Польсь­ка ак­т­ри­са Ан­на Дим­на 2002 ро­ку за­сну­ва­ла у Кра­кові са­лон по­езії. Що­неділі о 12:00 польські ак­то­ри чи­та­ють вірші своїх улюб­ле­них по­етів у су­про­воді жи­вої му­зи­ки. У са­лоні зустріча­ють­ся ак­то­ри з різних краків­ських те­атрів, зірки з інших міст, ак­то­ри різно­го віку, ви­кла­дачі та учні, ак­торські тан­де­ми, ве­ликі та ма­лові­домі. Вже відбу­лось май­же 350 та­ких зустрічей, на яких мож­на бу­ло по­чу­ти по­езію Сло­ваць­ко­го, Міцке­ви­ча, Норвіда, Тувіма, Ви­с­пянсь­ко­го, Ґал­чинсь­ко­го, Ру­же­ви­ча, Рільке, Пушкіна, Ма­я­ковсь­ко­го, Шекспіра, Шим­борсь­кої, Міло­ша, Гер­бер­та, інших всесвіт­ньо­відо­мих ав­торів. Ось уже 10 років Са­лон по­езії Ан­ни Дим­ної зби­рає ша­ну­валь­ників ви­со­ко­го ми­с­тецтва з усь­о­го світу. А в жовтні 2011 ро­ку Краківський са­лон по­езії Ан­ни Дим­ної завітав до Києва, відгук­нув­шись на за­про­шен­ня Станісла­ва Мой­сеєва. Зі сце­ни Мо­ло­до­го те­а­т­ру зву­ча­ла по­езія ук­раїнською і польсь­кою мо­вою у ви­ко­нанні відо­мих польсь­ких та ук­раїнських ак­торів.

- Дав­но хотіла по­чу­ти вас на сцені, по­слу­ха­ти по­езію у ва­шо­му ви­ко­нанні. А яке вра­жен­ня спра­ви­ли на вас Київ і на­ша київська публіка?

– Я упер­ше у Києві. Ме­не приємно вра­зи­ла пе­ре­пов­не­на за­ла, до­б­ро­зич­ли­ва публіка, посмішки лю­дей. Тут по­езія теж потрібна, я сьо­годні в цьо­му пе­ре­ко­на­ла­ся. Ко­ли зву­ча­ла по­езія, в залі па­ну­ва­ла ти­ша, ре­а­гу­ва­ли пре­крас­но – сміяли­ся, ап­ло­ду­ва­ли і кри­ча­ли «бра­во». Жит­тя важ­ке, спов­не­не стресів. Ко­ли я йшла ву­ли­ця­ми Києва, то на­ра­ху­ва­ла 14 де­мон­ст­рацій. Лю­ди на­пру­жені. А во­ни хо­чуть про­сто жи­ти, бу­ти щас­ли­ви­ми і ро­зуміти, для чо­го жи­вуть. І по­езія в цьо­му до­по­ма­гає, во­на не дає лю­дині збо­же­воліти. А сьо­годнішня публіка бу­ла про­сто чу­до­ва! Та най­фан­та­с­тичніше ста­ло­ся на ран­ковій ре­пе­тиції з ук­раїнськи­ми ак­то­ра­ми. Ніхто не знав, що відбу­ва­ти­меть­ся на сцені. Я по­ча­ла чи­та­ти вірші, і бук­валь­но за де­сять хви­лин чую те ж са­ме ук­раїнською мо­вою – та­кий не­зви­чай­ний по­етич­ний діалог. На двох мо­вах зву­ча­ла од­на й та ж по­езія, це ду­же цінно! Відбу­ло­ся єднан­ня Ук­раїни і Польщі, і це ста­ло­ся за­вдя­ки по­езії.

– Як ви­ник­ла ідея ство­рен­ня «Са­ло­ну по­езії Ан­ни Дим­ної» в Кра­кові? З чо­го все по­ча­ло­ся?

– Ко­лись я щорічно ро­би­ла 5–6 по­етич­них пе­ре­дач для те­ле­ба­чен­ня. Потім усе скінчи­ло­ся. По­е­зія ста­ла зни­ка­ти не ли­ше з те­ле­ба­чен­­ня, а й із на­шо­го жит­тя. А ми, ак­то­ри, лю­би­мо по­езію, во­на до­по­ма­гає вис­ло­ви­ти на­шу ак­торсь­ку сутність.

