По­ві­да­ти про чи­слен­ні ко­лек­ти­ви, чи­єю до­мів­кою став Хар­­ків­ський бу­ди­нок ак­то­ра, без з’яс­уван­ня кон­тек­сту й ото­чен­ня, в яко­му ці те­ат­ри іс­ну­ють, май­же нем­ожли­во. Адже во­ни на­ро­джу­ва­ли­ся на світ Бо­жий са­ме як ан­ти­те­за іс­ну­ван­ню те­а­трів бю­джет­них, і їх­ня кіль­кість про­дов­жує зрос­та­ти. Сьо­год­ні їх десь два­над­цять — дев’ят­над­цять, а, мо­же, й біль­ше, ос­кіль­ки ча­сти­на те­а­трів то зни­кає, то зно­ву з’яв­ляєть­ся. Твор­чих ро­біт, що їх по­ка­зу­ють на ве­ли­кій і ма­лій сце­нах (на 210 і на 70 міс­ць), ка­жуть, не мен­ше ві­сім­де­ся­ти.

«В дум­ках про те­бе, мій во­ло­да­рю!»

Дер­жав­них те­а­трів із ре­га­лія­ми і без них ли­ши­ло­ся в мі­сті ще чи­ма­ло. Пра­вда, остан­нім ча­сом, під­ко­ряю­чись якійсь кор­по­ра­тив­ній ін­фек­ції, вла­да ви­рі­ши­ла тро­хи на них «зе­ко­но­ми­ти». Адже зав­жди ліп­ше об­ме­жу­ва­ти не свої при­ват­ні ба­жан­ня, а урі­за­ти чи­їсь куль­тур­ні за­пи­ти. І то­му за­ці­кав­ле­ні осо­би по­ча­ли пиль­но вив­ча­ти мо­жли­вість не те, щоб ска­су­ва­ти хра­ми ми­стец­тва (адже в цьо­му ви­пад­ку га­нь­би не уни­кну­ти, та й у пам’яті за­ли­шиш­ся чи­мось схо­жим на вар­ва­ра), а тіль­ки — як би під­се­ли­ти один храм до ін­шо­го. Ні­би й не­по­га­на ідея — по­се­ли­ти двох у роз­кіш­них апар­та­мен­тах од­но­го. Обіц­яють бра­там і се­страм на ни­ві ми­стец­­тва, сла­ва Бо­гу, не міц­ну сім’ю, а жит­тя за кон­трак­том. І хо­ча, Опе­ра (до якої пла­ну­ють під­се­ли­ти) за­до­во­лен­ня не від­чу­ває, Муз­ко­ме­дія, схо­же, не про­ти змі­ни­ти сус­ід­ство з ак­тив­но за­дія­ним мор­гом і по­про­ща­ти­ся зі зго­рі­лим ба­га­то ро­ків то­му влас­ним до­мом.

ТЮ­Гу не по­та­ла­ни­ло: раз зіг­нув­шись від заз­дро­сті до ус­піш­них «ака­де­міч­них» поб­ра­ти­мів, він май­же доб­рих два де­сят­ки ро­ків не мо­же ро­зіг­ну­ти­ся і ви­йти зі стій­ко­го де­пре­сив­но-не­рі­шу­чо­го по­ди­ву, і не­мов за­пи­тує: «За ві­що?»

Те­атр ля­льок грає свої «дра­ма­тич­ні» ви­ста­ви в ко­лиш­ньо­му БК пра­ців­ни­ків зв’яз­ку. Там, де — теж у зв’яз­ку з мас­штаб­ною по­же­жею — ко­лись грав свої ви­ста­ви те­атр ім. О.С. Пуш­кі­на. При­мі­щен­ня ж ляль­ка­рів пе­ре­бу­ває на ре­кон­струк­ції — обіц­яють тран­сфор­мо­ва­ну сце­ну та ще ку­пу вся­ко­го-різ­но­го тех­ніч­но­го ди­ва. Із ху­дож­нім ди­вом у те­а­тру по­ки що не скла­да­єть­ся, хо­ча у тру­пи зав­жди бу­ли від­да­ні гля­да­чі, які на­віть за вель­ми скром­ні ус­пі­хи пла­ти­ли ар­ти­стам за­хо­пле­ною і щи­рою лю­бов’ю.

