Ще ві­сім ро­ків то­му ре­жи­сер та сце­на­рист Мі­шель Ха­за­на­ві­чус роз­по­чав ам­біт­ний екс­пе­ри­мент із від­тво­рен­ня зо­бра­жаль­них ко­дів ні­мо­го кі­но су­ча­сни­ми за­со­ба­ми, але йо­го ре­зуль­та­ти світ по­ба­чив ли­ше на­при­кін­ці ми­ну­ло­го ро­ку. За де­кіль­ка мі­ся­ців фільм зу­мів здо­бу­ти од­но­стай­ну при­хиль­ність і кри­ти­ки, і пу­блі­ки. «Ар­ти­сту» вда­ло­ся зі­бра­ти ко­лек­цію та­ких різ­но­пла­но­вих на­го­род, як «Ос­кар» (ці­лих п’ять), «Зо­ло­та гіл­ка» Канн (за кра­щу чо­ло­ві­чу роль), «Се­зар», «BAF­TA», «Не­зал­еж­ний дух» (пре­мія орі­єн­то­ва­на на аме­ри­кансь­ке не­зал­еж­не кі­но), чи­слен­ні пре­мії аме­ри­кан­сь­ких асо­ці­ацій кі­но­кри­ти­ків. Хо­ча до то­го Ха­за­на­ві­чус був ві­до­мий хі­ба що як ав­тор двох шпи­гунсь­ких ко­ме­дій про Аген­та 117 із Жа­ном Дю­жар­де­ном у го­лов­ній ро­лі. Збе­ріг­ши роз­ва­жаль­ний на­стрій по­пе­ред­ніх сво­їх філь­мів, ре­жи­сер цьо­го ра­зу ви­рі­шив ство­ри­ти щось сер­йоз­ні­ше, і він по­да­ру­вав гля­да­че­ві спра­вді ви­тон­че­ну роз­ва­гу.

До по­чат­ку зйо­мок Ха­за­на­ві­чус про­вів справ­жню дос­лід­ниць­ку ро­бо­ту, пе­ре­гля­нув­ши ра­зом зі зні­маль­ною гру­пою де­сят­ки ні­мих філь­мів. Се­ред кар­тин, що най­біль­ше впли­ну­ли на «Ар­ти­ста», він на­зи­ває: «Схід сон­ця» (1927) та «Місь­ку дів­чи­ну» (1930) Фрі­дрі­ха Мур­нау, зня­ті в Гол­лі­ву­ді, ро­бо­ти Френ­ка Бор­зей­гі та Джо­на Фор­да, ство­ре­ні під впли­вом Мур­нау, «Не­ві­до­мий» (1927) То­да Броу­нінґа, «На­товп» (1928) Кінґа Ві­до­ра, філь­ми Ча­плі­на, Ері­ха фон Штро­хай­ма, а та­кож бри­тансь­ке, фран­цу­зь­ке, ро­сійсь­ке ні­ме кі­но(1). «Ар­тист» мі­стить алю­зії на ба­гатьох зна­ме­ни­то­стей епо­хи ні­мо­го кі­но, хо­ча не вар­то шу­ка­ти тут од­ноз­нач­них про­то­ти­пів, — са­ме че­рез по­єд­нан­ня впіз­на­ва­них рис різ­них зі­рок вда­ло­ся ство­ри­ти до­сто­вір­ні об­ра­зи Джор­джа Ва­лен­тай­на та Пе­пі Міл­лер. Ім’я Джор­жа Ва­лен­тай­на від­си­лає до псев­до­ні­ма зір­ки ні­мо­го кі­но Ру­доль­фа Ва­лен­ти­но, який про­тя­гом своєї не­дов­гої, про­те бли­ску­чої кар’єри ство­рив об­раз фа­таль­но­го кра­се­ня не ли­ше сво­ї­ми філь­ма­ми, а й сво­їм жит­тям. Утім ві­зу­аль­но цей ге­рой не схо­жий на суб­тиль­но­го тан­цю­ри­ста Ва­лен­ти­но і біль­ше на­га­дує Дуґла­са Фер­бенк­са, чий фільм «Знак Зор­ро» (зі вста­вле­ни­ми круп­ни­ми пла­на­ми за­гри­мо­ва­но­го під Зор­ро Дю­жар­де­на) він пе­ре­гля­дає за сю­же­том як влас­ний. Іс­то­рія Ва­лен­тай­на є зно­ву ж та­ки уза­галь­нен­ням іс­то­рій ба­гатьох гол­лі­вудсь­ких ак­то­рів ні­мо­го кі­но. На­при­клад, Джо­на Ґіл­бер­та, який по­ки­нув кі­но че­рез кон­флікт із ке­рів­ниц­твом сту­дії, по­чав пи­ти і зреш­тою по­мер у 39 ро­ків. Жін­кою, що на­ма­га­ла­ся йо­го вря­ту­ва­ти, бу­ла йо­го парт­нер­ка за філь­мом «Плоть і дия­вол» (1926) Ґре­та Ґар­бо, яка ма­ло не вий­шла за Ґіл­бер­та за­між, по­ки­нув­ши йо­го бі­ля вів­та­ря в остан­ній мо­мент. Ґар­бо за­про­по­ну­ва­ла вже не­по­пу­ляр­но­му Ґіл­бер­ту зі­гра­ти в ме­ло­дра­мі «Ко­ро­ле­ва Хри­сти­на» (1936) — йо­го остан­ньо­му знач­но­му філь­мі. Йо­му на­ма­га­ла­ся до­по­мог­ти та­кож Мар­лен Ді­тріх, од­нак йо­го кар’єру це не вря­ту­ва­ло. Од­ним із про­то­ти­пів Пе­пі Міл­лер ста­ла Джо­ан Кроу­форд — ак­три­са, що збе­ре­гла по­пу­ляр­ність пі­сля при­хо­ду зву­ко­во­го кі­но і за­ли­ша­ла­ся на екра­ні впро­довж 50 ро­ків (пер­ший її фільм вий­шов 1925 ро­ку, а остан­ній — 1970-го).

