56-й Між­на­род­ний тиж­день кі­но (SE­MIN­CI) у Ва­лья­до­лі­ді,

сто­ли­ці Пів­ніч­ної Ка­сти­лії, вра­зив роз­ма­їт­тям тем і жан­рів,

про­де­мон­стру­вав­ши ба­гат­ство філь­мів, ві­ді­бра­них

з ус­іх п’яти кон­ти­нен­тів.

Іс­па­нія здав­на сла­вить­ся своєю якіс­ною, смач­ною їжею, здат­ною за­до­воль­ни­ти сма­ки най­ви­ба­гли­ві­ших гур­ма­нів. Чи не то­му ни­ніш­ній ди­рек­тор Хав’єр Ан­гу­ло ви­рі­шив по­рів­ня­ти SE­MIN­CI з на­си­че­ним і різ­но­ма­ніт­ним ме­ню, зі справ­жнім бен­ке­том кі­но. Впро­довж вось­ми днів бу­ло по­ка­за­но 150 пов­но- і ко­рот­ко­ме­траж­них філь­мів. Зро­сла й кіль­кість гля­да­чів: мо­жли­во, цьо­му сприя­ло й те, що 60% квит­ків бу­ло про­да­но че­рез ін­тер­нет, що до­зво­ли­ло уни­к­ну­ти черг.

До жу­рі офі­цій­ної про­гра­ми вхо­ди­ло п’ять ос­іб, се­ред яких і ро­сійсь­кий кі­ноз­нав­ець Ки­ри­ло Раз­ло­гов. Як спо­ві­сти­ла про­дю­сер Лу­ї­са Ма­тьєн­со, всі 18 кі­но­філь­мів ма­ли ви­со­кий ху­дож­ній рі­вень, то­му до­стой­ні най­ви­щих на­го­род. Го­лов­на — «Зо­ло­тий ко­ло­сок» — ді­ста­ла­ся бель­гійсь­ко­му філь­му «Has­ta la vi­sta!» («До зу­стрі­чі!») Жо­фрея Ент­хо­ве­на. Ос­кіль­ки йдеть­ся про нез­ви­чай­ну ман­дрів­ку із Бель­гії до Іс­па­нії, ав­то­ри ви­рі­ши­ли зро­би­ти цю іс­пансь­ку фра­зу на­звою філь­му. По­чи­на­єть­ся він па­но­ра­мою тре­ну­валь­ної про­біж­ки мор­сь­ким уз­бе­реж­жям двох дів­чат у спор­тив­них ко­стю­мах. Гля­дач уже на­лаш­ту­вав­ся ба­чи­ти в них го­лов­них ге­ро­їнь... Аж ні! За ни­ми з бал­ко­на бу­дин­ку на бе­ре­зі Пів­ніч­но­го мо­ря пиль­но сте­жить хло­пець у ін­ва­лід­но­му крі­слі, яке по­ру­хом йо­го паль­ців по­вер­та­єть­ся вслід дів­ча­там. Та він та­кий не один, у ньо­го є ще двоє дру­зів: один теж па­ра­лі­зо­ва­ний, а дру­гий — май­же слі­пий. Троє мо­ло­дих ін­ва­лі­дів по­ді­ля­ють за­хо­плен­ня ви­ном і жін­ка­ми, то­му й ви­рі­шу­ють по­ман­дру­ва­ти до іс­пансь­ко­го уз­бе­реж­жя. У сво­їх ро­ди­нах во­ни озву­чу­ють при­від: від­по­чи­ти на Се­ред­зем­но­му мо­рі, але їх­ня справ­жня ме­та — ві­дві­да­ти спе­ціа­лі­зо­ва­ний бу­ди­нок роз­пусти (пу­ті-клуб) для ін­ва­лі­дів, аби ста­ти чо­ло­ві­ка­ми у пов­но­му ро­зу­мін­ні... Ко­ли за­мість очі­ку­ва­но­го мі­кро­ав­то­бу­са за ни­ми при­їз­дить скром­ний транс­порт­ний за­сіб та ще й із во­ді­єм-жін­кою, тов­стою і по-чо­ло­ві­чо­му вдя­гне­ною, стає яс­но, що, по­при весь дра­ма­тизм си­туа­ції, фільм обіц­яє ко­ме­дію: на за­пи­тан­ня слі­по­го дру­га, чи во­на хоч гар­на, двоє дру­зів, не змо­вляю­чись, від­по­ві­да­ють: «Доб­ре, що ти слі­пий!» Гу­мо­ру не заб­рак­не й на­да­лі — аж до пе­ре­мож­но­го кін­ця, тоб­то ко­ли дру­зі вреш­ті до­ї­дуть до жа­да­но­го мо­ря, по­до­лав­ши чи­ма­ло пе­реш­код. Їх­ня по­до­рож спов­не­на гу­мо­ру і бо­лю вод­но­час. Жін­ка-во­дій, яка їх су­про­во­джу­ва­ла, ви­я­ви­ла­ся ду­же про­фе­сій­ною, прак­тич­ною, дбай­ли­вою і прос­то доб­рою, спів­чут­ли­вою осо­бою. Отож са­ме з нею слі­пий ре­а­лі­зу­вав свою ме­ту збли­зи­ти­ся з жін­кою... А двоє па­ра­лі­зо­ва­них дру­зів по­вер­ну­ли­ся у вра­ніш­ньо­му сер­пан­ку до віл­ли з ба­сей­ном, яку во­ни орен­ду­ва­ли в Іс­па­нії, над­зви­чай­но ща­сли­ві, йду­чи влас­ни­ми но­га­ми... По­тім сим­во­ліч­на сце­на змі­ню­єть­ся ре­алі­стич­ною: дру­зі на­со­ло­джу­ють­ся мо­рем і ве­чір­нім сон­цем, за­до­во­ле­ні по­до­рож­жю, яка да­ла їм мо­ж­ли­вість від­чу­ти се­бе пов­но­цін­ни­ми людь­ми. І не ві­дра­зу по­мі­ча­ють, що один із них не­ру­хо­мо за­стиг на ме­жі пі­ску і мо­ря, яке вже від­но­сить йо­го із бе­ре­га ра­зом з ін­ва­лід­ним крі­слом... На від­чай­душ­ний крик двох дру­зів при­бі­гає жін­ка, щоб пе­ре­свід­чи­тись у тра­ге­дії, що ста­ла­ся. Hаs­ta la vi­s­ta — до зу­стрі­чі! В раю чи в пе­клі?..

