«Morituri te salutant. У нас все свято»

за творами Василя Стефаника

Режисер – Д. Богомазов

У головних ролях: К. Баша-Довженко, В. Баша, К. Вертинська, Т. Міхіна, І. Залуський, О. Форманчук, Р. Сєттаров, О. Печериця, С. Карпенко

Національний театр ім. І. Франка. Камерна сцена ім. С. Данченка

У своїх коротких, концентрованих та живих новелах Василь Стефаник точно, з невідстороненою спостережливістю розповідає про селян, їхню нужду, горе, їхній біль та їхній гріх. Це не узагальнені чи ідеалізовані персонажі – а живі, це не вибрані незвичні історії з життя – а буденні, прості. Однак вони мають такий заряд актуальності, що з часом він не вичерпується, а коли його підхоплює талановита думка чи бачення, то твори Стефаника стають не просто місткими, а й об’ємними. Згадаймо хоча б «Камінний хрест» Леоніда Осики.

Один з найцікавіших театральних режисерів України Дмитро Богомазов теж любить розгадувати Василя Стефаника. Близько десяти років тому у театрі «Вільна сцена» він поставив «Morituri te salutant» і визначив жанр як «вистава-exercises за новелами В. Стефаника. Вправи для зміцнення здоров’я на одну дію». Вже у самому цьому формулюванні є щось ескізне, навчальне, щось, що передбачає продовження чи переосмислення. Схоже, однієї спроби розгадати ребус Стефаника було Богомазову замало. Минуло десять років – і він ставить «Morituri te salutant. У нас все свято». І, очевидно, з іншим результатом-розгадкою.

В основу вистави лягли дев’ять новел Стефаника, щоправда, від тієї, яка дає назву постановці – «Morituri», залишається лише наскрізна ідея: «ті, що йдуть на смерть, вітають вас», адже персонажі новел живуть, страждають, радіють, моляться з думкою про смерть, яка не обтяжує, а, навпаки, пояснює, заспокоює чи мотивує.

Цій ідеї смерті, яка розділяє людське буття на два світи, а людські вчинки та думки – на гріховні (низькі) та спрямовані до Бога (високі), підпорядковано просту, але образну й функціональну сценографію Олександра Друганова, незмінного партнера Богомазова. Так, коридор-яма з правого боку сцени є простором землі, простором мертвих: тут намагається згадати мамині співанки син (Ренат Сєттаров), який відвідує її могилу («Вечірній час»), тут самотній батько (Василь Баша), обробляючи землю, не може змиритися із втратою двох синів на війні («Сини»). Це заниження на сцені збалансовує з іншого боку вертикальний простір піднятих догори палиць, мов піднесених догори рук, зведених до неба очей у молитві, у розмові з Богом. Саме в цьому просторі, заплутавшись між палиць, чоловік (Олександр Форманчук) говорить з Богом, хоча і в межовому стані, але готовий відповідати за свій гріх («Межа»). Сцена похила, трохи піднята в глибину. На її площину зручно проектувати назви новел, що структурує виставу. Але разом з тим це й «життєвий» простір персонажів, де вони бояться, помиляються, страждають, доживають… Коли немає постійної рівноваги, непросто – і персонажам у житті, і акторам на сцені. Потрібно максимум зусиль, максимум концентрації.

Така сценографія вимагає від акторів чіткої, виразної і водночас стриманої пластики (хореограф – Ольга Семьошкіна). Схоже, актори використовують увесь свій арсенал (голос, пластику, міміку) так само точно, влучно і живо, як це робить Стефаник зі словами у своїх новелах. Злагоджене тріо (Олександр Форманчук, Олександр Печериця, Іван Залуський) у своїх здебільшого комічних новелах («У корчмі», «Май», «Сон») захоплюють своїми пластичними етюдами. Ролі самотніх, але не сумних бабусь на порозі смерті («Сама самісінька», «Святий вечір») чудово вдалися молодим акторкам Юлії Міхіній та Ксенії Баші-Довженко. Ксенія Вертинська – трагічна, але непохитна у ролі невірної дружини («Гріх»), яка іде з дому разом зі своїм байстрюком спокутувати свій гріх. А Олександр Форманчук – непізнаваний, але органічний у завершальній новелі «У нас все свято».

Як бачимо, вибрані Богомазовим новели відрізняються за настроєм, темами: глядачі і сміються, і плачуть, і хвилюються, і співпереживають. Режисер вирішив скомпонувати новели так, що вони чергуються: сміх змінює туга, трагедія – комедію, а смерть – життя. Спайка цих протилежностей настільки міцна, що їх уже важко назвати опозиціями. І вже в цьому принципі циклічності закладено ідею життєствердності, адже все повертається, немає лінійного початку та кінця, є вічність. Циклічний час характерний і для світосприйняття селян, життя яких тісно переплітається з циклами землі та її родючості. Звідси – цінність землі, ставлення до смерті як до чогось очікуваного. Звідси – невід’ємний від вистави музичний супровід, без якого вона була б зовсім іншою. Сусанна Карпенко, яку ми теж бачимо на сцені, підібрала народні пісні – серед яких коломийки, колядки, інші ритуальні пісні, теж нерозривні з життєвим циклом, і ці пісні міцно вплелися в тканину вистави.

Дійство і завершується піснею, яку співають уже не персонажі, а актори. Вистава плавно і непомітно переходить з простору ігрового, з простору Стефаника, в реальний простір театру з його глядачами та акторами. А перед тим була новела «У нас все свято», в якій дід-бувалець розповідає, чому люди часто ходили у святковому вбранні. «Свято» ж, виявляється, вимушене: якби не вдягли, то у них забрали б усе найкраще. Фінал Богомазов теж зробив святковим, пісня про чарку найліпше передає цю атмосферу. Але свято, як бачимо, – не завжди радість, а радість – не завжди у видимому... Залишається простір для думок глядачів: так само, як Дмитро Богомазов знайшов простір для своїх у творах Василя Стефаника.