Володимир Петренко (н. 18.05.1964) – режисер, засновник театру «Віримо!» Закінчив Харківський інститут культури (спеціальність – «режисер народного театру») та Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (спеціальність – «режисура драми»). Лауреат премії ім. Сергія Данченка Спілки театральних діячів України «Режисер року – 2007». Із-поміж численних нагород є приз за найкращу режисуру на фестивалі «Січеславна» за виставу «Руфін і Прісцілла» за Лесею Українкою (2001), ґран-прі «Січеславна» за виставу «Дуже проста історія» Марії Ладо (2007).

– У 2012-му вашому театру виповнилося 20 років. Як він змінився за цей час? І чи багато акторів залишилося з початкового складу?

– Нині в театрі 19 акторів, і багато з них грають іще відтоді, як «Віримо!» був театральною студією (тобто ще з «любительських» часів). Власне, «кістяк» театру – це люди, які працюють зі мною вже років п’ятнадцять.

А зараз я читаю курс у (Дніпропетровському – Р.С.) театральному коледжі, й частина молодих акторів – як-от Олексій Хільський, Сергій Клименко, кілька дівчат – прийшли вже звідти. 2013 року, коли буде перший випуск моїх студентів, я сподіваюся взяти ще кількох людей. Бо запрошувати «чужих» – це, як на мене, неправильно, і я, чесно кажучи, цього й не хочу. Адже звичайні професіонали – тим паче з інших міст – працювати сюди не прийдуть. Хоча б тому, що система роботи в нас відмінна від більшості театрів, які існують за законами виробництва. В звичайних театрах переважно є лише репетиції: актор прийшов, відбув кілька годин і пішов собі. А в нас щоденно по дві репетиції, постійно відбуваються тренінги тощо. Актори – не лише виконавці режисерської волі, а справжні співавтори, вони тут майже живуть.

– Тобто ви свідомо вкладаєте ресурси в розвиток своїх акторів?

– Звісно. Я прихильник тієї позиції, що в актора, як і в танцюриста балету, має бути база, так би мовити, «станок». Є речі в акторській професії, які просто треба вивчити. В багатьох наших акторів освітньою базою став Харківський інститут мистецтв, а сценічною – наш театр.

– До речі, ви теж отримали режисерську освіту в Харкові. А чому 20 років тому обрали саме Дніпропетровськ для створення театру?

– Родом я з Павлограда Дніпропетровської області, й починав грати в місцевому театрі. А коли вирішив обрати режисуру – все пішло закономірно: створювати в маленькому містечку другий театр нема сенсу, тож довелося звідти поїхати. Певний час перебував у пошуках. Був навіть варіант перебиратися в Росію, але я не схотів. І врешті-решт опинився в Дніпропетровську, тут і вирішив залишитися.

В своїх уявленнях я, можна сказати, ще «шістдесятник», і погоджуюся з Товстоноговим, який казав колись, що театр треба обирати, як і місце на цвинтарі: прийшов, побачив і залишився. Зрештою, художній керівник і головний режисер – це не те саме, що режисер-постановник. Це просто різні професії. Друге нині значно поширеніше (бо й заробляти так легше). Але перше мені більше подобається, і саме так я і хочу працювати. Не можу сказати, що на сьогодні «Віримо!» – це вже готовий театр, але ми його постійно розвиваємо.

– І всі ці роки театр мав постійне приміщення?

– Так. 1991 року ми почали збиратися тут, у колишньому Будинку піонерів, і так у ньому й осіли.

Нині місто орендує для нас частину цього приміщення, ми маємо змогу грати вистави на сцені Палацу, але, звісно, понад усе мріємо про власний театральний дім.

– У вас доволі широкий і розмаїтий репертуар. Як ви обираєте п’єси для постановок і чи довго триває процес втілення задуму?

– Недавно один з акторів згадував, що про постановку «Дульсинеї Тобоської» я вперше заговорив іще 3–4 роки тому. А взагалі я вистави роблю досить довго. Прагну, щоб на сцені була не просто прочитана п’єса, а продумана вистава. Продумана і придумана. Всі номери (в тому числі, музичні, танцювальні) треба спершу замислити, а вже потім втілити.

– А слова до пісенних номерів ви пишете самі?

– Спільно з Максимом Ряпуловом, як, наприклад, у виставі «Дульсинея Тобоська» Олександра Володіна.

Але і без музичних номерів у виставі є що продумувати. «Руфін і Прісцілла», скажімо, – це теж «зроблена» вистава, а не перенесений на сцену текст Лесі Українки. Довелося кардинально змінити п’яту дію. А головне, з позиції сьогодення необхідно було по-своєму потрактувати ті моменти, що пов’язані з авторським баченням християнства. Мені цікаво було виправдати всіх героїв вистави, щоб їхні позиції – від апологетично-християнської до, умовно кажучи, антихристиянської – виглядали абсолютно переконливими.