Ви­бір жан­ру був зумо­вле­ний тим, що, на дум­ку Ха­за­на­ві­чу­са, кра­щі ні­мі філь­ми, які прой­шли ви­про­бу­ван­ня ча­сом, — са­ме ме­ло­дра­ми(2). А що зні­мав він ні­мий фільм для су­ча­сної ау­ди­то­рії, яка зви­кла до зву­ко­во­го кі­но, то про­сто­го від­тво­рен­ня сти­лі­сти­ки Гол­лі­ву­ду 20-х, хай яко­го май­стер­но­го та під­крі­пле­но­го іс­то­рич­ни­ми дос­лі­джен­ня­ми, бу­ло за­ма­ло. Пот­ріб­на бу­ла криш­та­ле­во яс­на сю­жет­на лі­нія, що її іно­ді не ви­ста­ча­ло ори­гі­наль­ним філь­мам ті­єї до­би. Зреш­тою ре­жи­се­ру вда­ло­ся роз­по­ві­сти іс­то­рію так, щоб во­на бу­ла зро­зу­мі­лою і без ви­ко­ри­стан­ня ін­тер­ти­трів. Іс­то­рич­на пра­в­до­по­діб­ність філь­му по­си­лю­єть­ся ви­ко­ри­стан­ням ре­аль­них ар­те­фак­тів то­го пе­ріо­ду. Ха­за­на­ві­чус на­по­ліг, щоб зйом­ки від­бу­ва­ли­ся са­ме в Гол­лі­ву­ді, що збіль­ши­ло бю­джет кар­ти­ни чи не на 20 млн до­ла­рів. Фільм про­по­нує справ­жній пу­тів­ник по ста­ро­му Гол­лі­ву­ду. Бу­дин­ки Джор­джа Ва­лен­ти­но та Пе­пі Міл­лер роз­та­шо­ва­ні в лос-ан­дже­лесь­ко­му іс­то­рич­но­му ра­йо­ні Фре­мон Плейс, де спра­вді жи­ли гол­лі­вудсь­кі зір­ки, зо­кре­ма бу­ди­нок Пе­пі Міл­лер на­ле­жав сво­го ча­су зір­ці ні­мо­го кі­но Ме­рі Пік­форд, май­бут­ній дру­жи­ні Дуґла­са Фер­бенк­са. В кадр та­кож по­тра­пи­ли іс­то­рич­ні міс­ця Лос-Ан­дже­ле­са, та­кі як Бред­бе­рі-біл­дінґ (сце­на на схо­дах) та Лос-Ан­дже­лесь­кий те­атр (пре­зен­та­ція філь­му на по­чат­ку); остан­ній фі­гу­ру­вав у філь­мі Ча­плі­на «Вог­ні ве­ли­ко­го мі­ста». Ху­дож­ник з ко­стю­мів от­ри­мав до­ступ до гол­лі­вудсь­ких ко­лек­цій одя­гу 20–30-х ро­ків. А ос­кіль­ки ре­чі не ви­три­ма­ли б пов­тор­них зйо­мок, їх ви­ко­ри­ста­ли для ство­рен­ня ре­кон­струк­цій, що точ­но від­тво­рю­ють крій та де­кор. За­те ста­ро­вин­ні ко­мір­ці та ка­пе­люш­ки — справ­жній він­таж, по­зи­че­ний із при­ват­них ко­лек­цій.

