Людмила Смородіна — актриса театру та кіно,
народна артистка України (1997). Працює в Національному
театрі ім. І. Франка. Ролі у виставах: Гермія — «Сон літньої ночі» В. Шекспіра, Лада — «Санітарний день» О. Коломійця, Венера — «Енеїда» І. Котляревського, Годл — «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхема, Марія — «Привиди» Е. де Філіппо, Донья Беатриса — «З коханням не жартують» П. Кальдерона, Гонерілья — «Король Лір» В. Шекспіра, Емма Гамільтон —«Леді і Адмірал» Т. Реттігана, Анна — «Істерія» Т. Джонсона, Хохлакова — «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського, Марія Стюарт, Єлизавета — «Віват, королево!» Р. Болта, Біла леді — «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, В. Васалатій, Валентина Валентинівна — «Гімн демократичної молоді» Сергія Жадана та ін. Знімалася у фільмах «Останній доказ королів», «Ярослав Мудрий», «Чорна пантера і білий ведмідь», «Гріх», «Двійник», «Два місяці, три сонця» та ін.
- Людмило Геннадіївно, творче життя акторки дуже насичене: зйомки, репетиції, вистави, проекти. Звідки ви черпаєте енергію на все це?
— Гадаю, що спілкування з глядачами — це і є наша енергія. Ти викладаєшся на сцені, але потім чуєш аплодисменти, бачиш погляди, інколи сльози на очах, і навіть заплаканих мужчин. Ну а після такого енергії вистачає ще надовго. Та акторська професія не дуже стабільна: в нас то густо, то пусто. Буває, накопичується стільки енергії, стільки сили, що не знаєш куди її подіти — а роботи немає. А бувають дуже виснажливі періоди, от у мене минулий рік видався вельми насиченим, вихідних майже не було, і я зрозуміла: ще одне місце, де я беру енергію, — це мій дім. Я цікавлюся живописом, збираю картини. Прокидаюся серед такої краси, і ці речі теж додають сили. Мені інколи здається, що в минулому житті я була меценатом чи художником, так мені подобається живопис.
— А щодо акторства? Коли ви зрозуміли, що це ваше «покликання»?
— З розповідей мами, коли мені було три роки, мені купили пальто, але воно було дуже довге, аж до землі. І ось я стою в цьому зеленому пальтечку, а мама на мене дивиться і запитує: «Доню, ким же ти будеш, коли виростеш?» А я їй одразу: «Алтисткою!» І так серйозно це сказала, що вона аж перелякалася, і більше не запитувала. А я вже нічого іншого й не шукала, завжди бачила себе в акторстві. Наприклад, дивилася кіно — і уявляла там себе, щоразу вибираючи якийсь образ. А головний — Любка Шевцова з «Молодої гвардії» — зіграв важливу роль під час вступу до інституту. Мені сказали, що я схожа на Любов Орлову і запитали, кого б хотіла грати. Я без вагань відповіла, що Любку Шевцову. Вони сказали: «Прекрасно! Ми знаємо, хто зараз збирається ставити “Молоду Гвардію”». І покликали Приймака Володимира Андрійовича, який мене і взяв до себе на курс.
— То ви зіграли в «Молодій гвардії»?
— Ні, її так і не поставили. Але Володимир Андрійович підбирав собі студентів як персонажів цього роману. Тому весь наш курс, можна сказати, — «Молода гвардія».
— Чи можете ви виокремити якісь добре засвоєні уроки зі студентських часів, які досі актуальні для вас?
