«Звичайна справа»

Автори сценарію: Валентин Васянович, Ія Мислицька, Мачей Собещанський, Малгожата Собещанська

Режисер: Валентин Васянович

Оператор: Юрій Дунай

У ролях: Тарас Денисенко, Віталій Лінецький,

Леся Самаєва, Семен Фурман та ін.

«Гармата-фільм». 2012

90% державного фінансування, 30 копій (13 – плівка, 17 – цифрові носії)

Прокат у кінотеатрах: у Києві, Львові, Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Івано-Франківську

Загальні збори стрічки (станом на 24 лютого 2013) становлять 93395 грн 75 коп.

Інформацію про касові збори фільму та його прокатну долю подаємо за: http://kino-teatr.ua/uk/main/box_article/article_id/98.phtml

«Кіно-Театр» (№5, 2012) уже публікував рецензію на фільм Валентина Васяновича «Звичайна справа». Але з огляду на те, що знятий в Україні молодим режисером за державний кошт (що вже є рідкістю) фільм потрапив в український прокат, ми вирішили приділити йому більше уваги, провівши дискусію. В «круглому столі», який відбувся в редакції 1 березня 2013 року, взяли участь Лариса Брюховецька, Роксоляна Свято, Ольга Велимчаниця, Анастасія Пащенко та Марія Тетерюк.

Роксоляна Свято: Почати хотілося б із даних, що стосуються прокатної долі фільму та його бокс-офісу (касових зборів). Але йдеться не лише про цифри, а й про певні тенденції та один компаративний аспект. Цікаво, що більшість журналістів і коментаторів на спеціалізованих сайтах порівнювали долю «Звичайної справи» з долею фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». І це логічно, адже йдеться про рідкісний випадок повнометражних українських стрічок у національному прокаті. До того ж, фільм М. Іллєнка з’явився на екранах рівно рік тому, і прокатом обох фільмів займалася компанія «InSiteMedia».

Та, на жаль, за всіма показниками, «Звичайна справа» виявилася менш успішною і популярною у вітчизняного глядача. І цю різницю коментатори помітили з самого початку: якщо фільм Іллєнка на 15-ти стартових копіях отримав відразу 140 тис. грн зборів, то фільм Васяновича – лише 48 тис. І якщо фільм Іллєнка з кожним тижнем збільшував кількість екранів (сягнувши максимуму 25), то в стрічки Васяновича вже на другому тижні прокату суттєво скоротилася кількість показів. Звісно, варто зважати на ще один суттєвий аспект – ставлення самих прокатників до вітчизняної продукції. Один із коментаторів(1) звертає увагу на те, що компанія B&H – прокатна компанія, у чиєму розпорядженні одна з найбільших мереж кінотеатрів «Кінопалац», – відразу поставила фільм В. Васяновича в невигідне становище (незручні ранкові та денні сеанси), а з другого тижня взагалі зняла його з прокату. Це не могло не вплинути на кінцевий результат.

Щодо оцінкових суджень, то на мою думку, на фільмі позначився досвід Васяновича-документаліста (фільм спершу планувався як документальна короткометражка, і лише під час стажування в А. Вайди режисер вирішив зробити ігрове кіно). Кажучи про «документальність», маю насамперед на увазі тяжіння режисера до викриття соціальних «недуг», саму настанову на показ дійсності, показ, так би мовити, зрізу українського соціуму. Може, не в усьому Васяновичу вдалося зробити це найкраще, але в контексті сучасного українського кіно його робота очевидно заслуговує уваги.

Лариса Брюховецька: Щодо «документальності». Васянович, як на мене, цікавий саме тим, що працює на межі кіно ігрового й документального. Й хоча його попередній фільм «Проти сонця» (який отримав і міжнародну відзнаку в Клермон-Феррані) ніби й документальний, але знятий наче ігровий: головний герой – художник-кераміст – грає, але грає сам себе. І в цьому синтезі є режисерська своєрідність. Крім того, чимало режисерів починають як документалісти, а потім переходять в ігрове кіно (Кшиштоф Кесльовський, наприклад). Звісно, це накладає відбиток на їхній стиль, але не заважає їм знімати повноцінне ігрове кіно.