Якось я дов­го не мог­ла за­сну­ти, ввімкну­ла те­левізор. Йшла див­на пе­ре­да­ча: якась жінка ми­ла но­ги, прий­шов чо­ловік, за­жа­дав, щоб во­на підсма­жи­ла йо­му яєчню, дав їй ля­па­са, потім сів і з’їв яєчню. Де­мон­ст­ру­ва­ли по­пу­ляр­не ре­аліті-шоу «Big Brother». Я по­ду­ма­ла – що за дурні дум­ки лізуть мені в го­ло­ву? Яка по­езія? Ко­му во­на сьо­годні потрібна, як­що лю­ди див­лять­ся такі про­гра­ми? І ляг­ла спа­ти. Ран­ком мені на­снив­ся див­ний сон: ніби ме­не за­мк­ну­ли у не­зви­чайній кімнаті, я ду­же нер­ву­ю­ся, бо на ме­не спря­мо­ва­но об’єкти­ви кіно­ка­мер. Я зро­зуміла, що це про­гра­ма «Big Brother». Від хви­лю­ван­ня мені бу­ло важ­ко ди­ха­ти, я сіла у крісло і по­ча­ла чи­та­ти 116 со­нет Шекспіра, по­сту­по­во за­спо­ко­ю­ю­чись. На цьо­му сон скінчив­ся. Я про­ки­ну­ла­ся, прий­ш­ла до чо­ловіка, роз­повідаю йо­му свій сон і ка­жу: «Мо­же, нам вар­то по­шу­ка­ти місце, де ми б мог­ли чи­та­ти вірші? Я поцікав­лю­ся в ко­лег, чи їм до душі та­ка про­по­зиція». Місце ми знай­ш­ли од­ра­зу. Мій чо­ловік – ди­рек­тор те­а­т­ру ім. Юліуша Сло­ваць­ко­го (Кши­ш­тоф Оже­ховсь­кий – О.Б.), в яко­му ду­же гар­не і за­тиш­не фойє. Там вільно мо­же розмісти­ти­ся до 200 чо­ловік. Але чо­ловік спер­шу сумнівав­ся, що хтось прий­де. Тоді я за­пи­та­ла своїх ко­лег-ак­торів Єжи Тре­лю, Ан­ну По­льо­ни та інших, чи хотіли б во­ни по­чи­та­ти вірші. Ви­я­ви­ло­ся, що всі цьо­го дав­но праг­ну­ли! Ви­с­ту­пи ор­ганізо­ву­ва­ли­ся на го­ло­му ен­тузіазмі, ніхто ніяких гро­шей нам не пла­тив. Спо­чат­ку виріши­ли про­во­ди­ти по­етичні зустрічі щоміся­ця. Але наш му­зи­коз­на­вець і те­а­т­роз­на­вець пан Ко­пальсь­кий, який є гос­по­да­рем «Са­ло­ну» ра­зом зі мною і моїм чо­ловіком, од­ра­зу зро­зумів, що потрібно зби­ра­ти­ся що­тиж­ня. Ми по­ра­ди­ли­ся і ух­ва­ли­ли: зустрічі відбу­ва­ти­муть­ся що­неділі, чи­та­ти­ме­мо най­ви­датніші тво­ри польсь­кої та світо­вої по­езії, зо­к­ре­ма і су­часні. За­про­шу­ва­ти­ме­мо му­зи­кантів. Вхід без­ко­ш­тов­но. Скли­ка­ли кон­фе­ренцію для пре­си, ого­ло­си­ли про ство­рен­ня Са­ло­ну по­езії. Пер­ший вечір ор­ганізо­ву­ва­ли ми з чо­ловіком. Взя­ли тво­ри су­час­но­го по­ета Бронісла­ва Мая. На ви­с­та­ву прий­ш­ло стільки лю­дей, що фойє не вмісти­ло всіх, слу­хачі сиділи на схо­дах, сто­я­ли у две­рях. Йшов 2002 рік. На дру­гу зустріч завіта­ло стільки ж на­ро­ду, і на де­ся­ту, і на двад­ця­ту. Ко­ли ж і на со­ту, ми зро­зуміли, що лю­дям потрібна по­езія так са­мо, як і нам. І ось уже кілька років я що­неділі при­че­пу­рю­юсь, вдя­га­юсь і йду не до пар­ку, не в гості, а до те­а­т­ру. Іноді я та­ка втом­ле­на, що не маю сил по­во­рух­ну­ти­ся, але все од­но йду і під віршо­вані ряд­ки вто­ма зни­кає. У нас різно­манітна про­гра­ма. На­при­клад, я за­про­шую чи­та­ти вірші яко­гось ви­дат­но­го ак­то­ра з йо­го сту­ден­том, і в нас відбу­вається вечір май­ст­ра з уч­нем. Або ви­с­ту­пає ак­торсь­ке по­друж­жя. До нас приїжджа­ють ак­то­ри з різних те­атрів, з усіх міст Польщі. Не­що­дав­но відбув­ся фан­та­с­тич­ний вечір по­ета Та­де­у­ша Ру­же­ви­ча, він сам чи­тав свої вірші, хо­ча йо­му вже ви­пов­ни­ло­ся 90 років. Іноді при­хо­дить ба­га­то ак­торів, і ми про­во­ди­мо вечір пам’яті, та­ку собі за­галь­ну мо­лит­ву, при­свя­че­ну близь­ким лю­дям. Скажімо, ви­хо­дить ак­тор і пе­ред ви­с­ту­пом ка­же: «Пам’яті моєї ма­ми», далі чи­тає вірша, за­па­лює свічку і йде зі сце­ни. Потім ви­хо­дить на­ступ­ний, ка­же: «Пам’яті Че­сла­ва Міло­ша», «Пам’яті Кон­ра­да Свінарсь­ко­го» і так далі. Вірші мо­жуть бу­ти про лю­бов, про сенс жит­тя. На ве­чо­ри пам’яті при­хо­дить ксьондз, чи­тає ко­ро­тень­ку про­повідь про жит­тя і смерть. І цей ди­во­виж­но зво­ру­ш­ли­вий і гар­ний вечір віршо­ва­ної мо­лит­ви мо­же три­ва­ти кілька го­дин. Са­лон по­езії – не ос­нов­на на­ша ро­бо­та, це хобі. Од­на­че має бу­ти роз­по­ряд­ник усь­о­го цьо­го, лю­ди­на, яка кон­тро­лює хід ве­чорів, пи­ше сце­нарії, шу­кає вірші, за­про­шує ак­торів, ділить їх за гру­па­ми. Іноді я са­ма ком­по­ную сце­нарії, чо­ловік до­по­ма­гає. На­ро­д­жується безліч ідей. Ми­ну­ло­го ро­ку чи­та­ли «Одіссею» Го­ме­ра, цьо­го ро­ку хо­че­мо «Бо­же­ст­вен­ну ко­медію» Дан­те. За­про­шуємо і му­зи­кантів, у нас зву­чать і кла­си­ка, і джаз, і су­часні ком­по­зиції. Приємно, що відомі му­зи­кан­ти, які га­с­т­ро­лю­ють по всьо­му світу і гра­ють у най­кра­щих кон­церт­них за­лах, приїжджа­ють до нас у Са­лон для то­го, щоб за­дар­ма по­гра­ти для лю­дей. За­вдя­ки Са­ло­ну ми ство­ри­ли свій світ пре­крас­но­го, в яко­му не­має місця про­бле­мам політи­ки та еко­номіки. Ми не зва­жаємо на вік, соціаль­ний стан, вірос­повідан­ня лю­дей, нас об’єднує по­езія. Я за­про­шую мо­ло­дих ак­торів, які пе­ре­бу­ва­ють на вер­шині сла­ви і по­пу­ляр­ності, і во­ни радіють, що у нас мож­на тво­ри­ти не для гро­шей, а для се­бе.

