Сергій Якутович (н. 1952) – народний художник України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, член-кореспондент Академії мистецтв України, книжковий графік. Працював як художник-постановник над низкою кіно- і телефільмів останніх років: «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, «Тарас Бульба» Володимира Бортка, «Останній гетьман», «Техніка безпеки для тих, хто дивиться телевізор» і «Загублений рай» Ростислава Плахова-Модестова та ін. Художник-постановник вис­тави «Урус-Шайтан» режисера Ігоря Афанасьєва у Націо­нальному театрі ім. Івана Франка. Лауреат численних нагород, остання з яких – премія ім. Гоголя «За значний внесок у розвиток світової графіки, зокрема за створення графічних циклів, присвячених творчості Гоголя», – і стала відправною точкою нашої розмови.

- Премія ім. Го­го­ля є російсько-італійським про­ек­том, за­сно­ва­ним три ро­ки то­му, а з ми­ну­ло­го ро­ку до неї до­лу­чи­ла­ся Ук­раїна. Її ла­у­ре­а­ти – Юрій Лю­би­мов (за­снов­ник Те­а­т­ру на Та­ганці), Іри­на Ан­то­но­ва (ди­рек­тор російсько­го дер­жав­но­го му­зею ім. Пушкіна) – для ме­не це ціла епо­ха. В 2011 році од­ним із ла­у­ре­атів премії став Бог­дан Силь­ве­с­т­ро­вич Ступ­ка, який, при­га­ду­ю­чи на­шу спільну ро­бо­ту над фільма­ми «Мо­лит­ва за ге­ть­ма­на Ма­зе­пу» і «Та­рас Буль­ба», за­про­по­ну­вав ви­су­ну­ти на неї та­кож ме­не. Я пе­ре­слав в ук­раїнську ам­ба­са­ду в Італії диск із фільмом про Го­го­ля «За­губ­ле­ний рай», в яко­му був ху­дож­ни­ком-по­ста­нов­ни­ком. Ви­я­ви­ло­ся, що ні там, ні в міністерстві куль­ту­ри ніхто навіть не знав про існу­ван­ня цьо­го фільму. Та­кож вру­чен­ню цієї премії пе­ре­ду­ва­ла моя ви­с­тав­ка «Го­голь на­ро­див­ся», ор­ганізо­ва­на для ЮНЕ­С­КО в 2009 році, до міжна­род­но­го ро­ку Го­го­ля. Ця ви­с­тав­ка відбу­ва­ла­ся од­но­час­но в Києві, Москві та Па­рижі.

Го­голь, на мою дум­ку, вза­галі най­по­пу­лярніший, не бу­де­мо ка­за­ти російський, але російсько­мов­ний пись­мен­ник. Лю­ди­ни, яка більше за Го­го­ля про­сла­ви­ла Ук­раїну на весь світ, не­ма. Шев­чен­ко – це наш, а Го­голь – це всесвітнє. На ви­с­тавці в ЮНЕ­С­КО бу­ли пред­став­ни­ки різних куль­тур – інду­си, аф­ри­канці, во­ни хо­ди­ли і ви­гу­ку­ва­ли «О, ди­вись, Шпонь­ка!». Те, що во­ни Та­ра­са Буль­бу зна­ють, я не ди­ву­ю­ся, але Шпонь­ку… Ду­же при­кро, що Ук­раїна ста­ла діли­ти Го­го­ля з Росією. Ко­ли я закінчу­вав свою про­мо­ву, от­ри­му­ю­чи премію, я ска­зав «Сла­ва Ук­раїні, що на­ро­ди­ла геніаль­но­го си­на, який став ве­ли­ким російським пись­мен­ни­ком». У той же час ви­щий істеблішмент су­час­ної російської куль­ту­ри настільки то­ле­рант­но і з сим­патією ста­вить­ся до при­чет­ності Го­го­ля до Ук­раїни, що я був зди­во­ва­ний. Во­ни ро­зуміють і ціну­ють, що як і в XVIII сторіччі, так і те­пер, еле­мент де­мо­кратії іде від нас. Во­ни ро­зуміють, що російська куль­ту­ра, куль­ту­ра імперії, – це арап Пушкін, ма­ло­росіянин Го­голь, напівпо­ляк До­стоєвський. Але ми весь час не задоволені Росією. А як мо­ж­­на нас лю­би­ти в цих про­бле­мах з Го­го­лем, як­що ми не здатні про­па­гу­ва­ти се­бе. Не тре­ба кри­ча­ти про те, що Го­голь – наш. Хо­че­те ма­ти Го­го­ля – то май­те йо­го.

