Люд­ми­ла Смо­ро­ді­на — ак­три­са те­а­тру та кі­но,

на­род­на ар­тист­ка Ук­ра­ї­ни (1997). Прац­ює в На­ціо­наль­но­му

те­ат­рі ім. І. Фран­ка. Ро­лі у ви­ста­вах: Гер­мія — «Сон літ­ньої но­чі» В. Шек­спі­ра, Ла­да — «Са­ні­тар­ний день» О. Ко­ло­мій­ця, Ве­не­ра — «Ене­ї­да» І. Кот­ля­рев­сько­го, Годл — «Тев’є-Те­вель» Шо­лом-Алей­хе­ма, Ма­рія — «При­ви­ди» Е. де Фі­ліп­по, Донья Беа­три­са — «З ко­хан­ням не жар­ту­ють» П. Каль­де­ро­на, Го­не­рі­лья — «Ко­роль Лір» В. Шек­спі­ра, Ем­ма Га­міль­тон —«Ле­ді і Ад­мі­рал» Т. Рет­ті­га­на, Ан­на — «Істе­рія» Т. Джон­со­на, Хох­ла­ко­ва — «Бра­ти Ка­ра­ма­зо­ви» Ф. До­сто­єв­сько­го, Ма­рія Стюарт, Єли­за­ве­та — «Ві­ват, ко­ро­лево!» Р. Бол­та, Бі­ла ле­ді — «Едіт Пі­аф. Жит­тя в кре­дит» Ю. Риб­чинсь­ко­го, В. Ва­са­ла­тій, Ва­лен­ти­на Ва­лен­ти­нів­на — «Гімн де­мо­кра­тич­ної мо­ло­ді» Сер­гія Жа­да­на та ін. Зні­ма­ла­ся у філь­мах «Остан­ній до­каз ко­ро­лів», «Яро­слав Му­дрий», «Чор­на пан­те­ра і бі­лий вед­мідь», «Гріх», «Двій­ник», «Два мі­ся­ці, три сон­ця» та ін.

- Люд­ми­ло Ген­на­ді­їв­но, твор­че жит­тя ак­тор­ки ду­же на­си­че­не: зйом­ки, ре­пе­ти­ції, ви­ста­ви, про­ек­ти. Звід­ки ви чер­па­є­те енер­гію на все це?

— Га­даю, що спіл­ку­ван­ня з гля­да­ча­ми — це і є на­ша енер­гія. Ти ви­кла­да­єш­ся на сце­ні, але по­тім чуєш ап­ло­дис­мен­ти, ба­чиш по­гля­ди, ін­ко­ли сльо­зи на очах, і на­віть за­пла­ка­них муж­чин. Ну а пі­сля та­ко­го енер­гії ви­ста­чає ще на­дов­го. Та ак­тор­сь­ка про­фе­сія не ду­же ста­біль­на: в нас то гу­сто, то пу­сто. Бу­ває, на­ко­пи­чу­єть­ся стіль­ки енер­гії, стіль­ки си­ли, що не зна­єш ку­ди її по­ді­ти — а ро­бо­ти не­має. А бу­ва­ють ду­же вис­на­жли­ві пе­ріо­ди, от у ме­не ми­ну­лий рік ви­дав­ся вель­ми на­си­че­ним, ви­хід­них май­же не бу­ло, і я зро­зу­мі­ла: ще од­не міс­це, де я бе­ру енер­гію, — це мій дім. Я ці­ка­влю­ся жи­во­пи­сом, зби­раю кар­ти­ни. Про­ки­да­ю­ся се­ред та­кої кра­си, і ці ре­чі теж до­да­ють си­ли. Ме­ні ін­ко­ли зда­єть­ся, що в ми­ну­ло­му жит­ті я бу­ла ме­це­на­том чи ху­дож­ни­ком, так ме­ні по­до­ба­єть­ся жи­во­пис.

— А що­до ак­тор­ства? Ко­ли ви зро­зу­мі­ли, що це ва­ше «по­кли­кан­ня»?