І коли я спостерігав за реакцією залу під час вистави, то помічав, як змінювалося ставлення глядачів до певного персонажа, як відбувався перехід від одного полюса до іншого. І це найцікавіше. Тим паче, Леся Українка – інтелектуальний драматург, і її тексти потребують осмислення.

А щодо репертуару – все просто. Ми починали як театр-студія, тому від початку обирали максимальний діапазон жанрів, який би дав змогу акторам навчатися: якщо нині в нас психологічна драма, то завтра – скомороший балаган; після античної трагедії – фарс; якщо було щось естетське – то потім буде щось протилежне. Щоправда, є такі напрямки, яких я ніколи не беру й навіть не намагаюся.

– Наприклад?

– Наприклад, драматургія абсурду. Я ставив деякі абсурдистські п’єси («Король помирає», «Голомоза співачка») на іншій сцені, але принципам нашого театру цей напрям не відповідає. Назва нашого театру «Віримо!», а в абсурдистів буде радше протилежне розуміння дійсності (мовляв, навколо все погано й безнадійно, а життя – це майже божевільня). Констатувати дійсність на такому рівні мені нецікаво, принаймні тепер. Хоча з часом, може, поставлю і щось таке. Але вже для камерної сцени, адже зал на п’ятсот осіб – це не той формат.

– До речі, чи завжди вдається наповнити зал на п’ятсот осіб?

– Загалом так. Минулого року ми порахували, що середній показник відвідувань – 390 квитків. При тому, що в нас нема адміністратора, а квитки продають лише в міських касах. І я вважаю це нашим досягненням. А ще ми не працюємо з організованим глядачем (хіба що нас про це попросять). Але якщо хочуть привести, скажімо, шкільну групу, то ми завжди наперед з’ясовуємо, якого це віку діти. Бо, чесно кажучи, я не хочу псувати враження іншим людям, які прийшли в театр. Це для мене важливо.

– Якщо ви вже самі згадали про принципи театру, то поставлю запитання, на яке вам, мабуть, доводиться відповідати найчастіше: про вашу назву. В що, зрештою, вірить дніпропетровський театр «Віримо!»?

– Так, це улюблене запитання журналістів. Із назвою все просто. Тут є два важливі моменти. Перше – в назві дієслово: «віримо» – це активна життєва настанова. В театральному середовищі дуже люблять красиво говорити (особливо ж режисери полюбляють скаржитися на те, як середовище нищить мистецькі таланти). І за цими пристрасними розмовами сил на працю в них уже не лишається. Тому в назві – дієслово, яке стверджує наше бажання подолати дійсність.

А другий момент – це множина. Не я «вірю», а ми: театр – це колектив, група людей, які діють спільно, разом і думають, і працюють. А ще ми пам’ятаємо про релігійні витоки театрального мистецтва, про немодне зараз «театр – це храм», що суттєво впливає на репертуарну політику театру.

– У вашому репертуарі є вистава «Голодна кров», поставлена до 75-ї річниці Голодомору, яка мала чималий розголос і досі є у вашому репертуарі. Розкажіть про неї.

– Текст п’єси створили троє молодих авторів. Власне, це тема дуже важка і болісна, і я вже давно думав, як би її можна було сценічно втілити. Шукав текст, але нічого не знаходив. А потім оголосив конкурс на п’єсу (не про Голодомор, а конкурс на сучасну актуальну українську п’єсу). І прийшло близько сорока текстів, з яких ми потім відбирали.

А саме на цей текст я натрапив випадково. Якось поїхав до батьків у Павлоград і зустрів знайому з місцевого театру, яка працює в школі, де веде літературну студію. Вона й розповіла, що у школярів серйозна програма, і є вже дуже багато фактичного матеріалу на цю тему. І саме вона запропонувала мені кількох своїх учениць, тоді ще школярок, як потенційних авторів. Остаточний варіант ми їм допомагали доробляти: дещо змінили, а саму п’єсу трохи скоротили. Але основа залишилася авторська.

– І як дніпропетровська публіка сприйняла виставу?

– Добре. Але треба розуміти, що в нас не «дніпропетровська публіка», а публіка нашого театру.

– Тобто за ці роки у вас уже сформувався свій постійний глядач?

– Йдеться навіть не про це. Просто на такі вистави йде глядач уже підготовлений, готовий до складних розмов. Але цю виставу ми граємо не лише до роковин Голодомору, а й ставимо в постійний репертуар (за сезон граємо тричі). «Голодну кров», до речі, висували на державну премію, і ми з виставою робили тур Україною. Час від часу її транслюють на каналі «Культура».