– Тоб­то ви вва­жаєте, що потрібне стра­тегічне став­лен­ня до ми­ну­ло­го, бо інак­ше во­но бу­де пе­ре­оз­на­че­не ки­мось іншим?

– Ми­ну­ло­го ро­ку я впер­ше пра­цю­вав у те­атрі над мю­зик­лом «Урус Шай­тан, або Бай­ки про Сірка – ко­шо­во­го ота­ма­на, ше­вальє д’Ар­таньяна та ту­рець­ко­го сул­та­на» в те­атрі ім. Фран­ка. Дія відбу­вається від на­ро­д­жен­ня ота­ма­на Сірка до взят­тя На­по­ле­о­ном Моск­ви. Там є всі: тур­ки, та­та­ри, запорозькі ко­за­ки, фран­цу­зи, іспанці. Я зро­бив 135 ко­с­тюмів. І щоб це не ста­ло ба­ла­га­ном, всі ко­с­тю­ми по­шив з од­ної тка­ни­ни – сіро­го льо­ну. На­решті мені да­ли те, що не ви­хо­ди­ло в Іллєнка і в Борт­ка – зро­би­ти ша­ро­ва­ри, які я при­ду­мав. З го­ф­ро­ва­но­го фак­тур­но­го льо­ну, з по­ясом на трьох ґуд­зи­ках, а вни­зу галіфе. У чо­ловіка, який їх вдя­гає, візу­аль­но по­до­вжу­ють­ся но­ги, в них аб­со­лют­но вільно се­бе по­чу­ваєш, і во­ни кра­сиві. Ко­ли хлопці-ак­то­ри одяг­ну­ли їх, то ска­за­ли: «Ми пря­мо за­раз у них на Хре­ща­тик піде­мо». Я їх привіз си­н­ові в Па­риж, і невістка ска­за­ла, що зму­сить йо­го щод­ня їх но­си­ти, але зре­ш­тою во­ни їх повіси­ли в кімнаті, роз­тяг­нув­ши на цвяш­ках. І оце нор­маль­ний тиск ук­раїнський – він має бу­ти та­кий. Тре­ба ро­зуміти су­часні речі, ро­зуміти ети­ку і ес­те­ти­ку сво­го на­ро­ду. І не нав’язу­ва­ти. Як­що тобі в Па­рижі про­по­ну­ють мідії – ти їх мо­жеш їсти чи не їсти, але го­во­ри­ти, що на­ше са­ло ліпше – не­ко­рект­но. Тре­ба не обурюватись, а ро­би­ти вчин­ки. Ме­не от за­пи­ту­ва­ли, що про нас ка­жуть у Європі. А нічо­го не ка­жуть. Ми нецікаві.

