«Жінки Мирослава»

Режисер: Данило Сирих

Оператори: Віктор Гуєвський, Віктор Черкасов

Сценарій: Зінаїда Фурманова

Укркінохроніка, 2011

«Жінки Мирослава» Данила Сириха – один із поодиноких фільмів, які з’явилися останнім часом на базі колись могутньої «Укркінохроніки». Трохи більш ніж півгодинна документальна стрічка знайомить із деякими моментами життя відомого українського громадського діяча, правозахисника й колишнього політв’язня Мирослава Мариновича. Попри таку дещо «фривольну» назву, що, здавалося, обіцяє глядачеві якийсь мелодраматичний ухил (або принаймні акцентування на приватному вимірі життя головного персонажа), цей фільм усе ж не про «жінок» (як з’ясовується зі стрічки: маму, дружину та сестру), а про самого Мирослава Мариновича – особу, чию думку й громадянську позицію цінують у дедалі ширших колах і чий авторитет не обмежується дисидентським минулим, а з нього радше тільки починається.

Один із засновників Української Гельсинської Групи (1976), він і в нинішній Україні не типово для свого покоління не відійшов від справ, зовсім донедавна, наприклад, ставши одним із головних і найактивніших учасників т.зв. Ініціативи «Першого грудня» (проголошеної в двадцяту річницю українського референдуму), що, об’єднавши знаних у різних галузях діячів, постановила створити «чесну» альтернативу «нечесній» політиці через реагування на найважливіші події та виклики в житті суспільства. Надзвичайно виважений у своїх оцінках і не схильний до категоричності в неоднозначних питаннях, Мирослав Маринович також один із небагатьох, у чиїх устах заклики до «чистої політики» й «порядності у вчинках» не звучать спекулятивно, адже потверджуються власними попередніми заявами, текстами (яких, у різних жанрах, з’являється чимало) і, головне, діями.

Знятий дещо раніше, фільм Данила Сириха, щоправда, до подій грудня 2011 р. не доходить, утім звертає увагу на ще один не менш важливий вимір нинішнього життя Мариновича – його роботу в львівському Українському Католицькому Університеті (де він нині займає посаду віце-ректора, а також викладає). Інвестування в якісну освіту для самого Мариновича та його однодумців – це насамперед інвестування у майбутнє держави, що потребує професійної та готової до викликів сучасного світу молоді. Й водночас УКУ – це й спроба створити якомога ширше інтелектуальне середовище, що спиралося би на базові християнські цінності (без акцентування на конфесійних відмінностях, а радше навпаки, – з бажанням знайти порозуміння між усіма й навчитися толерувати Іншого).

Починається фільм із розповіді Мариновича про те, якими були його уявлення про Київ початку 1970-х, якою бачилася сама ідея України та її майбутнього і як поступово ці уявлення зазнавали змін під впливом життєвих обставин. Пунктирно згадано і про діяльність УГГ, і про ув’язнення й заслання (тут уже зі спогадів дружини Люби Хейної – тоді ще просто доброї знайомої зі Львова, з якою він зблизився через активне листування), і про дитинство (в спогадах матері й сестри), і перебудовні роки, й нарешті про теперішнє життя у Львові. Втім, цей фільм – не класична документальна кінобіографія. Як і батько, відомий кінодокументаліст Анатолій Сирих, Данило Сирих (н. 1972), випускник КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Олександра Коваля), не схильний до «наукової популярності» в документалістиці, й радше створює нюансований портрет неординарної особистості, аніж оповідає глядачеві лінійну історію, наповнену фактами та подіями. В такому портреті більше важать настрій і колорит (сіро-захмарений Львів передріздвяної пори), загальна атмосфера (родинного затишку, в якому старенька мама ліпить «вушка» до святкового столу, а потім збирається вся родина й найближчі; або університету, де Мариновича без будь-якого офіціозу вітають із ювілеєм), аніж докладна біографія чи навіть наголошення «чеснот» головного персонажа. І в такому підході мимоволі виявляється симпатія режисера до свого героя, яка неминуче передається і глядачеві.