— З роз­по­ві­дей ма­ми, ко­ли ме­ні бу­ло три ро­ки, ме­ні ку­пи­ли пальто, але во­но бу­ло ду­же дов­ге, аж до зе­млі. І ось я стою в цьо­му зе­ле­но­му пальтеч­ку, а ма­ма на ме­не ди­вить­ся і за­пи­тує: «До­ню, ким же ти бу­деш, ко­ли ви­рос­теш?» А я їй од­ра­зу: «Ал­тист­кою!» І так сер­йоз­но це ска­за­ла, що во­на аж пе­ре­ля­ка­ла­ся, і біль­ше не за­пи­ту­ва­ла. А я вже ні­чо­го ін­шо­го й не шу­ка­ла, зав­жди ба­чи­ла се­бе в ак­тор­стві. На­при­клад, ди­ви­ла­ся кі­но — і уяв­ля­ла там се­бе, що­ра­зу ви­би­раю­чи якийсь об­раз. А го­лов­ний — Люб­ка Шев­цо­ва з «Мо­ло­дої гвар­дії» — зі­грав ва­жли­ву роль під час всту­пу до ін­сти­ту­ту. Ме­ні ска­за­ли, що я схо­жа на Лю­бов Ор­ло­ву і за­пи­та­ли, ко­го б хо­ті­ла гра­ти. Я без ва­гань від­по­ві­ла, що Люб­ку Шев­цо­ву. Во­ни ска­за­ли: «Пре­крас­но! Ми зна­ємо, хто за­раз зби­ра­єть­ся ста­ви­ти “Мо­ло­ду Гвар­дію”». І по­кли­ка­ли Прий­ма­ка Во­ло­ди­ми­ра Ан­дрі­йо­ви­ча, який ме­не і взяв до се­бе на курс.

— То ви зі­гра­ли в «Мо­ло­дій гвар­дії»?

— Ні, її так і не по­ста­ви­ли. Але Во­ло­ди­мир Ан­дрі­йо­вич під­би­рав со­бі сту­ден­тів як пер­со­на­жів цьо­го ро­ма­ну. То­му весь наш курс, мож­на ска­за­ти, — «Мо­ло­да гвар­дія».

— Чи мо­же­те ви вио­кре­ми­ти якісь доб­ре за­своєні уро­ки зі сту­дент­сь­ких ча­сів, які до­сі ак­ту­аль­ні для вас?

— Так. Ме­не взя­ли в ін­сти­тут яс­кра­вою блон­дин­кою. А на дру­го­му кур­сі я чо­мусь ви­рі­ши­ла, що маю бу­ти брю­нет­кою. Я по­фар­бу­ва­ла­ся, зро­би­ла ін­шу за­чі­ску, і ко­ли зай­шла, Ні­нель Ан­то­нів­на Би­чен­ко, ду­же ці­ка­ва та енер­гій­на жін­ка, яка до­сі ви­кла­дає, по­ди­ви­ла­ся на ме­не і за­пи­та­ла: «Хто ви?» Я зди­во­ва­но: «Як? Ви ме­не не впіз­на­ли? Я Смо­ро­ді­на». Во­на ка­же: «Я та­ку дів­чин­ку не бра­ла, я бра­ла блон­дин­ку Смо­ро­ді­ну з дов­гим, кра­си­вим во­лос­сям. А це не­ві­до­мо хто. Йдіть, і по­ки не бу­де блон­дин­ки з дов­гим во­лос­сям, мо­же­те не при­хо­ди­ти». На­віть та­ке бу­ло. І я ро­зу­мію чо­му. У ак­то­ра має бу­ти ти­паж, упіз­на­ва­ність. Він мо­же мі­ня­ти­ся на сце­ні, в об­ра­зі. А ра­ди­каль­ні змі­ни в жит­ті сут­тє­во впли­ва­ють і на про­фе­сію, мо­же змі­ни­ти­ся весь ре­пер­туар ак­то­ра. На­віть те­пер, бу­ває, ме­ні так хо­четь­ся щось змі­ни­ти, але я ро­зу­мію, що не мож­на. Ро­зу­мію, що й пла­стич­ні опе­ра­ції — це жах­ли­во, ти пе­ре­тво­рю­єш­ся на якусь штуч­ну штам­по­ва­ну ма­ску. А тре­ба збе­рі­га­ти свою ін­ди­ві­ду­аль­ність, осо­бли­во в ак­тор­стві. Тут має бу­ти пла­сти­ка облич­чя, зморш­ки, щоб від­тво­рю­ва­ти різ­ні об­ра­зи. На­при­клад, у «Ві­ват, ко­ро­лево!», де граю Ма­рію Стюарт і Єли­за­ве­ту, я му­шу мі­ня­ти­ся, а зі штуч­ним облич­чям це нем­ожли­во.

