«Соло для годинника з передзвоном»

за п’єсою О. Заградника

Режисура, сценографія, музичне оформлення Олександра Дзекуна

Балетмейстер Світлана Мельник

У ролях: Юрій Попов, Володимир Морус, Тимофій Зінченко, Олег Шеремет, Людмила Тимофеєва, Артур Редько, Олександра Галатченко.

Полтавський академічний український музично-драматичний театр ім. М.В. Гоголя

Настає п’ятниця, і власник однокімнатної квартири та колишній ліфтер Франтішек Абель готується прийняти гостей – своїх друзів, які мешкають у притулку для літніх людей. Неймовірне задоволення приносить чотирьом старим чоловікам і одній, теж немолодій, дивакуватій жінці час, проведений разом. Вони п’ють чай і вино, жартують, згадують минуле, делікатно оминаючи душевні рани одне одного, і ці спогади звільняють їх від тиранії невблаганного часу. Ніхто нікому не докоряє, ніхто не змушує когось змінюватися – така вона дружба на схилі віку: скрашує невеселу старість, допомагає прийняти скінченність буття. «Одну таку п’ятницю я не проміняв би на три Різдва в притулку», – зізнається пан Райнер, годинникар, ювелір і філософ.

У центрі товариства, звісно ж, перебуває жінка, пані Конті, якій чоловіки вибачають усі її примхи й вигадки, а один із них, пан Хмелик, колишній носильник, добровільно й покірливо тягає слідом за пані її величезну валізу з таємничим вмістом (така собі приманка для глядача, гічкоківський макгафін; наприкінці вистави загадку буде розкрито: у валізі – весільне вбрання, що його пані Конті так ніколи й не вдягла).

П’єса словацького драматурга Освальда Заградника, якого називають сучасним Чеховим, написана чотири десятиліття тому і поставлена вперше 1972 року в Братиславі, на Малій сцені Словацького національного театру, має багату сценічну історію: вона з’являлася на кону кількох європейських театрів, ставили її і в Росії та Україні.

Літні театрали (серед них і одна моя старша за віком полтавська приятелька, яка досі в скрутні хвилини повторює сумно-оптимістичне заградниківське «Живіо!») добре пам’ятають спектакль МХАТу в постановці Анатолія Васильєва під керівництвом Олега Єфремова з участю славетних «старих» – Ольги Андровської, Михайла Яншина, Олексія Грибова, Марка Прудкіна. Навесні 2006 року відбулася прем’єра вистави «Соло для годинника з передзвоном» в Національному академічному драматичному українському театрі імені І. Франка (режисер Олександр Білозуб), концепцію якої, пригадується, хтось із критиків стисло охрестив словосполученням «сон-мара».

І ось у червні минулого року згадана п’єса (у перекладі Василя Неволова), трансформувавшись із психологічної драми в ретро-ґротеск, ожила завдяки напруженій творчій співпраці відомого українського режисера, лауреата Національної Шевченківської премії, народного артиста Росії Олександра Дзекуна з колективом гоголівців на сцені Полтавського театру.

В інтерв’ю напередодні прем’єри режисер (він же творець сценографії і музичного оформлення) повідомив місцевим журналістам»(1), що вистава МХАТу йому не подобалася («то була спекуляція на вікові видатних акторів»; «вистава виглядала як безглузде комікування»), що в Полтаві він мав на меті поставити спектакль, «після якого людині стане легше жити, а не перебувати в такому відчаї, в якому перебуває нині більшість», зауваживши, що наразі це не метафоричний і, тим паче, не філософський театр: «Вистава дещо простіша за інші мої театральні роботи, але все ж вона перебуває в моїй естетиці за формальними ознаками» і така ж важлива, як і всі попередні; а також без еківоків заявив, що під час напружених репетицій – по сім годин на добу – відчував протистояння акторів, їхнє небажання змінюватися у відповідь на його критику, однак у процесі роботи вони потроху починали розуміти, чого прагне від них постановник.