Сво­ї­ми ви­то­ка­ми фільм зав­дя­чує до­ку­мен­таль­ній стріч­ці зі схо­жою іс­то­рі­єю з жит­тя, яку Жо­фрей Ент­хо­вен зняв пе­ред тим. Фільм от­ри­мав та­кож Пре­мію мо­ло­діж­но­го жу­рі «За бли­ску­че ба­чен­ня те­ми ін­ва­лі­дів, да­ле­ке від іс­ную­чо­го від­чут­тя при­ре­че­но­сті і за при­род­ність у трак­ту­ван­ні сек­су­аль­но­го ба­жан­ня. Все це — у по­єд­нан­ні з ди­на­міч­ним рит­мом, пре­крас­ною ак­тор­сь­кою грою і по­чут­тям гу­мо­ру».

Ві­до­мий фран­цу­зь­кий ре­жи­сер Ро­бер Ге­ді­гян вва­жа­єть­ся зав­сід­ни­ком SE­MIN­CI: у 1999 ро­ці кі­но­фе­сти­валь ор­га­ні­зу­вав ре­тро­спек­ти­ву йо­го філь­мів, у 2000-му йо­го но­ва стріч­ка «Се­ли­ще спо­кій­не» здоб­ула «Зо­ло­тий ко­ло­сок», бу­ли й ін­ші на­го­ро­ди (фільм «Ар­мія зло­чи­ну», 2009). Цьо­го ра­зу SE­MIN­CI-56 від­зна­чив «Сріб­ним ко­ло­ском» йо­го фільм за ори­гі­наль­ним сце­на­рі­єм «Сні­ги Кі­лі­ман­джа­ро». В го­лов­них ролях — Ар’ян Ас­ка­рід, дру­жи­на ре­жи­се­ра, і Жан-П’єр Дар­рус­сен, які зі­гра­ли ща­сли­ве по­друж­жя. Мі­ше­ля, за пле­чи­ма яко­го чи­ма­лий дос­від проф­спіл­ко­во­го дія­ча, щой­но звіль­не­но за ско­ро­чен­ням шта­тів, про­те це не за­ва­ди­ло йо­му по­чу­ва­ти­ся ща­сли­вим зав­дя­ки лю­бо­ві дру­жи­ни, усі­єї ро­ди­ни. Але цей стан ста­біль­но­сті по­ру­шу­єть­ся ніч­ним уторг­нен­ням двох зло­ді­їв, оз­бро­єних і в ма­сках, які ви­кра­да­ють не тіль­ки кре­дит­ні карт­ки, а й по­да­ро­ва­ні по­друж­жю на юві­лей пу­тів­ки для по­до­ро­жі до Кі­лі­ман­джа­ро. В ре­зуль­та­ті слід­ства з’яс­ову­єть­ся, що од­ним із на­пад­ни­ків був не хто ін­ший, як мо­ло­дий ко­ле­га по ро­бо­ті в мар­сельсь­ко­му пор­ту, який так са­мо ви­тяг не­ща­сли­ву карт­ку про ско­ро­чен­ня. Хло­пець, яко­го штов­хну­ла на ско­єн­ня зло­чи­ну скрут­на си­туа­ція (він му­сить утри­му­ва­ти двох ма­лень­ких бра­ти­ків), по­тра­пляє до в’яз­ни­ці. І то­ді са­ме дру­жи­на Мі­ше­ля Ма­рі-Клер про­по­нує взя­ти до се­бе без­за­хи­сних ді­тей, на­га­дав­ши чо­ло­ві­ко­ві про со­ціаль­ний обов’язок, про со­лі­дар­ність, яку во­ни спо­ві­ду­ва­ли у сво­їй бо­роть­бі за пра­ва ро­біт­ни­ків. «Сні­ги Кі­лі­ман­джа­ро» від­зна­че­ні й Пре­мі­єю пу­блі­ки як кра­щий фільм в офі­цій­ній про­гра­мі.