Та­кою ж при­хиль­ні­стю від­дя­чує пу­блі­ка теа­тро­ві ро­сійсь­кої дра­ми ім. О.С. Пуш­кі­на, роз­та­шо­ва­но­му ни­ні в од­ній із най­за­тиш­ні­ших те­атраль­них бу­ді­вель мі­ста. Зда­єть­ся, з приз­на­чен­ням ху­дож­ньо­го ке­рів­ни­ка (з влас­них та­ла­но­ви­тих на­род­них ар­ти­стів) нав­ряд чи бу­де зруй­но­ва­но ство­ре­ну по­пе­ред­нім ке­рів­ни­ком не­при­ступ­ну для екс­пе­ри­мен­таль­них «роз­бій­ни­ків» фор­тецю. У кож­но­му ра­зі, по­мір­но якіс­на шко­ла пе­ре­жи­ван­ня і ре­пер­туар, як дві кра­плі во­ди схо­жий з ре­пер­туа­ром те­а­трів «ро­сійсь­кої» дра­ми, та орі­єн­та­ція на злег­ка куль­тур­ні на­род­ні ма­си нав­ряд чи швид­ко заз­на­ють ви­ди­мих змін.

То­му-то вті­ле­ним сим­во­лом дер­жав­них есте­тич­них мрій у Хар­ко­ві став ни­ні те­атр ук­ра­їнсь­кої дра­ми ім. Т.Г. Шев­чен­ка в де­що оно­вле­ній іпо­ста­сі. З приз­на­чен­ням за­слу­же­но­го дія­ча ми­стецтв як но­во­го го­лов­но­го афі­ша за­сяя­ла не­з­вич­ни­ми сло­га­на­ми («під па­тро­на­том...»). Хо­ча всім ві­до­мо, ста­влен­ня па­тро­на до те­а­трів вель­ми кри­тич­не: ми не мо­же­мо ча­сто пи­ша­ти­ся тим, чо­го в нас дав­но не­має. На жаль. Але і з ад­мі­ні­стра­тив­ни­ми ре­ля­ція­ми про не­бу­ва­ле ху­дож­нє під­не­сен­ням те­а­тру ім. Т.Г. Шев­чен­ка по­го­джу­ва­ти­ся теж якось не ви­па­дає... З до­ся­гнень оно­вле­но­го пе­ріо­ду по­ки що мож­на ви­ді­ли­ти ли­ше од­не — яс­кра­во ви­ра­же­ну змі­ну жан­ро­вої па­лі­три. Чор­ну­ху й аван­гар­дні ек­сце­си — з од­но­го бо­ку, та пла­ский і низь­кий ку­раж за ме­жа­ми ко­ме­дій­но­го жан­ру — з дру­го­го, то­таль­но і, схо­же, на­дов­го змі­ни­ла сан­ти-мен­таль­на ме­ло­дра­ма. Роз­чи­нен­ня справ­жньої дра­ми в гос­по­дар­сь­ко­му ми­лі, мо­жли­во, не най­гір­ший із ху­дож­ніх грі­хів, але ко­ли в ко­лиш­ньо­му те­ат­рі Ле­ся Кур­ба­са роз­чи­ня­ють у по­верх­не­во-ак­тив­ній ре­чо­ви­ні май­же са­мих тіль­ки кла­си­ків — це по­га­но. «Де­ше­ві», як на під­при­єм­ниць­кий по­гляд, спо­ді­ван­ня і на­дії, справ­жній та­лант і чис­то­та по­ми­слів ве­ли­ких ста­ли ін­ду­стрі­аль­ною си­ро­ви­ною но­вих во­ло­да­рів на­род­них ін­стинк­тів.