— Так. Мене взяли в інститут яскравою блондинкою. А на другому курсі я чомусь вирішила, що маю бути брюнеткою. Я пофарбувалася, зробила іншу зачіску, і коли зайшла, Нінель Антонівна Биченко, дуже цікава та енергійна жінка, яка досі викладає, подивилася на мене і запитала: «Хто ви?» Я здивовано: «Як? Ви мене не впізнали? Я Смородіна». Вона каже: «Я таку дівчинку не брала, я брала блондинку Смородіну з довгим, красивим волоссям. А це невідомо хто. Йдіть, і поки не буде блондинки з довгим волоссям, можете не приходити». Навіть таке було. І я розумію чому. У актора має бути типаж, упізнаваність. Він може мінятися на сцені, в образі. А радикальні зміни в житті суттєво впливають і на професію, може змінитися весь репертуар актора. Навіть тепер, буває, мені так хочеться щось змінити, але я розумію, що не можна. Розумію, що й пластичні операції — це жахливо, ти перетворюєшся на якусь штучну штамповану маску. А треба зберігати свою індивідуальність, особливо в акторстві. Тут має бути пластика обличчя, зморшки, щоб відтворювати різні образи. Наприклад, у «Віват, королево!», де граю Марію Стюарт і Єлизавету, я мушу мінятися, а зі штучним обличчям це неможливо.
— Для актора вік — це, напевно, болісна тема. Якісь ролі вже відходять...
— Звичайно. Ми змінюємося, і наші ролі змінюються. Але в мене так складалося, що ролі двадцятирічних я могла грати й у сорок. Я не грала таких жінок, які з часом могли би піти з мого репертуару. Напевно, крім «Боярині» Лесі Українки, яку поставив Володимир Опанасенко. Там ще грали Юлія Ткаченко, Лесь Задніпровський. Хоча мені завжди здавалося, що Оксана — не обов’язково молода дівчинка. Для мене у цьому образі головним був драматизм Боярині, її глибина, її громадянська позиція.
— Ролі впливають на вас, ваш світогляд? Які ще образи стали для вас важливими?
— Так, дуже впливають. Крім Боярині, важливою була роль Гонерільї з «Короля Ліра». Під час роботи над нею, над цим яскравим у негативному сенсі характером, Сергій Данченко зробив мені зауваження, що це не Чехов, тут не потрібно шукати глибинний психологізм, слід творити цю роль, за словами режисера, «олією, фарбою, серйозним мазком». Після такого живописного пояснення я одразу все зрозуміла. Дуже дорослою, етапною стала роль королеви Аквітанської у виставі «Генріх ІІ». Це історичний образ, вельми сильна, розумна жінка, яка зуміла у складних обставинах жити достойно, вступивши в суперництво зі своїм чоловіком Генріхом ІІ, не дозволивши себе вбити ні як жінку, ні як королеву, ні як особистість. Я дуже люблю цю роль, і ще б могла грати і грати її. А потім уже з’явилася вистава «Віват, королево!». Марія Стюарт та Єлизавета є моїми улюбленими і донині. Хоча мене зараз тягне в комедію, хочеться гострої характерності, і я, дякуючи Богу, маю таку роль у «Гімні демократичної молоді». Це своєрідна забава для мене.
— Коли ви працюєте над історичними персонажами, напевно, треба їх дослідити, вивчити?
— У «Віват, королево!» в мене аж 19 партнерів-чоловіків. Вони мені завжди приносили фільми, книжки, електронні матеріали. Але все одно є територія п’єси, і тут свої закони. Інколи навіть відкидаєш історичну правду, бо вона може заплутати. Я точно знаю, що має бути чесність у ставленні до матеріалу. Я себе для цієї вистави бережу, щоб мати час налаштуватися. Бо зіграти цю виставу просто з вулиці — неможливо. Потрібно зануритися в епоху за допомогою кіно, книжок, швиденько перебігти в театр, щоб ніхто не зіпсував цей настрій. На прем’єрних виставах я подавала гостру характерність, зміни. З часом гра стала більш м’якою, згладженою. Моя Єлизавета вже не гостра, а радше глибока. Тобто ми ростемо разом з нашими ролями.
— «Гімн демократичної молоді» за Сергієм Жаданом, про який ви згадали, це свого роду експеримент на сцені театру Франка.
