– Ви грали Гітлера у виставі «Майн кампф, або Шкарпетки у кавнику». Чи комфортно вам було в цій ролі й чи могли б ви пояснити психологію образу (доволі акцентовану в цій виставі): чому художник став утіленням зла?

– Наша вистава «Майн кампф» – це притча, трагіфарс. Я граю не так жахливого Гітлера, який чинив злочини проти людства, як юного Адольфа. Мій герой – це хлопчина, який приїхав вступати до Віденської художньої академії. Чимось він навіть симпатичний…

Попри те, що мені вже за п’ятдесят, я вже п’ятнадцять років граю маленького Гітлера – в шортиках і гетрах. Ця вистава – своєрідна хронологія подій. Як це сталося? Чому вчасно не розгледіли цю людину? Та все ж не розгледіли… Бо все навколо створюємо ми самі – і своїх кумирів, і катів. Вистава непроста, спонукає замислитися.

У нашій країні рік – за два. Все дуже швидко змінюється: політичні події, загальна ситуація. Тож змінюється і реакція глядачів на виставу. 2004 року сприймали по-одному, тепер – вже по-іншому. Зрештою, і ми, актори, вносимо певні корективи в свою гру. Вистава стає іншою, змінюється разом із публікою, з життям.

– Чи образи, які ви граєте, якось на вас впливають?

– Жодним чином. Якби всі персонажі, яких я виконую, на мене впливали, я б давно збожеволів.

– Ви грали з багатьма акторами й актрисами. З ким вам працювалося найкомфортніше на сцені і в кадрі?

– Найкомфортніше з талановитими. Важко з нездарами. Мені як актору завжди потрібен і професійний режисер, і професійний партнер. А називати когось не хочу, щоб не образити нікого. На щастя, на моєму віку траплялося багато талановитих акторів-партнерів.

– Що потрібно для того, аби роль вийшла справді вдалою: професійний режисер, цікавий персонаж або ж просто натхнення?

– Все, що ви назвали. Це все потрібно. Якщо йдеться про театр, то вистава – синтетичне мистецтво. Тут важить усе. А програмувати себе на успіх – невдячна справа. Коли не замислюєшся над тим, як твою роботу сприйматиме публіка, коли занурюєшся в матеріал – щось і виходить. Для успішної вистави треба, щоб увесь колектив був об’єднаним довкола однієї ідеї.

– Сучасне кіно стає дедалі складнішим із технічного погляду, та все простішим і навіть примітивнішим із психологічної позиції. Чому так стається – це смаки публіки, якій кіно просто підігрує?

– Комерціалізація – страшна річ. На жаль. Усі сподіваються на якнайшвидший прибуток. Телебачення опустило планку до рівня найневибагливіших смаків. Ви самі все бачите: реклама, естрада давно перетворилися на порнографію.

– В якомусь зі своїх інтерв’ю ви казали, що стали відомим після ролі нетверезого чоловіка в рекламі горілки. Чи це не знак часу?

– Перше визнання прийшло після серіалу «День народження буржуя». Реклама горілки «Старий друже» була потім. Тоді реклама була зовсім «ніяка», тож ніхто й не сподівався, що двадцятисекундний ролик набуде такого резонансу й увійде до фонду найкращих взірців світової реклами.

– Ви один із небагатьох українців, кому вдалося зіграти головні ролі в російському кіно. В Україні загалом багато талановитих акторів, які належним чином могли б зіграти головні ролі. Чому ж їх ігнорують і в нас, і за кордоном?

– Важко це пояснити…

– Якщо з російським кіно справа більш-менш зрозуміла: часто режисерів не влаштовує акцент наших акторів, то чому вітчизняні режисери надають перевагу російським акторам?

– Може, тому, що це «свої»? Є в українському менталітеті така риса: «Свої? То нехай сидять собі».

– Неодноразово переглядали вистави Київського театру драми та комедії на лівому березі. Тішить, що ваш театр не опускається до примітивних засобів привертання уваги глядачів. Скажімо, не смакує гомосексуальних стосунків (як у «Ревізорі» в театрі Франка), не перетворює «Тев’є-молочника» на вар’єте (як львівський театр ім. Заньковецької)…

– Це вплив телебачення. Саме він перетворює репертуарний театр у антрепризний – легший, простіший.

– За принципом «касу зняли – і поїхали»?..

– Десь так. Але наш «Декамерон» – нормальна вистава, не вульгарна, несе в собі добру ноту. А загальні тенденції, безумовно, в театрі відчутні – він змушений виживати. Мені взагалі здається, що структура державних стаціонарних репертуарних театрів потрохи відмирає.

– Аби внести трохи розради в нашу серйозну розмову, хочеться запитати: ваш бізнес із виробництва сиру та бринзи, для якого ви купили козине стадо, ще функціонує?

– Звісно.

– У пресі писали, ви продаєте сир і бринзу в столичні ресторани?

– Радше роблю його для себе і своїх знайомих.

– Про що вас найчастіше запитують в інтерв’ю?

– Про курйози під час зйомок. Це просто жах.

– Наостанок – традиційне запитання: яка головна риса гідного хвали актора?

– Важко сказати. Мабуть, професіоналізм, набір різних професійних навичок. А ще – відданість справі – театральні актори працюють не заради грошей.