Актор те­а­т­ру та кіно, на­род­ний ар­тист Ук­раїни Ми­хай­ло Го­лу­бо­вич уп­ро­довж всієї твор­чої діяль­ності на­ма­гається ут­вер­д­жу­ва­ти іде­а­ли до­б­ра і кра­си. Він зняв­ся у 80 фільмах не тільки ук­раїнських, а й російських, біло­русь­ких, бол­гарсь­ких, японсь­ких, угорсь­ких ре­жи­серів. Се­ред найвідоміших: «В’язні Бо­мо­на», «Відлюдь­ко», «Ду­ма про Ков­па­ка», «Як гар­ту­ва­ла­ся сталь», «Про­па­ла гра­мо­та», «Лу­на-парк», «Ос­танній гай­дук», «Ак­се­ле­рат­ка»… А в те­а­т­раль­но­му житті ар­тист – од­но­люб, яви­ще нині до­сить рідкісне.

1967 ро­ку Ми­хай­ло Го­лу­бо­вич пов’язав своє жит­тя з Лу­гансь­ким (тоді Во­ро­ши­лов­градсь­ким) ака­демічним ук­раїнським му­зич­но-дра­ма­тич­ним те­а­т­ром і пра­цює тут по­нині. Як ху­дожній керівник ко­лек­ти­ву він відповідає не тільки за ви­жи­ван­ня те­а­т­ру, а й за те, щоб він ніс по­зи­тив­ний ду­хов­ний імпульс гля­да­чам.

- Біог­рафія ва­шо­го те­а­т­ру роз­по­ча­ла­ся у склад­ний час, і те­атр жи­ве і роз­ви­вається…

– По­ста­но­ва Кабіне­ту міністрів Ук­раїни про ство­рен­ня Во­ро­ши­лов­градсь­ко­го ук­раїнсько­го му­зич­но-дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру з’яви­ла­ся 15 серп­ня 1941 ро­ку. Тру­па, ство­ре­на з ева­куй­о­ва­них з різних об­ла­с­тей Ук­раїни ар­тистів, відра­зу поїха­ла на фронт. На­ступ­но­го ро­ку ми відзна­ча­ти­ме­мо 70-річчя те­а­т­ру.

–Що сьо­годні виз­на­чає твор­че об­лич­чя ко­лек­ти­ву?

– На­сам­пе­ред, ак­то­ри і ре­пер­ту­ар. На нашій афіші – п’єси як кла­сич­них за­рубіжних, російських, ук­раїнських дра­ма­тургів, так і су­час­них. Це такі ав­то­ри, як Шекспір, Мольєр, Ло­пе де Ве­га, Драй­зер, Че­хов, Іван Фран­ко, Го­голь, Ко­ломієць, Ко­чер­га, Та­ра­сов… Ми не за­ли­шаємо по­за ува­гою і на­болілі про­бле­ми сьо­го­ден­ня, зо­к­ре­ма пов’язані з нар­ко­манією. Про це йдеть­ся у п’єсі Те­тя­ни Іва­щен­ко «Ек­с­таз ко­хан­ня». Ав­то­ри­тет, що йо­го на­бу­вав те­атр де­ся­тиріччя­ми, гідно підтри­му­ють ак­то­ри різних по­колінь. Усі во­ни – яс­к­раві, об­да­ро­вані – вільно во­лодіють во­каль­ною і хо­рео­графічною май­стерністю.

У нас ба­га­то та­ла­но­ви­тої мо­лоді. Се­ред них і ви­пу­ск­ни­ки мо­го кур­су дер­жав­но­го інсти­ту­ту куль­ту­ри і ми­с­тецтв. З інших об­ла­с­тей мо­лодь їде в Дон­бас не­о­хо­че. Ад­же нині не про­сто ви­жи­ва­ти те­а­т­рам, зо­к­ре­ма й на­шо­му. Чи­нов­ни­ки про­по­ну­ють нам са­мим за­роб­ля­ти. Але як? Не кож­ний мо­же доз­во­ли­ти собі ку­пи­ти квит­ки в те­атр по 100 – 200 гри­вень. Ми вра­хо­вуємо мож­ли­вості гля­дачів й ут­ри­муємо до­ступ­ну ціну. А ще праг­не­мо вра­хо­ву­ва­ти їхні сма­ки: навіть за­ве­ли кни­гу відгуків та про­по­зицій.