– Хотіло­ся б дізна­ти­ся, як ви прий­ш­ли в кіно? У нашій країні вас зна­ють за фільмами Єжи Гоф­ма­на «Зна­хар» та «Про­ка­же­на». Як ви по­знай­о­ми­ли­ся з Єжи Гоф­ма­ном, і чо­му са­ме вас він за­про­сив на ці ролі?

– Я ніко­ли не праг­ну­ла бу­ти ак­т­ри­сою, в ди­тинстві бу­ла ду­же со­ром’яз­ли­вою. Ко­ли ме­не по­си­ла­ли до ма­га­зи­ну, я де­сять разів ста­ва­ла в чер­гу, по­ки на­би­ра­ла­ся сміли­вості ска­за­ти про­дав­цеві: «Дай­те кіло­г­рам цу­к­ру». Зби­ра­ла­ся ста­ти пси­хо­ло­гом, хотіла пра­цю­ва­ти з дітьми-си­ро­та­ми і важ­ки­ми підлітка­ми. Ме­не завжди найбільше ціка­ви­ла лю­ди­на, її внутрішній світ, дум­ки, пе­ре­жи­ван­ня. Ко­ли мені бу­ло 11 років, я жи­ла в ста­ро­му до­воєнно­му бу­дин­ку, де моїм сусідом був відо­мий ак­тор то­го ча­су Ян Невін­ський. Він ке­ру­вав Ди­тя­чою те­а­т­раль­ною студією при Го­ловній пошті у Кра­кові. І замість то­го, щоб га­ня­ти з інши­ми дітьми на ве­ло­си­пе­дах і ла­зи­ти по де­ре­вах, я щод­ня хо­ди­ла до ньо­го в студію і гра­ла в ди­тя­чих ви­с­та­вах. Я зна­ла на­пам’ять сотні віршів, ми ви­с­ту­па­ли з кон­цер­та­ми, але я не ма­ла наміру ста­ва­ти ак­т­ри­сою. Ду­ма­ла собі – що ж це за про­фесія? Нер­ву­ва­ти­ся пе­ред кож­ним ви­с­ту­пом, як пе­ред іспи­том, пла­ка­ти чи сміяти­ся за на­ка­зом … Ніза­що! Та ко­ли пан Невінський дізнав­ся, що я зби­ра­ю­ся всту­па­ти на фа­куль­тет пси­хо­логії, то про­сто в ко­ри­дорі на­шо­го бу­дин­ку схо­пив ме­не за ко­су і ска­зав: «Навіть не смій ду­ма­ти про пси­хо­логію! Ти маєш всту­па­ти тільки до те­а­т­раль­ної шко­ли! Пси­хо­ло­гом мо­же бу­ти ко­жен, а з та­ким та­лан­том, як у те­бе, ти по­вин­на бу­ти ак­т­ри­сою!». Я виріши­ла, що про­ва­лю іспи­ти до те­а­т­раль­ної шко­ли і спокійно піду вчи­ти­ся на пси­хо­ло­га. Мені бу­ло ли­ше 17 років, я бу­ла ду­же ху­день­кою і ма­лень­кою. На іспи­тах у те­а­т­раль­ну шко­лу я на­бра­ла найбільшу кількість балів, і ме­не, звісно ж, прий­ня­ли. Не пам’ятаю, як скла­да­ла іспи­ти, бу­ла не­мов уві сні. Так по­чав­ся мій шлях до ак­тор­ст­ва. Хо­ча цей шлях три­ває досі, це вічна шко­ла. Сьо­годні, ко­ли от­ри­мую роль, ро­зумію, що нічо­го не вмію, і мені зно­ву всьо­го слід вчи­ти­ся. З пер­шо­го ро­ку на­вчан­ня в те­а­т­ральній школі ме­не за­про­шу­ва­ли гра­ти в те­атрі, в кіно. Мо­же, то­му, що ви­гля­да­ла ди­ти­ною. Свій пер­ший фільм я ніко­ли не ба­чи­ла, але ме­не поміти­ли. На­ступ­ний мій фільм не вий­шов на ек­ра­ни, йо­го за­бо­ро­ни­ла цен­зу­ра. Але на зйом­ках я по­знай­о­ми­ла­ся з уже відо­мим ак­то­ром і сце­на­ри­с­том Ве­сла­вом Дим­ним, який став моїм пер­шим чо­ловіком. Він був од­ним із творців та ініціаторів сла­вет­но­го ка­ба­ре «Пив­ни­ця “Під ба­ра­на­ми”». За час на­вчан­ня мені вда­ло­ся зня­ти­ся в 10 фільмах, навіть за кор­до­ном, у Східній Німеч­чині. Вже після на­вчан­ня я зня­ла­ся у відо­мих фільмах «Не­має силь­них», «Лю­би або по­кинь». Єжи Гоф­ман ме­не теж помітив. Ми по­знай­о­ми­ли­ся на зйом­ках «Про­ка­же­ної» і відра­зу зро­зуміли од­не од­но­го, відчу­ли спорідненість душ. Ми ду­же схожі. Я щас­ли­ва, що пра­цю­ва­ла з цим ве­ли­ким ре­жи­се­ром і ди­во­виж­ною лю­ди­ною. Я слу­жу в то­му ж те­атрі, ку­ди прий­ш­ла по закінченні ак­торсь­кої шко­ли – я мріяла по­тра­пи­ти до «Ста­ро­го те­а­т­ру» у Кра­кові з тре­ть­о­го кур­су шко­ли. Ми­ну­ло вже 39 років, як я тут граю. Цьо­го ро­ку мені ви­пов­ни­ло­ся 60, на­чеб­то по­ра на пенсію, але я не уяв­ляю сво­го жит­тя без те­а­т­ру.