Є «Країна мрій», всілякі су­часні Ми­с­тецькі ар­се­на­ли, але все це не поєднується в од­ну річ з на­звою Ук­раїна. Хто був Пет­лю­ра, хто був Мах­но, що у них там вий­ш­ло, – це ми вже трош­ки знаємо. Але як ми сьо­годні маємо жи­ти? Бо ми маємо жи­ти і пра­цю­ва­ти. Ми не мо­же­мо ска­за­ти: «О, я п’ять років при цьо­му уряді нічо­го не бу­ду ро­би­ти». Єди­не, чо­го тре­ба ви­ма­га­ти від кож­но­го уря­ду і від кож­ної дер­жа­ви, – да­ти мож­ли­вості ре­алізо­ву­ва­ти се­бе. А для то­го, щоб ре­алізо­ву­ва­ти се­бе, тре­ба ма­ти свою про­гра­му. І зай­ма­ти­ся нор­маль­ни­ми спра­ва­ми. Не лізти в ки­ше­ню до па­на Ах­ме­то­ва. Ми постійно не мо­же­мо по­ро­зуміти­ся між собою. Усвідо­ми­ти, що той пра­цює в одній май­стерні, а отой в другій. І те, що там ро­бить­ся, – все скла­дається до­ку­пи. Аб­со­лют­на сво­бо­да – це не ко­ли тобі все да­ли, а ко­ли ти взяв все, що тобі потрібно. Куль­ту­ра – це аб­со­лют­не за­до­во­лен­ня. От про «Та­ра­са Буль­бу» мож­на бу­ло ска­за­ти: «Що я бу­ду ро­би­ти з ти­ми мос­ка­ля­ми?» А мож­на зай­ня­ти свою нішу в цьо­му про­екті. Важ­ко жи­ти в країні, де всі об­ра­жені. Це не мої сло­ва. Я по­чув цей анек­дот у Пе­тер­бурзі: «Ес­ли ты ут­ром про­снул­ся и не чув­ст­ву­ешь се­бя ос­кор­б­лен­ным – зна­чит ты не рус­ский». Потрібно шу­ка­ти най­кра­ще в собі і на­ма­га­ти­ся це про­жи­ти або роз­ка­за­ти про це. Я пра­цюю з 14 років, 45 років уже. Ніко­ли нічо­го не за­роб­ляв. Але ко­ли до­хо­дить, то: «Ой, скільки у вас премій», скільки то­го сьо­го. Во­но при­хо­дить, бо ти пра­цюєш, і гар­но пра­цюєш. Не для то­го, щоб за­ро­би­ти копійчи­ну, а то­му, що ти ви­нен собі, тільки собі. А ти скла­даєшся з бать­ка, з ма­ми, з вітчиз­ни. З історії, з дідів. Це все ти. Хо­ча я не люб­лю пе­ре­можців. Ста­ви­ти ве­ликі став­ки, про­гра­ва­ти, і зно­ву вста­ва­ти – це ціка­во. А не сидіти, по­бряз­ку­ю­чи ор­де­на­ми…

– Ви ба­га­то пра­цю­ва­ли над істо­рич­ни­ми фільма­ми. Яка роль ми­ну­ло­го в су­час­ності? Що історія дає су­часній лю­дині?

