Вадим Сікорський – заслужений діяч мистецтв України, режисер-постановник Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької. 1978-го закінчив студію при театрі ім. М. Заньковецької (вчився у С. Данченка). Працював у театрі актором. 1989 закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого (курс С. Данченка). Поставив понад 30 вистав, серед яких – «Загадкові варіації» (Е.-Е. Шмітт), «Ханума» (А. Цагарелі), «Політ над гніздом зозулі» (К. Кізі, Д. Вассермен), «Професіонал» (Д. Ковачевич), «Кайдашева сім’я» (І. Нечуй-Левицький), «Арт» (Я. Реза), «Хелемські мудреці» (М. Гершензон), «Амадей» (П. Шеффер), «Замшевий піджак» (С. Старатієв), «Історія коня» (Л. Толстой), «Троє товаришів» (Е.-М. Ремарк), «Небилиці про Івана» (І. Миколайчук) та ін.

Театральний сезон у столиці в цьому році розпочався з гастролей театру ім. М. Заньковецької. Дві французькі інтелектуально-психологічні п’єси «Арт» та «Загадкові варіації» презентували на франківській камерній сцені ім. С. Данченка. Замислитися над тим, як ми ставимося до інших людей, до їхніх інтересів, ідей, як будуємо стосунки, чи вміємо розуміти, толерувати, але разом з тим не відмовлятися від своєї думки – на це підштовхнули три персонажі вистави «Арт», розмова яких видається хитросплетінням діалогів, вербальних атак, мовленнєвих боїв. Тут – і деталі з життя героїв, і їхнє ставлення до мистецтва та його новітніх тенденцій, і роздуми про дружбу, і спроби розібратися в собі. І все це білим по білому, як і картина, що є ще одним персонажем вистави. «Загадкові варіації» – це теж свого роду розмова-гойдалка, коли перевага на боці то письменника, нобелівського лауреата Абеля Знорка, то вчителя музики, який прикидається журналістом, Еріка Ларсена. Діалог у такому режимі поступово розгортається до найнесподіваніших відкриттів, як для глядачів, що їхні емоції теж коливаються у ритмі цієї гойдалки, так і для персонажів, які через любов до одної і тої жінки розкривають себе. Схоже, режисер обох вистав Вадим Сікорський знає, як не залишити глядача байдужим.

– Мабуть, на гастролі до театру ім. І. Франка ви їхали з особливим відчуттям, адже це, можна сказати, ваш другий дім?

– Можна так сказати. Це були щасливі чотири роки, коли я грав у прекрасній виставі свого вчителя Сергія Володимировича Данченка. Ми з нею багато їздили: і в Болгарію, і в Грузію, і в МХАТі її показували. Це все було дуже романтично. На той час, працюючи в театрі ім. І. Франка, я паралельно догравав вистави у Львові.

– Тобто театр для вас розпочався з акторства?А чому подалися в режисери?

– Напевно, причина – в егоцентризмі: хотілося спробувати керувати процесом. А тоді це було актуально, адже мені не дуже подобалася якість режисури. Здавалося, що я розумію професію краще, ніж ті люди, які намагалися мені її пояснити.

– Сергій Данченко знаходив підхід до виховання акторів. А яким був Данченко – наставник режисера?

– Навчити режисурі, думаю, неможливо. Це радше світоглядне явище: бачення сценічного простору, ставлення до літератури, поезії, живопису, скульптури, політики, спорту, до всього, в чому ти живеш. Може, тому я і кинувся, і поїхав до Данченка, бо дивилися на життя і на мистецтво, а особливо на театр, однаково. Сповідували одне й те ж саме. Тому я можу його згадувати як батька. І кому, як не йому, можу дякувати за те, ким я є в театрі.

– Чому потім повернулися до Львова?

– Тому що кращого театру не знаю. Я виріс в цьому театрі, знаю все, з чого він зроблений, і мене знають – вибір для мене був очевидним. Може, Сергій Володимирович і не зрозумів цього, бо коли я закінчував, відбулася розмова з нашим колишнім директором і з Данченком. Я сказав, що повертаюся, хочу бути у львівському театрі. Сергій Володимирович нічого не відповів, і в мене було якесь відчуття вини. Якби він хоч щось сказав, було б легше. Данченко – це ціла епоха, епоха театру ім. М. Заньковецької, епоха театру ім. І. Франка. Вчора, коли я зайшов у фойє, побачив цю камерну сцену, в мене клубок підступив до горла. Я би хотів, щоб він був у залі, бачив мої роботи, як нас приймають. Шкода, що це вже неможливо.

