Вистава «Райськеє діло» за «Вертепчиками» Івана Малковича

Режисер Андрій Приходько

Музичне оформлення – Сусанна Карпенко

Художник Богдан Поліщук

Хореографія – Лариса Руснак

У ролях: Богдан Бенюк, Лариса Руснак, Василь Мазур, Володимир Абазопуло (мол.), Іван Залуський, Ксенія Вертинська, Володимир Збаразький, Олександр Судейкін, Наталія Ненужна, Олена Мєдвєдєва, Віталій Ковтун. У виставі взяли участь артисти хору, оркестру театру. Театр ім. І. Франка. Прем’єра: червень 2012

Вистава за прозовим твором – явище звичне, а от за поезіями трапляється рідко і тому звертання до поезії, а тим більше такої, де відсутній драматургічний конфлікт чи психологічна колізія, є неабияким ризиком. Вирішальна основа успіху в таких випадках – чіткість творчого завдання і якість інсценізації. У програмці «Райського діла» автора інсценізації не зазначено, а це може означати, що автор інсценізації й постановник – одна особа.

Андрій Приходько проявив себе як театральний режисер, готовий ризикнути і подивувати глядачів несподіваним вибором літературної основи, і її діапазон постійно розширюється (досить згадати авторів, до яких він звертався: Григорій Квітка-Основ’яненко, Юкіо Місіма, Іван Франко, Джордж Байрон, Григорій Кониський, Педро Кальдерон, давній індійський епос). Цікавиться він міфологією, про що свідчать його вистави за давньоіндійськими, німецькими і ось тепер за українськими міфами. Не дивує і назва прем’єрної вистави, якщо згадати Приходькове зацікавлення, зокрема, міфами, пов’язаними з поняттям раю (на думку режисера, самі люди можуть і повинні творити рай на землі, але для цього необхідно позбутися нетерпимості й ворожнечі).

Взято назву з інтермедії «Райськеє діло», яка входить до вистави. Написав її Малкович 1989 року, і діють у ній дві особи: Іван і Кат. Дивна ця інтермедія і навіть не до кінця зрозуміла. Принаймні в порівнянні з іншими дев’ятьма творами, що лягли в основу вистави. Та ця загадковість аж ніяк не шкодить, навпаки, надає простір для інтерпретації (Кат камуфлюється під садівника, що хоче ощасливити «теляток». Пестливі суфікси, характерні для по-дитинному відкритої поезії Малковича, тут вступають у конфлікт із поняттям «кат» і заодно немовби згладжують враження від цього поняття).

Непросто вибудувати сценічне дійство за поезіями, написаними в різний час і, на перший погляд, між собою ніби не пов’язаними, тим паче – зробити його цілісним. Та режисер домігся цілісності: і дієвої, і концептуальної. Вистава складається з семи інтермедій і трьох фарсів. Як видовище вона має вигляд вертепного дійства – інтермедії й фарси Малковича вливаються в стихію українського вертепу, де поєдналися дохристиянські й християнські мотиви, і форма якого відкрита для актуальних інтермедій і фарсів. Саме така побудова робить виставу цілісною. Щодо концептуальної цілісності, то вона пов’язана з наскрізним героєм на ім’я Іван (його можна вважати й альтер-еґо автора). Богдан Бенюк, який грає Івана, виходить на сцену не з-за куліс, а із зали (проходи в партері активно «обжили» і вертепники). Такий собі сільський дядько в буденному літньому одязі з вудочкою і старим транзистором прийшов повудити рибу. Але досить йому вимовити перше слово, як побутовий персонаж поступається місцем поету і глядач відразу опиняється у світі його образів і метафор. Іван тут же зізнається, що ніколи не мав рибальського хисту і взагалі страшні йому «на гачку риб’ячі муки». То чому закидає вудку? А тому, що сидить він – причому вночі – біля річки, яка вже зникла (як у Ліни Костенко: ще назва є, а річки вже немає). Він її не допильнував, а тепер жалкує за нею і ось у такий спосіб береже про неї пам’ять. Дивак.