Ве­се­ло, бра­те, жи­ти? Чи збу­ло­ся все, про що мрія­ло­ся? Чи про те ма­ри­ло­ся то­бі на во­лі... в ка­тів­нях... чи про те ми­с­лиш ти в раю? Ми­мо­во­лі зга­ду­єш, на­пев­но, Ан­то­на Че­хо­ва, що від­пра­вляв не осо­бли­во об­да­ро­ва­них при­ро­дою, але на­про­чуд за­пов­зят­ли­вих сво­їх пер­со­на­жів для ви­рі­шен­ня пи­тань при­бут­ку, мар­но­сла­вства і кар’єри у це слав­не мі­сто, йо­го бан­ки, йо­го те­ат­ри (Ло­па­хін, Ар­ка­ді­на). А про­то­тип од­но­го з че­хов­ських збір­них об­ра­зів — у ку­цень­ко­му пі­джач­ку і не­пе­ре­вер­ше­них жов­тих че­ре­ви­ках — був на­віть ко­рін­ним уро­джен­цем цьо­го мі­ста, що сто­літ­тя­ми, схо­же, не змі­нює своєї гли­бин­ної су­ті... На­га­даю: аб­со­лют­но не вмі­ю­чи гра­ти на фор­те­піа­но, він міг го­ди­на­ми за­хо­плю­ва­ти слу­ха­чів ви­шу­ка­ни­ми роз­по­ві­дя­ми про тон­ко­щі зву­чан­ня кла­віш­них різ­них фірм («Нуд­на іс­то­рія»). У жит­ті — на від­мі­ну від нас — він був ціл­ком ща­сли­вий, бо вже з са­мо­го по­чат­ку зро­зу­мів: мож­на не бу­ти му­зи­кан­том, не пи­са­ти і не гра­ти му­зич­них тво­рів, об­ме­жив­шись роз­по­ві­дя­ми про те, де і за яких об­ста­вин во­ни мо­гли бу­ти на­пи­са­ні або зі­гра­ні. І го­лов­не — на роялях яких фірм. Бу­ду­чи нах­ліб­ни­ком у ми­стец­­тва (але без­під­став­но вва­жаю­чи се­бе «кос­мо­по­лі­том»), він вда­ло про­да­вав чу­жі фор­те­піа­но.

Та­ка, в за­галь­них ри­сах, лі­рич­на — ін­ду­стрі­ально-олій­на — кар­ти­на те­атраль­но­го жит­тя су­ча­сно­го Хар­ко­ва. Та­кі ни­ніш­ні сма­ки чу­до­во­го у всіх сен­сах і ве­ли­ко­го, по­за сум­ні­ва­ми, мі­ста, слав­но­го ми­ну­ли­ми сво­ї­ми тра­ди­ція­ми і сво­ї­­ми не­пе­ре­вер­ше­ни­ми — на жаль, теж ми­ну­ли­ми — ху­дож­ні­ми та­лан­та­ми. Для все­біч­но­сті і пов­но­ти сприй­нят­тя йо­го по­стін­ду­стрі­аль­но­го пей­за­жу вар­то зга­да­ти кіль­ка по­міт­них «на­род­них» ко­лек­ти­вів. Це те­атр «Мад­ри­гал» за­во­ду ФЕД, те­атр «Схо­ди», те­атр «На Жу­ках», Те­атр юри­дич­ної ака­де­мії. Про­фе­сій­ний і якіс­ний, у всіх сен­сах, Те­атр «РS», що ста­вить ви­ста­ви ук­ра­їнсь­кою мо­вою, сто­їть ос­іб­но. До бур­хли­во­го жит­тя мі­ста він стос­унок хо­ча і має, але йо­го ху­дож­ні та ін­ші осо­бли­во­сті за­слу­го­ву­ють окре­мої роз­мо­ви.

«Фе­но­мен» і «про­фана­ція»

З лег­кої ру­ки теат­роз­нав­ця з бі­ло­кам’яної, арт-ди­рек­то­ра Мо­сков­сько­го цен­тру Мей­єр­холь­да Пав­ла Руд­нє­ва, який чо­ти­ри ро­ки то­му ві­дві­дав Бу­ди­нок ак­то­ра і при­свя­тив ко­лек­ти­вам, які прац­юють у ньо­му, ма­те­рі­ал в Ін­тер­не­ті, Пав­ло­ві ша­ну­валь­ни­ки те­пер ве­ли­ча­ють Бу­ди­нок ак­то­ра «хар­ків­ським фе­но­ме­ном», а не­дру­ги — «хар­ків­ською тра­ге­ді­єю».

