У скарб­ниці зо­ло­то­го фон­ду кіно Ук­раїни є кінострічки кіно­с­тудії ім. О. До­вжен­ка – «Ве­селі Жа­бо­кричі» та «Про­па­ла гра­мо­та». Поміж іме­ни­тих ак­торів – Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка, Фе­до­ра Стри­гу­на, Ми­ко­ли Гри­цен­ка, Ми­ко­ли Яков­чен­ка – і Лідія Ва­ку­ла. Та, що зігра­ла дру­жи­ну ко­за­ка Ва­си­ля, од­но­час­но май­стер­но пе­ревтілю­ю­чись на відьму й ца­ри­цю, у фільмі ре­жи­се­ра Бо­ри­са Івчен­ка про ве­ли­ку ко­заць­ку зви­тя­гу й славні ли­царські зви­чаї («Про­па­ла гра­мо­та).

Та, що у во­девілі Вікто­ра Іванова «Ве­селі Жа­бо­кричі», ство­ре­но­го за мо­ти­ва­ми кла­сич­них ук­раїнських ко­медій І. Кот­ля­ревсь­ко­го, Г. Квітки-Ос­нов’янен­ка, М. Кро­пив­ниць­ко­го, С. Ва­силь­чен­ка, де ствер­д­жується мо­раль­не здо­ров’я ук­раїнсько­го на­ро­ду, йо­го не­ви­черп­ний оп­тимізм і життєлюб­ст­во, втіли­ла об­раз життєрадісної, за­паль­ної і хи­т­рої Па­ра­ски. Хто ж во­на?

При­ро­да ще­д­ро наділи­ла Лідоч­ку Ва­ку­лу чу­до­вою зовнішністю, силь­ним і приємним тем­б­ром го­ло­су. Ще й де­ся­тирічки не закінчи­ла, а вже от­ри­ма­ла за­про­шен­ня до те­а­т­ру в рідно­му Хер­соні. Див­ний, чарівний світ му­зи­ки ва­бив і кли­кав. Сту­дент­ка Київсько­го інсти­ту­ту те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва ім. І.К. Кар­пен­ка-Ка­ро­го. Ар­ти­ст­ка Рівненсь­ко­го му­зич­но-дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру. Ар­ти­ст­ка Львівсько­го ака­демічно­го дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру ім. М. Зань­ко­вець­кої. А з 1972 ро­ку – Вінниць­ко­го ук­раїнсько­го му­зич­но-дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру ім. М. Са­довсь­ко­го. За­слу­же­на ар­ти­ст­ка Ук­раїни. На­род­на ар­ти­ст­ка Ук­раїни. Ла­у­ре­ат ми­с­тець­кої премії ім. М. За­руд­но­го. Ка­ва­лер ор­де­на кня­гині Оль­ги І сту­пе­ня.

Ко­ли гор­таєш сторінки жит­тя Лідії Олексіївни, ро­зумієш, що до­ля на­да­ла їй карт-бланш. Ще зовсім юною на сцені Рівненсь­ко­го те­а­т­ру ар­ти­ст­ка да­ла жит­тя Чаніті з «Поцілун­ку Чаніти», Глорії з опе­ре­ти «Цирк за­па­лює вогні», а зго­дом і ци­ганці Азі з од­ной­мен­ної дра­ми. Потім, от­ри­мав­ши за­про­шен­ня до Львівсько­го те­а­т­ру ім. М. Зань­ко­вець­кої, ви­хо­ди­ла на сце­ну з Фе­до­ром Стри­гу­ном, Ла­ри­сою Ка­ди­ро­вою, Бог­да­ном Ступ­кою, Віталієм Роз­сталь­ним… І досі вва­жає цей те­атр най­кра­щим те­а­т­ром Ук­раїни, зга­дує той час за­хоп­ле­но й до­дає: «Гра­ти з та­ки­ми ак­то­ра­ми бу­ло справжнім ща­с­тям і на­укою. З ни­ми і сам стаєш Ар­ти­с­том».

Ко­ли зго­дом ра­зом із Львівським те­а­т­ром Лідія Ва­ку­ла приїха­ла до Вінниці, ці га­с­т­ролі ста­ли вирішаль­ни­ми в її долі – зустріла ко­хан­ня, вий­ш­ла заміж і на­завжди пов’яза­ла свою до­лю з те­а­т­ром ім. М. Са­довсь­ко­го.