– Ви не ли­ше граєте в те­атрі, знімаєте­ся в кіно і ве­де­те «Са­лон по­езії», а й відомі у Польщі своєю бла­годійною діяльністю. Ви – за­снов­ник ба­га­ть­ох бла­годійних акцій і фондів, ве­де­те семіна­ри та арт-те­рапію для лю­дей з об­ме­же­ни­ми мож­ли­во­с­тя­ми та інвалідів. Мож­ли­во, в цьо­му ча­ст­ко­во ре­алізу­ва­ла­ся ва­ша мрія ста­ти пси­хо­ло­гом. Ви дієте за по­кли­ком влас­но­го сер­ця?

– Про пра­цю з людь­ми з об­ме­же­ни­ми мож­ли­во­с­тя­ми я мог­ла б роз­повіда­ти го­ди­на­ми. Я – ак­т­ри­са, а ця про­фесія вчить ужи­ва­ти­ся в об­раз іншої лю­ди­ни, відчу­ва­ти її життєву си­ту­ацію. У будь-яко­му об­разі потрібно знай­ти щось хо­ро­ше, що вар­то за­хи­ща­ти. І це на­вчи­ло ме­не вслу­ха­ти­ся в інших лю­дей, відчу­ва­ти те, що відчу­ва­ють во­ни. У ме­не з людь­ми відбу­вається ду­хов­ний кон­такт. А по­ча­ла­ся моя бла­годійність ви­пад­ко­во: кілька років то­му я опи­ни­ла­ся се­ред лю­дей з об­ме­же­ни­ми мож­ли­во­с­тя­ми. То­ва­ри­ст­во існу­ва­ло під па­тро­на­том ксьонд­за Та­де­у­ша За­левсь­ко­го, який ку­рує 30 та­ких ор­ганізацій по всій Польщі. На зустріч із ци­ми людь­ми я поїха­ла з ціка­вості. Ко­лись мені до рук по­тра­пи­ла книж­ка од­но­го ліка­ря-не­вро­ло­га, який пи­сав, що найбільшу радість і за­до­во­лен­ня він от­ри­мує від спілку­ван­ня з та­ки­ми людь­ми. Я цьо­го не ро­зуміла, то­му виріши­ла по­ба­чи­ти цих лю­дей на власні очі. Че­рез п’ять хви­лин спілку­ван­ня поміти­ла, що мені лег­ко і про­сто го­во­ри­ти з ни­ми, во­ни щи­ро радіють і люб­лять ме­не. А най­го­ловніше – во­ни не зна­ли, хто я та­ка. Во­ни ціну­ва­ли мою до­б­ро­ту, ува­гу, а не мої ролі і мій та­лант ак­т­ри­си. Ці лю­ди да­ли мені те, чо­го я ніко­ли не от­ри­му­ва­ла в житті. Бо я не зна­ла, чи по­до­ба­юсь чо­ловікам на­справді чи ні, бо во­ни ди­ви­ли­ся на ме­не як на дівчи­ну з ек­ра­на. Я ніко­ли не ро­зуміла: чо­ловік за­хоп­люється моєю осо­бистістю чи тією ге­роїнею, роль якої я зігра­ла? А ці лю­ди не зна­ли про мою по­пу­лярність, про мої ролі, се­ред них я відбу­ла­ся як лю­ди­на. Я ста­ла при­їжд­жа­ти частіше, до­по­ма­га­ла ста­ви­ти ама­торські ви­с­та­ви. Потім ме­не на­го­ро­ди­ли ме­дал­лю «Бра­та Аль­бер­та». Ще я ор­ганізу­ва­ла Фе­с­ти­валь те­а­т­раль­но-му­зич­ної твор­чості «Аль­бертіана». Не­вдовзі відбу­деть­ся вже 12-й. У 2003 році те­ле­ба­чен­ня дізна­ло­ся, що відо­ма ак­т­ри­са Ан­на Дим­на ве­де бла­годійну твор­чу діяльність, а 2003 рік був ого­ло­ше­ний «Євро­пейсь­ким ро­ком інва­лідів». І тоді я ство­ри­ла те­ле­про­г­ра­му, ку­ди за­про­шу­ва­ла лю­дей з об­ме­же­ни­ми мож­ли­во­с­тя­ми, інвалідів, смер­тель­но хво­рих. Ця про­гра­ма існує і по­пу­ляр­на досі. Після чер­го­вих політич­них та еко­номічних змін у нашій країні ба­га­то інвалідів бу­ли поз­бав­лені пільг для ліку­ван­ня в госпіта­лях. І тоді ксьондз За­левсь­кий за­про­по­ну­вав відкри­ти Фонд до­по­мо­ги цим лю­дям. Я в цьо­му нічо­го не ро­зуміла, але ви­хо­ду не бу­ло. Ми ство­ри­ли Фонд, відкри­ли при­ватні клініки, прий­ня­ли пер­ших 29 чо­ловік. Потім я от­ри­ма­ла пра­во на дер­жав­ний по­да­ток, лю­ди відра­хо­ву­ють зі своїх по­датків 1% на інвалідів. Мені довіря­ють. Потім я по­ча­ла будівництво Цен­т­ру для інвалідів, не­що­дав­но йо­го закінчи­ли. На по­жерт­ви лю­дей, а це ста­но­ви­ло 27 мільйонів, вда­ло­ся по­бу­ду­ва­ти ціле містеч­ко. Те­пер ми по­чи­наємо будівництво більшо­го Цен­т­ру для лю­дей з об­ме­же­ни­ми мож­ли­во­с­тя­ми з усієї Польщі над мо­рем, в ди­во­виж­но кра­сивій місцині. Зем­лю я от­ри­ма­ла після ліквідації ра­кет­них гарнізонів, шість років бо­ро­ла­ся за цю ділян­ку. Сьо­годні в ме­не не­має ані копійки, але я впев­не­на, що все вий­де і ми по­бу­дуємо най­кра­щий Центр у Польщі. У Польщі все постійно змінюється, ви­да­ють­ся нові ука­зи, по­ста­но­ви, не мож­на ні на що і ні на ко­го роз­ра­хо­ву­ва­ти. А в нас безліч ідей, роз­ви­ва­ють­ся старі про­ек­ти, на­ро­д­жу­ють­ся нові, всі по­тре­бу­ють гро­шей. Я ство­ри­ла Ака­демію Віднай­де­них Надій для лю­дей з об­ме­же­ни­ми мож­ли­во­с­тя­ми, які не ма­ють гро­шей на освіту. Ми їм до­по­ма­гаємо. Торік ми до­по­ма­га­ли інвалідам, по­ст­раж­да­лим від по­вені. Це бу­ла акція за до­по­мо­гою смс. Нам вда­ло­ся зібра­ти мільйон зло­тих та ку­пи­ти їм квар­ти­ри. Я ство­ри­ла Соціаль­ний ко­о­пе­ра­тив «Ре­с­публіка Мрій», де пра­цю­ють лю­ди з об­ме­же­ни­ми мож­ли­во­с­тя­ми і до­по­ма­га­ють та­ким, як самі. Нам до­по­ма­га­ють 32 во­лон­те­ри, се­ред них є те­ра­пев­ти і пси­хо­ло­ги. Я са­ма ве­ду арт-те­рапію. Я – теж во­лон­тер, а вод­но­час і пре­зи­дент Фон­ду. Не мо­жу бра­ти за цю ро­бо­ту гроші, во­на ро­бить­ся від щи­ро­го сер­ця. Але до гро­шей, які над­хо­дять, ми ста­ви­мо­ся ду­же серй­оз­но, кон­тро­люємо ко­жен зло­тий. У нас пра­цю­ють постійні ау­ди­ти і комісії, діло­во­ди, еко­номісти та бух­гал­те­ри. Ба­га­то моїх підопічних – смер­тель­но хворі лю­ди, во­ни страж­да­ють, по­ми­ра­ють. З од­но­го бо­ку, во­ни зму­шу­ють пе­ре­жи­ва­ти, а з іншо­го – са­ме во­ни да­ють мені си­ли. Я са­ма не­що­дав­но пе­ре­нес­ла тяж­ку опе­рацію, і тільки усвідо­млен­ня то­го, що ба­га­то з цих лю­дей пе­ре­бу­ва­ють у знач­но гіршо­му ста­но­вищі, але не па­да­ють ду­хом, а на­впа­ки – спов­нені оп­тимізму, до­да­ва­ло сна­ги, і я швид­ко огов­та­ла­ся після опе­рації. У ме­не пра­цює Януш Швітай, повністю па­ралізо­ва­ний після аварії, ди­ха­ти мо­же ли­ше з до­по­мо­гою респіра­то­ра. Сьо­годні він об­слу­го­вує Інтер­нет. Ру­хо­ми­ми у ньо­го за­ли­ши­ли­ся ли­ше очі. Ми ку­пи­ли йо­му інвалідний візок, ке­ро­ва­ний за до­по­мо­гою го­ло­су. Те­пер він мо­же ру­ха­ти­ся. Ко­ли у ме­не пе­ред очи­ма та­кий при­клад муж­ності і лю­бові до жит­тя, то я не маю пра­ва опу­с­ка­ти ру­ки, я по­вин­на бу­ти силь­ною. Те­пер я го­тую фе­с­ти­валь «За­ча­ро­ва­на пісня» для та­ла­но­ви­тих співаків-інвалідів. У ньо­му та­кож бе­руть участь зірки польсь­кої опе­ри та ес­т­ра­ди, во­ни самі за­хотіли цьо­го.