Ось їх­ні ар­гу­мен­ти:

у Хар­ків­сько­му бу­дин­ку ак­то­ра не всі ак­тор­сь­ко-ре­жи­сер­сь­кі спро­би за­слу­го­ву­ють на ува­гу, не всі те­ат­ри ма­ють пра­во на­зи­ва­ти­ся ми­стецьки­ми. Але чо­мусь са­ме тут зі­бра­ли­ся лю­ди, са­ме тут гур­ту­ють­ся мо­ло­ді ре­жи­се­ри, са­ме тут ак­то­ри див­лять­ся від­крит­ими очи­ма і бла­га­ють: нав­чіть! Як­що ко­гось не за­до­воль­няє рі­вень то­го, що від­бу­ваєть­ся там, ви ліп­ше до­по­мо­жіть, під­ка­жіть, прий­діть, візь­міть участь, а не роз­пі­кай­те по­ко­лін­ня, яке пра­гне по­ді­ли­ти­ся з ва­ми дум­ка­ми сво­ї­ми че­рез ми­стец­тво;

для та­ко­го «фе­но­ме­на» ба­га­то міз­ків і твор­чої нас­на­ги не тре­ба. Пот­ріб­но зі­бра­ти куп­ку на­пів­виз­на­них ре­жи­се­рів та на­пів­вив­че­них сту­ден­тів-ак­то­рів і ство­ри­ти на од­ній сце­ні дю­жи­ну на­пів­про­фе­сій­них те­а­трів, яким пот­ріб­но за­ро­бля­ти гро­ші. Те, що від­бу­ваєть­ся у Хар­ко­ві, — не фе­но­мен, це тра­ге­дія дю­жи­ни те­а­трів, яка роз­гор­та­єть­ся на од­ній ма­лій сце­ні Бу­дин­ку ак­то­ра…

Ма­ють ра­цію в цьо­му умов­но­му ді­а­ло­зі, звіс­но, оби­дві сто­ро­ни, що знай­шли у своє­му ар­се­на­лі по­ляр­ні — то «ви­со­кі», то «ре­аль­ні», то «гос­по­дар­сь­кі», то «ху­дож­ні» — ар­гу­мен­ти. Але ли­ше по­ча­сти. Все-та­ки яви­ще, яко­му май­же не­має ана­ло­гів у кра­ї­ні, за­слу­го­вує ні­жні­шо­го ста­влен­ня до се­бе. От­же, в чо­му — «фе­но­мен», і в чо­му — «тра­ге­дія»? Точ­ні­ше, в чо­му схо­жість з од­ним, і в чо­му — з ін­шим?

Сер­гій Бич­ко, який по­єд­нує ни­ні по­са­ди ди­рек­то­ра Бу­дин­ку ак­то­ра і го­ло­ви пра­влін­ня мі­жо­бла­сно­го від­ді­лу НСТДУ, чи­їм діт­ищем (у кож­но­му ра­зі йо­го гос­по­дар­сь­кої ча­сти­ни, але не тіль­ки) є Бу­ди­нок ак­то­ра в йо­го сьо­год­ніш­ньо­му ста­ту­сі, зав­жди був схиль­ний вва­жа­ти, що ми­стец­тво — не со­ці­аль­на бла­го­дій­ність, а спро­ба зро­зу­мі­ти світ і до­не­сти це своє ро­зу­мін­ня до нав­ко­лиш­ніх — з кош­та­ми на ру­ках, зро­зу­мі­ло.

