У жовтні 2009 ро­ку мені до­ве­лось пра­цю­ва­ти в журі чет­вер­то­го Міжна­род­но­го ама­торсь­ко­го кіно­фе­с­ти­ва­лю «Кінокімерія-2009» в м. Хер­соні. Очо­лю­вав журі на­род­ний ар­тист Ук­раїни, ху­дожній керівник Лу­гансь­ко­го ук­раїнсько­го дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру Ми­хай­ло Го­лу­бо­вич. Пре­крас­ний ак­тор  і чу­до­ва лю­ди­на, Ми­хай­ло Ва­си­ль­о­вич, під час пе­ре­рв у ро­боті журі, май­стер­но оповідав безліч ней­мовірно за­хоп­ли­вих ак­торсь­ких бай­ок та бу­валь­щин. У одній із них ішло­ся про йо­го зустріч із ре­жи­се­ром Сергієм Па­ра­джа­но­вим у ко­лонії. Мені во­на ви­да­ла­ся настільки ціка­вою, що я вирішив де­тальніше роз­пи­та­ти про цю подію Ми­хай­ла Ва­си­ль­о­ви­ча.

– Ми­хай­ле Ва­си­ль­о­ви­чу, роз­кажіть, будь ла­с­ка, про ваші зустрічі з Па­ра­джа­но­вим?

– З Па­ра­джа­но­вим я був знай­о­мий дав­но. Зустрічав­ся з ним у Києві, навіть був у ньо­го вдо­ма, про­те не мо­жу ска­за­ти, що на­ле­жав до йо­го най­б­лиж­чо­го ото­чен­ня – друзів і незлічен­них «кіно­при­ли­пал», яких Сергій Йо­си­по­вич поїв, го­ду­вав, терпів, які но­чу­ва­ли в ньо­го, ча­сом меш­ка­ли в йо­го квар­тирі.

У 1977 році я от­ри­мав ли­с­та від знай­о­мої, з якою Па­ра­джа­нов ли­с­ту­вав­ся. Во­на пи­са­ла про те, що Сергія пе­ре­ве­де­но до однієї з ко­лоній Лу­гансь­кої (тоді Во­ро­ши­лов­градсь­кої) об­ласті. Во­на три­во­жи­лась, як він об­ла­ш­тується на но­во­му місті (це вже бу­ла тре­тя ко­лонія, де він відбу­вав своє по­ка­ран­ня). Га­даю, це все ро­би­ло­ся на­вмис­не, щоб погірши­ти умо­ви жит­тя ре­жи­се­ра. Ад­же тільки він «об­жи­вав­ся», зай­мав своє місце в «табірній ієрархії», йо­го пе­ре­во­ди­ли до но­вої ко­лонії, де все потрібно бу­ло ви­бу­до­ву­ва­ти з по­чат­ку. Потім – далі. Щоб но­ров­ли­вий ЗЕК-ре­жи­сер не роз­слаб­ляв­ся.

От­же я відра­зу вирішив відвіда­ти йо­го в ко­лонії. Домігся потрібних доз­волів, приїхав. Пішли за Па­ра­джа­но­вим. По­вер­нув­ся працівник ко­лонії і пе­ре­ка­зав мені сло­ва Па­ра­джа­но­ва: «Я чи­щу зу­би». Потім мені по­яс­ни­ли, що це оз­на­чає.

Па­ра­джа­но­ву ска­за­ли, що з’явив­ся до ньо­го на по­ба­чен­ня чи­нов­ник з об­лас­ної адміністрації. Сергій Йо­си­по­вич зовсім не зрадів цьо­му чу­жо­му чи­нов­ни­ку. Че­рез ці не­за­пла­но­вані відвіди­ни він міг втра­ти­ти по­ба­чен­ня з си­ном, на яке ду­же че­кав. То­му він так і відповів.

– Зна­ю­чи ва­шу ко­заць­ку вда­чу, я не ду­маю, що вас зу­пи­ни­ла та­ка не­привітна відповідь?

– Бе­зу­мов­но, ні. Я все пра­виль­но зро­зумів. До то­го ж, зав­важ­те, це був 1977 рік. Тоді бу­ли зовсім інши­ми й умо­ви жит­тя, і «ра­дянсь­ка де­мо­кратія», і все ре­ш­та. Й ми виріши­ли йти іншим шля­хом. Друзі мені по­ра­ди­ли вла­ш­ту­ва­ти твор­чу зустріч із працівни­ка­ми та в’яз­ня­ми ко­лонії. Я на­пи­сав Сергію ли­с­та, роз­повів про свою спро­бу про­би­ти­ся до ньо­го і повідо­мив про на­шу ідею що­до твор­чої зустрічі. Він ду­же бідкав­ся, що нам не вда­ло­ся тоді по­ба­чи­тись.