А щодо конкурсу драматургії, то в мене є ідея зробити його постійним. На жаль, поки що на це бракує ресурсів, та в моїй трупі є четверо режисерів (вони водночас і актори), які могли б співпрацювати з кількома драматургами й робити попередні ескізи постановок. Тобто намір такий у мене вже є, а коли він переросте в щось конкретне – побачимо.

– А поки що всі постановки в театрі – ваші?

– Так. Це приблизно 11–12 вистав, і обходимо ми їх десь за два місяці. Частина вийшла з репертуару (сподіваюся, тимчасово), бо один із акторів покинув театральну професію. Але я хочу найближчим часом повернути «Вій» за Ніною Садур, «По дорозі в казку» за О. Олесем (друга – це естетська вистава, побудована на пластиці; «етюд-модерн» – і цим усе сказано).

– А які з ваших вистав найбільше любить глядач?

– У нашому репертуарі є мелодрама О. Дударєва «Кім», яка йде в театрі ще з 2000 року. Вже б і хотілося її зняти, але чимало людей саме через неї приходять у театр. Вона ніби й простенька зовсім, і здається, наче «на злобу дня», але в своєму жанрі добре зроблена: легенька мелодрама, з добрим гумором, майстерним поєднанням сміху та сліз (таке поєднання я дуже люблю). Я так і означив її жанр: «казка, якщо хочете». Це – беззаперечний лідер.

– А як щодо ваших улюблених постановок?

– Насамперед це ті, в яких ти багато продумуєш і придумуєш (як-от «Фантазії Фарятьєва» за А. Соколовою). Коли знаходиш для тексту відповідну форму, коли все зростається – тоді й глядач захоплений, і режисер задоволений.

Але все відносно. Скажімо, наша постановка «Чайки» в Дніпропетровську багатьом здалася новаторською. А коли ми повезли її в Петербург, нам сказали: «Гарна вистава, традиційно поставлена» (бо петербурзька публіка має зовсім іншу підготовку, і бачила вже сотні значно експериментальніших).

«Чайку» нашого театру я люблю. І «Дуже просту історію» за Марією Ладо (за формою це такий собі шкільний театр: вистава дуже прозора, з живим вокалом, із музичним супроводом; я б сказав, що естетично вона чимось близька до постановок львівського театру ім. Курбаса). «Останній строк» В. Распутіна (який я, до речі, недавно поставив і в театрі в Білій Церкві). «Ворон» за Карлом Ґоцці, де дію перенесено в наш час (принцеса Турандот, яка з’являється як плід уяви офісних чоловіків, як втілення їхньої мрії).

Глядача треба завжди дивувати, тому я люблю експериментувати і раз по раз вдаюся до переходів із жанру в жанр.

– Розкажіть про людей, із якими ви працюєте. У ваших виставах цікава сценографія: чия це заслуга?

– Постійним сценографом театру від 1999 року є Марія Ткаченко (а до цього я сам виконував цю функцію). І в робочому процесі ми з нею доходимо повного погодження: обговорюємо постановку доти, доки в спільній розмові не народиться візуальний образ.

Для мене важливо, щоб у кожній виставі був свій центральний образ. У «Дульсинеї», скажімо, це – книга. Я робив виставу не про Дон Кіхота, а про те, як книжка змінює життя людини. Глядач не обов’язково має розуміти, чому він плескає, коли наприкінці на сцені підіймається велика книга. Але, мабуть, на якомусь чуттєвому рівні це на нього діє, і він реагує.

Нинішній театр – це виробництво: актори приходять у театр, де вже є готова сценографія. В нас не так: ми проводимо репетиції і водночас радимося з художником. Якщо їй щось незрозуміло – вона мені каже, і ми далі обговорюємо. Вона ходить на репетиції, дивиться на те, як актори існують на сцені, й тоді вже щось замислює. Так само і з композитором усе відбувається. Одне слово, ми працюємо гуртом, і свою команду я не змінюю.

– Тоді це вже майже театр-сім’я, де всі не просто співпрацюють, а спільно існують.

– Так, це театр-дім – такий, яким він і має бути, за моїм уявленням.

– І нарешті. У вашому театрі невдовзі має відкритися камерна сцена: коли це станеться, і що ви маєте намір поставити там насамперед?

– Вже готуємо першу виставу – «Кімнату Марвіна» (за жанром – чорна комедія). Вже багато зроблено, написано навіть сольні номери. Але скільки ще часу це займе – важко сказати. Постановка – це завжди процес. Але між собою ми сміємося, що завжди виходить, як і з народженням дитини – приблизно дев’ять місяців.

Листопад, 2012. Дніпропетровськ