Та най­біль­ше на­го­род здоб­ула ка­надсь­ка стріч­ка «Мо­сьє Ла­зар» Фі­ліп­па Фал­ар­до за влас­ним сце­на­рі­єм (за мо­ти­ва­ми од­ной­мен­ної п’єси Еве­лін де ля Ше­нельєр). У п’єсі — ли­ше один пер­со­наж, а у філь­мі дов­ко­ла го­лов­но­го ге­роя пе­ре­бу­ва­ють під­літ­ки і до­ро­слі, шко­ля­рі і вчи­те­лі на чо­лі з ди­рек­то­ром шко­ли, яка від­ва­жи­ла­ся прий­ня­ти на ро­бо­ту но­во­го вчи­те­ля. Він мав за­мі­ни­ти мо­ло­ду вчи­тель­ку, яка по­ві­си­ла­ся про­сто в шко­лі. Мо­сьє Ла­зар, но­вий клас­ний ке­рів­ник, зу­мів по­сту­по­во ви­ве­сти із тяж­ко­го ста­ну ді­тей, які пе­ре­жи­ва­ли тра­ге­дію, свід­ка­ми якої ста­ли. І це йо­му вда­ло­ся зав­дя­ки ба­чен­ню сві­ту з по­зи­цій лю­бо­ві, що про­яви­ло­ся у ста­влен­ні до ді­тей, хо­ча сам він, як вия­ви­лось, не вчи­тель, а емі­грант із Ал­жи­ру, що жи­ве під що­ден­ною за­гро­зою де­пор­та­ції з Ка­на­ди в ра­зі без­ро­біт­тя. Фільм от­ри­мав Пре­мію за кра­щий сце­на­рій, Пре­мію FI­PRES­CI — «За емо­цій­ний зв’язок між вчи­те­лем і уч­ня­ми без сен­ти­мен­та­ліз­му. Пер­со­наж мо­сьє Ла­за­ра, бли­ску­че вті­ле­ний ак­то­ром Мо­ха­ме­дом Фел­ла­гом, на­га­дує нам, що справ­жній учи­тель не ли­ше той, хто кра­ще ви­кла­дає, а й той, хто до­по­ма­гає уч­ням до­ла­ти труд­но­щі, що ви­ни­ка­ють у жит­ті, і ці­ну­ва­ти йо­го», а Іс­пан­сь­ка аген­ція за між­на­род­не спі­вро­біт­ниц­тво в ім’я ро­звит­ку від­зна­чи­ла фільм «За ві­доб­ра­жен­ня дра­ма­тиз­му емі­гра­ції, цін­но­стей ба­га­то­етніч­но­го ви­хо­ван­ня і куль­тур­но­го роз­ма­їт­тя».