Іс­то­рія ко­хан­ня між зір­кою ні­мо­го кі­но, що втра­чає ко­лиш­­ню по­пу­ляр­ність, та мо­ло­дою зір­кою зву­ко­во­го кі­но вже не пер­ший раз стає сю­же­том для ме­ло­дра­ми. По­чав ці­лу се­рію на цю те­му фільм «Зір­ка на­ро­ди­ла­ся» (1935), за яким бу­ло ство­ре­но де­кіль­ка ри­мей­ків, що на­ра­зі ві­до­мі­ші за ори­гі­нал. Цей фільм міг бу­ти за­сно­ва­ний на ре­аль­ній іс­то­рії ко­хан­ня ак­то­рів Бар­ба­ри Стен­вік та Френ­ка Фея. Фей був ві­до­мим брод­вейсь­ким ко­мі­ком та ве­ду­чим, яко­го з при­хо­дом зву­ку за­про­си­ла в кі­но ком­па­нія «Вор­нер Бра­зерз». Пі­с­ля де­кіль­кох ус­піш­них му­зич­них філь­мів Фей утра­тив по­пу­ляр­ність, на­то­мість до Стен­вік, з якою він одру­жи­вся, ко­ли во­на ще бу­ла ма­ло­ві­до­мою, як­раз при­хо­дить сла­ва. А от кі­но­іс­то­рія Ві­кі Ле­стер та Нор­ма­на Мей­на ві­дріз­няєть­ся від цьо­го шлю­бу дра­ма­тич­ні­шою кін­ців­кою: Нор­ман кін­чає жит­тя са­мо­губ­ством, бо не здат­ний ре­а­лі­зу­ва­ти се­бе. Хо­ча в «Ар­ти­сті» нам роз­по­ві­да­ють ана­ло­гіч­ну іс­то­рію, прик­мет­ною від­мін­ні­стю в ньо­му є жі­но­ча роль. Ві­кі Ле­стер по­чу­ваєть­ся аж та­кою вин­ною пе­ред чо­ло­ві­ком за свій ус­піх, що ви­рі­шує по­ки­ну­ти кі­но. Її сам­опо­жер­тву під­три­му­ють ближ­ні, зо­кре­ма ди­рек­тор сту­дії, який зіз­на­єть­ся, що не мо­же щи­ро її від­мо­вля­ти. А ко­ли сам­опо­жер­тва вия­вляєть­ся не­до­стат­ньою і Мейн то­пить­ся, на по­хо­ро­ні Ві­кі зви­ну­ва­чу­ють, що це во­на йо­го вби­ла. Зреш­тою Ві­кі бе­ре пріз­ви­ще Мейн як офі­цій­ний псев­до­нім, за­свід­чую­чи по­смерт­ну ша­ну своє­му чо­ло­ві­ко­ві. В «Ар­ти­сті» ніх­то не вва­жає Пе­пі Міл­лер зо­бов’яза­ною Ва­лен­тай­ну. Ко­ли Пе­пі сам­ов­пев­не­но за­бу­ває про те, хто до­по­міг їй от­ри­ма­ти пер­шу роль, це ви­гля­дає хі­ба що як мо­мент­на нев­віч­ли­вість. Во­на ря­тує Ва­лен­тай­на не з від­чут­тя обов’яз­ку чи жі­но­чої жер­тов­но­сті, а з лю­бо­ві та спів­чут­тя. Сво­їм ма­жор­ним на­стро­єм, поз­бав­ле­ним над­мір­ної дра­ма­ти­за­ції «Зір­ки», «Ар­тист» біль­ше схо­жий на «Ті, що спі­ва­ють під до­щем» (1952). Парт­нер­ка Ва­лен­тай­на, якій він не дає сло­ва на прем’єрі «Ро­сійсь­кої спра­ви», на­га­дує сам­оза­ко­ха­ну Лі­ну Ло­мон, якій забо­ро­ня­ють роз­мо­вля­ти з пу­блі­кою, че­рез її не­при­єм­ний го­лос. Як і в «Тих, що спі­ва­ють під до­щем», ща­сли­вою зна­хід­кою, що дає дру­ге жит­тя ак­то­рам ні­мо­го кі­но, вия­вля­ють­ся тан­ці.