Ро­бо­тою з людь­ми з об­ме­же­ни­ми мож­ли­во­с­тя­ми я за­хо­пи­ла­ся не то­му, що маю ба­га­то вільно­го ча­су. Як і раніше, ак­тив­но пра­цюю як ак­т­ри­са. Що­прав­да, про­по­зицій гра­ти в кіно стає де­далі мен­ше: нині по­пу­лярні серіали, про­по­зицій гра­ти в серіалах я от­ри­мую безліч, але відмов­ля­юсь, хо­ча там до­б­ре пла­тять. Осо­би­с­то ме­не гроші не цікав­лять, я маю скромні по­тре­би в житті, гроші мені потрібні ли­ше для Фон­ду. За­те моя бла­годійність ду­же до­по­ма­гає моїй те­а­т­ральній діяль­ності. Я ста­ла ба­чи­ти жит­тя по-но­во­му. Че­слав Мілош ди­вив­ся всі мої про­гра­ми про лю­дей з об­ме­же­ни­ми мож­ли­во­с­тя­ми, йо­го вра­зи­ло, яким ба­га­тим внутрішнім світом об­да­ро­вані ці лю­ди. Після однієї з пе­ре­дач він ска­зав: «Ця мо­ло­да лю­ди­на в 26 років во­лодіє та­кою мудрістю і знан­ням жит­тя, до яких я дійшов тільки після 80». Лю­ди, що за­зна­ли стільки бо­лю та страж­дань, ліпше ро­зуміють сенс і справжню цінність жит­тя, вміють відрізня­ти прав­ду від брехні. Ці лю­ди по­тре­бу­ють на­шої до­по­мо­ги, а ми по­тре­буємо спілку­ван­ня з ни­ми. Най­частіше в житті ми чи­ни­мо розмірко­ва­но, ко­ри­с­ту­ю­чись логікою та раціональністю, а во­ни ба­чать світ сер­цем. Їхня щирість ча­сом вра­жає: як­що їм сум­но, во­ни обніма­ють­ся та пла­чуть. Ко­ло них я очи­ща­ю­ся, стаю відвертішою і добрішою – тут я завжди потрібна, і чим далі, тим більше. Моє нинішнє жит­тя склад­не, але фан­та­с­тич­не, ме­не за­про­шу­ють у ти­сячі місць од­но­час­но: тут кон­фе­ренція, там зустріч з інваліда­ми, а крім то­го, ще й ви­с­та­ви, і сту­ден­ти, і Са­лон по­езії.