— Так, і це добре. Репертуар має бути різним, треба вчитися на різних творах. Нині молоді пощастило більше, бо коли я прийшла в театр, у нас були Коломієць, Зарудний… А тепер репертуар розмаїтий, і мала сцена невдовзі відкриється, яка дасть ще більше можливостей для пошуків. Я дуже люблю «Гімн демократичної молоді». В мене там буквально чотири сцени, але у перервах я нікуди не йду, щоразу мені цікаво спостерігати за тим, що відбувається на сцені. Гадаю, це успіх і режисера, і акторів, і театру. І добре, що Богдан Ступка взяв цей матеріал. Звісно, всі лякалися спочатку: Жадан, матюки, як ми з нашої сцени будемо таке говорити? Але режисер з автором попрацювали, додали сцену кохання таких собі сучасних Ромео і Джульєтти. Та й лінія 90-х з її цікавими персонажами, спеціально виписаними, захоплює. Жадан теж був на репетиціях: він приходив, писав, працював з нами. І хотілося б далі рухатися в такому напрямі, щоб знаходити сучасних авторів, драматургів.
— Сучасні драматурги намагаються активно про себе заявляти. Тому, можливо, Жадан — це лише початок. Розкажіть про свою роль у «Гімні демократичної молоді».
— Спочатку я обережно підійшла до неї, бо паралельно була на зйомках, боялася, що не увійду в цю виставу. Придивлялася, працювала, але настав якийсь момент, коли я зрозуміла: всі мої ролі в кіно, персонажі в серіалах нічого не варті в порівнянні з цією жінкою, вона мені відкрилася. Я зрозуміла, що захворіла і почну працювати на повну. Юрій Одинокий так знав кожну роль, що зупинявся, коли я не за текстом інтонаційно кому ставила. Режисер нав’язав мені цю жінку, поклав її на мене, вимагав саме того, що він бачив, і так я працювала. І після того, як я все взяла від нього, тоді й сама з’явилася в образі цієї жінки. Так завжди: кладеш на себе щось чуже, але в цьому шукаєш свою пластику, погляди, голосові моменти, навіть візуальний ряд. Я з тих артисток, які, коли знаходять візуальний образ, тоді бачать і характер. Тут я зрозуміла, що обов’язково мають бути: чорні брови, окуляри, губки червоні, беретка, чубчик з начосом (показує), гольфи. І — образ готовий. Я побачила її такою і відчула.
— З Юрієм Одиноким ви працювали ще в «Братах Карамазових». Це зовсім інша за настроєм вистава.
— Так. І я дуже люблю Достоєвського. Ще в інституті грала Грушеньку. Звичайно, я розуміла, що в цьому варіанті і на цій сцені Грушеньку я вже не могла грати. Я зіграла мадам Хохлакову. Це дивна жінка, яка живе вік з хворою дитиною, і це накладає відбиток, вона теж стає якоюсь трішечки хворою, дивною, неуважною. Юрій Одинокий зміг з мене це витягти, він допоміг, особливо не пояснюючи. Це режисер глибокий, він напрочуд серйозно підійшов до цієї вистави. І вона стала знаковою, там задіяно багато акторів, це свого роду епопея, трилогія. Мені цікаво було у цій виставі.
— У вас є якесь ставлення до персонажів — позитивне чи негативне, і чи це якось відображається на ролі?