– Я ли­ше з 2000-го ро­ку по­чав пра­цю­ва­ти з ук­раїнською те­ма­ти­кою. Ко­ли я приїхав з Іспанії, ме­не дра­ту­ва­ла тут аб­со­лют­на аморфність, відсутність індивіду­аль­ності. Мож­на йти на епа­таж, ро­би­ти якісь скан­дальні речі, але я по-іншо­му ви­хо­ва­ний. Те, чим я зай­ма­ю­ся, – це куль­тур­тре­гер­ст­во, і я ро­зумію, що це по­до­бається. Бо це зро­зуміло всім про­шар­кам. Зро­зуміло про що йде мо­ва: стань ук­раїнцем. Я хо­чу, щоб су­час­ник відчу­вав ми­ну­ле як те, що відбу­вається те­пер, мав свою при­четність до історії. Отам, на­при­клад (по­ка­зує на аль­бом зі своїми ро­бо­та­ми), я на­ма­лю­вав усіх ук­раїнських ге­ть­манів. Для чо­го я це зро­бив? Ме­не дра­тує, ко­ли я ба­чу в істо­рич­но­му му­зеї їхні по­га­но на­ма­ль­о­вані пор­т­ре­ти, які потім ба­га­то­ра­зо­во пе­ре­ма­ль­о­ву­ва­ли­ся. Во­ни не кон­кретні, не три­во­жать. А я ба­чу: як­що су­час­ну лю­ди­ну відповідно вдяг­ну­ти, во­на бу­де ге­ть­ма­ном. Я ча­с­то їду в ме­т­ро ра­зом з людь­ми, які по­вер­та­ють­ся до­до­му після дру­гої зміни на фа­б­риці. І мені за­хотіло­ся їх на­ма­лю­ва­ти в об­разі істо­рич­них по­ста­тей. Щоб ге­ть­ма­ни бу­ли схо­жи­ми на су­час­них лю­дей. Щой­но вий­ш­ла ди­тя­ча книж­ка «Ен­цик­ло­педія ко­зацтва», там на роз­гортці по­да­но пор­т­ре­ти однієї істо­рич­ної по­статі, зроб­лені різни­ми ху­дож­ни­ка­ми: ма­лю­нок Яку­то­ви­ча – ма­лю­нок Рєпіна. Пер­шим мій по­дається, і він жи­вий. А на дру­го­му – дідок якийсь. Історія – це те, що відбу­вається сьо­годні. Во­на бу­ла вчо­ра, і як­що ми до­жи­ве­мо, то бу­де за­в­т­ра. Але це завжди внутрішнє відчут­тя. Я, ко­ли ма­люю своїх ко­заків, ви­га­дую, але ви­га­дую так, щоб ні в ко­го не ви­ни­ка­ло сумніву. Ко­ли ми зніма­ли «Та­ра­са Буль­бу», по­руч був табір клу­бу істо­рич­ної ре­кон­ст­рукції. Один знай­о­мий хло­пець зро­бив ре­кон­ст­рукцію ко­с­тю­ма ко­заць­ко­го пол­ков­ни­ка. З мак­си­маль­ною до­стовірністю. Фан­та­с­ти­ка. А тоді Ступ­ка ви­хо­дить у своєму ко­с­тюмі. Він не­пра­виль­ний, але зра­зу «бац!» А пра­виль­на ре­кон­ст­рукція не має об­ра­зу, не прив’яза­на до сьо­го­ден­ня. Ось що та­ке істо­ричність – прив’язаність до сьо­го­ден­ня. А з іншо­го бо­ку, не­про­ду­мані де­талі мо­жуть зіпсу­ва­ти кар­ти­ну. Ко­ли Тар­ковсь­кий упер­ше привіз до Києва «Андрія Руб­ль­о­ва», я був ще хлоп­чи­ком. Після по­ка­зу Тар­ковсь­кий за­пи­тав у мо­го бать­ка: «Ну як?» А бать­ко ка­же: «Ма­буть, це геніаль­но, але я за­раз не мо­жу нічо­го ска­за­ти, бо я ба­чив кир­зові чо­бо­ти і як їдять кар­топ­лю». Тар­ковсь­кий: «Де їдять кар­топ­лю? Це ма­ла бу­ти ріпа» – «Ріпу не так чи­с­тять. А кир­зові чо­бо­ти – це кир­зові чо­бо­ти, і нічо­го тут не вдієш».

– Як тоді відрізни­ти де­талі, що псу­ють, від тих, що, на­впа­ки, ство­рю­ють прав­до­подібність?

– Це вміння вдих­ну­ти жит­тя. Все, що ти ма­люєш, ви­га­дуєш, – має за­жи­ти. Во­но не має бу­ти якимсь за­ум­ним. Мої де­ко­рації для «Ма­зе­пи» місцеві лю­ди у Ви­шень­ках кра­ли. Я за­пи­тав од­но­го з них, чо­му ла­ма­ють моїх ян­голів. Я ду­мав ДВП зго­дить­ся, щоб діроч­ку якусь за­кри­ти в гос­по­дарстві. А він го­во­рить: «Та ні! Кра­дуть як кра­су. В ме­не, на­при­клад, твоїх… ой».