Ось то­му вся ма­те­ріаль­на діяль­ність — світ­ло, те­пло, ко­му­наль­ні по­слу­ги, праця пер­со­на­лу, по­точ­ний ре­монт — опла­чу­ють­ся ни­ні внес­ка­ми, кот­рі те­ат­ри ві­драхо­ву­ють своє­му ху­дож­ньо­му даху (над го­ло­вою) за ди­фе­рен­ці­йо­ва­ною схе­мою. То­му но­во­ство­ре­ний храм ми­стец­тва став аб­со­лют­но не­зал­еж­ним від на­стро­їв прим­хли­вих гро­шо­вих міш­ків і вза­га­лі, зда­єть­ся, від ко­го зав­год­но. І кри­за ми­стец­тва ма­со­во­го спо­жи­ван­ня, що на­су­ваєть­ся, йо­му теж — на­чеб­то — не пе­реш­ко­да. Як­що не за­бу­де про ін­шо­го ро­ду кри­зу — кри­зу ідей і бе­зі­дей­но­го пе­ре­ви­роб­ниц­тва, але ми тро­хи забі­га­ємо на­пе­ред.

Два ви­ші — Уні­вер­си­тет ми­стецтв ім. І.П. Кот­ля­рев­сько­го й Ака­де­мія куль­ту­ри — що­річ­но ви­вер­га­ють зі сво­їх надр біль­ше ше­сти—вось­ми де­сят­ків ак­то­рів і ре­жи­се­рів. Дер­жав­­ні те­ат­ри з роз­гор­ну­ти­ми обій­ма­ми, як ві­до­мо, ні­ко­го із них не че­ка­ють. Адже чи не в кож­ній жме­рин­ці іс­ну­ють сьо­год­ні влас­ні ак­тор­сь­кі кур­си, що про­по­ну­ють (за­пла­ти й от­ри­май) ди­плом про ви­щу те­атраль­ну ос­ві­ту. Та не всі ви­пу­ск­ни­ки, не знай­шов­ши для сво­го та­лан­ту гі­дно­го за­стос­уван­ня, праг­нуть вдос­ко­на­лю­ва­ти­ся у кон­такт­ній ім­про­ві­за­ції… По­ки ду­ша до ви­со­ко­го тя­гнеть­ся і на ньо­го здат­на — хо­чет­ся чо­гось та­ко­го… ху­дож­ньо по­зи­тив­но­го.

«Спро­бу­ва­ти се­бе» у своє­му, влас­ним ро­зу­мом і ру­ка­ми ство­ре­но­му те­ат­рі — хі­ба не ви­хід? Не ду­ма­ти ні про дах над го­ло­вою, ні про розв’язан­ня ор­га­ні­за­цій­них го­ло­во­ло­мок. Єди­не, що ви­ма­га­єть­ся від твор­ця, — ори­гі­наль­на ідея та її та­ла­но­ви­те вті­лен­ня.

От і по­ча­ли ви­про­бо­ву­ва­ти свої твор­чі си­ли і не­дав­ні ви­пу­скни­ки, і на­віть ма­сти­ті ак­то­ри бю­джет­них те­а­трів, яким наб­рид­ли ру­ти­на й су­бор­ди­на­ція. І де­ко­ли щось у ре­зуль­та­ті на­віть от­ри­му­ва­ли. Не ди­пло­ми, звіс­но, хо­ча і їх теж — від усем­ожли­вих те­атраль­них фе­сти­ва­лів і тус­овок, яки­ми нев­дов­зі сус­ід­ні рай­цен­три об­мі­ню­ва­ти­ся бу­дуть — у ко­лі сво­їх близь­ких, так би мо­ви­ти, і даль­ніх — між­місь­ких — зв’яз­ків. А справ­жню, щи­ру ра­дість спіл­ку­ван­ня — з од­но­дум­ця­ми і гля­да­чем.

Звіс­но ж, що на­віч угле­дів­ши та­ку кіль­кість ак­тив­них твор­чих осо­би­сто­стей під од­ним «да­хом», їх­нє ба­жан­ня і вмін­ня хоч так-сяк, але ке­ру­ва­ти сво­ї­ми спра­ва­ми са­мо­стій­но, а ра­зом з ни­ми ке­рів­ниц­тво Бу­дин­ку ак­то­ра (ко­тре дбає не тіль­ки про на­жи­ву), ко­жен еле­гант­ний, ні­би вам­пір, куль­тур­ний рей­дер, ві­ро­гі­дно, тут же ра­ціо­наль­но роз­мір­ко­ву­вав: над­то тур­бот­ли­во, кра­ще щось про­сті­ше, си­тні­ше і ти­хі­ше — мі­стеч­ко ж ве­ли­ке.. Та­ким не­хи­трим, вза­га­лі-то, чи­ном га­ла­сли­ві гу­си вря­ту­ва­ли те­атраль­ний Рим від вам­пі­рів-злов­мис­ни­ків.