– Відо­мо, що у ва­шо­му місті пе­ре­ва­жає російсько­мов­не на­се­лен­ня. Чи не віддає во­но пе­ре­ва­гу Лу­гансь­ко­му російсько­му те­а­т­ру?

– Два ро­ки то­му ми бу­ли на га­с­т­ро­лях у Москві і ви­с­ту­па­ли на сцені «Те­а­т­ру на Ма­лой Брон­ной». Про­тя­гом се­ми днів ви­с­та­ви відбу­ва­ли­ся при по­вних ан­шла­гах. Хо­чу при­га­да­ти і той час, ко­ли га­с­т­ролі на­шо­го те­а­т­ру охоп­лю­ва­ли май­же всю те­ри­торію ко­лиш­нь­о­го Со­ю­зу – від Льво­ва до Да­ле­ко­го Схо­ду. І всю­ди нас ро­зуміли. Справжнє ми­с­тецтво не має кор­донів, зо­к­ре­ма мов­них. До речі, сьо­годні спо­с­терігається по­вер­нен­ня гля­да­ча в те­атр. Лю­ди вто­ми­ли­ся від без­ду­хов­ності, що па­нує на кіно- і те­ле­екра­нах, в суспільстві. Во­ни йдуть до нас за жи­вим сло­вом, твор­чим од­кро­вен­ням. Пе­ре­важ­на більшість на­ших ви­с­тав – ан­шла­гові. Як­що ми бу­де­мо з по­ва­гою ста­ви­ти­ся до інших мов, то й до на­шої бу­дуть ста­ви­ти­ся з по­ва­гою, і ро­зумінням. Ад­же всі ми – гро­ма­дя­ни Ук­раїни, то­му свою куль­ту­ру і мо­ву зо­бов’язані зна­ти.

– Не­дав­но під час твор­чо­го звіту Лу­ган­щи­ни ки­я­ни оз­най­о­ми­ли­ся з ви­с­та­вою «Та­рас Буль­ба», де ви граєте го­ло­вно­го пер­со­на­жа. По­ста­нов­ка ста­ла да­ни­ною ювілею Го­го­ля?

– Ідея ви­ник­ла дав­но і не пов’яза­на з да­тою. На жаль, нині в суспільстві, особ­ли­во се­ред мо­лоді та підро­с­та­ю­чо­го по­коління, бра­кує життєво важ­ли­вих орієнтирів – етич­них та мо­раль­них. А лю­ди по­винні віри­ти в до­б­ро­ту, лю­дяність, по­рядність, спра­вед­ливість. Цю ви­с­та­ву за мо­ти­ва­ми повісті Го­го­ля ство­рив пись­мен­ник і дра­ма­тург Ле­онід То­ма. В ньо­го був свій за­дум. Про­те го­ло­вне: збе­ре­же­но суть тво­ру і жи­во­т­ре­петні дум­ки ав­то­ра.

– Геніальність ав­то­ра виз­на­чається ак­ту­альністю йо­го колізій, вис­лов­лю­вань, що не втра­чається уп­ро­довж століть. Зо­к­ре­ма, вислів «нет уз свя­тее то­ва­ри­ще­ст­ва» дав­но вже став кри­ла­тим, та Ле­онід То­ма до­дав і ще сло­во «слов’янсь­ко­го»…

– Це до­пов­нен­ня про­дик­то­ва­не ча­сом. Зга­дай­те, як у на­роді ка­жуть: «Не оби­рай ха­ту – оби­рай сусіда». Уп­ро­довж століть ук­раїнці, росіяни, біло­ру­си жи­ли по­руч і діли­ли ра­дощі і го­ре. Сусідів, так са­мо, як і батьків, не вар­то зра­д­жу­ва­ти і міня­ти. Їхня підтрим­ка потрібна завжди.

– До об­ра­зу Та­ра­са Буль­би, здається, ви звер­таєте­ся не впер­ше?

