Міжна­род­ний тиж­день кіно (SEMINCI) у Ва­ль­я­доліді три­вав ли­ше вісім днів, на день мен­ше зви­чай­но­го, з при­чин за­галь­но­е­ко­номічної кри­зи. Але він не по­сту­пив­ся якістю фільмів, їхнім ху­дожнім рівнем, і свідчен­ням цьо­го ста­ла гля­даць­ка зацікав­леність, за­вдя­ки якій на 10% зрос­ли збо­ри від пе­ре­гля­ду фільмів-учас­ників у порівнянні з ми­ну­ли­ми ро­ка­ми

Відкри­ла Міжна­род­ний тиж­день п'ята по­вно­ме­т­раж­на ігро­ва стрічка іспансь­кої ре­жи­сер­ки Ісіяр Бо­льяін «Навіть дощ», показа­на по­за кон­кур­сом в Офіційній про­грамі фе­с­ти­ва­лю. Ре­жи­сер­ка відхо­дить від звич­них для неї ка­мер­них жіно­чих тем, як-то жіно­ча са­мотність («Привіт, ти са­ма?»), інте­г­рація жінок-емігран­ток («Кві­ти з інших зе­мель»), на­силь­ст­во в сім'ї («Віддам тобі свої очі») і на­ма­гається ство­ри­ти ши­ро­ку соціаль­ну па­но­ра­му від періоду за­во­ю­ван­ня ла­ти­но­а­ме­ри­кансь­ко­го кон­ти­нен­ту іспан­ця­ми до роз­повіді про гос­тру не­ста­чу пит­ної во­ди сьо­годні в де­я­ких із цих країн. Це при­зво­дить до ма­со­вих ви­с­тупів і де­мон­ст­рацій про­ти при­ва­ти­зації во­ди, та­кої еле­мен­тар­ної життєво не­обхідної умо­ви існу­ван­ня. Влас­не, фільми про за­во­ю­ван­ня Ко­лум­бом но­во­го кон­ти­нен­ту знімає мо­ло­дий ре­жи­сер (Га­ель Гарсія Бер­наль) ра­зом зі своїм про­дю­се­ром (Луїс То­сар), сподіва­ю­чись на де­ше­ву по­ста­нов­ку. Але твор­ча гру­па сти­кається з труд­но­ща­ми, вик­ли­ка­ни­ми са­ме ци­ми ма­со­ви­ми не­вдо­во­лен­ня­ми. Зніма­ти про те, як знімається фільм,- прийом не но­вий, однак він при­ваб­лює гля­дача мож­ливістю «за­зир­ну­ти на творчу кух­ню». На зйомки гру­па на чолі з Ісіяр Бо­льяін ви­ру­ши­ла до Болівії, де у 2002 році на­справді відбу­ва­лась бо­роть­ба за пит­ну во­ду, яка там цінується ду­же ви­со­ко і де за­бо­ро­няється ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти навіть дощ. Фільм на­ле­жить, бе­зу­мов­но, до скад­но­по­с­та­но­воч­них, та при цьо­му у гля­да­ча не ви­ни­кає вра­жен­ня мо­нолітності, цілісності кіне­ма­то­графічно­го по­лот­на, а з'яв­ляється від­чут­тя подвійності те­ми, «сидіння на двох стільцях». Про що фільм? Про те, що рівень жит­тя при­гноб­ле­них індіанців ма­ло змінив­ся з ко­лумбівських часів, чи про те, як підво­дять знімаль­ну гру­пу не­про­фесійні ак­то­ри, не­о­бач­но взяті на го­ловні ролі (болівієць, який очо­лює де­мон­ст­рації, по­трап­ляє до в'яз­ниці і відтак не з'яв­ляється на знімаль­но­му май­дан­чи­ку).

Ав­тор сце­нарію фільму «Навіть дощ» - англійський кіно­д­ра­ма­тург Поль Ла­верті.