Вря­ту­ва­ли са­мі, зав­важ­мо, без зов­ніш­ньої до­по­мо­ги. Це у ве­ли­ких мі­стах ба­га­то те­а­трів (про­фе­сій­них і ама­тор­сь­ких) фі­нан­су­єть­ся з місь­ко­го бю­дже­ту. Там­теш­ні пра­ви­те­лі вва­жа­ють та­кий стан справ — спра­вою че­сті, бо­гов­год­ною, як­що хо­че­те, спра­вою, за яку їм про­стять­ся чи­слен­ні грі­хи віль­ні і не­віль­ні. У дво­мі­ль­йон­но­го Хар­ко­ва ін­ший ха­рак­тер. І грі­хів, вид­но, мен­ше. І страху Бо­жо­го, пев­но, теж… Тут по­ря­ту­нок по­то­пель­ни­ків — спра­ва рук са­мих по­то­пель­ни­ків… (У дуж­ках заз­на­чи­мо, що іс­нує, пев­но, не пов­ні­стю вло­ви­мий, але тіс­ний звя­зок між плав­ною те­чі­єю ве­ли­кої річ­ки і лю­бов’ю вла­ди до ми­стец­тва, — про це сво­го ча­су роз­мір­ко­ву­вав Ан­тон Че­хов, ра­див­ши своє­му дру­гу-ви­дав­це­ві Олек­сан­дру Су­во­ри­ну, який хо­тів прид­ба­ти да­чу в Хар­ко­ві чи на йо­го око­лиц­ях, обов’яз­ко­во врах­ува­ти на­яв­ність річ­ки чи хо­ча б ве­ли­ко­го озе­ра. «Як­що ні — не ку­пуй­те!» — ствер­джу­вав про­ни­кли­вий пись­мен­ник.)

Ство­ре­ний ен­ту­зі­а­ста­ми сим­біоз «від­кри­то­го май­дан­чи­ка» (тоб­то те­а­тру без тру­пи і ре­пер­туа­ру) і ан­тре­при­зи (за спо­со­бом іс­ну­ван­ня окре­мо­го ко­лек­ти­ву і май­дан­чи­ка в ці­ло­му) став нео­чі­ку­ва­ною для но­во­го ча­су струк­ту­рою, що ма­ла всі шан­си на ви­жи­ван­ня. Во­на і ви­жи­ла. В умо­вах па­ра­диг­ми жит­тя за ра­ху­нок ін­шо­го во­на і сьо­год­ні є іде­аль­ною, і на­віть удос­ко­на­лю­єть­ся; зно­ву ж та­ки — за­для «ви­жи­ван­ня». Втім, її і ство­рю­ва­ли для то­го, щоб «не вмер­ти». Та чи го­дить­ся во­на для твор­чо­сті і здій­снен­ня від­крит­тів?

На пер­ший по­гляд, зда­єть­ся, що — ні. Адже най­кра­ще, спра­в­ді та­ла­но­ви­те у ній — при­ре­че­не, бо перс­пек­тив ро­звит­ку у ньо­го не­має, на жаль. Зал­еж­ність від га­ман­ця де­що ци­ві­лі­зо­ва­ної пу­блі­ки, яка шу­кає роз­ва­гу, і біль­ше ні від чо­го, — чи це не най­під­лі­ша се­ред ус­іх зал­еж­но­стей?