Квітень 1973 ро­ку. На сцені Вінниць­ко­го те­а­т­ру прем’єра – ко­медія за п’єсою ру­мунсь­ко­го дра­ма­тур­га М. Се­ба­с­ть­я­на «Безімен­на зірка» (ху­дожній керівник – Ф. Ве­ре­щагін, ре­жи­сер – С. Кріль). У ролі Мо­ни – ніко­му не відо­ма мо­ло­день­ка Лідія Бєло­зь­о­ро­ва. Ар­ти­с­тизм, вдум­ли­вий підхід до об­разу відра­зу впа­да­ли у вічі, і твор­че хви­лю­ван­ня аж ніяк не за­хма­ри­ло яс­к­ра­вої гри де­бю­тант­ки, вик­ли­кав­ши за­хоп­лен­ня за­лу. Чи не най­кра­щою ста­ла сце­на знай­ом­ст­ва з учи­те­лем, де роз­кри­ло­ся її вміння за­хоп­лю­ва­ти­ся кра­сою. З іграш­ки в чу­жих ру­ках ста­ти лю­ди­ною. Об­раз не­знай­ом­ки зму­сив гля­дачів хви­лю­ва­тись. Та зда­ва­ло­ся, що зал, відчу­ва­ю­чи внутрішню бо­роть­бу Мо­ни, пе­рей­мав­ся до­лею і са­мої ар­ти­ст­ки.

Пер­шим її парт­не­ром у ви­с­таві був Не­стор Кон­дра­тюк. Во­на зізнається, що найбільше лю­би­ла гра­ти на сцені з Ана­толієм Ов­ча­рен­ком та Не­сто­ром Кон­дра­тю­ком: «Во­ни не про­сто та­ла­но­виті ак­то­ри, а й чу­дові парт­не­ри, уважні, чуйні. Ми до­б­ре ро­зуміли од­не од­но­го. А ве­с­ти з ни­ми діалог – то справжнє свя­то». Зви­чай­но, є й важкі будні, ко­ли ак­тор із ре­жи­се­ром б’ють­ся над кож­ною реплікою, шу­ка­ють май­бутній об­раз. І най­ви­ща на­со­ло­да, ко­ли їхні по­зиції збіга­ють­ся. Та­ким ре­жи­се­ром для Лідії Бєло­зь­о­ро­вої став Федір Ве­ре­щагін. Са­ме йо­му за­вдя­чує ак­тор­ка пер­шим успіхам у Вінниць­ко­му те­атрі.

Та­ла­но­ви­та кра­су­ня з чарівним го­ло­сом не мог­ла не вик­ли­ка­ти за­хоп­лен­ня у гля­дачів, ре­жи­серів і ко­лег по сцені. Ро­лей ви­с­та­ча­ло. А во­на бла­го­слов­ля­ла своїх ге­роїнь.

Лідію Олексіївну завжди ва­би­ли об­ра­зи жінок, наділе­них ве­ли­кою життєвою си­лою. Так, її коміса­р в «Оп­тимістичній тра­гедії» В. Виш­невсь­ко­го не тільки мужня, а й щи­ра, лю­дяна, при­ваб­лива жінка. Її го­лос, за­леж­но від об­ста­вин, то до­ся­гав ме­та­ле­во­го зву­чан­ня, то ста­вав за­ду­шев­ним, м’яким. З пер­ших фраз і жестів прой­мав­ся гля­дач сим­патією до зовні су­во­рої, але ду­шев­ної та прин­ци­по­вої Ель­зи-Бєло­зь­о­ро­вої в гос­тро-публіци­с­тичній ви­с­таві «Третє по­коління» М. Мірош­ни­чен­ка.

У «Гос­по­дині заїзду» К. Ґоль­доні (ре­жи­сер В. Се­лез­нь­ов) від ак­т­ри­си ви­ма­га­ло­ся аб­со­лют­не відчут­тя сценічної сво­бо­ди. Улес­ли­ва й обе­реж­на Міран­доліна бу­ла гос­по­ди­нею не тільки заїзду, а й кож­ної си­ту­ації: з жа­люгідним ста­рим маркізом – чут­ли­ва, з ту­пу­ва­тим бур­жуа-ви­с­коч­кою гра­фом – по­шти­ва, враз­ли­ва, з го­но­ро­вим во­я­кою-ка­ва­ле­ром – люб’яз­на й роз­суд­ли­ва.

Жінку з дво­ма об­лич­чя­ми Лідія Олексіївна ство­ри­ла у драмі О. Са­линсь­ко­го «По­говір» (ре­жи­сер Ф. Ве­ре­щагін). Гля­дач пе­ре­бу­вав у постійній на­прузі: хто ж во­на, Са­доф’єва – за­ма­с­ко­ва­ний во­рог чи лю­ди­на, яка жи­ве все­доз­во­леністю, заміша­ною на ми­нулій славі; чи, мо­же, це при­хо­ва­не безідей­не міщан­ст­во. Свою ге­роїню ар­ти­ст­ка зма­лю­ва­ла півто­на­ми, лег­ко пе­ре­ки­да­ю­чи містки від од­но­го ста­ну до іншо­го.