– Ви гра­ли Мар­га­ри­ту в польській те­левізійній версії «Май­ст­ра і Мар­га­ри­ти». Що для вас оз­на­чає об­раз Мар­га­ри­ти і сам твір Бул­га­ко­ва?

– У ме­не є кілька улюб­ле­них книг, «Май­стер і Мар­га­ри­та» Ми­хай­ла Бул­га­ко­ва завжди вхо­ди­ла в пер­шу трійку. Цей ав­тор – над­зви­чай­на осо­бистість, а сам твір геніаль­ний, вва­жаю йо­го ак­ту­аль­ним і сьо­годні. Я ча­с­то іден­тифіку­ва­ла се­бе з Мар­га­ри­тою, бо теж бу­ла дру­жи­ною ак­то­ра, Май­ст­ра. Мій пер­ший чо­ловік за­ги­нув, але я до­б­ре знаю, що та­ке бу­ти жінкою та­ла­но­ви­то­го ак­то­ра і як слід про ньо­го дба­ти. І я б теж пішла на все, аби вря­ту­ва­ти йо­го, але, на жаль, не знаю, чо­му мені це не вда­ло­ся. Ко­ли я от­ри­ма­ла про­по­зицію зігра­ти роль Мар­га­ри­ти, мені вже ви­пов­ни­ло­ся 35 років, я бу­ла вдру­ге заміжня і як­раз на­ро­ди­ла ди­ти­ну. Пер­шою дум­кою бу­ло: «Бо­же, ну чо­му так пізно?» Після по­логів я силь­но роз­повніла. І я відмо­ви­ла­ся. А потім пла­ка­ла, то­му що зігра­ти Мар­га­ри­ту бу­ло найбільшою мрією мо­го жит­тя. І тоді ре­жи­сер фільму ска­зав, що тіло для ньо­го не го­ло­вне, а го­ло­вне – мої очі. І це ме­не пе­ре­ко­на­ло. Поль­ща на той час пе­ре­жи­ва­ла важ­кий період еко­номічної і політич­ної кри­зи, то­му пра­цю­ва­ти до­во­ди­ло­ся швид­ко, вдень і вночі. Ак­торсь­кий склад був ди­во­виж­ний, суцільні та­лан­ти – Вла­ди­слав Ко­вальсь­кий (Май­стер), Гу­с­тав Хо­ло­убек (Во­ланд), Маріуш Бе­нуа (Аза­зел­ло), Та­де­уш Бра­дець­кий (Ісус), Януш Міха­ловсь­кий, Збігнєв За­па­се­вич, Марія Про­баш. Я зна­ла кни­гу на­пам’ять. А ко­ли по­ча­ла го­ту­ва­ти­ся до ролі, то зро­зуміла, що об­раз Мар­га­ри­ти за­над­то склад­ний і за­гад­ко­вий. І я виріши­ла: «Я ж са­ма жінка, мені не потрібно її ро­зуміти до кінця, мені тре­ба її відчу­ва­ти!» Ми зня­ли фільм, але він прой­шов май­же не­поміче­ним. По польсь­ко­му те­ле­ба­чен­ню йо­го де­мон­ст­ру­ва­ли вночі. Хо­ча в країнах Євро­пи цей фільм зна­ють і див­лять­ся досі. Якось я за­пи­та­ла у своїх сту­дентів-пер­шо­курс­ників, що во­ни чи­та­ють. Двоє з них чи­та­ли «Май­ст­ра і Мар­га­ри­ту», пе­ре­бу­ва­ю­чи під вра­жен­ням від магії цієї кни­ги.

– Що ви мо­же­те ска­за­ти про су­час­ну мо­лодь? Чи не відчу­ваєте конфлікту по­колінь, інте­ресів, по­глядів на жит­тя?