– От­же, па­не Ми­хай­ле, роз­кажіть до­кладніше про та­ку не­звич­ну фор­му ро­бо­ти ак­то­ра, як «твор­ча зустріч у ко­лонії»?

– У виз­на­че­ний термін ми з од­ним ак­то­ром, моїм то­ва­ри­шем Во­ло­ди­ми­ром Ша­ка­лом при­бу­ли до ко­лонії. Пе­ред ви­с­ту­пом мені доз­во­ли­ли зустріти­ся з Сергієм. Він зай­шов до за­ли у роз­хри­с­таній ку­х­вайці і ледь не з по­ро­га за­кри­чав: «Чо­му ти? Чо­му ти?». Я, чес­но ка­жу­чи, був тро­хи оше­ле­ше­ний. «Чо­му ти, ад­же ми з то­бою не такі добрі знай­омі, знай­шов до­ро­гу до ме­не? А де всі ті, ко­му я чи­нив стільки до­б­ра? Де всі во­ни?!».

Я зро­зумів увесь біль чут­ли­вої душі май­ст­ра.

Влас­не твор­чих зустрічей вий­ш­ло дві. Пер­ша – для працівників ко­лонії та їхніх ро­дин. Зви­чай­на зустріч ак­то­ра зі своїм гля­да­чем. А от дру­га бу­ла зовсім особ­ли­вою: зустріч ак­торів, «лю­дей з ек­ра­на» з «гро­ма­дя­на­ми», які че­рез свою чи су­до­ву по­мил­ку відбу­ва­ли по­ка­ран­ня в ко­лонії. Сергій Па­ра­джа­нов сидів се­ред ув’яз­не­них в третьому ря­ду. Для ЗЕКів ця зустріч бу­ла подією. Стоїть на сцені лю­ди­на з ек­ра­на – Ва­силь Пор­ик, який теж сидів, що­прав­да, у фа­шистській в’яз­ниці в Па­рижі, і втік з неї!

– А у нас теж є свій кінош­ник, – ви­гук­нув хтось із за­ли.

– Знаю. Ре­жи­сер Сергій Па­ра­джа­нов – мій до­б­рий то­ва­риш і друг, – відповів я.

За­лою про­ко­ти­ла­ся хви­ля го­мо­ну: не від­цу­рав­ся, зізнав­ся, що один із них, ЗЕКів, йо­го друг!

Зустріч три­ва­ла згідно з за­пла­но­ва­ним мною сце­нарієм. Я роз­повідав про свої ро­бо­ти в кіно, про ролі, які вже зігра­но та які ще пла­ную зігра­ти. Потім на ек­рані пішов ро­лик із «нарізкою» з фільмів за моєю уча­с­тю. Мав він три­ва­ти десь зо двад­цять хви­лин. Пе­ред по­ка­зом я вий­шов за куліси. Там мені ор­ганізу­ва­ли зустріч із лю­ди­ною, яка бу­ла «ав­то­ри­те­том» у цій ко­лонії. Привіта­ли­ся. «Па­хан» – серй­оз­ний, мов­чаз­ний чо­ловік років шістде­ся­ти. Я по­чав роз­повіда­ти про Па­ра­джа­но­ва, про йо­го сфа­б­ри­ко­ва­ну «спра­ву», за яку йо­го бу­ло ув’яз­не­но, про наші по­бо­ю­ван­ня, за­ра­ди чо­го, влас­не, я опи­нив­ся тут. Мені зда­ва­ло­ся, що я, як лю­ди­на і ак­тор, був крас­но­мов­ним, пе­ре­кон­ли­вим. Про­те по­чу­вав­ся тро­хи ніяко­во. «Ав­то­ри­тет» слу­хав мовчки і ніяк не ре­а­гу­вав. «Шестірка», який прий­шов із ним, підта­ку­вав, ки­вав го­ло­вою, підтри­му­вав та­ким чи­ном роз­мо­ву. А той мов­чав. Я на­ма­гав­ся підшу­ка­ти ще пе­ре­кон­ливіші ар­гу­мен­ти, про­те лю­ди­на, яка мог­ла по­лег­ши­ти умо­ви пе­ре­бу­ван­ня Па­ра­джа­но­ва в цій ко­лонії, – ні па­ри з вуст. Рап­том «ав­то­ри­тет» підвівся і ска­зав: «Ла­ди». А потім вий­шов із кімнат­ки. Аудієнція за­вер­ши­лась. Не­за­ба­ром закінчи­лась і плівка, яку я привіз з со­бою. Про­лу­на­ли гучні оп­ле­с­ки. Я зно­ву вий­шов на сце­ну. Знаю зі сво­го ак­торсь­ко­го досвіду: хоч би яким май­стер­ним ак­то­ром ти був, та ко­ли за­го­во­рить кіно­е­кран – тоді діє особ­ли­ва си­ла. Га­даю, ці лю­ди, що сиділи в залі, на якусь мить за­бу­ли, де во­ни пе­ре­бу­ва­ють і по­ри­ну­ли в магічну містерію кіно. Особ­ли­во їх вра­жа­ло те, що ак­тор зійшов з ек­ра­на і сто­яв пе­ред ни­ми на аван­сцені. Я роз­кла­ню­вав­ся,  в залі ап­ло­ду­ва­ли. І рап­том…