У глядача виникає логічне питання: чому ж не вберіг? Одна із можливих відповідей пропонується у фарсі «Золотий ланцюг»: тому що «гнеться хребтами пів-України». А до цієї гнучкості додати ще податливість, ліричність, мрійливість, що їх бачимо в героя вистави. Риси, якими вміло маніпулюють і які використовують у власних інтересах люди іншого роду-племені. Наприклад, Ваня. У фарсі «Іван та Ваня» Ваня повчає Івана, як треба поводитися, якої пісні співати, яким бути. І в «Гаданій небіжчиці» режисер знаходить спосіб для знущання над імперією, яка вже небіжчиця і яку вже ховають. А що ж робить тим часом Іван? Замість «садити сад» (зрозуміло, це метафора конструктивної праці) він витанцьовує і виспівує довкола небіжчиці, і так завзято, що аж знесилено падає. «Небіжчиця (воскресає і наступає Іванові на горло): «Вот так тебе, Ванька-дурак!..» Враховуючи політичну ситуацію в Україні, викликану антиконституційним антидержавним мовним закони, що насаджується відвертими українофобами в парламенті, ця колізія є актуальною.

Як бачимо, Іван невдаха: з екологією справи кепські, не знає, що вдіяти, аби хребти українців не гнулися, завзятому Вані не може протистояти. А в момент, коли рухнула імперія, крім вияву радості, не здатний зробити нічого конструктивного, аби його молода держава міцніла. Якщо перші три інтермедії розкривають ліричний характер Івана, то ось ці три фарси – «Золотий ланцюг», «Іван та Ваня» й «Гадана небіжчиця» – набирають символічного значення, виходять за межі Іванових медитацій на рівень національної ментальності, розкриваючи причини поразок українців у розбудові власної держави. Якщо врахувати, що всі три фарси написано відповідно 1989, 1992 і 1991 року, то можна тільки подивуватися точній характеристиці тої ментальності й пророцтву Івана Малковича (разом із погрозою Вані: «В следующий раз – перекроем газ»).

Завдяки майстерному сценічному вирішенню цих фарсів, влучному тлумаченню персонажів: Івана, коваля (Василь Мазур), Вані (Володимир Абазопуло-молодший), а також сценографічному образу імперії у вигляді великої червоної надувної істоти з серпом і молотом в піднятих руках, маємо стисло висловлену важливу думку і впродовж якихось 10 хвилин художньо змальовану ситуацію, якій було присвячено цілу виставу «Московіада» в Молодому театрі кілька років тому.

Новим (у театрі принаймні) є сам образ головного героя, образ, який є уособленням українця як такого. Іван, зіграний Бенюком, викликає симпатію (має значення і шарм самого актора). Та насправді й автор і постановник трактують цей образ із чималою дозою іронії. Навіть самоіронії: і в бесіді з ковалем, який, раз по раз гепаючи молотом, дає Іванові пораду, як випрямити хребти українцям. Самоіронія має місце і в розмові з Ванею, адже Іван проявляє довірливість і поступливість перед цим напористим типом, готовність поспівчувати йому.

А яким є ставлення Івана до найдорожчого – до України? Саме про це йдеться в інтермедії «Іван і Пречиста панна». Вже сама назва промовиста: слово «Пречиста» викликає асоціацію з Богородицею. Й тут же, немов обухом по голові, Іванове звертання до неї: «Проміж нашої людности – недобра слава, що ти, моя Панно, з нечистим спала». Панна не заперечує, резонно нагадавши, що чоловік її не захистив. Пречиста панна в національних українських строях, яку грає Лариса Руснак, уособлює Україну. Вона урочисто казкова та водночас реально земна. І дає пораду Іванові, як її зцілити: знайти криничку, в якій є необхідна для зцілення краплина води. Іван гаряче висловлює готовність іти по цю крапелину, «осідлавши прутика». Але замість цього вкладається на коліна до Панни, яка його заспокоює, і засинає під звуки її жартівливої пісеньки «Йванку, Йванку, до роботи, в Йванка порвані чоботи…».