Пу­блі­ки, звіс­но ж, ні­як не вин­ної у то­му, що під гол­лі­вудсь­ким і віт­чиз­ня­ним мас-куль­тур­ним пре­син­гом во­на втра­ти­ла уяв­лен­ня про гра­да­цію, тон­кі ма­те­рії, справ­жній дра­ма­тизм, із яких заз­ви­чай ство­рю­ва­лась хо­ро­ша п’єса в хо­ро­шо­му те­ат­рі. Чи мо­же ви­ни­кну­ти у та­кої пу­блі­ки ба­жан­ня по­ди­ви­тись щось про жит­тя і ду­шу пі­сля спо­гля­дан­ня, на­при­клад, ге­роя, який на­мо­тує на ви­дел­ку киш­ки сво­го во­ро­га (а, мо­же зов­сім і не во­ро­га —пе­ре­хо­жо­го), і який роз­мір­ко­вує, на­при­клад, при цьо­му, про за­гад­ко­ву «русь­ку» ду­шу? Як­що і ви­ни­кне, то тіль­ки хі­ба у ви­гля­ді мрії про не менш тон­ку ду­ше­вну ор­га­ні­за­цію ін­шо­го пер­со­на­жа, що на­мо­тує на ін­шу ви­дел­ку киш­ки по­пе­редньо­го пер­со­на­жа і не­виз­на­че­но роз­па­тя­кує на ту ж, геть за­му­со­ле­ну, ні­ко­му вже не ці­ка­ву, ма­буть, сьо­год­ні те­му… — і ко­ло зам­кнеть­ся. Зник­нен­ня своєї ду­хов­ної сут­но­сті ця пу­блі­ка дав­но вже не бо­ї­ть­ся — во­на не бо­ї­ть­ся на­віть «кін­ця сві­ту», то­му що все­ре­ди­ні неї кі­нець «сві­ту» вже на­став.

Хто жи­ве в те­рем­ку

Ця лу­ка­ва зал­еж­ність від «фе­но­ме­на» гля­даць­ко­го сприй­нят­тя приз­во­дить не­дер­жав­ні те­ат­ри іно­ді до «тра­ге­дії», іно­ді до «про­фана­ції». До без­глуз­до­сті Те­а­тру як та­ко­го, йо­го без­перс­пек­тив­но­сті, і ця зал­еж­ність як­най­ліп­ше зчи­ту­єть­ся в траєк­то­рії ру­ху най­більш роз­кру­че­но­го, най­більш рен­та­бель­но­го, хо­ча й не­без­та­лан­но­го все ще Те­а­тру 19 під ке­рів­ниц­твом йо­го нез­мін­но­го лі­де­ра, нат­хнен­ни­ка і ор­га­ні­за­то­ра «ре­алі­ста» Іго­ря Ла­ден­ка.

Хо­ди­ти в Те­атр 19 на прем’єру — пре­стиж­но. Сег­мент гля­даць­кої ау­ди­то­рії — сту­дент­сь­ка мо­лодь, міс­це­ва пре­са, твор­­ча ін­те­лі­ген­ція. Але не тіль­ки. Ви­ста­чає ну­во­ри­шів і по­лі­ти­ків. У буд­ні — чер­га із пу­блі­ки про­сті­шої.

Не­дав­ня прем’єра за п’єсою Мро­же­ка «Ка­роль» — про «при­хо­ва­ні грі­хи і ланд­шаф­ти куль­ту­ри» — ви­да­єть­ся пу­блі­ці на ди­во смі­ли­вою. При­кол за при­ко­лом! Бля­ха за бля­хою! Гри­мить ме­тал дзвін­кі­ше! Спра­глі ви­до­вищ зна­хо­дять їх у над­лиш­ку! Прем’єра су­про­во­джу­єть­ся на­род­ною ек­заль­та­цією і зах­ва­том! До ре­жи­се­ра тяг­нуть ру­ки, як до Бо­го­ро­ди­ці! По­ста­нов­ник на­га­дує ан­тич­но­го Бо­га, що ди­вить­ся на зе­м­лян крізь оку­ля­ри су­во­ро і по­бла­жли­во… Че­рез де­кіль­ка хви­лин пе­ле­на роз­сі­ю­єть­ся — гля­да­чі ви­хо­дять із за­ли, ози­ра­ють­ся. Див­лять­ся один од­но­му в очі — со­ром’яз­ли­во, ні­би ці­кав­лять­ся: Ко­роль (чи то пак «Ка­роль») зов­сім го­лий чи тіль­ки тро­хи?..