У пси­хо­логічній ви­с­таві за п’єсою Л. Си­не­ль­ни­ко­ва «Сімей­ний де­тек­тив» (ре­жи­сер В. Ог­лоблін) Лідія Бєло­зь­о­ро­ва та Не­стор Кон­дра­тюк – по­друж­жя та­кої собі по­ка­зо­вої «сте­риль­ної» ро­ди­ни. Їхній пер­ший вихід «роз­кру­чу­вав» ко­ле­со сю­же­ту, чо­му, звісно, спри­я­ла май­стерність ак­торів. Як тут не зга­да­ти кла­сич­ну на­ста­но­ву Авґус­та Стріндберґа, що май­стер-ак­тор при­му­сить пе­ре­жи­ва­ти зал, навіть од­вер­нув­шись від ньо­го, гра­ю­чи ли­ше спи­ною.

За­взя­та сва­ха Ха­ну­ма в ко­медії си­ту­ацій – кла­сич­но­му гру­зинсь­ко­му во­девілі «Ха­ну­ма» (ре­жи­сер Є. Го­ло­ва­тюк) співає і тан­цює, відтво­рю­ю­чи національ­ний ко­ло­рит і ди­во­виж­ний гру­зинсь­кий гу­мор.

Ак­то­ра ви­про­бо­вує світо­ва кла­си­ка. Серй­оз­ним іспи­том для те­а­т­ру ста­ло звер­нен­ня до дра­ма­тургії Шекспіра, йо­го «Два­над­ця­тої ночі» (ре­жи­сер В. Се­лез­нь­ов). Ви­с­та­ву бу­ло виріше­но лег­ко й не­нав’яз­ли­во. Лідії Бєло­зь­о­ровій діста­ла­ся не­од­но­знач­на роль Марії – жінки з лу­кавістю й про­сто­на­род­ною мудрістю.

…Ка­жуть, на небі стільки зірок, скільки й лю­дей на землі. Прав­да, і на землі, й на небі у кож­но­го своя ве­лич. Ге­рої Шо­лом-Алей­хе­ма – земні зірки, які прий­ш­ли на зем­лю для ве­ли­ких страж­дань і мук. Ґол­да знає, за­ра­ди чо­го жи­ве, во­на – ма­ти, цим у ви­с­таві ска­за­но все і ге­роїнею, і ак­т­ри­сою. То­му во­на ве­лич­на, немов ко­ро­ле­ва, ніжна і до­б­ра ма­ти. На сцені Ґол­да- Бєло­зь­о­ро­ва за­ли­шається са­ма. Її ге­роїня по­ми­рає, і гля­дач, по­пе­ред­ньо підго­тов­ле­ний до цієї сце­ни, відчу­ває, що це вми­рає не про­ста сільська жінка, а справжня ко­ро­ле­ва, гор­да, муж­ня й ве­лич­на. Ве­лич­на у своєму ма­те­ринстві, у своїй бо­ротьбі зі смер­тю, своєю жер­товністю.

У джаз-ко­медії «До­ро­га Па­ме­ла» Дж. Патріка (ре­жи­сер В. Се­лез­нь­ов) Лідія Бєло­зь­о­ро­ва зно­ву ство­ри­ла об­раз жінки не­о­рди­нар­ної, в характері якої поєдна­лись і помірко­ваність, і терпіння, і во­ля, і праг­нен­ня до­мог­ти­ся сво­го. Йо­го ве­личність ви­па­док зда­тен на справжні ди­ва. Внутрішня си­ла, та­ла­но­витість і здібність до­по­мог­ли ак­торці втіли­ти в но­во­му об­разі лю­ди­ну-гу­маніста, здат­ну ро­зуміти, сприй­ма­ти, підтри­му­ва­ти, да­ру­ва­ти Віру, Надію, Лю­бов, не сподіва­ю­чись на­го­ро­ди.

Звісно, те­атр має без­по­се­редній енер­ге­тич­но-смис­ло­вий обмін між індивідом у залі й осо­бою на сцені. І ти здат­ний, звер­та­ю­чись з Па­ме­лою до Бо­га, про­ся­чи до­б­ра для се­бе і всіх, хто по­ряд, відчу­ти кри­ла, да­ро­вані лю­бов’ю до лю­дей, які здатні підня­ти нас у ви­сочінь. Ми зро­с­таємо ду­хов­но, відчу­ва­ю­чи єдність з При­ро­дою, Світом, Всесвітом, праг­ну­чи до ви­щих цінно­с­тей та іде­а­лу Смис­лу, Істи­ни, До­б­ра і Кра­си.