– Як з’явилася ідея з «Артом»?

– П’єсу мені порадили. І не помилилися, бо вона мені сподобалася: тут про людину, її суть. Одразу постало запитання: з ким її робити? А в цей час якраз Богдан Козак випустив акторів. Я їх знав, бачив їхні студентські роботи, вони росли на моїх очах. Мені стало цікаво, як ці юнаки – Юрій Хвостенко, Назарій Московець та Богдан Ревкевич – дадуть собі раду в такому складному творі. Трохи боявся, бо на той момент у них, може, й не було потрібного життєвого досвіду. Однак виявилося, я не прогадав, ми були самодостатні в тому, що зробили. Ба більше, ці ролі не суперечили їхньому єству, я їх не ламав, моїм завданням було лише оживити, олюднити, спровокувати їх на життя, яке б не викликало питань з приводу органіки, неправди, фальші, але не ламати, бо я цього не люблю. Минули роки, актори вже не юнаки, а молоді мужчини. І це додало ще більшої глибини їхній розмові. Тобто з часом вистава не втрачає, а лише добирає. Я радий за цих акторів. Вони молодці, я ними пишаюся. Вони професійні, дуже працездатні, хороші партнери, вміють слухати, бути союзниками, не капризувати, а головне – люблять театр.

– І «Арт», і «Загадкові варіації» – сучасна драматургія, щоправда французька, а як ви ставитеся до української?

– На жаль, наш театр досі не може вийти з режиму кон’юнктури, який склався у радянські часи. І це проблема не театру, а нашого соціуму. А мене цікавить насамперед драматургія, яка займається людиною, намагається розгадати цей феномен, який ходить на двох ногах, думає, говорить, говорить різними мовами, скандалить, вбиває, милує, любить, ненавидить. Так, як це роблять Е.-Е. Шмітт, Я. Реза і не тільки. От, скажімо, «Амадей» не можна назвати твором на злобу дня. Бо він – на віки, адже поки люди будуть на землі, вони будуть цікавитися, що ж там відбувалося з Моцартом і Сальєрі. Людські взаємини – ось що важливо. Вони ж досі невирішені, хоча існують закони, правила, заповіді, але ж тут постійно є проблеми. Чому так? І я теж ставлю собі це запитання. Науковці чи митці, які займаються людиною, і вони не можуть знайти рецепт. Людину ще ніхто не дешифрував, вона так і лишається загадкою. А коли ми розгадаємо цей ребус людини, що буде? А мені так хочеться розгадати…

– Вам, напевно, хочеться розгадувати…

– От я не знаю: мене більше цікавить процес чи результат. А якби я розгадав: це була би трагедія чи щастя?

– Завершена цілісна вистава – це не розгадка?

– В «Арті» немає розгадок. Гарний твір залишає запитання або три крапки. Для мене будь-які крапки в мистецькому творі – сумнівні. Навіть Господь крапки не поставив, то як людина може?

– Драматургія «Арту» побудована на постійних вербальних атаках, але, виходить, переможця там немає?

– Немає. Я думаю, такі стосунки супроводжують кожну людину впродовж усього життя. А глядачам цікаво за цим спостерігати, бо вони впізнають себе, проектують свої ситуації на ті, що бачать у сценічному просторі. І це дуже важливо. Я переконався, що людина йде в театр на розмову. А от чи влаштовує рівень розмови, це вже інше питання. Якщо так – людина лишається, стає спільником, співпереживає, тоді ми творимо одне. Якщо рівень розмови не влаштовує – людина не приходить. Але і люди готові до різних розмов у зв’язку з рівнем культури та іншими факторами. Тому мені дуже приємно, що з «Артом» ми знаходимо «співрозмовників».

– А як знайти потрібний рівень розмови?

