­рез ці пісні пе­ре­да­ти стан Да­русі: во­на не мо­же го­во­ри­ти, але ду­ша її співає.

– Пла­с­ти­ка мо­же бу­ти ви­разніша за сло­ва?

– Так тут му­сить бу­ти, і нам тре­ба бу­ло над тим пра­цю­ва­ти.

– Ак­то­ри не гра­ють, а жи­вуть на сцені. Яким чи­ном це до­ся­гається, крім особ­ли­во­го пісен­но­го ря­ду, ав­тен­ти­ки? Як ви пра­цюєте з ак­то­ра­ми?

– Тре­на­жа­ми зай­ма­ла­ся з на­ми На­та­ля По­ло­вин­ка. Нам це да­ло на­про­чуд ба­га­то. Ще ко­ли ці ак­то­ри бу­ли сту­ден­та­ми на пер­шо­му курсі, я її за­про­сив. Вдру­ге за­про­сив, ко­ли ми вже хотіли ста­ви­ти «Да­ру­сю». Во­на ду­же чітко вміла на­ла­ш­ту­ва­ти. За Ґро­товсь­ким, не потрібно вчи­ти штампів, а на­впа­ки – штам­пи слід зня­ти, дійти до се­бе, до сво­го «я». Тож цим і зай­ма­ли­ся, хотіло­ся, щоб дійство відбу­ва­ло­ся «тут і за­раз», щоб во­ни ба­чи­ли один од­но­го, не гра­ли, а че­рез тре­наж­ний варіант в це вхо­ди­ли. На такій ідеї по­бу­до­ва­на пер­ша ча­с­ти­на. Дру­га ча­с­ти­на – інак­ша, мож­ли­во, більш кла­сич­на, тра­диційна. Я ду­же бо­яв­ся, щоб не вда­ри­ти­ся в кла­сич­ний ук­раїнський те­атр. Але ми все-та­ки якось на­ма­гаємо­ся прой­ти по ле­зу. Тоб­то дві ча­с­ти­ни різні. Де­ко­ли нам за­ки­да­ють, що у ви­с­таві умовність поєдна­но з ре­альністю. Я ка­жу, що це свідо­мий хід, ко­ли є і умовність, і ре­аль­ний світ. Так ак­то­ри пра­цю­ють. І я сам як ак­тор не уяв­ляю, як мож­на бу­ти бай­ду­жим на сцені. Тоді не тре­ба оби­ра­ти цю про­фесію. Як­що ти повністю не віддаєшся, то зре­ш­тою і не от­ри­муєш від цьо­го за­до­во­лен­ня. Як­що ти віддав – тобі по­вер­тається. Во­ни це зна­ють, ро­зуміють і цьо­го до­три­му­ють­ся. Мож­ли­во, то­му відрізня­ють­ся від інших. Во­ни на­справді сильні, славні ак­то­ри, хо­ча ще ду­же мо­лоді.

– Відбу­вається обмін енергіями, і в гля­даць­ко­му залі па­нує аб­со­лют­на ти­ша, то­му що ніхто не мо­же опи­ра­ти­ся то­му, що йде зі сце­ни, хо­ча ви­с­та­ва ду­же важ­ка. Від гля­да­ча щось очікується?

– Ні. Мені навіть ча­с­то зда­ва­ло­ся, що при­хо­дять лю­ди, які не чи­та­ли книж­ки. Це ду­же вид­но в той мо­мент, ко­ли вішається Мо­трон­ка, у залі – од­ра­зу за­галь­ний зойк. Тоб­то це пев­ний шок, удар для гля­да­ча. Ре­а­гу­ють по-різно­му. Бу­ває та­ке, що зав­ми­ра­ють і навіть не ап­ло­ду­ють, бо­ять­ся щось по­ру­ши­ти. У нас ви­с­та­ва йде в ка­мер­но­му фор­маті, тоб­то ак­то­ри гра­ють, гля­дачі си­дять півко­лом, во­ни ра­зом з ак­то­ра­ми. В кінці вста­ють і не мо­жуть нічо­го ска­за­ти, пе­ре­хоп­лює гор­ло. Щось відбу­вається з гля­да­ча­ми. Пев­но це і є той ка­тар­сис, за яким гля­дачі і по­винні хо­ди­ти в те­атр.

– Мінімалізм у сце­но­графії – кон­цеп­ту­аль­на ав­торсь­ка ідея чи вда­лий ком­проміс?

– Я люб­лю мінімалізм. Мож­ли­во, ко­лись це змінить­ся. Про­сто, ко­ли пра­цюєш ви­кла­да­чем в інсти­туті, то не маєш ба­га­то мож­ли­во­с­тей. До­во­ди­ло­ся ви­хо­ди­ти з то­го, що є, все ро­би­ти са­мо­му – і ре­жи­су­ру, і сценічне вирішен­ня, і му­зич­не оформ­лен­ня. Мені важ­ко з ху­дож­ни­ком, то­му що я при­ду­мую все, ба­чу од­ра­зу простір, ба­чу му­зич­ну си­ту­ацію, ба­чу ре­жи­су­ру. Люб­лю по­рож­ню сце­ну. Хо­ча є в нас й інші ви­с­та­ви: за Вин­ни­чен­ком, на­при­клад, з усім – зі сто­ла­ми, з фор­тепіано. Але справжній те­атр мені більше по­до­бається, ко­ли на пер­шо­му плані – ак­тор, ко­ли йо­му не­має за що схо­ва­ти­ся. Або ти є і ти тут і за­раз пра­цюєш, чи­мось бе­реш гля­да­ча. Або ні.