Анастасія Пащенко: Я би погодилася з тезою про «документальність» цього фільму в тому, що режисер спробував «доторкнутися» до соціальних проблем. І, з одного боку, є документальний контекст, а з іншого – у фільмі чимало посилань на контекст сучасної масової культури. Він показує проблеми сучасного суспільства, поширені зараз. Це, передусім, криза середнього віку (людина опиняється в ситуації, коли їй здається, що життя не склалося і його треба кардинально змінювати). А ще популярне нині «послання»: «зміни своє життя сам і знайди свою справжню стежку». Ці теми широко «гуляють» у сучасній культурі. Але якщо масова культура вирішує їх позитивно (людина стає творцем своєї долі й змінює життя), то у фільмі Васяновича цього не відбувається: вона не знаходить себе. Це, власне, і є відповідь режисера на питання, реакція на багато сучасних міфів.

В одному з інтерв’ю він, до речі, говорив про те, що спочатку планував завершити фільм хепі-ендом, але потім передумав, бо, мовляв, у житті так не буває(2). І в цьому теж можна вбачати елемент «документальності» – настанова на відображення того, що є насправді.

Лариса Брюховецька: Безперечним плюсом стрічки є її зацікавлення сучасним соціумом. Досить часто у фільмах наших молодих (створених чи то за державні кошти, чи не за державні) інше спрямування: показати якусь соціальну проблему (наприклад, життя безхатьків) лише в похмурих тонах, щоби потім повезти фільм на МКФ і там отримати нагороду. Ні для кого не таємниця, що на фестивалях нагороди нашим стрічкам дають за «чорнуху». І в такому мейнстримно-фестивальному руслі чимало режисерів і знімають. А Васянович, як на мене, пішов власним шляхом, не оглядаючись на фестивальне журі.

З іншого боку, фільм відрізняється від зарубіжних стрічок на аналогічні теми (внутрішня криза, пошук власного шляху). Згадаймо фільми Антоніоні, до речі, сьогодні актуальні, де герої не здатні комунікувати між собою, переживають кризові ситуації, але вони настільки красиво зняті, настільки благополучно виглядають, що цим милуєшся. Тут же режисер спробував відобразити непривабливість сучасних українських реалій. Очевидно, йому хотілося показати, що цей соціум робить із людиною. На превеликий жаль, йому це не вдалося. Він ніби й створив каталог нашої дійсності (всі сфери, де герой шукає себе після звільнення з роботи: від нічних клубів до збирання курячого посліду). І це ніби й справді відображає український соціум таким, яким знаємо його з газет, телеекранів, літератури тощо. Але, по-перше, епізоди між собою не пов’язані. По-друге, героєві якось вдається деградувати незалежно від соціуму. Я б навіть не назвала його ситуацію кризою середнього віку. Це просто якесь невмотивоване саморуйнування. Наче й зрозуміло, що, на відміну від своїх успішних батька й брата, він – поет, тонка натура, тому його не задовольняють прозаїчні заробітки. Але що натомість? Благаючи дружину не кидати його, намагається переконати її, що все в нього наладиться. Всі спроби якось пристосуватися до життя заводять його в тупик. Що я хочу цим сказати? У фільмі немає підґрунтя, тобто якісного сценарію, який би всі ці проблеми й зміни в житті головного героя склав у щось цілісне й справді вписав героя в соціум. Саме тому цей фільм симптоматичний як спроба не лише демонстрації соціальної безвиході, а й кризи самого кіно. Режисер здібний, актори хороші, але чогось цілісного немає.

Хочу окремо згадати і про роль Тараса Денисенка (бо від нього багато що залежить у цьому фільмі, адже працював він над персонажем спільно з Васяновичем, а не просто виконував режисерську волю). 1992 року у фільмі «Кисневий голод», де він також грав головну роль, герой пережив значно страшніші випробування в радянській армії, та він вистояв. У «Звичайній справі» він програє, попри те, що йому постійно допомагали: і дружина до останнього простягає руку, і друг-прожектер (В. Лінецький) постійно щось йому пропонує… Але бракує художньої єдності, виправданості. Фільм, який заповідався на абсурдистський (на те, що робить, скажімо, Кіра Муратова), не склався. Через брак якісної драматургії фільмові бракує, так би мовити, зв’язків між частинами. Бо якщо герой не мотивує своїх вчинків, то у фільмі має бути щось інше, що б його пояснювало чи виправдовувало, і щоб це переконувало глядача. Щоб він міг повірити в цього героя і зрозуміти, чому він такий недолугий.