1995 року на SEMINCI-40 ак­т­ри­са Ісіяр Бо­льяін де­бю­ту­ва­ла як ре­жи­сер і от­ри­ма­ла ва­го­му фе­с­ти­валь­ну Премію Пілар Міро за фільм «Привіт, ти са­ма?». Цьо­го ра­зу цієї нагороди удо­с­тоївся мо­ло­дий ре­жи­сер з Ар­ген­ти­ни Мігель Ко­хан за по­вно­ме­т­раж­ний ігро­вий де­бют «Без во­рот­тя». Під час вру­чен­ня він при­га­дав, що пер­шим іспансь­ким фільмом, який він пе­ре­гля­нув, був «Зло­чин у місті Ку­ен­ка» Пілар Міро і са­ме цей фільм вик­ли­кав праг­нен­ня ста­ти кіно­ре­жи­се­ром. «Без во­рот­тя» - пси­хо­логічна дра­ма, по­бу­до­ва­на як де­тек­тив. Мо­ло­дий хло­пець ги­не на до­розі, зби­тий ав­то­мобілем невідо­мо­го, що тікає з місця при­го­ди. Бать­ко за­гиб­ло­го, підтри­му­ва­ний ЗМІ, ви­ма­гає знай­ти і по­ка­ра­ти вбив­цю. Про­те че­рез низку несприятливих збігів і ви­пад­ко­вих об­ста­вин на ла­ву під­суд­них по­трап­ляє не­вин­на лю­ди­на. Відчай­душні на­ма­ган­ня вип­лу­та­ти­ся з па­ву­тин­ня криміна­ль­ної си­ту­ації, штов­ха­ють го­ло­вно­го ге­роя фільму ру­ха­ти­ся не­пев­ним шля­хом, по спіралі вниз, без во­рот­тя. Мігель Ко­хан за­лу­чив майстрів ек­ра­на міжна­род­но­го рівня з Іспанії та Ар­ген­ти­ни: у фільмі грають Ле­о­нар­до Зба­раглія і Бар­ба­ра Го­е­на­га (го­ло­вний ге­рой і йо­го на­ре­че­на), Фе­деріко Луппі (бать­ко за­гиб­ло­го). Сце­нарій він на­пи­сав у співдруж­ності з се­с­т­рою Аною Ко­хан. Під час осо­би­с­тої роз­мо­ви з ре­жи­се­ром я вста­но­ви­ла ціка­ву по­дро­би­цю: йо­го дід сво­го ча­су емігру­вав до Ар­ген­ти­ни з... Оде­си. Фільм «Без во­рот­тя» відзна­чи­ло та­кож і журі FIPRESCI: «За точність оповіді, роз­ви­ток пси­хо­логії всіх пер­со­нажів і здатність не за­су­д­жу­ва­ти їх». Про­те най­го­ловніший здо­бу­ток фільму - го­ло­вна на­го­ро­да SEMINCI-55 - «Зо­ло­тий ко­ло­сок».

Цю Премію ре­жи­сер-по­чатківець розділив ex-aequo ра­зом із Аб­ба­сом Кіаро­с­тамі, ірансь­ким ре­жи­се­ром зі світо­вим імям, чий фільм «Копія відповідає оригіна­лу» є дру­гою ро­бо­тою, що здо­бу­ла «Зо­ло­тий ко­ло­сок» (пер­ша - фільм «Крізь оли­ви», 1994). Но­ва ро­бо­та Аб­ба­са Кіаро­с­тамі відно­сить гля­да­ча да­ле­ко від звич­них для ре­жи­се­ра пей­зажів рідно­го Іра­ну. На тлі не­ве­ли­ко­го містеч­ка по­бли­зу То­с­ка­ни роз­гор­тається ро­ман­тич­на історія чо­ловіка і жінки. Во­на - ми­с­тецтвоз­на­вець, завіду­вач­ка га­ле­реї жи­во­пи­су у Франції, він - пись­мен­ник із Англії, що приїхав на за­про­шен­ня про­чи­та­ти кілька лекцій. Ко­жен має пев­ний соціаль­ний ста­тус, за пле­чи­ма в обох певні життєві здо­бут­ки і втра­ти. Во­на де­що сто­мле­на вла­сни­ми не­вда­ча­ми, про­те мрії про осо­би­с­те ща­с­тя не по­ки­да­ють мо­ло­ду жінку (Жюльєт Бінош). За той ко­рот­кий час, що їм відве­де­но бу­ти ра­зом, їхні сто­сун­ки за­зна­ють гли­бо­кої транс­фор­мації. Аб­бас Кіаро­с­тамі за­ли­шається вірним собі, прагнучи показати пе­ре­бу­ван­ня на межі між ре­альністю і ви­гад­кою.