Як і ба­га­то­ра­зо­во обі­гра­ний сю­жет, са­ма ідея звер­нен­ня до ні­мо­го кі­но в «Ар­ти­сті» та­кож не є но­ва­тор­сь­кою. Вік­тор Ка­нат­ни­ков на­рахо­вує при­найм­ні сім стрі­чок за остан­ні двад­цять ро­ків, де ті­єю чи ін­шою мі­рою бу­ла ви­ко­ри­ста­на сти­лі­сти­ка ні­мо­го кі­но, се­ред них «Юха» (1999) Акі Кау­ріс­мя­кі та «Ан­те­на» (2007) Есте­ба­на Са­пі­ра(3). Част­ко­во в ма­не­рі ні­мо­го кі­но зня­то і «Та­бу» ко­лиш­ньо­го кі­но­кри­ти­ка Міґе­ля Ґо­ме­ша, — цьо­го­річ­ний при­зер Бер­лі­на­ле за «роз­ши­рен­ня го­ри­зон­тів кі­но­ми­стец­тва». Але всі ці філь­ми за­ли­ша­ли­ся в рам­ках арт­хау­су, ви­ко­ри­стан­ня зо­бра­жаль­них ко­дів ні­мо­го кі­но бу­ло в них перш за все фор­маль­ним екс­пе­ри­мен­том, на­то­мість «Ар­тист» зміг здій­сни­ти та­ку сти­лі­за­цію, яка, окрім своєї ці­ка­во­сті для кри­ти­ків, при­ва­би­ла ма­со­во­го гля­да­ча по­чут­тям но­сталь­гії за епо­хою без­по­се­редньо­го, на­їв­но­го кі­но, не пе­реоб­тя­же­но­го спе­це­фек­та­ми і мар­ке­тин­го­ви­ми стра­те­гія­ми. По­ди­ви­мо­ся, чи вдас­ть­ся це ін­шо­му філь­му, який вий­де в про­кат цьо­го ро­ку, — «Ні­ме жит­тя» ро­сійсь­ко­го ре­жи­се­ра Вла­ди­сла­ва Коз­ло­ва, — йо­го та­кож зня­то в іс­то­рич­них міс­цях Гол­лі­ву­ду, але вже на ос­но­ві кон­крет­ної біо­гра­фії Ру­доль­фа Ва­лен­ти­но.

1 Ha­za­na­vi­cius M. Ar­tist: In­ter­vi­ew with Os­car-Win­ning Di­rec­tor. — URL: http://www.ema­nu­el­le­vy.com/os­car/46501/

2 Al­len N. ‘The Ar­tist’ In­ter­vi­ew with Di­rec­tor Michel Ha­za­na­vi­cius. — URL: http://thes­co­re­car­dre­vi­ew.com/ar­tic­les/in­ter­vi­ews/2011/12/24/

the-ar­tist-in­ter­vi­ew-with-di­rec­tor-michel-ha­za­na­vi­cius/26697

3 Ка­нат­ни­ков В. Со­вре­мен­ные не­мые: кто и как мол­чал до «Ар­ти­ста». — URL: http://kiev­re­port.com/ci­ne­ma/515