Пре­мію Пі­лар Мі­ро кра­що­му но­во­му ре­жи­се­ру от­ри­ма­ла 33-річ­на іс­пан­ка Пау­ла Ор­тіс за свій пер­ший пов­но­ме­траж­ний фільм «Від тво­го до мо­го вік­на», Пре­мія кра­що­му ре­жи­се­ру ді­ста­ла­ся ре­жи­сер­ці Аг­неш­ці Хол­ланд за фільм «У су­тін­ках», а Спе­ціаль­ний приз жу­рі — Ме­рі­ам Ке­ша­варц за фільм «Об­ста­ви­на» спіль­но­го ви­роб­ниц­тва США, Іра­ну, Лі­ва­ну і Фран­ції.

«Від тво­го до мо­го вік­на» — це по­етич­на роз­по­відь про трьох різ­них за ві­ком жі­нок, які жи­ли в різ­ний час. Аг­неш­ка Хол­ланд звер­ну­ла­ся до бо­лю­чої те­ми Го­ло­ко­сту під час ні­мець­кої оку­па­ції у Ль­во­ві. В ос­но­ву її філь­му по­кла­де­но ре­аль­ну іс­то­рію. Ме­рі­ам Ке­ша­варц, мо­ло­да жін­ка ірансь­ко­го по­хо­джен­ня, яка на­ро­ди­ла­ся в Нью-Йор­ку, у своє­му пер­шо­му пов­но­ме­траж­но­му філь­мі взя­ла­ся за та­ку не­лег­ку те­му, як жін­ка в ірансь­ко­му сус­піль­стві.

Пре­мію кра­що­му ак­то­ро­ві по­ді­ли­ли Брен­ден Глі­сон, ви­ко­нав­ець го­лов­ної ро­лі у філь­мі «Охо­ро­нець» (Ір­лан­дія і Ве­ли­ко­бри­та­нія), та Па­трік Уар за го­лов­ну роль у ка­надсь­ко­му філь­мі «Star­buck». Пре­мію кра­щій ак­три­сі при­су­ди­ли ки­таян­ці Чжоу Дунью за го­лов­ну роль у філь­мі «Лю­бов під гло­дом» Чжа­на Імоу, най­більш ем­бле­ма­тич­но­го пред­став­ни­ка «п’ято­го по­ко­лін­ня» ки­тайсь­ких кі­не­ма­то­гра­фі­стів. Це іс­то­рія ко­хан­ня мо­ло­дої па­ри під час куль­тур­ної ре­во­лю­ції. Їх­ні бать­ки пе­ре­бу­ва­ють, так би мо­ви­ти, по різ­ні сто­ро­ни ба­ри­кад: бать­ко дів­чи­ни в тюр­мі як контр­ре­во­лю­ці­о­нер, а хлоп­ців бать­ко на­ле­жить до війсь­ко­вої елі­ти. Отож їх­нє ко­хан­ня стає не тіль­ки нем­ожли­вим, а й не­без­печ­ним, і то­му на­бу­ває під­піль­но­го ха­рак­те­ру. Нес­по­ді­ва­но юн­ак зни­кає, а ко­ли він по­вер­та­єть­ся, дів­чи­на від­чу­ває в ньо­му пев­ні змі­ни, і то­ді їй са­мій до­во­дить­ся пе­ре­гля­ну­ти свої по­гля­ди на лю­бов, вір­ність і гі­дність. Цю склад­ну роль юній Чжоу Дунью в її не­пов­них 18 ро­ків до­по­міг ство­ри­ти дос­від­че­ний ре­жи­сер, який об­рав не­про­фе­сій­ну ак­три­су зав­дя­ки її щи­ро­сті і без­по­се­редньо­сті, вла­сти­ви­ми так са­мо і її пер­со­на­жу.

Кра­щим опе­ра­то­ром-по­ста­нов­ни­ком SE­MIN­CI-56 став Роб­бі Рай­ян, що зняв «Штор­мо­ві вер­ши­ни» (Ве­ли­ко­бри­та­нія, ре­жи­сер Ан­дреа Ар­нольд за ро­ма­ном Емі­лі Брон­те).