Склад­ним сто­сун­кам чо­ловіка і жінки при­свя­че­но іспансь­ку стрічку «Сітка від мос­китів» мо­ло­до­го ре­жи­се­ра з Ка­та­луньї Агусті Віли (він же і ав­тор сце­нарію). Ідеть­ся про сітку, якою у тропічних країнах за­хи­ща­ють ліжко від не­без­печ­них мос­китних укусів. Утім,ху­дож­ни­ку-по­ста­нов­ни­ку фільму не до­ве­ло­ся про неї тур­бу­ва­ти­ся, щоб об­лад­на­ти по­дружнє ліжко го­ло­вних ге­роїв: во­на існує в кар­тині сим­волічно, як не­обхідна умо­ва збе­ре­жен­ня по­друж­ньої вірності, взаємо­зацікав­ле­ності, взаємо­ро­зумін­ня і взаємо­по­ва­ги, а відтак і ща­с­тя в сім'ї, де, крім ма­тері й бать­ка, ще є один син-стар­шо­клас­ник і ба­га­то котів, со­бак і птахів. Во­ни до­пов­ню­ють жит­тя мо­ло­дої жінки, але не мо­жуть заміни­ти всьо­го то­го, що має да­ти її чо­ловік. Цю роль ви­ко­нав над­зви­чай­но по­пу­ляр­ний ак­тор Еду­ард Фер­нан­дес, а роль дру­жи­ни й ма­тері - відо­ма і ду­же та­ла­но­ви­та іспансь­ка ак­т­ри­са Ем­ма Су­а­рес, яку наші гля­дачі мог­ли ба­чи­ти у фільмах «Ор­кестр «Клуб Вірджинія» та «Біла го­луб­ка» в се­ре­дині 90-х років. За го­ло­вну роль у фільмі «Сітка від мос­китів» Ем­ма Су­а­рес бу­ла удо­с­тоєна Премії кращій ак­т­рисі. От­ри­му­ю­чи на­го­ро­ду, вона від­зна­чи­ла, що це бу­ла од­на із най­с­кладніших ро­лей у її житті, яка по­тре­бу­ва­ла ба­га­то праці і ду­шев­них зу­силь. Вар­то до­да­ти, що се­ред найвідоміших ро­лей ак­т­ри­си - і роль Діани із фільму «Со­ба­ка на сіні» за п'єсою Ло­пе де Ве­ги, по­став­ле­ною са­мою Пілар Міро 1996 року. Ре­жи­сер Агусті Віла з при­во­ду жа­н­ру своєї стрічки вис­ло­вив­ся так: її над­зви­чай­но важ­ко «ка­та­ло­гу­ва­ти», відне­с­ти до будь-яко­го жа­н­ру, «це щось між тра­гедією, ко­медією, в якій гу­мор за­шка­лює, і фар­сом». Роль ма­тері го­ло­вно­го ге­роя ви­ко­на­ла Дже­ральдіна Чаплін. Про її участь у фільмі Агус­ті Віла мріяв ще ко­ли пи­сав сце­нарій, як і про інших ви­ко­навців, яких по­ща­с­ти­ло за­лу­чи­ти до ство­рен­ня цьо­го над­зви­чай­но ціка­во­го фільму - пси­хо­логічно­го до­сліджен­ня су­час­ної сім'ї. Робота здобула «Срібний колосок».