– Мені тро­хи шко­да су­час­ну мо­лодь. Во­ни со­ром­лять­ся по­чуттів. І сто­ять пе­ред ду­же склад­ним ви­бо­ром. На­ша мо­лодість ми­ну­ла в сірій од­но­манітній то­талітарній епосі, те­атр тоді був про­ме­нем світла. По­тра­пи­ти до те­а­т­раль­ної шко­ли вва­жа­ло­ся за ща­с­тя. Нас не ціка­ви­ло ре­аль­не жит­тя, ми жи­ли ми­с­тецтвом. А пе­ред ни­ми та­ка кількість різно­манітних роз­ваг, про­по­зицій, відкриті кор­до­ни до будь-якої країни. І як мо­же мо­ло­да лю­ди­на з не­сфор­мо­ва­ним світо­гля­дом і без життєво­го досвіду знай­ти свій справжній життєвий шлях? Бать­кам бра­кує ча­су на ви­хо­ван­ня дітей, во­ни за­роб­ля­ють гроші. Нинішніх дітей по­ки­ну­ли на­приз­во­ля­ще. Во­ни рос­туть без ав­то­ри­тетів. До чиїх по­рад во­ни при­слу­ха­ти­муть­ся? Де­які сту­ден­ти ка­жуть: «Ви пер­ша лю­ди­на, яка го­во­рить зі мною серй­оз­но і ша­ноб­ли­во». У нас на­вча­ють­ся сту­ден­ти з усієї Польщі. У ба­га­ть­ох я спо­с­терігаю про­бле­ми з психікою, де­пресії. Во­ни бо­ять­ся довіря­ти, бо­ять­ся про­яв­ля­ти емоції. А я по­вин­на роз­бу­ди­ти їхні по­чут­тя, відкри­ти їхні сер­ця. Іноді я чи­таю їм ко­ро­тенькі тво­ри-за­гад­ки Гер­бер­та про по­чут­тя. Мо­лоді лю­ди пре­красні у своїй впев­не­ності підко­ри­ти і зміни­ти світ. Мені по­до­бається це в них. Тільки во­ни пе­ре­бу­ва­ють у си­ту­ації, яка постійно погіршується. Найбільш враз­ливі се­ред них заць­ко­вані жор­сто­кою дійсністю. Во­ни шу­ка­ють по­ря­тун­ку в ак­торстві, але ви­яв­ляється, що ця про­фесія теж без­жаль­на – кон­ку­ренція, ка­с­тин­ги, де до мо­лоді став­лять­ся, як «до гар­мат­но­го м’яса». Потрібно ма­ти ду­же силь­ний ха­рак­тер, аби прой­ти че­рез усе це. Але я вірю, що справжній та­лант завжди проб’є собі до­ро­гу, об­да­ро­вані не­обхідні, як повітря.

– Як ви вва­жаєте, чи до­по­ма­гає зовнішня кра­са в ак­торській про­фесії? Чи во­на не та­ка вже й важ­ли­ва?

– Хо­ча я, як мо­вить­ся, од­но­го ран­ку про­ки­ну­ла­ся зна­ме­ни­тою, та ніко­ли не страж­да­ла на зірко­ву хво­ро­бу. Як і раніше, за­ли­ша­ла­ся скром­ною, со­ром’яз­ли­вою. Мій чо­ловік Ве­слав Дим­ний завжди ка­зав: «Ти зви­чай­на лю­ди­на. Ти по­вин­на все вміти ро­би­ти вла­сни­ми ру­ка­ми, по­вин­на лю­би­ти те, що ро­биш, по­вин­на бу­ти вдяч­ною. Ти не зірка, а як­що рап­том за­хворієш зірко­вою хво­ро­бою, то я сам те­бе вб’ю». Мої бать­ки на­вчи­ли ме­не не ак­цен­ту­ва­ти ува­ги на зовнішності, кра­щи­ми моїми ри­са­ми ма­ма вва­жа­ла мою до­б­ро­ту і чуйність, а не кра­су. З віком я зро­зуміла, що справжня кра­са жінки – не у зовнішності. Сьо­годні я спілку­ю­ся з інваліда­ми і вва­жаю їх пре­кра­сни­ми, хо­ча за зовнішніми да­ни­ми во­ни да­лекі від звич­них норм кра­си. Зовнішня кра­са ко­рот­ко­час­на і мінли­ва, а внутрішня – вічна.

– Ви гра­ли з ба­га­ть­ма ак­то­ра­ми те­а­т­ру і кіно. Хто з них спра­вив на вас найбільше вра­жен­ня? Чим са­ме за­пам’ятав­ся?

– Мені по­ща­с­ти­ло, я пра­цю­ва­ла з ба­га­ть­ма геніаль­ни­ми май­ст­ра­ми, де­які з яких вже, на жаль, пішли з жит­тя. 1974 ро­ку Ан­д­жей Вай­да за­про­сив ме­не на роль Ко­ри у свою ви­с­та­ву «Ли­с­то­па­до­ва ніч», там мою матір Де­ме­т­ру гра­ла ве­ли­ка ак­т­ри­са пе­ре­двоєнних часів Софія Яро­шевсь­ка, яка ста­ла для ме­не іде­а­лом ак­т­ри­си. Не­зви­чай­на жінка, інтелігент­на і щас­ли­ва. Єди­ним її бо­лем бу­ла відсутність дітей. То­му во­на мені ча­с­то ка­за­ла: «Аню, в житті му­сить бу­ти лю­бов не ли­ше до сце­ни. У те­бе ма­ють бу­ти сім’я і діти». За­вдя­ки їй мені вда­ло­ся уник­ну­ти ба­га­ть­ох по­ми­лок у житті. У Польщі ба­га­то та­ла­но­ви­тих ак­торів і ак­т­рис, я мо­жу це ска­за­ти з упев­неністю, то­му що з ба­га­ть­ма з них я пра­цю­ва­ла і пра­цюю. На­при­клад, Єжи Штур, Ян Но­виць­кий, Те­ре­за Будзіш-Кши­жа­новсь­ка, Ян Ен­г­лерт. Це ак­то­ри «від сер­ця». З Кши­ш­то­фом Коль­бер­ге­ром я 10 років гра­ла в «Пані Та­де­уші», ми з цією ви­с­та­вою об’їзди­ли світ, бу­ли у Європі, США, Ка­наді, навіть в Ав­ст­ралії. Ми з Кши­ш­то­фом ду­же то­ва­ри­шу­ва­ли. Він важ­ко і дов­го хворів, йо­му ви­да­ли­ли май­же всі внутрішні ор­га­ни, а він завжди вра­жав невичерпним оп­тимізмом і жар­ту­вав: «Я кіборг і своїм існу­ван­ням до­во­д­жу, що внутрішні ор­га­ни лю­ди­ни аб­со­лют­но не потрібні». Я спо­с­теріга­ла, з якою гідністю він до­лав усі му­ки і страж­дан­ня. Він ба­га­то чо­го ме­не на­вчив. Маріуш Бе­нуа – теж мій давній друг, ди­во­виж­но тем­пе­ра­мент­ний і та­ла­но­ви­тий ак­тор. Кри­с­ти­на Ян­да – ве­ли­ка ак­т­ри­са, аб­со­лют­но не схо­жа на ме­не, завжди вра­жає своєю грою. З мо­ло­до­го по­коління відзна­чу Майю Ос­та­шевсь­ку, мою ко­лиш­ню сту­дент­ку, Ма­чея Шту­ра, Збігнєва За­ма­ховсь­ко­го, Даріуша Ко­синсь­ко­го. Це до­б­ро­зич­ливі, відкриті лю­ди. Во­ни до­по­ма­га­ють мені у бла­годійній діяль­ності. Се­ред най­мо­лод­ших – та­ла­но­ви­тий ак­тор Ан­тоній Павліцький, який зіграв роль мо­ло­до­го сол­да­та у фільмі Ан­д­жея Вай­ди «Ка­тинь», потім знімав­ся у військо­во­му істо­рич­но­му серіалі «Час честі». У цьо­му ж серіалі грав мій друг і ко­ле­га, чу­до­вий ак­тор Кши­ш­тоф Глебіш. Усі мо­лоді – мої діти, наші ви­хо­ванці. Я ба­жаю, щоб у них усе вий­ш­ло в житті, щи­ро­серд­но радію їхнім успіхам та пе­ре­мо­гам.