У про­гра­мі до­ку­мен­таль­них філь­мів «Пе­ріод іс­то­рії» од­ним із пе­ре­мож­ців став фільм «Сі­мей­ний пор­трет у чор­но-бі­ло­му» (Ка­на­да) Юлії Іва­но­вої, ви­пу­скни­ці ВДІ­Ку, що жи­ве і прац­ює в Ка­на­ді. Це роз­по­відь про ди­тя­чий бу­ди­нок сі­мей­но­го ти­пу в Ук­ра­ї­ні, що йо­го ство­ри­ла наз­ва­на ма­ти Оль­га, яку всі ді­ти на­зи­ва­ють не­ня. Са­ме Оль­га-не­ня об’єд­на­ла під од­ним да­хом бу­дин­ку в Су­мах 20 ді­тей-си­ріт, 16 із яких — по­ки­ну­ті ма­те­ря­ми тем­нош­кі­рі ук­ра­їн­ці, на­ро­дже­ні від аф­ри­кансь­ких сту­ден­тів, що нав­ча­ли­ся в Ук­ра­ї­ні. Ця нез­ви­чай­на сім’я, крім що­ден­них тур­бот і про­блем, ма­ло не що­день сти­ка­єть­ся з ра­сист­ськи­ми на­пад­ка­ми бри­то­го­ло­вих юн­аків і під­літ­ків, на­лаш­то­ва­них не­тер­пи­мо до чор­но­ш­кі­рих си­ріт. «За­снов­ниця цьо­го ди­тя­чо­го бу­дин­ку вия­в­ляє се­бе як ла­гі­дна жін­ка і за­хи­сниця, але та­ка, що на­ма­га­єть­ся утри­му­ва­ти все під влас­ним кон­тро­лем. Її ха­рак­тер і осо­би­стість є про­дук­том ко­му­ні­стич­ної ідео­ло­гії, де до­мі­нує ко­лек­тив­на від­по­ві­даль­ність над ін­ди­ві­ду­аль­ною сво­бо­дою», — та­кий і по­діб­ні від­гу­ки мав в іс­пансь­кій пре­сі «Сі­мей­ний пор­трет у чор­но-бі­ло­му».

У по­за­кон­курс­ній про­гра­мі «Spa­nish ci­ne­ma» бра­ло участь 17 кра­щих іс­пансь­ких ігро­вих філь­мів 2010–2011 ро­ків. 2010 ро­ку в Іс­па­нії бу­ло ство­ре­но 200 пов­но­ме­траж­них філь­мів, з них 49 — спіль­но­го ви­роб­ниц­тва, да­ні про 2011 рік під­су­мо­ву­ють­ся, але вже оче­вид­но, що спа­ду ви­роб­ниц­тва, не­з­ва­жаю­чи на еко­но­міч­ну кри­зу, не пе­ред­ба­ча­єть­ся. Се­ред них — від­зна­че­ні на­го­ро­да­ми на ін­ших кі­но­фе­сти­валях «П’ять ква­драт­них ме­трів», «Для чо­го слу­жить вед­мідь?», «Чор­ний хліб». Це зде­біль­шо­го філь­ми на су­ча­сні те­ми: гос­трі со­ціаль­ні про­бле­ми, стос­ун­ки між рід­ни­ми, склад­ні і вод­но­час пре­крас­ні іс­то­рії ко­хан­ня. До іс­то­рич­но­го кі­но у цій про­гра­мі мож­на від­не­сти фільм ві­до­мо­го ако­ра і ре­жи­се­ра Кар­ло­са Ігле­сі­а­са «Is­pan­si» (Іс­пан­ці). Са­ме та­ку наз­ву да­ли ав­то­ри своє­му філь­му, дія яко­го від­бу­ваєть­ся під час вій­ни на те­ри­то­рії Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу, ку­ди по­тра­пляє гру­па іс­пан­ців, як рес­пу­блі­кан­ців, так і пра­вих, об’єд­на­них од­ні­єю ме­тою — від­шу­ка­ти і вря­ту­ва­ти іс­пансь­ких, а для де­ко­го і влас­них ді­тей, які по­тра­пи­ли до СРСР у 1936 ро­ці. Очо­лює гру­пу, що пе­ре­су­ваєть­ся на па­ро­во­зі без­край­ні­ми за­сні­же­ни­ми про­сто­ра­ми, ко­мі­сар від рес­пу­блі­кан­ців, роль яко­го ви­ко­нав сам Кар­лос Ігле­сі­ас.

Між­на­род­ний тиж­день кі­но у Ва­лья­до­лі­ді не зра­джує влас­них тра­ди­цій кі­но­фе­сти­ва­лю як міс­ця зу­стрі­чі кра­що­го кі­но вже ві­до­мих ре­жи­се­рів і трам­плі­ну для ре­жи­се­рів, що тіль­ки по­чи­на­ють свій твор­чий шлях. І ті й ін­ші ма­ють од­ну спіль­ну виз­на­чаль­ну ри­су — ство­рю­ють ав­тор­сь­ке кі­но.

Ва­лья­до­лід — Ки­їв