Ролі на­ро­д­жу­ють­ся по-різно­му. Є своєрідні по­да­рун­ки долі, ко­ли ак­т­ри­са відра­зу ба­чить оте най­го­ловніше, що має з’єдна­ти її з ге­роїнею. Їй хо­четь­ся, щоб гля­дач при­хо­див до те­а­т­ру, ми­лу­ю­чись, радіючи, за­сму­чу­ю­чись, ра­зом з ак­то­ра­ми бла­го­слов­ляв жит­тя й за­мис­лю­вав­ся над сьо­годнішнім днем. І вірив у но­вих Па­мел, по­ки що не­помітних, не завжди зро­зумілих на­шо­му суспільству, яке йде до капіталізму, за­ли­ша­ю­чись сер­цем і ду­шею в часі греч­косіїв, шля­хет­них, яким при­та­ман­ний не аме­ри­кансь­кий мен­талітет, а свій, ук­раїнський.

Для то­го, щоб діамант за­ся­яв, потрібне світло. Цим світлом для ак­т­ри­си і ста­ла сце­на, ба­жан­ня слу­жи­ти ми­с­тецтву, слу­жи­ти гля­да­чеві. Поєднує во­на у собі ви­со­ке й зем­не. Чаніта, Ма­ру­ся Бо­гу­слав­ка, ци­ган­ка Аза, Міран­доліна, Еліза Дулітл, Ко­чу­беїха, а в житті – дружина, ма­ту­ся, ба­бу­ся…

Во­на має зван­ня на­род­ної ар­ти­ст­ки і ве­ли­ку лю­бов гля­да­ча. Її сценічні об­ра­зи – пси­хо­логічно гли­бокі, ви­раз­но життєві, ко­ло­ритні. На сцені Вінниць­ко­го те­а­т­ру за 30 років зігра­но більше 100 ро­лей у му­зич­них та дра­ма­тич­них ви­с­та­вах, се­ред яких Одар­ка у «За­по­рожці за Ду­наєм», На­тал­ка Пол­тав­ка в од­ной­менній ви­с­таві, Марія у «Два­над­цятій ночі», Ґол­да у «По­ми­нальній мо­литві», Ба­я­де­ра в од­ной­менній ви­с­таві, Те­тя­на у «Суєті», Лю­бов Хве­дорівна у «Ма­зепі», Бо­б­рен­чи­ха у «Ма­русі Чу­рай», Па­ме­ла у «До­рогій Па­мелі», Дульсь­ка у «Мо­ралі пані Дульсь­кої». Ці об­ра­зи засвідчу­ють її ба­га­ту і яс­к­ра­ву палітру ак­торсь­ких за­собів, ба­га­то­г­ранність та­лан­ту, різно­пла­новість, ви­со­ке ми­с­тецтво пе­ревтілен­ня. Наділе­на від при­ро­ди силь­ним го­ло­сом, ак­т­ри­са поєднує ак­торсь­ку гру з во­каль­ни­ми партіями, ство­рює ко­ло­ритні об­ра­зи і в му­зич­них ви­с­та­вах.

Ге­роїні Лідії Олексіївни різні і за віком, і за ха­рак­те­ра­ми, і за тем­пе­ра­мен­том, і за національністю… Во­на ро­зуміє стилісти­ку творів, над яки­ми пра­цює. Ху­дожні об­ра­зи во­на відчу­ває своїм внутрішнім пе­ре­ко­нан­ням, бо жи­вуть во­ни по­ряд, ма­ють своє внутрішнє жит­тя й зовнішні про­яви.

Між ха­рак­те­ром ро­лей і ха­рак­те­ром ак­то­ра існує чітка за­лежність. Особ­ливість цієї ак­т­ри­си: во­на при­ваб­ли­ва са­ма по собі. І не тільки На­тал­ку Пол­тав­ку, Ха­ну­му, Одар­ку, Оде­ту, Ґол­ду чи Вой­ниць­ку обо­жнює гля­дач, а й са­му Лідію Бєло­зь­о­ро­ву, її го­лос, її міміку, її хо­ду, її об­лич­чя.

У неї є все, що потрібно для життєво­го і про­фесійно­го при­зна­чен­ня: сце­на, творчі му­ки, пра­ця і виз­нан­ня. 40 років відда­но сцені. Ча­си зміню­ють­ся, жит­тя транс­фор­мується й ви­ма­гає но­вих ду­мок і по­шуків. А Лідія Олексіївна відчу­ває найбільше ща­с­тя тоді, ко­ли віддає свій та­лант. Во­на пе­ре­ко­на­на: по­ки б’ється сер­це, по­ки ди­хаєш, до­ти і пра­цюєш, а найбільші до­сяг­нен­ня – по­пе­ре­ду.