Улюбленою формою роботи Дзекуна з літературним текстом театральні критики називають режисерську редакцію(2). На жаль, у мене не було можливості побачити, наскільки радикально він зазвичай трансформує структуру п’єс. Сам режисер про полтавську виставу повідомив таке: «Ми не міняємо текст, але зміщуємо акценти, трансформуємо зміст у відповідність з реаліями часу»(3).

Що ж це за акценти і чи всі вони на користь виставі?

Найперша і безсумнівна режисерська знахідка, на мій погляд, – це привнесення у спектакль (який розповідає про 70-ті роки минулого століття, тобто добу «розвиненого соціалізму») полтавських сучасних реалій, а точніше, однієї з них – завмерлого годинника на пожежній вежі в центрі Полтави, на вулиці Фрунзе. Годинника, який може чимало розповісти про провінційне консервативне місто над Ворсклою, про його владу, не спроможну полагодити цей та інший (навпроти палацу «Листопад») годинники, владу, яка одначе не втомлюється самозакохано повторювати одну й ту ж мантру про Полтаву як духовну столицю України. Та якби Полтава була такою насправді, то її вулиці не називалися б іменами катів України, а давно виготовлений на народні гроші пам’ятник Мазепі не гибів би під вітрами й снігами десь на подвір’ї в Києві, а стояв би на одному з полтавських майданів, плекаючи в юному поколінні потребу високого чину, і міські годинники відлічували би час із точністю до десятої частки секунди… Адже, як небезпідставно стверджує пан Райнер (Володимир Морус), який, ризикуючи життям, прагне добратися до зламаного часового механізму, «будь-якого годинника можна полагодити».

Той годинник на вежі наприкінці вистави таки забемкає, і злетять у бездонне небо білокрилі голуби, немовби творячи оду життю – такому короткому в одиничному вияві та безкінечному у Вічності.

І ось ця актуалізація (адаптація відомого тексту до дійсності, нових умов, смаків глядачів), цей код (а театр, як відомо, – це закодована практика) прочитуються полтавським глядачем, не звичним до метафоричного театру, легко та із задоволенням, сприяючи зв’язку залу зі сценою. Не становить особливих труднощів і розшифрування деяких режисерських цитат, як-от пан Хмелик (Тимофій Зінченко) у своєму безглуздому білому балахоні. Кого він нам нагадує? Звісно ж, сумного, нещасливого П’єро, закоханого в Коломбіну-Конті, готового служити їй до кінця днів своїх.

Інші коди не такі однозначні.

Що може означати те, що пан Абель (Олег Шеремет) щоразу перед приходом гостей ховає всі годинники до шаф? Відповідь на поверхні: щоб не відволікався на них імпульсивний і фанатично закоханий у свою професію годинникар. Відповідь на невеликій глибині: щоб старенькі могли зупинити, приборкати час – хоча б у своїй уяві, хоча б на кілька годин… Можливо, є ще якась, глибша, відповідь, що стосується спогадів, які, повертаючи час навспак, іноді допомагають нам подолати його(4).

На користь останнього здогаду свідчить поява у виставі персонажа, якого не було ні в п’єсі Заградника, ні в постановці мхатівців, – коханого пані Конті (Людмила Тимофеєва) часів її молодості, що з ним вона самозабутньо кружляє в танці (заслуга балетмейстера Світлани Мельник). Здогадатися, що цей танок відбувається в уяві жінки, неважко, важче зрозуміти, що може означати фінальний танок персонажів потому, як у пані, котра випила кілька келихів шампанського, святкуючи власний день народження, після телефонного дзвінка від вигаданого нею сина стається напад, внаслідок якого її забирає «швидка» допомога, і невідомо ще, чи вона виживе.

То що ж святкує-відзначає у фіналі це маленьке шляхетне товариство? Життя, чесно прожите в нелегкій праці? Полагодження годинника на вежі (а отже, підкорення часу, «повернення до раю»)? Демонстративну зневагу до бридкої метушні сучасних нуворишів? Хай там як, але саме цей двозначний, незрозумілий для глядача епізод, – який викликає або кілька інтерпретацій, або й заперечення, епізод, що, на перший погляд, не гармонує ні з фабулою, ні з настроєм персонажів і є свідченням якогось хаосу, – і переносить найпомітніше п’єсу з одного жанру в інший – з психологічної драми в ґротеск. А ґротеск у театрі, як відомо, зберігає свою основну функцію спотворення, водночас плекаючи увагу до деталі, тонке відчуття реального(5). Іншими словами: конкретне бачення та інтелектуальна абстракція злилися на наших очах в одне ціле, наблизившись до абсурду.