Премію за кра­щу чо­ловічу роль от­ри­мав один із най­виз­начніших дансь­ких ак­торів Єспер Крістенсен, який виконав роль бать­ка у фільмі «Ро­ди­на» ре­жи­сер­ки з Данії Пернілле Фішер Крістен­сен. В ньо­му во­на роз­гор­тає те­му ро­ди­ни як да­ру, але вод­но­час і обов'яз­ку. Бать­ко сімей­ст­ва - влас­ник пе­карні, яка по­ста­чає хліб до ко­ролівсько­го дво­ру про­тя­гом ба­га­ть­ох по­колінь, є пе­ка­рем із ди­настії кра­щих ви­роб­ників хліба у Данії. Йо­го стар­ша доч­ка Ел­ла, хоч і знається на справі, та не прагне об­ра­ти ба­тьківський «хлібний» у всіх ро­зуміннях шлях. Во­на мріє ста­ти відо­мою ху­дож­ни­цею. Фільм так і по­чи­на­ється: із дзвінка з Нью-Йор­ка, ку­ди її за­про­шу­ють на на­вчан­ня для по­даль­шо­го про­фесійно­го і твор­чо­го зро­с­тан­ня. Це - бли­с­ку­ча про­по­зиція, ціка­ва і за­ман­ли­ва для неї і її на­ре­че­но­го, так са­мо мо­ло­до­го ху­дож­ни­ка. Для то­го, щоб по­летіти до Нью-Йор­ка, мо­ло­да па­ра вирішує, що жінці слід поз­бу­ти­ся вагітності, зовсім не­до­реч­ної в такій си­ту­ації. Про­те са­ме в цей час бать­ка-вдівця підко­шує важ­ка хво­ро­ба. Він ви­ма­гає від стар­шої доч­ки, бо інші діти не­по­внолітні, взя­ти спра­ву в свої ру­ки. Елла починає розу­міти, що ро­ди­на й обов'язок пе­ред нею - це най­пра­вильніший вибір у житті. Пер­со­наж Єспе­ра Крістен­се­на про­тя­гом фільму ви­яв­ляє симп­то­ми про­гре­су­ю­чої хво­ро­би і слаб­кості, як фізич­ної, так і мо­раль­ної, і актор не при­хо­вує склад­но­го ха­рак­те­ру й жор­ст­кості сво­го ге­роя.

На­гао На­кашіма, опе­ра­тор з Тай­ва­ню, за­слу­жив Премію за кра­щу опе­ра­торсь­ку ро­бо­ту у фільмі «Пор­т­рет но­мер чо­ти­ри» тай­ваньсь­ко­го ре­жи­се­ра Чунг Монг-Хон­га. Історію го­ло­вно­го героя, десятирічного хлоп­чи­ка, який ли­шається зовсім один після смерті бать­ка, відтво­ре­но в гамі хо­лод­них синіх і сірих тонів. Ди­ти­на зна­хо­дить втіху і роз­ра­ду в малюванні, тіка­ю­чи від влас­но­го по­хму­ро­го жит­тя, спов­не­но­го бо­лю і втрат. Ду­шев­ний стан си­ро­ти до­реч­но підкрес­лю­ють пей­зажі над­вечір'я.

Кра­ща оригіна­ль­на му­зи­ка про­зву­ча­ла у фільмі «Місія на­чаль­ни­ка відділу кадрів» ізраїльсько­го ре­жи­се­ра Ера­на Рікліс (спільне ви­роб­ництво Ізраїлю, Німеч­чи­ни, Франції і Ру­мунії). На­пи­сав її ком­по­зи­тор Сиріл Морін, відо­мий у му­зич­но­му світі, ав­тор 60 му­зич­них творів. Склад­на дра­ма­тургія фільму доз­во­ли­ла ком­по­зи­то­рові пе­ре­да­ти не­лег­ку одіссею на­чаль­ни­ка відділу кадрів од­но­го з найбільших хлібоза­водів Єру­са­ли­ма, яко­му до­ве­ло­ся взя­ти на се­бе місію ре­патріації тіла за­гиб­лої від те­рак­ту робітниці-емігрант­ки з однієї із по­ст­ра­дянсь­ких країн. По­ки­нув­ши ко­ха­ну жінку і донь­ку, він по­до­ро­жує до­ро­га­ми відста­лої країни, се­ред снігів та ще й з тру­ною на да­ху мікро­ав­то­бу­са, аби знай­ти ро­дичів за­гиб­лої. Ця по­до­рож спонукає йо­го до осо­би­с­то­го відро­д­жен­ня і пе­ре­ос­мис­лен­ня влас­но­го бут­тя, і цей складний ду­шев­ний стан най­ліпшим чи­ном пе­ре­дає му­зи­ка Сиріла Моріна.