– У польсь­ко­му кіне­ма­то­графі завжди існу­вав справжній ге­­рой, утілен­ням яко­­­го ста­вав якийсь ак­тор. Чи існує сьо­годні ге­рой польсь­ко­го кіно в на­шо­му зви­чай­но­му ро­зумінні цьо­го по­нят­тя? І хто, на ва­шу дум­ку, міг би ста­ти втілен­ням та­ко­го ге­роя?

– Склад­не за­пи­тан­ня. Мені здається, що як­раз те­пер наш кіне­ма­то­граф пе­ре­бу­ває в стані по­шу­ку та­ко­го ге­роя і ак­то­ра. На жаль, ми страж­даємо на відсутність ав­то­ри­тетів і відсутність ге­роїв. Чес­но ка­жу­чи, я навіть не мо­жу ска­за­ти, хто для ме­не є та­ким ге­роєм. Але це обов’яз­ко­во має бу­ти лю­ди­на чес­на, відкри­та, чут­ли­ва. Я б хотіла та­ко­го ге­роя, яко­го мені не ви­с­та­чає в ре­аль­но­му житті. У на­шо­му житті ду­же ба­га­то осу­ду, не­на­висті, гніву. Лю­ди поспіша­ють, нер­ву­ють­ся, лег­ко об­ра­жа­ють і ра­нять од­не од­но­го. Ніхто ніко­го не слу­хає, не хо­че за­зир­ну­ти в очі іншо­му. Я би воліла та­ко­го ге­роя, який би ска­зав: «Не потрібно нер­ву­ва­ти­ся, не потрібно не­на­видіти, ад­же це ніко­му нічо­го не дає». Сво­го ча­су ксьондз Йо­зеф Тішнер на­пи­сав пре­крас­ний трак­тат «Про не­на­висть», де на­го­ло­сив, що не­на­висть зни­щує все на­вко­ло. Во­на – як спіраль, яка по­сту­по­во за­ти­с­кає шию: те­бе хтось ра­нить, і ти відповідаєш йо­му тим са­мим – спіраль де­далі сти­с­кається. А ще він пи­сав про криві дзер­ка­ла. Ко­ли ста­ла­ся та страш­на авіака­та­с­т­ро­фа під Смо­ленсь­ком, я по те­левізо­ру ба­чи­ла об­лич­чя лю­дей, спов­нені страж­дан­ня, не­на­висті, сліз. І з іншо­го бо­ку теж бу­ли об­лич­чя, спов­нені та­ких са­мих по­чуттів. Ніхто не чув слів лю­бові і співчут­тя, всі ба­чи­ли ли­ше не­на­висть і об­ра­зу. Мож­ли­во, я тро­хи наївна, але я би хотіла, щоб лю­ди го­во­ри­ли од­не од­но­му прості сло­ва. Як ка­зав польсь­кий філо­соф Лєшек Ко­ла­ковсь­кий: «Прості сло­ва потрібні нам, як ки­сень». Люб­лю. Дя­кую. Ти мені потрібен. Ма­ма. Дім… Ми сьо­годні боїмо­ся цих слів. І то­му так страж­даємо. Спо­чат­ку потрібно на­бра­ти­ся сміли­вості го­во­ри­ти ці сло­ва. Я спілку­ю­ся з людь­ми, які хворіють, страж­да­ють, по­ми­ра­ють, але ніхто з них не го­во­рить про хво­ро­бу, за­те всі во­ни го­во­рять про друж­бу, про лю­бов, про са­мотність або про близь­ких лю­дей. І най­дивніше, що смер­тель­но хворі лю­ди вміють бу­ти най­щас­ливіши­ми на землі ли­ше то­му, що хтось їх лю­бить і три­має за ру­ку. То­му я знаю, що це не по­рожні сло­ва, а найбільш не­обхідні в житті. І ге­роєм ста­не той, хто змо­же ска­за­ти ці прості сло­ва так, аби во­ни дійшли до са­мо­го сер­ця кож­но­го гля­да­ча...

Ав­тор вис­лов­лює по­дя­ку Польсь­ко­му Інсти­ту­ту в Києві за до­по­мо­гу в ор­ганізації інтерв’ю.

Київ, жовтень 2011