Де­ко­рація не є до­вер­ше­ною, її ніхто не бу­де роз­гля­да­ти. Але во­на має сто­я­ти так, щоб за­пам’ята­ла­ся, навіть як­що на до­лю се­кун­ду по­тра­пить у кадр. І в той же час, щоб не за­ва­жа­ла. Свєто­за­ров, з яким ми пра­цю­ва­ли над «Та­ра­сом Буль­бою», го­во­рив, що Ленінградсь­ка шко­ла від Мос­ковсь­кої відрізняється тим, що ху­дож­ни­ка вза­галі не має бу­ти помітно в кіно. Але ко­ли я пра­цюю над істо­рич­ни­ми фільма­ми – це спе­цифічні за­вдан­ня. Те, що зроб­ле­но ру­ка­ми, і зроб­ле­но та­ла­но­ви­то, має влас­ну стилісти­ку. Ко­ли ро­биш на комп’ютері – це вид­но. Гро­шей, щоб зня­ти нор­маль­ну річ, не­має. От не­дав­но тре­ба бу­ло за­твер­д­жу­ва­ти сце­нарій фільму, де фігу­ру­вав Па­риж, і на об­го­во­ренні лу­на­ло, що тре­ба ку­дись летіти зніма­ти. А хтось і каже: «То по­клич Яку­то­ви­ча, він усе на­ма­лює». Справді, в «За­губ­ле­но­му раї» я на­ма­лю­вав і Рим, і Моск­ву, і Пе­тер­бург. І на­ма­люю ще Па­риж. Це гра. Як­би ще був нор­маль­ний опе­ра­тор, ко­т­рий ро­зумів би пра­ви­ла цієї гри. Пла­хов-Мо­де­с­тов про­сто го­во­рить: «Яку­то­вич – як ура­ган. Він прой­де, а ми потім збе­ре­мо, що там за­ли­шить­ся». Але я бо­ю­ся ро­би­ти цей фільм. Якось мені дру­жи­на вла­ш­ту­ва­ла сце­ну рев­нощів. Я ка­жу: «Та ку­ди вже мені». А во­на: «Я знаю, що ти мені ніко­ли не зра­диш, але ти ніко­ли ніко­му не відмо­виш». Це точ­но.

Але, сла­ва Бо­гу, ми жи­ве­мо в та­ко­му світі, де всі ці про­ек­ти за­ли­ша­ють­ся на рівні «Се­рь­о­жо, зро­би». Во­ни самі потім за­бу­ва­ють. У ме­не на столі ле­жать сто­си сце­наріїв. Для То­мен­ка я пра­цю­вав над те­мою Чор­но­би­ля. Потім для Оле­га Ко­ха­на ро­бив «За­ха­ра Бер­ку­та». Він приїхав на 15 хви­лин привіта­ти ме­не з «Зо­ло­тим ор­лом» за «Та­ра­са Буль­бу», а вий­шов че­рез 6 го­дин. Ми ра­зом на­пи­са­ли си­ноп­сис, йо­го по­ка­зу­ва­ли Мілі Йо­во­вич, і во­на по­го­ди­ла­ся гра­ти. А потім все, нічо­го не­ма. Сце­нар­ну за­яв­ку «Ян­гол з па­те­фо­ном» про­чи­тав За­нуссі і по­го­див­ся зніма­ти. Віктор Андрійо­вич кілька разів ка­зав, що це тре­ба ро­би­ти. Ко­хан знай­шов гроші в Європі, але потрібна бу­ла на­ша ча­ст­ка. І на цьо­му все. Зга­дую це, ко­ли роб­лю пре­зен­тації для фільмів. Моя про­бле­ма в то­му, що я про­жи­ваю те, що роб­лю, і ко­ли до­во­дить­ся знову до цього по­вер­та­ти­ся, – пе­ре­роб­ляю все за­но­во. Не­ве­ли­кий об­сяг, але тре­ба хо­ча б 50 роз­ка­д­ро­вок, увійти в те­му. Ну, що гро­шей не пла­тять, це зро­зуміло. До цьо­го я звик. Про­сто ти пе­ре­жив, а ре­зуль­та­ту не­має.

– Чи зби­раєте­ся ви ще пра­цю­ва­ти в кіно?

– В кіно я б хотів пра­цю­ва­ти хіба що на рівні ху­дож­ни­ка про­ек­ту, а не як ху­дож­ник-по­ста­нов­ник. Бо сто­я­ти на мо­розі не мо­жу вже. На «Та­расі Бульбі» це був кош­мар. До то­го ж, я не вмію роз­мов­ля­ти з робітни­ка­ми. Ко­ли у 16 років я хотів бу­ти ре­жи­се­ром, Па­ра­джа­нов мені ска­зав: «У те­бе нічо­го не вий­де, ти не вмієш ко­ман­ду­ва­ти людь­ми». Я дійсно не вмію. Я ро­зумію тільки од­не – осо­би­с­тий при­клад. А осо­би­с­тий при­клад – це взя­ти пен­зель і 48 го­дин на до­бу пра­цю­ва­ти. «Мо­лит­ва» закінчи­ла­ся мікроінсуль­том, за тиж­день до кінця зйо­мок я про­ки­нув­ся в лікарні. Сьогодні я б хотів пра­цю­ва­ти в те­атрі. Ту­ди при­хо­диш, як до­до­му. У ме­не весь час ком­плекс ви­ни пе­ред кіно. На­пев­не, я те­а­т­раль­ний ху­дож­ник. Пе­ред на­ту­рою я якось ніяковію. А в те­атрі ти сам ство­рюєш прос­тір, усе ви­с­тав­ляєш – і колір, і освітлен­ня. Спокій­ніше і точніше мо­жеш ре­алізу­ва­ти свій за­дум.