У про­грамі до­ку­мен­таль­них фільмів під на­звою «Період історії» при­ку­ва­ла до се­бе ува­гу по­вно­ме­т­раж­на стрічка «На­го­ре» Еле­ни Та­бер­ни. Її пе­рехід до до­ку­мен­таль­но­го кіно, оче­вид­но, по­яс­нюється відчут­тям гро­ма­дянсь­ко­го обовяз­ку пе­ред та­ки­ми га­неб­ни­ми яви­ща­ми іспансь­кої дійсності, як не­при­пу­с­ти­мо жор­сто­ке став­лен­ня до жін­ки, на­силь­ст­во в сім'ї і по­за нею, не­до­стат­ня по­ва­га з бо­ку силь­ної статі, яка ви­ра­жається у так зва­но­му мачизмі, що тяг­неть­ся як пе­ре­жи­ток ще від франкізму. Так са­мо вчи­ни­ла і Патрісія Фе­рей­ра, яка після ігро­вих фільмів ство­ри­ла до­ку­мен­таль­ний «Дру­жи­на та­ко­го-то...». Тож скла­лась пев­на тен­денція в іспансь­ко­му кіно. На­го­ре - ім'я дівчи­ни, мед­се­с­т­ри за фа­хом, вби­тої мо­ло­дим ліка­рем-психіат­ром, який завдав 38 силь­них ударів, так що во­на не мог­ла підве­с­ти­ся і по­кли­ка­ти на до­по­мо­гу. Ста­ло­ся це під ра­нок після ве­се­лих свят Сан Ферміна у Памп­лоні, опи­са­них Ер­не­с­том Хемінгуеєм у ро­мані «І сон­це схо­дить...(Фієста)». Ви­рок су­ду - не­на­вмис­не вбив­ст­во, хо­ча за свідчен­ня­ми ек­с­пертів це і є фор­ма цілком свідо­мо­го ме­то­дич­но­го вбив­ст­ва, то­му у фільмі Еле­ни Та­бер­ни по­стає ще й проблема «без­зу­бої» юс­тиції. За­вдя­ки цьо­му фільму і ре­зо­нан­су у ЗМІ, а та­кож де­мон­ст­раціям жи­телів міста спра­ву бу­де пе­ре­гля­ну­то.

Утра­диційній по­за­кон­курс­ній про­гра­мі «Spanish cinema» бу­ло показано три­над­ця­ть ігро­вих фільмів 20092010 років. Се­ред них - уже до­б­ре відомі за інши­ми фе­с­ти­ва­ля­ми: «Жінка без піаніно», «І я та­кож...», «Ка­ме­ра 211», «Ло­пе» (спільно­го ви­роб­ництва Іспанії і Бра­зилії). Останній при­свя­че­ний жит­тю і твор­чості відо­мо­го іспансь­ко­го дра­ма­тур­га ХVII ст. Ло­пе де Ве­ги. За­пам'ята­ла­ся стрічка «Чу­же го­ре» мо­ло­до­го ре­жи­се­ра Ос­ка­ра Сан­то­са за сце­нарієм Данієля Сан­че­са Аре­ва­ло, мит­ця, за­не­по­коєно­го складни­ми пи­тан­ня­ми людсь­кої ети­ки. Го­ло­вний ге­рой «Чу­жо­го го­ря» - лікар-хірург невідклад­ної до­по­мо­ги (Еду­ар­до Нор'єга), яко­му нерідко до­во­дить­ся ря­ту­ва­ти по­терпілих в ре­зуль­таті ДТП або в інших склад­них ви­пад­ках на межі жит­тя і смерті. Що­ден­на ек­с­т­ре­маль­на ме­дич­на прак­ти­ка ви­ро­би­ла в ньо­му щось на зра­зок своєрідно­го імуніте­ту від бо­лю і страж­дань інших, тож він при­зви­чаївся на ро­боті «відклю­ча­ти­ся», але якось за­ра­зом «відклю­чив­ся» і від дру­жи­ни й донь­ки та сімей­них обовязків пе­ред ни­ми, і це не за­ба­ри­ло­ся обер­ну­ти­ся йо­го влас­ною тра­гедією.