– Бідний те­атр, як­що за Ґро­товсь­ким?

– Так, це звідти, і мені це ду­же по­до­бається. Не знаю, мож­на, звісно, бу­ло за­ва­ли­ти простір по­бу­том, але це зре­ш­тою важ­ко, події відбу­ва­ють­ся і там, і там, і там. Та й чи потрібно? То­му мінімалізм, умовність тут ще й функціональні.

– Як франківський гля­дач сприй­має «Со­лод­ку Да­ру­сю»?

– На цю ви­с­та­ву квитків прак­тич­но не мож­ли­во ку­пи­ти. Бук­валь­но за па­ру днів роз­ку­по­ву­ють усе. Ду­же гар­но сприй­мається. Ба­га­то лю­дей за­вдя­ки їй по­ча­ли хо­ди­ти в те­атр – і мо­лодь, і стар­ше по­коління. Я ро­зумію, це на­со­ло­да: прий­ти і очи­с­ти­ти­ся. На­справді з людь­ми щось відбу­вається. Це як нар­ко­тик. Га­даю, та­ким чи­ном ми при­вчаємо лю­дей до те­а­т­ру. Ад­же це відчут­тя хо­четь­ся пе­ре­жи­ти зно­ву і зно­ву. І це хо­ро­ший нар­ко­тик. Тим па­че, події роз­гор­та­ють­ся в на­шо­му регіоні, і то­му для нас це вза­галі щось ду­же близь­ке. То­му ми не бо­я­ли­ся гра­ти до­ма. От ко­ли їха­ли в Пол­та­ву, Кіро­во­град, бу­ла якась пе­ре­сто­ро­га, чи там це сприй­муть. Але нічо­го: ро­зуміють, ре­а­гу­ють, і навіть у тих мо­мен­тах, де в нас не ре­а­гу­ють.

– А на сцені «Мо­ло­до­го те­а­т­ру» як вам гра­ло­ся? Хо­ча це за­пи­тан­ня рад­ше до ак­торів?

– Після то­го, як ми в Кіро­во­граді по­ба­чи­ли зал на 800 місць, то по­про­си­ли про­да­ва­ти тільки по­ло­ви­ну. Нам по­обіця­ли, але все од­но про­да­ли всі місця, бо лю­ди йшли і йшли. А нам діва­ти­ся вже не бу­ло ку­ди. Зро­би­ли якісь мікро­фо­ни, підзвуч­ки. Після то­го нам уже нічо­го не страш­но. Зви­чай­но, ак­то­ри ще мо­лоді, але во­ни за­гар­то­вані.

– За­гар­то­вані, ви­т­ри­валі і ви­гля­да­ють ду­же про­фесійно. Я осо­би­с­то зди­ву­ва­ла­ся, ко­ли дізна­ла­ся, що во­ни щой­но ви­пу­ск­ни­ки… Ди­рек­то­ром Іва­но-Франківсько­го те­а­т­ру ви є півто­ра ро­ку, а вже вісім прем’єр відбу­ло­ся. Як вдається пра­цю­ва­ти так ефек­тив­но?

– Нам бу­ло не­про­сто, пе­ред тим, як я очо­лив те­атр, в по­пе­ред­нь­о­му се­зоні, бу­ло дві прем’єри. Тоб­то спо­с­терігав­ся якийсь спад, за­не­пад. Я пра­цю­вав ак­то­ром до то­го, я про­сто зро­зумів, що як­що так далі бу­де, то я сам піду з те­а­т­ру. Той стан ре­чей не за­до­воль­няв ме­не. Мені бу­ло страш­но, що ви­пу­с­кається мій курс, а я не міг ре­ко­мен­ду­ва­ти їм іти до цьо­го те­а­т­ру. Всі ба­чи­ли, що ак­то­ри об­да­ро­вані, сильні. І ко­ли я став ди­рек­то­ром, то од­ра­зу по­ста­вив ду­же ви­со­ку план­ку. Я навіть не знав, чи ми її по­до­лаємо. Але є та­ка при­каз­ка: став­те не­до­сяжні цілі – до­сяг­не­те до­сяжні. Потрібно бу­ло за­кру­ти­ти ко­лек­тив, цю ма­ши­ну, цей ор­ганізм яки­мись над­зу­сил­ля­ми за­ве­с­ти, при­чо­му не тільки ак­торів, а й це­хи, які звик­ли дві ви­с­та­ви ви­пу­с­ти­ти і роз­сла­би­ти­ся. Во­ни ду­же опи­ра­ли­ся, та я за­ван­та­жив од­ра­зу цілу тру­пу, па­ра­лель­но пра­цю­ва­ли над дво­ма ви­с­та­ва­ми. Май­же всі ак­то­ри бу­ли задіяні в ре­пер­ту­арі.