Я по­ба­чив Сергія, який піднімав­ся на сце­ну і йшов до ме­не. Ми стис­ли один од­но­го в міцних чо­ловічих обіймах. І тут ста­ло­ся ней­мовірне! Я ба­га­то ви­с­ту­пав на ба­га­ть­ох сце­нах пе­ред різни­ми ау­ди­торіями. Мені ап­ло­ду­ва­ли. Про­те та­ких ша­ле­них оп­лесків, які лу­на­ли в цей мо­мент, я більше ніко­ли не чув!!! Во­ни не сподіва­ли­ся, що відо­мий ак­тор, «лю­ди­на з кіно­е­кра­ну», отак щи­ро віта­ти­ме сво­го дру­га, по­при те, що йо­го за­су­д­же­но ра­дянсь­кою вла­дою. Сергій Йо­си­по­вич по­дя­ку­вав пе­ред усією за­лою за те, що ак­то­ри про­ве­ли для них та­ку ціка­ву зустріч, а потім не­сподіва­но, за­су­нув ру­ку за па­зу­ху своєї ку­х­вай­ки і ви­тяг… пісто­ле­та:

– Ми­хай­ле, дру­же, а це я хо­чу по­да­ру­ва­ти тобі на пам’ять.

Зав­важ­те, дія відбу­вається в брежнєвські ча­си, у ви­правній ко­лонії! І – пісто­лет в по­да­ру­нок! Він був справжній, во­ро­но­ва­ний, гар­но ле­жав на до­лоні Па­ра­джа­но­ва.

Зізна­ю­ся чес­но – я оте­терів!

Повів го­ло­вою на­вкру­ги се­бе, ва­га­ю­чись – що ро­би­ти? І помітив, як на­чаль­ник ре­жи­му за куліса­ми схваль­но по­хи­тав го­ло­вою: «Бе­ри, бе­ри». Я взяв пісто­ле­та, по­дя­ку­вав Сергієві. То ви­я­ви­лась пісто­лет-за­паль­нич­ка, зроб­ле­на май­ст­ра­ми-умільця­ми, які відбу­ва­ли термін у цій зоні. Во­лоді Ша­ка­лу Сергій Йо­си­по­вич по­да­ру­вав гар­ний ремінь руч­ної ро­бо­ти місце­вих майстрів, він йо­го бе­ре­же й досі.

– Па­не Ми­хай­ле, а чи бу­ли по­зи­тивні наслідки ва­ших відвідин? Чи ви змог­ли та­ким чи­ном чи­мось до­по­мог­ти ув’яз­не­но­му ре­жи­се­рові?

 – Наслідки? Не знаю. Але тижні за два я от­ри­мав ли­с­та від Сергія. Там він на­пи­сав бук­валь­но та­ке: «Ми­хай­ле! Мо­жеш ме­не привіта­ти. Те­пер я на­чаль­ник по­жеж­но­го по­сту. Маю під своєю ору­дою ящик із піском, ло­па­ту й стілець, на яко­му я цілий день си­д­жу і пиль­ную, аби нічо­го ніде не за­па­ла­ло». Та­ка-от «чарівна си­ла ми­с­тецтва». І ще я зро­зумів, що мож­на ба­га­то па­тя­ка­ти і нічо­го не зро­би­ти, а мож­на мовчки вис­лу­ха­ти і до­по­мог­ти.