Ста­ти­с­ти­ка ви­роб­ництва в іспансь­ко­му кіне­ма­то­графі про­сто вра­жає: за 2009 рік бу­ло ство­ре­но 186 стрічок, з них - 122 ігрові, за 2010 рік дані ще підра­хо­ву­ють­ся, але ци­ф­ри ви­роб­ництва не змен­шу­ють­ся. І це на тлі еко­номічної кри­зи!

Род­зин­кою SEMINCI-55 ста­ло вру­чен­ня почесного «Зо­ло­то­го ко­ло­с­ка» ак­то­рові, співа­ку і ре­жи­се­ру Ан­тоніо Бан­де­ра­су (справжнє ім'я Ан­тоніо Домінгес Бан­де­ра), який уже був во­ло­да­рем «Зо­ло­то­го ко­ло­с­ка» у 1989 році за го­ло­вну роль у фільмі «Біла го­луб­ка», де йо­го парт­нер­кою виступала Ем­ма Су­а­рес. «Голлівудсь­ка зірка з ак­цен­том рідної Ма­ла­ги», як іноді про ньо­го вис­лов­лю­ють­ся в Іс­панії, він по­тра­пив у кіно з лег­кої ру­ки Пе­д­ро Аль­мо­до­ва­ра. Се­ред чис­лен­них робіт ак­то­ра - ролі у фільмах Кар­ло­са Са­у­ри, Фер­нан­до Тру­е­би, Ро­бер­та Родріге­са та Вуді Ал­ле­на. Че­рез ба­га­то років Бандерас зно­ву по­вер­нув­ся до співпраці з Пе­д­ро Аль­мо­до­ва­ром, про що повідо­мив на прес-кон­фе­ренції, яка пе­ре­ду­ва­ла це­ре­монії вру­чен­ня на­го­ро­ди. Це - го­ло­вна роль у фільмі «Шкіра, в якій пе­ре­бу­ваю». На про­хан­ня роз­повісти більш до­клад­но про фільм Ан­тоніо Бан­де­рас ска­зав: «Мій ге­рой - пси­хо­пат, який ди­вує своєю ба­га­то­г­ранністю, ба­га­то­ликістю». Що­до аме­ри­кансь­ко­го кіно з йо­го си­с­те­мою зірок, то во­но, за свід­ченнями актора, дає цілковиту сво­бо­ду на знімальному май­дан­чи­ку.

В Аме­риці Ан­тоніо Бан­де­рас зно­ву по­вер­нув­ся до те­а­т­ру, де пра­цює зі Стіве­ном Со­дед­бер­гом. Та рідний дім - Ма­ла­га, як був, так і ли­шив­ся... Улюб­ле­ний фільм ак­то­ра - «Зв'яжи ме­не» Пе­д­ро Аль­мо­до­ва­ра. По­че­сним «Зо­ло­тим ко­ло­с­ком» SEMINCI-55 відзна­чив внесок Ан­тоніо Бан­де­ра­са в роз­ви­ток са­ме іспансь­ко­го кіно.

Ди­рек­тор фе­с­ти­ва­лю Хав'єр Ан­гу­ло за­зна­чив, що SEMINCI-55 з но­вою си­лою і пе­ре­кон­ливістю про­явив се­бе як привілей­о­ва­на плат­фор­ма для по­ка­зу кіно, що, на відміну від ко­мерційно­го, ба­га­то в чо­му ри­зи­ко­ва­не че­рез не­знач­ну мож­ливість по­тра­пи­ти до ве­ли­ких кіно­залів, як фе­с­ти­валь за­хи­с­ту ав­торсь­ко­го кіно, яке не за­побігає пе­ред гля­да­чем, але при­му­шує йо­го за­мис­лю­ва­тись, сміяти­ся або пла­ка­ти, обу­рю­ва­ти­ся, і в та­кий спосіб зво­ру­шує людські по­чут­тя.

Вальядолід - Київ