– Під час ро­бо­ти над «Мо­лит­вою за ге­ть­ма­на Ма­зе­пу» ви май­же по­тра­пи­ли на Ве­неційське бієна­ле.

– Це бу­ло ще до по­чат­ку зйо­мок. Я за­про­по­ну­вав зро­би­ти за­яв­ку на Ве­неційське бієна­ле. Після зйо­мок ча­с­ти­на­ми при­во­зи­мо ту­ди де­ко­рації і по­чи­наємо мон­ту­ва­ти – я і ще чет­ве­ро лю­дей. На всіля­ких бієна­ле все за­зви­чай гар­но зроб­ле­но і по­став­ле­но на ог­ляд. А тут лю­ди не зна­ють, що во­ни роб­лять, у них не ви­хо­дить, все роз­ва­люється. Але во­ни про­дов­жу­ють, невміло, мо­лот­ка­ми. Все з кар­то­ну. Во­ни не во­лодіють жод­ни­ми тех­но­логіями і чес­но про це ка­жуть. Те, що мож­на ма­лю­ва­ти, – стоїть лю­ди­на і ма­лює, як Міке­лан­д­же­ло. А по­руч, на­впа­ки, – ви­пи­лю­ють жи­во­пис з кар­ти­ни. Це ук­раїнці бу­ду­ють своє ща­с­тя. Я знаю, ко­ли публіка ди­вить­ся на лю­ди­ну, що пра­цює, в неї ви­ни­кає співчут­тя. Не тре­ба бо­я­ти­ся по­ка­за­ти своє щи­ре праг­нен­ня бу­ти лю­ди­ною, бу­ти май­ст­ром. Знаєте, мож­на прий­ти, як плей­бой, – і всі дівча­та бу­дуть твої. Так зда­ва­ти­меть­ся. А мож­на по­ка­за­ти, який ти є, і обов’яз­ко­во знай­деть­ся жінка, ко­т­ра бу­де те­бе лю­би­ти.

Ве­неційське бієна­ле іде півро­ку і за­вер­шується ве­нецій­ським кіно­фе­с­ти­ва­лем. Уявімо, що на ньо­го ми при­во­зи­мо фільм, але по­ка­зуємо не як кіно, а як ес­те­тич­ну ро­бо­ту. Фільм от­ри­мує «Зо­ло­то­го ле­ва». Іллєнко ка­же: «Я не встиг­ну змон­ту­ва­ти». І не тре­ба мон­ту­ва­ти, до мон­та­жу цей фільм був аб­со­лют­но геніаль­ним.

Але на бієна­ле ми так і не по­тра­пи­ли. У нас ми­с­тецтво і досі бу­дується на дек­ла­раціях. А дек­ла­рації не підтри­мані нічим – це смерть.

– Чи пла­нуєте ви ще якісь ви­с­тав­ки?