— Для ак­то­ра вік — це, на­пев­но, бо­ліс­на те­ма. Якісь ро­лі вже від­хо­дять...

— Зви­чай­но. Ми змі­ню­є­мо­ся, і на­ші ро­лі змі­ню­ють­ся. Але в ме­не так скла­да­ло­ся, що ро­лі двад­ця­ти­річ­них я мо­гла гра­ти й у со­рок. Я не гра­ла та­ких жі­нок, які з ча­сом мо­гли би пі­ти з мо­го ре­пер­туа­ру. На­пев­но, крім «Боя­ри­ні» Ле­сі Ук­ра­їн­ки, яку по­ста­вив Во­ло­ди­мир Опа­на­сен­ко. Там ще гра­ли Юлія Тка­чен­ко, Лесь За­дні­пров­ський. Хо­ча ме­ні зав­жди зда­ва­ло­ся, що Ок­са­на — не обов’яз­ко­во мо­ло­да дів­чин­ка. Для ме­не у цьо­му об­ра­зі го­лов­ним був дра­ма­тизм Боя­ри­ні, її гли­би­на, її гро­ма­дянсь­ка по­зи­ція.

— Ро­лі впли­ва­ють на вас, ваш сві­то­гляд? Які ще об­ра­зи ста­ли для вас ва­жли­ви­ми?

— Так, ду­же впли­ва­ють. Крім Боя­ри­ні, ва­жли­вою бу­ла роль Го­не­рі­льї з «Ко­ро­ля Лі­ра». Під час ро­бо­ти над нею, над цим яс­кра­вим у не­га­тив­но­му сен­сі ха­рак­те­ром, Сер­гій Дан­чен­ко зро­бив ме­ні зау­ва­жен­ня, що це не Че­хов, тут не пот­ріб­но шу­ка­ти гли­бин­ний психо­ло­гізм, слід тво­ри­ти цю роль, за сло­ва­ми ре­жи­се­ра, «олі­єю, фар­бою, сер­йоз­ним маз­ком». Пі­сля та­ко­го жи­во­пис­но­го по­яснен­ня я одра­зу все зро­зу­мі­ла. Ду­же до­ро­слою, етап­ною ста­ла роль ко­ро­леви Ак­ві­тансь­кої у ви­ста­ві «Ген­ріх ІІ». Це іс­то­рич­ний об­раз, вель­ми силь­на, ро­зум­на жін­ка, яка зу­мі­ла у склад­них об­ста­ви­нах жи­ти до­стой­но, всту­пив­ши в су­пер­ниц­тво зі сво­їм чо­ло­ві­ком Ген­рі­хом ІІ, не до­зво­лив­ши се­бе вби­ти ні як жін­ку, ні як ко­ро­леву, ні як осо­би­стість. Я ду­же лю­блю цю роль, і ще б мог­ла гра­ти і гра­ти її. А по­тім уже з’яви­ла­ся ви­ста­ва «Ві­ват, ко­ро­лево!». Ма­рія Стюарт та Єли­за­ве­та є мо­ї­ми улю­б­ле­ни­ми і до­ни­ні. Хо­ча ме­не за­раз тя­гне в ко­ме­дію, хо­четь­ся гос­трої ха­рак­тер­но­сті, і я, дя­кую­чи Бо­гу, маю та­ку роль у «Гім­ні де­мо­кра­тич­ної мо­ло­ді». Це своє­рід­на за­ба­ва для ме­не.