Варіацій дивацтв Іванових чимало: ось він торгується зі Щезником за м’який зелений пісочок, а після цього готовий віддати свого язика, щоб вистояти перед катом, який «насаджує сад в катувальнім будинку, щоб в тім саді щасливі телятка скубли конюшинку». І нарешті завершальна інтермедія «Іван і Кентавр», де автор виходить на простори європейської цивілізації. Звісно, в жартівливо-іронічному ключі, до того ж, демонструючи віртуозність постмодерніста, пересипаючи химерний текст гучними іменами: Тулуз-Лотрек («кохаюся в давніх греках, у Тулузах і Лотреках»), Спіноза, Рільке, комічно грається словами (наприклад, «перст, перс, пес»). Кентавр, випивши чарку, говорить, що тепер співатиме про Зевеса, Геркулеса і Хірона (на сцені Іван, Кентавр і чимало акторів, що зображають коня, дружно і смачно виспівують народну «Як засядем, браття, коло чари»). І тут же в діалозі Івана з кентавром, поруч з чаркою і хором звучать ключові слова чарівно-розцвіченого дійства. Кентавр пояснює Іванові, що вісім тисяч літ копитує світ, та ніяк не потрапить у Давню Елладу. Іван: «Як сумно, однак!.. Я… теж майже так, – в Україні Україну не знайду ніяк».

Чи слід дивуватися, з огляду на безхребетність, поступливість і тому подібні риси мешканців цієї благословенної землі? До них належить і невдачливий (ні в рибальстві, ні в оберіганні Пречистої панни), довірливий і безліч разів обдурений Іван.

Вистава «Райськеє діло» поетична. Насамперед тому, що в її основі – поезія. А ще тому, що в ній реальність Іванових дій, дивацтв переплітається з його уявою (вона також візуалізується), а поетичні видіння і фантазії головного героя резонують з фольклорним обрядовим дійством. І об’єднує виставу не тільки образ Івана. Бо інакше, незважаючи на грайливий тон, було б справді сумно. Всі поезії Андрій Приходько обрамив, щедро оздобив українським вертепним дійством – колядками, рядженими, Маланкою, водінням кози й хлопчиками-засівальниками. Це дійство стало міцною конструкцією сценічної дії – і розгортається воно паралельно з Івановими історіями, щільно з ними переплітаючись. Прадавня стихія міфу про народження світу, усього живого є виявом великої втіхи вічного оновлення. Адже у ньому закладена велика енергія і радість. Вона втішає і сьогодні. Втішає і тим, що збереглася з прадавніх часів, дійшла до нас не тільки в книжках чи архівних документах, а й у сучасному виконанні (під час Різдвяних свят по Києву ходить чимало вертепних гуртів). Учені й досі не можуть визначити вік того вертепу, зокрема, обряду водіння кози, до кінця розшифрувати його зміст. До речі, 1918 року Лесь Курбас також поставив «Український вертеп», долучившись до прадавніх джерел, до сталих і вічних цінностей, вбачаючи в цьому плідний шлях для розвитку театру.

Не можна не висловити захоплення сценографією. У виставі «Райськеє діло» задню стіну сцени перетворено на такий собі екран, але не у звичному сенсі, не для кінопроекції й демонстрації фільму (це було б спрощено і в цьому випадку недоречно). Маємо імітацію екрану, коли за прозорою завісою рухаються персонажі (зокрема, три царі, що несуть дари немовляті Ісусу, а над ними вгорі мальована фігурка ангела). До речі, в поезії Малковича ангел – один із улюблених персонажів, і тому у виставі без нього не обійтися. Він присутній не тільки в мальованій декорації, а й серед вертепників. У фіналі Богдан Бенюк, уже без лицедійства, проникливо читає: «Краєм світу, уночі, / при Господній при свічі / хтось бреде собі самотньо / із янголом на плечі…», і звучить цей вірш, немов заклинання.

Та фінальною крапкою вибудуваної на співі вистави стала пісня – урочиста колядка «Од Києва до Єрусалима», – яку на авансцені співають усі учасники вистави, самостверджуючись, зміцнюючи наш дух і переконуючи: ось вона, Україна в Україні, й нікому не вдасться її знищити. Бо народ, який витворив такі пісні, безсмертний.

Андрій Приходько вільно почувається в історичному часі і просторі, стверджуючи їхню єдність. Надаючи глядачам можливість захоплюватися українською народною творчістю, він разом з тим апелює до Еллади і Єрусалима, єднаючи все це в одне ціле. Й нагадуючи: той вертеп і ті колядки свідчать про можливість раю на землі, який творять самі люди.