– Режисери мають мислити тверезо, враховуючи можливість сприйняття публіки. Але це важко вирахувати, збагнути, як порозумітися з глядачем? Догоджати, прогинатися – не варіант, люди цього, до речі, не люблять. Зал любить розмову рівно достойних. Це як і в сім’ї: того, хто прогнеться, не зрозуміють, в результаті його будуть зневажати.

– «Загадкові варіації» ви поставили ще 1999 року, і досі цю виставу очікують з нетерпінням і цікавістю…

– Так, справді. Вистава живе своїм життям, незалежно від нас. Має своїх прихильників. А в той нелегкий час, коли ми над нею починали працювати, ніхто й не сподівався, що у вистави буде така щаслива доля. Я зацікавився цим твором після того, як мій знайомий переповів мені враження від прем’єри з Аленом Делоном у Парижі, назву якої не запам’ятав. Я звернувся до Французького центру: там допомогли з ідентифікацією твору, авторськими правами, перекладом. Частину фінансування взяв на себе Міжнародний фонд «Відродження». Навіть апаратуру для вистави виготовляли спеціально львівські науковці мало не за безцінь. Тобто всі йшли назустріч. І в результаті – вистава, яка не залишає байдужим навіть, якщо грати її за кордоном без синхронного перекладу, як і «Арт», до речі. Це така інтимна річ, яка не атакує, а говорить вишукано-інтелектуально про те, як ми живемо.

– Як ця вистава змінилася? До неї приємно повертатися?

– Думаю, вона не змінилася в своїй якості. Богдан Козак чи Олег Стефан вийшли на такий рівень, про який у театрі можна мріяти. Критики кажуть, що краще не йти на прем’єру, а почекати, доки всі заспокояться і зроблять те, про що домовлялися. Але це не про «Загадкові варіації». Необхідна якість була вже з народження вистави. І добре, що з часом вистава не втратила. Біль не перетворився в імітацію того, що турбує. Я просто щасливий, що Козак і Стефан такі майстри, вистава й досі бентежить їх обох. Так само і хлопці з «Арту», вони не втратили гостроту співпереживання.

– А в чому, як вважаєте, секрет успіху «Небилиць про Івана»?

– В тому, що над виставою працювала чудова команда. Починаючи з тих, яких немає на сцені: сам Іван Миколайчук, прекрасний майстер музичних інструментів, та багато інших. Тоді починаєш думати, що зверху хтось дивиться і допомагає. Адже інколи сам не розумієш, звідки народжується та чи інша ідея, вирішення. Це таємниця творчості.

– Ще щось у Миколайчука вас вже зацікавило як матеріал для роботи?

– Я вчора здав інформацію і шкодую, бо як тільки я її здаю, буде певна затримка. На сьогоднішній день вже є затверджена назва – «Пропала грамота». Це не Іван Миколайчук, а Іван Драч. Але безумовно великою мірою і Миколайчук. Ми вже домовилися з Драчем, він дав згоду.

– Які ще маєте плани?

– У мене є мрія, а мрії ж інколи збуваються… Наступного року мені 55. І я би хотів привезти в Київ вистави: «Історію коня», «Амадея», «Небилиці», «Троє товаришів». Ну і захопив би знову «Арт» і «Варіації».

– Над чим сьогодні працюєте?

– Над «Вернісажем» Вацлава Гавела. Перед тим, як він став президентом, був талановитим драматургом і режисером, мав свій театр. Це проект спільно з чехами, з посольством, культурним центром. 20 жовтня має відбутися прем’єра на нашій камерній сцені.

– Вам більше подобається камерна чи велика сцена?

– Велика. Можливість керувати такими об’ємами – це магнетизм. Це цілий космос, і ти намагаєшся керувати.

– А як глядач які відчуття маєте від театру?

– Часом бувають вистави, коли я перестаю бути театралом, а наче дитина переживаю, плачу, сміюся, радію. Так із виставами Р. Стуруа «Кавказьке крейдяне коло», «Річард», також з «Украденим щастям» у нашому театрі. Є в театрі потрясіння, які ти не забудеш. Це щастя, коли розумієш, що ти залишаєшся людиною, а не черствим автоматом, який прагматично до безкінечності розв’язує проблеми. Виявляється, в тебе є душа, яку ти не бачиш, але ти відчуваєш її через емоційні переживання. Театр уміє це робити: нагадувати людині, що вона людина.

Вересень, 2012