— Ко­ли ви прац­ює­те над іс­то­рич­ни­ми пер­со­на­жа­ми, на­пев­но, тре­ба їх дос­лі­ди­ти, вив­чи­ти?

— У «Ві­ват, ко­ро­лево!» в ме­не аж 19 парт­не­рів-чо­ло­ві­ків. Во­ни ме­ні зав­жди при­но­си­ли філь­ми, книж­ки, елек­трон­ні ма­те­рі­а­ли. Але все од­но є те­ри­то­рія п’єси, і тут свої за­ко­ни. Ін­ко­ли на­віть від­ки­да­єш іс­то­рич­ну пра­вду, бо во­на мо­же за­плу­та­ти. Я точ­но знаю, що має бу­ти чес­ність у ста­влен­ні до ма­те­рі­а­лу. Я се­бе для ці­єї ви­ста­ви бе­ре­жу, щоб ма­ти час на­лаш­ту­ва­ти­ся. Бо зі­гра­ти цю ви­ста­ву про­сто з ву­ли­ці — нем­ожли­во. Пот­ріб­но за­ну­ри­ти­ся в епо­ху за до­по­мо­гою кі­но, кни­жок, шви­день­ко пе­ре­біг­ти в те­атр, щоб ніх­то не зі­псу­вав цей на­стрій. На прем’єр­них ви­ста­вах я по­да­ва­ла гос­тру ха­рак­тер­ність, змі­ни. З ча­сом гра ста­ла більш м’я­кою, згла­дже­ною. Моя Єли­за­ве­та вже не го­стра, а рад­ше гли­бо­ка. Тоб­то ми ро­сте­мо ра­зом з на­ши­ми ро­ля­ми.

— «Гімн де­мо­кра­тич­ної мо­ло­ді» за Сер­гі­єм Жа­да­ном, про який ви зга­да­ли, це сво­го ро­ду екс­пе­ри­мент на сце­ні те­а­тру Фран­ка.

— Так, і це доб­ре. Ре­пер­туар має бу­ти різ­ним, тре­ба вчи­ти­ся на різ­них тво­рах. Ни­ні мо­ло­ді по­ща­сти­ло біль­ше, бо ко­ли я прий­шла в те­атр, у нас бу­ли Ко­ло­мі­єць, За­руд­ний… А те­пер ре­пер­туар роз­ма­ї­тий, і ма­ла сце­на нев­дов­зі від­кри­єть­ся, яка дасть ще біль­ше мо­жли­во­стей для по­шу­ків. Я ду­же лю­блю «Гімн де­мо­кра­тич­ної мо­ло­ді». В ме­не там бу­кваль­но чо­ти­ри сце­ни, але у пе­рер­вах я ні­ку­ди не йду, що­ра­зу ме­ні ці­ка­во спо­сте­рі­га­ти за тим, що від­бу­ваєть­ся на сце­ні. Га­даю, це ус­піх і ре­жи­се­ра, і ак­то­рів, і те­а­тру. І доб­ре, що Бог­дан Ступ­ка взяв цей ма­те­рі­ал. Звіс­но, всі ля­ка­ли­ся спо­чат­ку: Жа­дан, ма­тю­ки, як ми з на­шої сце­ни бу­де­мо та­ке го­во­ри­ти? Але ре­жи­сер з ав­то­ром по­прац­юва­ли, до­да­ли сце­ну ко­хан­ня та­ких со­бі су­ча­сних Ро­мео і Джу­льєт­ти. Та й лі­нія 90-х з її ці­ка­ви­ми пер­со­на­жа­ми, спе­ціаль­но ви­пи­са­ни­ми, за­хо­плює. Жа­дан теж був на ре­пе­ти­ціях: він при­хо­див, пи­сав, прац­ював з на­ми. І хо­ті­ло­ся б да­лі ру­ха­ти­ся в та­ко­му на­пря­мі, щоб зна­хо­ди­ти су­ча­сних ав­то­рів, дра­ма­тур­гів.