– Як скла­ла­ся по­даль­ша до­ля Сергія Йо­си­по­ви­ча?

– Десь через півро­ку за кло­по­тан­ня­ми діячів світо­вої куль­ту­ри ра­дянсь­ке керівництво спро­мог­ло­ся звільни­ти опаль­но­го ре­жи­се­ра, при­нагідно за­бо­ро­нив­ши йо­му зніма­ти. Па­ра­джа­нов виїхав до Тбілісі, де жив до ос­танніх своїх днів.

– І ви з ним більше не спілку­ва­лись?

– Спілку­вав­ся, ли­с­ту­вав­ся. А ба­чи­тись… Тут відбу­лась якась ней­мовірна історія, яка не дає мені спо­кою досі…

– Як інтри­гу­ю­че! Роз­кажіть, будь ла­с­ка.

– Якось Сергій не­на­дов­го при­летів з Грузії до Києва. По­те­ле­фо­ну­вав мені у Во­ро­ши­лов­град: «Ми­хай­ле, ти не міг би приїха­ти в Київ? Маю роз­повісти тобі де­що ду­же важ­ли­ве. Ні, те­ле­фо­ном не мо­жу. Приїжджай! Я ще до ве­чо­ра бу­ду в Києві». Що й ка­за­ти! Я по­ки­нув все й гай­нув до сто­лиці. Квитків на літак не бу­ло. Але до­б­ре, що був літак до Києва. Бо тут спра­цю­вав са­ме той мо­мент, що я все своє свідо­ме жит­тя меш­каю і пра­цюю в ук­раїнсько­му те­атрі м. Лу­гансь­ка. Як ка­зав ко­лись своїй ко­ханій ге­рой опе­ре­ти «Біла акація», яко­го грав в Одесі не­по­втор­ний Ми­хай­ло Во­дя­ний: «Ти кра­ща за всіх дівчат на Мол­да­ванці, та я в Одесі теж лю­ди­на ша­но­ва­на». Отож у літак я по­тра­пив і спокійно розсівся в кріслі, по­смок­ту­ю­чи дар­мові цу­ке­роч­ки «Ае­ро­ф­ло­ту». Летіти го­ди­ну двад­цять хви­лин. А там на таксі – й до Па­ра­джа­но­ва. Все скла­да­ло­ся до­б­ре. Та не так йдеть­ся, як здається. Рап­том чарівна дівчи­на-стю­ар­де­са повідо­ми­ла: «Київ не прий­має че­рез по­годні умо­ви. Літак сідає в За­поріжжі, за­трим­ка на три го­ди­ни». Ця не­сподіва­на при­го­да не­до­б­рим пе­ред­чут­тям не­приємно коль­ну­ла моє сер­це. На­че хто на­вро­чив… За три го­ди­ни ми та­ки ви­летіли й не­за­ба­ром бу­ли в Києві. Я мерщій на таксі до гур­то­жит­ку (го­те­лю?) кіно­с­тудії До­вжен­ка. Чер­го­ва ка­же: «Ми­хай­ле, де це ви бу­ли? Сергій Йо­си­по­вич так вас че­кав, але вже хви­лин із двад­цять, як поїхав у Бо­риспіль, бо в ньо­го літак». Я на іншо­му таксі ле­чу до Бо­ри­с­по­ля.

Ко­ли при­мчав до ае­ро­пор­ту, то по­сад­ка на Тбілісі бу­ла закінче­на і я тільки й по­ба­чив літа­ка, на яко­му по­летів Сергій Йо­си­по­вич Па­ра­джа­нов, геніаль­ний ре­жи­сер, ди­вак і витівник.

– І ви з ним більше не ба­чи­лись?

– Ні, більше я з ним ніко­ли не зустрічав­ся. І так і не знаю, що ж та­ке важ­ли­ве він хотів роз­повісти. І вже ніко­ли не дізна­ю­ся. А хотіло­ся б!

– Дя­кую, Ми­хай­ле Ва­си­ль­о­ви­чу, за ней­мовірно цікаві та ек­с­клю­зивні спо­га­ди, невідо­му сторінку з дра­ма­тич­но­го жит­тя ви­дат­но­го мит­ця.

21 листопада 2009 року