– «Со­лод­ку Да­ру­сю» ви­су­ну­ли на Шев­ченківську премію, так?

– Так, до­ку­мен­ти по­да­но.

– Ваші по­дальші пла­ни, сто­сов­но «Со­лод­кої Да­русі»? Мож­ли­во, бра­ти­ме­те участь у яки­хось фе­с­ти­ва­лях?

– Ми бу­ли в Пол­таві на «Ма­зе­па­фест», бу­ли в Кіро­во­граді на «Ве­рес­не­вих са­моцвітах». Я цим якось спеціаль­но не зай­мав­ся. Мені важ­ко са­мо­го се­бе про­пи­ха­ти, але тре­ба цим зай­ня­ти­ся. Хо­ча з «Со­лод­кою Да­ру­сею» якось так ви­хо­дить, що самі те­ле­фо­ну­ють і за­про­шу­ють. Тоб­то про ви­с­та­ву вже десь го­во­рять, її поміти­ли. Во­на вже має своє жит­тя. Зро­зуміло, що є пев­ний ко­мерційний роз­го­лос, але я не хо­чу ро­би­ти з цієї ви­с­та­ви якийсь ко­мерційний про­ект. Від са­мо­го по­чат­ку він був не­ко­мерційний. Ко­ли ці ак­то­ри прий­ш­ли в те­атр, я по­ду­мав: шко­да, щоб ви­с­та­ва про­па­да­ла, шко­да тієї ро­бо­ти. І рап­том з цьо­го вий­шов та­кий фу­рор. Во­на рап­том ста­ла по­пу­ляр­ною і роз­кру­ти­ла­ся. Я свідо­мо не хо­чу ро­би­ти до­рож­чи­ми квит­ки, бо ви­с­та­ва ро­би­ла­ся не за­ра­ди гро­шей. Во­на, крім то­го, що є пев­ним ми­с­тець­ким, те­а­т­раль­ним про­дук­том, ще має якийсь просвітниць­кий ха­рак­тер. Я це ба­чу. Во­на має своє жит­тя, і я цим до­ро­жу. Не все вирішу­ють гроші. Тут ду­ховні речі ва­жать на­ба­га­то більше.

– У вас є ще ви­с­та­ви та­ко­го по­шу­ко­во­го пла­ну?

– У нас є ще ви­с­та­ви ма­ло­го фор­ма­ту: «На­тусь» за Вин­ни­чен­ком, на­при­клад. Во­на не зовсім ек­с­пе­ри­мен­таль­но­го пла­ну, хо­ча там є чи­ма­ло сим­волічних ре­чей. Нині ми ду­маємо зро­би­ти «Націю» за Матіос, во­на справді має бу­ти ду­же по­шу­ко­вою. Бу­де­мо в цьо­му на­прям­ку пра­цю­ва­ти. Я вза­галі люб­лю більше ек­с­пе­ри­мен­таль­ний те­атр. Він мені цікавіший і ближ­чий. Він роз­ви­ває ме­не як осо­бистість, зму­шує ду­ма­ти. Хо­ча я не за­пе­ре­чую: потрібен різний те­атр. Але я ліпше про­чи­таю книж­ку, ніж по­слу­хаю, як ак­то­ри пе­ре­ка­зу­ють текст. Мені ціка­ва ре­жи­серсь­ка за­дум­ка, зна­ки, сим­во­ли, мені по­до­бається ду­ма­ти в те­атрі. Тоді я ро­зумію, що праг­нув ав­тор ска­за­ти у літе­ра­тур­но­му тексті. Ми­с­тецтво відбу­вається че­рез пе­ре­тво­рен­ня.

– Тоб­то Матіос для вас ціка­ва як ав­тор?

– Так. Щось у нас з нею співпа­дає на яко­мусь рівні, що в ме­не про­бу­д­жує фан­тазію. Матіос – та­кий серй­оз­ний ма­нок для моєї твор­чості. Я зро­зумів, що мені по­до­бається пра­цю­ва­ти з про­зо­ви­ми тво­ра­ми, я люб­лю ро­би­ти інсценізації сам. Бо як­що це дра­ма­тургічний твір, то ти му­сиш пра­цю­ва­ти в пев­них рам­ках, хо­чеш ти цьо­го чи ні. А так са­мо­му мож­на про­штовх­ну­ти свою ідею, зро­би­ти те, що ти хо­чеш. Я ро­зумію, що це важ­че, але тоді підклю­ча­ють­ся якісь ре­зер­ви. Я це пам’ятаю ще з ак­тор­ст­ва. Є якась про­ста сце­на – ти її про­сто зіграєш, а як­що склад­на – по­чи­наєш ду­ма­ти і при­ду­муєш щось ще цікавіше. Так са­мо з ре­жи­су­рою: важ­че, але дає більший по­штовх для твор­чості.

– Я ба­жаю вам натх­нен­ня для по­даль­ших ціка­вих ре­жи­серсь­ких та ак­торсь­ких робіт. Дя­кую за роз­мо­ву.

Грудень, 2009