– Хотів зро­би­ти ан­ти-ви­с­тав­ку до сво­го 60-річчя. За­зви­чай ви­с­тав­ка – це ко­ли прий­ш­ли з квіточ­ка­ми, ви­пи­ли щось. А я хотів зро­би­ти ви­с­тав­ку то­го, що я за­гу­бив: мо­лодість, честь, совість, ко­хан­ня, кри­ла за­гу­бив. Кож­на ро­бо­та, щой­но ти її на­ма­лю­вав, ти її вже за­гу­бив. Хотів на­пи­са­ти 18 кар­тин. Щоб во­ни бу­ли чор­но-білі, страшні. Але ось це страш­не чор­но-біле має вик­ли­ка­ти у лю­дей, по-пер­ше: «сла­ва Бо­гу, зі мною та­ко­го не бу­ло», а по-дру­ге – звільнен­ня. Бо ко­ли лю­ди­на відкри­то ка­же те, про що інші зна­ють, але не на­ва­жу­ють­ся ска­за­ти, – це, на­впа­ки, вик­ли­кає ма­жор­не по­чут­тя. Та я зро­зумів, що не по­тяг­ну. Ос­таннім ча­сом частіше відчу­ваю, що вже не все мо­жу. Для фільму «Техніка без­пе­ки для тих, хто ди­вить­ся те­левізор» тре­ба бу­ло зро­би­ти роз­пис 8 на 36 метрів – на­ма­лю­ва­ти стільки лю­дей, скільки на май­дані під час По­ма­ран­че­вої ре­во­люції бу­ло. Ме­не про­сто за­чи­ня­ли в павільйоні і вранці відчи­ня­ли. Од­но­го ра­зу я пра­цю­вав і усвідо­мив, що не маю жод­них сил, про­сто не мо­жу по­во­рух­ну­ти­ся.

– Не­що­дав­но до ювілею Бог­да­на Ступ­ки ви на­ма­лю­ва­ли серію йо­го пор­т­ретів, чи пла­нується опубліку­ва­ти ці ро­бо­ти?

– Так, ми зро­би­ли цілий аль­бом, йо­го вже над­ру­ку­ва­ли, але й досі не мо­жуть за­бра­ти з дру­карні че­рез брак гро­шей. Бог­дан Ступ­ка – сьо­годні єди­на в ук­раїнсько­му кіно лю­ди­на, яка стовідсот­ко­во ре­алізо­ва­на. Був Юрій Ге­ра­си­мо­вич Іллєнко. Єди­ний геній, але ре­алізо­ва­ний хіба на по­ло­ви­ну. Там тра­гедія. А тут аб­со­лют­на нор­мальність. І як важ­ко жи­ти так, як Ступ­ка нині. Зна­ю­чи, що те­бе на­зва­ли і генієм, і ве­ли­ким. Далі як жи­ти? Го­голь пи­сав 10 років, і 10 років він роз­повідав, що хотів ска­за­ти. Це тра­гедія? Тра­гедія. Але він не знав іншої тра­гедії. А як­би він жив далі? Ось мені в цьо­му році 60. Як жи­ти далі? Сом­мер­сет Мо­ем на­пи­сав: як­що ви до­жи­ли до 60-ти, то тре­ба все підра­ху­ва­ти. А як­що ви до­жи­ли до 70-ти, то живіть скільки мо­же­те. Зна­чить тре­ба знай­ти се­бе. За­до­во­лен­ня ніко­ли не бу­де від своєї ро­бо­ти. Але тре­ба знай­ти свою функцію на да­но­му етапі. Я не мо­жу бу­ти сам со­бою. Я не вмію цьо­го, я ніко­ли цьо­го не ро­бив. Ко­ли ти рап­том один, усе нор­маль­но, май­стер­ня є, квар­ти­ра є, ти при­хо­диш кож­но­го ве­чо­ра з цієї май­стерні в квар­ти­ру, відкри­ваєш двері і ду­маєш, чо­го ти сю­ди прий­шов. Нічо­го не­ма. Те­левізор зла­мав­ся – і сла­ва Бо­гу. Пра­с­ка зла­ма­ла­ся – сла­ва Бо­гу. І так мож­на бу­ло б жи­ти. Але тре­ба вранці вста­ва­ти, тре­ба ку­дись іти. В Шев­ченків­ський комітет, в інсти­тут, де я ви­кла­даю.

Як­би я був ху­дож­ни­ком, то міг би роз­повіда­ти, що зі мною відбу­вається. Але, на жаль, я не ху­дож­ник. Я інтер­пре­та­тор, провідник. На будь-який літе­ра­тур­ний текст в ме­не є про­по­зиція. Не­що­дав­но на те­ле­ба­ченні ме­не пред­став­ля­ли – «ви­дат­ний ху­дож­ник графік». Чо­му графік? Це за­над­то вузь­ко. Я про­дов­жую те, що ро­бив мій бать­ко. Це більше, ніж наш фах, це більше, ніж про­сто до­б­ре на­ма­лю­ва­ти...