— Коли я працювала над Марією Стюарт і Єлизаветою, то не хотіла робити одну хорошу, іншу погану. Для мене обидві — королеви. Тільки Єлизавету все життя ховали по скриньках, зачиняли, бо над нею висіла смерть. Вона стала зацькованим звіром, не довіряла людям, особливо чоловікам, і не вірила в любов. А Марія — королева з народження, яку любили, обожнювали, боготворили, вона була красунею, закохувалася, над нею ніколи не висіла трагедія. Я зрозуміла її як жінку відкриту, яка шукає кохання і якій не треба доводити, що вона королева. Вона не знала, що світ жорстокий, що треба боротися. А Єлизавета в цьому виросла, вона усвідомила, що цей світ — чоловічий світ, і треба закрити в собі всі почуття, всю жіночність, якщо ти хочеш бути королевою, якщо ти прагнеш влади. Тому я на цих речах будувала ролі, була своєрідним адвокатом Єлизавети. Я ніколи не сприймаю роль як негативну, я буду виправдовувати свого персонажа до кінця. Гонерілья, наприклад, — негативний персонаж. Чому так сталося? Її ніколи не любив батько. Він любив Корделію. Я собі так придумала. Кожен є драматургом своєї ролі. І коли ми вчилися, нам радили писати про свій образ. Ти шукаєш, і знаходиш усередині цього образу драматизм, жалість до того, що так сталося. І коли вдається, це може бути виражено одним рухом, поглядом, і добре, якщо режисер може це висвітлити. Нас було троє на роль Гонерільї. Данченко хотів, щоб ми встигли зіграти ті ролі, які він вважає за потрібне. Він казав: навіть якщо ви мало зіграєте, але ви зіграєте Шекспіра. Він — мудрий чоловік, відчував, розумів, вів корабель не поспіхом, а повільно, уважно, розглядаючи кожного артиста, приділяючи йому увагу. Я рада, що в тому часі жила і саме з ним виховувалася як актриса. Театр — для мене мій дім, навіть коли я не зайнята, без репетиції, я приходжу сюди. Я живу тим, що роблять інші, мені цікаво, як працюють актори, режисери, що нове відбувається в театрі.
— А за іншими театрами стежите, за театральним життям у Києві загалом?
— Якщо є час. В інтернеті можна дізнатися більше про театр, прем’єру. Якщо чую позитивні відгуки, то намагаюся подивитися. Якщо не подивилася, то потім обов’язково почитаю, що і кого відзначили. Крім того, часто зустрічаюся зі своїми колегами з інших театрів на зйомках, то ми обговорюємо всі наші новини.
— Яке значення для вашого творчого досвіду мають зйомки в серіалах, на телебаченні?
— Серіали — це одне, кіно — інше, бо тут можна вибудувати якусь роль. У серіалах із 300 серій це важко зробити, хоча я все одно серйозно підходжу до кожної своєї появи на екрані, бо це моє ім’я і я дбаю про нього. Мені навіть виписують драматичні ролі, бо знають, що я це люблю. У мене чудові партнери, поруч і молодь, і корифеї. Такий досвід допомагає акторові постійно перебувати в тонусі. Акторові важко сидіти незайнятим. А серіальне життя — це робота. Просто до цього можна по-різному ставитися: або як до заробітчанства, нічого там не шукаючи, або як до ролі. Ось буде 16-серійний фільм «Я прийду сама», де задіяні актори з України, Росії, Польщі. Це цікавий обмін, своєрідний майданчик для зустрічей. У мене є мрія знятися в повному метрі. Я шукаю, може, це і є шлях до наступної серйозної ролі після «Ярослава Мудрого». Дай Боже, щоб було кіно, щоб був вибір, щоб ми були потрібні. Сьогодні існує тенденція на головні ролі брати московських артистів. А час іде. Творче життя актриси коротке. Тому й працюємо в тому, що є, бо просто чекати, поки буде щось краще, — означає нічого не робити.
— Які творчі плани на майбутнє?
— Майбутнє не прогнозоване. Чекаю повного метра. Хочеться «Оскарів», «Золотої пальми», інших нагород, хочеться знакових ролей. Мрію про це і працюю в цьому напрямі.
— Бажаю, щоб довго чекати не довелося. Подальших вам творчих успіхів, енергії та натхнення!
Березень, 2012
Корисні статті для Вас:   Галина Яблонська: "В ім'я прозріння"2011-12-05   Раїса Недашківська: чудовий привід згадати...2011-03-13   Людмила Чурсіна: "Чернівці - затишна архітектурна казка"2011-04-06     |