— Су­ча­сні дра­ма­тур­ги на­ма­га­ють­ся ак­тив­но про се­бе за­яв­ля­ти. То­му, мо­жли­во, Жа­дан — це ли­ше по­ча­ток. Роз­ка­жіть про свою роль у «Гім­ні де­мо­кра­тич­ної мо­ло­ді».

— Спо­чат­ку я обе­реж­но пі­дій­шла до неї, бо па­ра­лель­но бу­ла на зйом­ках, боя­ла­ся, що не увій­ду в цю ви­ста­ву. При­див­ля­ла­ся, прац­юва­ла, але на­став якийсь мо­мент, ко­ли я зро­зу­мі­ла: всі мої ро­лі в кі­но, пер­со­на­жі в се­ріал­ах ні­чо­го не вар­ті в по­рів­нян­ні з ці­єю жін­кою, во­на ме­ні від­кри­ла­ся. Я зро­зу­мі­ла, що зах­во­рі­ла і поч­ну прац­юва­ти на пов­ну. Юрій Оди­­но­кий так знав кож­ну роль, що зу­пи­няв­ся, ко­ли я не за текс­том ін­то­на­цій­но ко­му ста­ви­ла. Ре­жи­сер нав’язав ме­ні цю жін­ку, по­клав її на ме­не, ви­ма­гав са­ме то­го, що він ба­чив, і так я прац­юва­ла. І пі­сля то­го, як я все взя­ла від ньо­го, то­ді й са­ма з’яви­ла­ся в об­ра­зі ці­єї жін­ки. Так зав­жди: кла­деш на се­бе щось чу­же, але в цьо­му шу­ка­єш свою пла­сти­ку, по­гля­ди, го­ло­со­ві мо­мен­ти, на­віть ві­зу­аль­ний ряд. Я з тих ар­ти­с­ток, які, ко­ли зна­хо­дять ві­зу­аль­ний об­раз, то­ді ба­чать і ха­рак­тер. Тут я зро­зу­мі­ла, що обов’яз­ко­во ма­ють бу­ти: чор­ні бро­ви, оку­ля­ри, губ­ки чер­во­ні, бе­рет­ка, чуб­чик з на­чо­сом (по­ка­зує), голь­фи. І — об­раз го­то­вий. Я по­ба­чи­ла її та­кою і від­чу­ла.

— З Юрі­єм Оди­но­ким ви прац­юва­ли ще в «Бра­тах Ка­ра­ма­зо­вих». Це зов­сім ін­ша за на­стро­єм ви­ста­ва.

— Так. І я ду­же лю­блю До­сто­єв­сько­го. Ще в ін­сти­ту­ті гра­ла Гру­шень­ку. Зви­чай­но, я ро­зу­мі­ла, що в цьо­му ва­рі­ан­ті і на цій сце­ні Гру­шень­ку я вже не мо­гла гра­ти. Я зі­гра­ла ма­дам Хох­ла­ко­ву. Це див­на жін­ка, яка жи­ве вік з хво­рою ди­ти­ною, і це на­кла­дає від­би­ток, во­на теж стає яко­юсь трі­шеч­ки хво­рою, див­ною, не­у­важ­ною. Юрій Оди­но­кий зміг з ме­не це ви­тяг­ти, він до­по­міг, осо­бли­во не по­яснюю­чи. Це ре­жи­сер гли­бо­кий, він на­про­чуд сер­йоз­но пі­дій­шов до ці­єї ви­ста­ви. І во­на ста­ла зна­ко­вою, там за­дія­но ба­га­то ак­то­рів, це сво­го ро­ду епо­пея, три­ло­гія. Ме­ні ці­ка­во бу­ло у цій ви­ста­ві.