– Три про­ек­ти при­свя­че­но цій яс­к­равій осо­би­с­тості. По­над три ро­ки то­му ме­не за­про­си­ли в За­поріжжя на роль Та­ра­са Буль­би в од­ной­менній ланд­шафтній ви­с­таві. Ця мас­штаб­на по­ста­нов­ка відбу­ва­ла­ся на ос­т­рові Хор­ти­ця. В ній брав участь весь те­а­т­раль­ний склад, хор філар­монії «За­по­рожці», клуб патріотич­но­го ви­хо­ван­ня запоро- ­зьких єди­но­борств «Спас», офіце­ри спецпідрозділу «Бер­кут», кінний те­атр, а та­кож піро­техніка.

Ідея дру­го­го про­ек­ту на­ле­жить ре­жи­се­рам Євге­ну Бе­рез­ня­кові та Пе­т­ру Пінчу­кові, які ство­ри­ли те­ле­версію ви­с­та­ви «Та­рас Буль­ба». А третій про­ект знай­шов утілен­ня у на­шо­му те­атрі.

– Ук­раїнське кіно, на жаль, пе­ре­жи­ває не най­кращі ча­си. Чи торк­нув­ся вас застій на­шо­го кіно?

– На ща­с­тя, ні. Ми­ну­ло­го ро­ку бу­ло за­вер­ше­но ро­бо­ту за ро­ма­ном Во­ло­ди­ми­ра Яворівсько­го «Кри­за». У фільмі «День пе­ре­мо­же­них», який уже бу­ло пред­став­ле­но на кіно­фе­с­ти­ва­лях «Бри­ган­ти­на» і «Кіно­шок», я зіграв од­ну з го­ло­вних ро­лей. Не­за­ба­ром, сподіва­юсь, бу­де прем’єра у Києві. Те­пер у ро­боті ще один кіно­про­ект - ціка­вий не тільки з точ­ки зо­ру історії, а й ро­зуміння ролі осо­би­с­тості в суспільстві. Він на­зи­вається «Ли­цар ди­ко­го по­ля». Ав­то­ра сце­нарію і ре­жи­се­ра-по­ста­нов­ни­ка Во­ло­ди­ми­ра Са­вельєва заціка­ви­ла ди­во­виж­на до­ля ос­тан­нь­о­го ко­шо­во­го За­по­розь­кої Січі Пе­т­ра Іва­но­ви­ча Кал­ни­шевсь­ко­го. Йо­го мудрість і роз­суд­ливість, лю­дяність і по­рядність вик­ли­ка­ли за­хоп­лен­ня су­час­ників – як вель­мож, так і се­лян. У 80-річно­му віці він ви­г­рає ту­рець­ку кам­панію. Військові пе­ре­мо­ги і по­ра­ди, до яких при­слу­ха­ють­ся при­дворні, гідно оцінює Ка­те­ри­на Дру­га. Кал­ни­шевсь­кий от­ри­мує най­вищі на­го­ро­ди імперії і зван­ня ге­не­рал-лей­те­нан­та. На­прикінці жит­тя до­ля відвер­ну­ла­ся від ньо­го. Лихі ви­про­бу­ван­ня не об­ми­ну­ли йо­го старість. На 25 років йо­го бу­ло за­сла­но на Со­лов­ки. Там він і по­мер у віці 112 років… По­ки що відбу­ло­ся 10 знімаль­них днів, що пов’язані з пе­ре­бу­ван­ням ко­шо­во­го на Со­лов­ках. Фільм не­про­стий і ви­ма­гає від усієї по­ста­но­воч­ної гру­пи терпіння, муж­ності і, зви­чай­но, не­ма­лих коштів.

– Ма­буть, не­лег­ко поєдну­ва­ти ро­бо­ту в кіно і те­атрі?

– Не хотіло­ся б по­вто­рю­ва­ти ба­наль­ну фра­зу про те, ко­го з дітей ми більше лю­би­мо. Мені од­на­ко­во до­рогі і те­атр, і кіно. В кож­ний з цих видів ми­с­тецтва вкла­дається ча­ст­ка жит­тя, сер­ця і, бе­зу­мов­но, здо­ров’я. Але за­ра­ди цьо­го вар­то жи­ти і тво­ри­ти.

Вересень,2009