Можна, звісно, не сприймати запропонованого Дзекуном несподіваного фіналу. Утім, я (після деякого вагання, щоправда) схильна вбачати в ньому кілька плюсів. По-перше, він справді оптимістичний, що вельми важливо в нашому безрадісному сьогоденні. По-друге, театрові, який віднедавна дістав молодого талановитого керівника (це вже відомий в Україні і за її межами режисер і композитор Олексій Коломійцев, який за короткий час поставив на полтавській сцені лайт-оперу «Легенда про Тараса» і ґранд-мюзикл «Пригоди пана Мюнхгаузена»), театру, в якому нині відбувається болісна зміна поколінь, тільки на користь зміна естетики, збагачення репертуарної і жанрової палітри. Як на користь це і полтавському глядачеві, що за роки тривалого ремонту приміщення та через відсутність у театрі головного режисера вже давно скучив за театральним експериментом, новітніми підходами до традиційних жанрів.

Мені довелося дивитися спектакль, який ішов усього вчетверте чи вп’яте. Зала була заповнена приблизно наполовину, серед глядачів – чимало молоді. Публіка сприймала виставу напрочуд тепло, особливо відзначаючи майстерну гру народного артиста України Юрія Попова, який просто купався в ролі інспектора Міча. Цей колишній поліцейський, такий собі Ноmo Ludens, бореться із примарою старості в дуже цікавий спосіб: він завзято грає роль поліцейського, який ніколи не йшов на пенсію, тож на повному серйозі аж двічі проводить процедуру «впізнання особи» та пильнує Райнера, щоб той часом не впав із башти…

А де ж вузол конфлікту, запитає читач, який не бачив вистави. Невже тільки в безнадійно-обнадійливому поборюванні швидкоплинного часу? А ось і ні. Він у зовсім іншому: у безодні, що пролягла між літніми самотніми людьми, представниками Срібного віку, які давно і твердо засвоїли, що «є речі, які не продаються», і молоддю – внуком пана Абеля Павлом (Артур Редько) та його дівчиною Дашею (Олександра Галатченко), які плекають цинічну мрію переселити діда до його друзів у притулок. Сьогодні вони не потребують «мрій про минуле», та колись, якщо їм пощастить дожити до старості, вони, можливо, гірко розкаюватимуться у своїй душевній глухоті. А поки що… Українська реальність набагато жорстокіша від цієї колізії, і якби хтось узявся вивести наше життя на театральну сцену, то яким би мав бути жанр і фінал тієї вистави, можна тільки здогадуватися.

Січень, 2012. Полтава

1 Нестерова Н. Сьогодні у театрі імені Гоголя зіграють «Соло для годинника з передзвоном» у постановці Олександра Дзекуна. – Вечірня Полтава, 27.08.2012. А також: Полтавці дочекалися на прем’єру вистави «Соло для годинника з передзвоном». – http://www.misto-tv.poltava.ua/news/12181/

2 Васильєв Є. Як зустрілися Іван Олександрович з Олександром Івановичем // Кіно-Театр. – 2013. – № 1.

3 Коваленко О. Олександ Дзекун: Театр – це місце, де можна нічого не грати... – http://vpoltave.pl.ua/read/novost/id/200062751/Oleksand-Dzekun-Teatrce-misce-de-mozhna-nichogo-ne-grati

4 Докладніше про те, як пам’ять допомагає оволодіти часом, стати господарем своєї долі, див.: Элиаде М. Аспекты мифа. 3-е изд. – М.: Академический Проект; Парадигма, 2005. – С. 75–90.

5 Пави П. Словарь театра / Пер. с фр. Под редакцией К. Разлогова. – М.: Прогресс, 1991. – С. 57–59.