— У вас є як­есь ста­влен­ня до пер­со­на­жів — по­зи­тив­не чи не­га­тив­не, і чи це якось ві­доб­ра­жа­єть­ся на ро­лі?

— Ко­ли я прац­юва­ла над Ма­рі­єю Стюарт і Єли­за­ве­тою, то не хо­ті­ла ро­би­ти од­ну хо­ро­шу, ін­шу по­га­ну. Для ме­не оби­дві — ко­ро­леви. Тіль­ки Єли­за­ве­ту все жит­тя хо­ва­ли по скринь­ках, за­чи­ня­ли, бо над нею ви­сі­ла смерть. Во­на ста­ла заць­ко­ва­ним зві­ром, не до­ві­ря­ла лю­дям, осо­бли­во чо­ло­ві­кам, і не ві­ри­ла в лю­бов. А Ма­рія — ко­ро­лева з на­ро­джен­ня, яку лю­би­ли, обож­ню­ва­ли, бо­го­тво­ри­ли, во­на бу­ла кра­су­нею, за­ко­ху­ва­ла­ся, над нею ні­ко­ли не ви­сі­ла тра­ге­дія. Я зро­зу­мі­ла її як жін­ку від­кри­ту, яка шу­кає ко­хан­ня і якій не тре­ба до­во­ди­ти, що во­на ко­ро­лева. Во­на не зна­ла, що світ жор­сто­кий, що тре­ба бо­ро­ти­ся. А Єли­за­ве­та в цьо­му ви­рос­ла, во­на ус­ві­до­ми­ла, що цей світ — чо­ло­ві­чий світ, і тре­ба за­кри­ти в со­бі всі по­чут­тя, всю жі­ноч­ність, як­що ти хо­чеш бу­ти ко­ро­левою, як­що ти праг­неш вла­ди. То­му я на цих ре­чах бу­ду­ва­ла ро­лі, бу­ла своє­рід­ним ад­во­ка­том Єли­за­ве­ти. Я ні­ко­ли не сприй­маю роль як не­га­тив­ну, я бу­ду ви­пра­вдо­ву­ва­ти сво­го пер­со­на­жа до кін­ця. Го­не­рі­лья, на­при­клад, — не­га­тив­ний пер­со­наж. Чо­му так ста­ло­ся? Її ні­ко­ли не лю­бив бать­ко. Він лю­бив Кор­де­лію. Я со­бі так при­ду­ма­ла. Ко­жен є дра­ма­тур­гом своєї ро­лі. І ко­ли ми вчи­ли­ся, нам ра­ди­ли пи­са­ти про свій об­раз. Ти шу­ка­єш, і зна­хо­диш усе­ре­ди­ні цьо­го об­ра­зу дра­ма­тизм, жа­лість до то­го, що так ста­ло­ся. І ко­ли вда­єть­ся, це мо­же бу­ти ви­ра­же­но од­ним ру­хом, по­гля­дом, і доб­ре, як­що ре­жи­сер мо­же це вис­віт­ли­ти. Нас бу­ло троє на роль Го­не­рі­льї. Дан­чен­ко хо­тів, щоб ми всти­г­ли зі­гра­ти ті ро­лі, які він вва­жає за пот­ріб­не. Він ка­зав: на­віть як­що ви ма­ло зі­гра­є­те, але ви зі­гра­є­те Шек­спі­ра. Він — му­дрий чо­ло­вік, від­чу­вав, ро­зу­мів, вів ко­ра­бель не по­спі­хом, а по­віль­но, уваж­но, роз­гля­даю­чи кож­но­го ар­ти­ста, при­ді­ляю­чи йо­му ува­гу. Я ра­да, що в то­му ча­сі жи­ла і са­ме з ним вихо­ву­ва­ла­ся як ак­три­са. Те­атр — для ме­не мій дім, на­віть ко­ли я не зай­ня­та, без ре­пе­ти­ції, я при­хо­джу сю­ди. Я жи­ву тим, що ро­блять ін­ші, ме­ні ці­ка­во, як прац­юють ак­то­ри, ре­жи­се­ри, що но­ве від­бу­ваєть­ся в те­ат­рі.