Як­що ві­дра­зу поз­ба­ви­ти­ся син­те­тич­ної пер­хо­ті, якою на­пов­не­на ви­ста­ва, то — пев­но так. Зов­сім не осяг­ну­тий ав­тор. А на ви­хо­ді — су­ціль­ні кон­цеп­ту­аль­ні ні­се­ніт­ни­ці, ілю­зія ди­ва і фраг­мен­тар­на та­ла­но­ви­тість. Під час прем’єри на­стій­но кру­ти­лась у го­ло­ві ре­плі­ка з дав­ньо­го ганг­стер­сь­ко­го філь­му: «На­ше ві­скі кра­ще, ніж справ­жнє, то­му що у нас тех­но­ло­гія кра­ща!» Тех­но­ло­гія, спра­вді, ні­чо­гень­ка; хо­ча й не но­ва, але та­ки ефек­тив­на.

А по­чи­на­ло­ся ж усе так доб­ре… Тон­кі, гра­мот­ні, ду­ше­вні ви­­ста­ви, хо­ди­ти на які — пра­вда! — хо­ті­лось по кіль­ка ра­зів… Пу­блі­ка з ос­ми­сле­ним по­гля­дом… Від­чут­тя при­чет­но­сті…

По­чи­наю­чи з «На­шо­го Га­мле­та», що став­ся пі­сля дов­гої твор­чої пе­рер­ви, щось хрус­ну­ло: зно­ву — як то­ді — «ви­вих­­нув­ся», ма­буть, «су­глоб сто­літ­тя»... На від­мі­ну від «Ка­ро­ля», що си­пав елек­трич­ни­ми іс­кра­ми, на прем’єрі «На­шо­го Га­м­ле­та» все ста­лось нав­па­ки: не­ло­гіч­на, як для епо­хи Ві­дро­джен­ня по­лі­тко­рект­ність (де­мон­стра­тив­на), вто­пту­ван­ня го­лов­но­го ге­роя в «бо­ло­то» за не­по­ва­гу до ма­те­рі Гер­тру­ди, вза­га­лі — до стар­ших і па­нів­них у сус­піль­стві (клав­ді­є­во-по­ло­ні­є­вих) цін­но­стей (не «мо­чи» шум­но — труї, ко­ли вмі­єш, по-ти­хо­му). І ще ба­га­то див­но-при­тяг­ну­то­го-за-ву­ха-хри­сти­янсь­ко-не­про­тив­ленсь­ко­го... і за­галь­на якась уто­ма і роз­гу­бле­ність. Не­мов­би по­ста­нов­ник гу­бив­ся в здо­га­дах — чо­го б ще та­ко­го «гу­ма­ні­стич­но-сен­ти­мен­таль­но­го» в свою по­ста­нов­ку вкле­ї­ти всу­пе­реч ак­тив­ним шек­спі­рів­ським «без­меж­ним мо­жли­во­стям жит­тя»? На прем’єрі на­про­шу­ва­ли­ся пи­тан­ня за пи­тан­ням. Ге­рой уто­мив­ся? Бун­тар 90-х опа­м’ятав­ся? Він роз­га­дав та­єм­ницю жит­тя? Він зро­зу­мів сер­це су­ча­сно­го гля­да­ча?

«Ка­роль» і «Га­млет» на сце­ні цьо­го те­а­тру з йо­го чу­до­вою тру­пою силь­них ін­ди­ві­ду­аль­но­стей мо­гли би ста­ти від­мін­ни­ми ви­ста­ва­ми — прос­уван­ням до за­галь­ної Ме­ти, але ста­ли ли­ше су­до­рож­ни­ми по­шу­ка­ми кон­цеп­тів. Хри­сти­янсь­кі син­те­тич­ні цін­но­сті й ін­те­лек­ту­аль­на поп­са із за­ма­ско­ва­ним у при­стой­ні хі­то­ни «аван­гар­дом», як не кру­ти — вза­є­мо­ви­ключ­ні твор­чі іде­а­ли… До­сить три­вож­но ни­ні спо­сте­рі­га­ти, ко­ли на до­го­ду пу­блі­ці влас­но­го облич­чя вже май­же не вид­но, а май­стер­ність ще в на­яв­но­сті.

За­кін­чен­ня в на­ступ­но­му но­ме­рі.