— А за ін­ши­ми те­атра­ми сте­жи­те, за те­атраль­ним жит­тям у Ки­є­ві за­га­лом?

— Як­що є час. В ін­тер­не­ті мож­на діз­на­ти­ся біль­ше про те­атр, прем’єру. Як­що чую по­зи­тив­ні від­гу­ки, то на­ма­га­ю­ся по­ди­ви­ти­ся. Як­що не по­ди­ви­ла­ся, то по­тім обов’яз­ко­во по­чи­таю, що і ко­го від­зна­чи­ли. Крім то­го, ча­сто зу­стрі­ча­ю­ся зі сво­ї­ми ко­ле­га­ми з ін­ших те­а­трів на зйом­ках, то ми об­го­во­рю­є­мо всі на­ші но­ви­ни.

— Яке зна­чен­ня для ва­шо­го твор­чо­го дос­ві­ду ма­ють зйом­ки в се­ріал­ах, на те­ле­ба­чен­ні?

— Се­ріа­ли — це од­не, кі­но — ін­ше, бо тут мож­на ви­бу­ду­ва­ти якусь роль. У се­ріал­ах із 300 се­рій це важ­ко зро­би­ти, хо­ча я все од­но сер­йоз­но під­хо­джу до кож­ної своєї по­яви на ек­ра­ні, бо це моє ім’я і я дбаю про ньо­го. Ме­ні на­віть ви­пи­су­ють дра­ма­тич­ні ро­лі, бо зна­ють, що я це лю­блю. У ме­не чу­до­ві парт­не­ри, по­руч і мо­лодь, і ко­ри­феї. Та­кий дос­від до­по­ма­гає ак­то­ро­ві по­стій­но пе­ре­бу­ва­ти в то­ну­сі. Ак­то­ро­ві важ­ко си­ді­ти не­зай­ня­тим. А се­ріаль­не жит­тя — це ро­бо­та. Про­сто до цьо­го мож­на по-різ­но­му ста­ви­ти­ся: або як до за­ро­біт­чан­ства, ні­чо­го там не шу­каю­чи, або як до ро­лі. Ось бу­де 16-се­рій­ний фільм «Я прий­ду са­ма», де за­дія­ні ак­то­ри з Ук­ра­ї­ни, Ро­сії, Поль­щі. Це ці­ка­вий об­мін, своє­рід­ний май­дан­чик для зу­стрі­чей. У ме­не є мрія зня­ти­ся в пов­но­му ме­трі. Я шу­каю, мо­же, це і є шлях до на­ступ­ної сер­йоз­ної ро­лі пі­сля «Яро­сла­ва Му­дро­го». Дай Бо­же, щоб бу­ло кі­но, щоб був ви­бір, щоб ми бу­ли пот­ріб­ні. Сьо­год­ні іс­нує тен­ден­ція на го­лов­ні ро­лі бра­ти мо­сков­ських ар­ти­стів. А час іде. Твор­че жит­тя ак­три­си ко­рот­ке. То­му й прац­ює­мо в то­му, що є, бо про­сто че­ка­ти, по­ки бу­де щось кра­ще, — оз­на­чає ні­чо­го не ро­би­ти.

— Які твор­чі пла­ни на май­бут­нє?

— Май­бут­нє не прог­но­зо­ва­не. Че­каю пов­но­го ме­тра. Хо­четь­ся «Ос­ка­рів», «Зо­ло­тої паль­ми», ін­ших на­го­род, хо­четь­ся зна­ко­вих ро­лей. Мрію про це і прац­юю в цьо­му на­пря­мі.

— Ба­жаю, щоб дов­го че­ка­ти не до­ве­ло­ся. По­даль­ших вам твор­чих ус­пі­хів, енер­гії та нат­хнен­ня!

Бе­ре­зень, 2012