Роксоляна Свято: Мені також здалося, що головна проблема фільму в тому, що тут багато всього «намішано», але, на жаль, не все зведено до спільного знаменника. Тобто, з одного боку, є документальна настанова на показ соціуму, з іншого – певне тяжіння до поетики абсурдизму. Але переконливого синтезу нема. Як нема й вибудуваної драматургії дій головного героя. Якби це була абсурдистська стилістика, то мотивація героя справді не мала б значення (абсурд не передбачає логічної мотивації), але в конкретно цьому поєднанні гостро-соціального та комічно-абсурдистського бракує зв’язків. Гумористичні моменти виглядають дещо шаблонно: і типаж «сексуальної» лікарки, і дзвінок пацієнта на початку фільму, який відтворює стереотипну ситуацію спілкування лікарів-психотерапевтів зі своїми пацієнтами, тощо. Цей гумор мені здався клішованим.

Ольга Велимчаниця: Якщо сприймати ці гумористичні моменти як суто абсурдистські трешеві місця, то нехай буде. Але якщо сприймати це як зріз соціальний, то можна показати набагато більше інших різних ситуацій, які б свідчили, що це справді якась соціальна реальність, а не анекдот.

Лариса Брюховецька: Можливо, сама дійсність зіграла з режисером злий жарт. У тому розумінні, що українська дійсність є настільки абсурдною, що «переплюнути» її ігровим способом просто неможливо. Кірі Муратовій, повторюся, це вдається. Але це, мабуть, тому, що вона вже вибудувала свою стилістику й постійно в ній знімає. А взагалі абсурдизм (якщо звернутися до історії) – це відповідь на філософію екзистенціалізму: хоч би що у світі відбувалося – людина все одно загублена й самотня. Тож годі чекати від неї чогось хорошого (це і в Беккета, і в Йонеско можемо побачити). Але дійсність у творах тих драматургів, порівняно з нашою, є «благополучнішою». Що ж до нашої, то вона просто не потребує коментарів. Важко знайти більший абсурд.

Хоча у фільмі є і гумористично вдалі моменти Якщо брати епізод з проектом реактора (колись ми проводили в Будинку кіно «круглий стіл», присвячений молодому кіно, Васянович саме приїхав з Польщі, де він зняв цей епізод з польськими акторами; було дуже смішно). У виконанні Лінецького це теж «вистрілює». Як і фінал з героєм Лінецького, непотоплюваного в абсурдному своєму ділі. Персонаж, якого ми в реальності могли побачити на прикладі Черновецького (абсолютна суміш божевільного і підприємливого начал), який зумів зібрати голоси і стати мером міста. Це абсурд нашої дійсності.

Анастасія Пащенко: Мені здається все ж таки, що Васянович на цьому зіграв не дуже добре в тому сенсі, що багато наших фільмів хибують на однобокість. Він нібито показав соціальну дійсність, але ми бачимо тільки мінуси.

Роксоляна Свято: Але ж друг героя досягає успіху. Тобто є приклади успішного пристосування людини до сучасних умов.

Анастасія Пащенко: Мені здається, ця успішна людина, натяк на Черновецького, показує: людина-прожектер, яка в принципі не може стати провідником, ним стає. Тобто він – прояв абсурдистської дійсності і цей абсурдизм буде продовжувати. За весь фільм жодного успішного героя так і не з’явилось. «Успішного» навіть не в сенсі багатого, а просто самодостатнього, який перебував би в злагоді з собою. Мені здалося, головний герой не потребує якихось пояснень і мотивів, тому що глядачеві сучасному дається послання: так, наша дійсність абсурдна, тому все не можливо пояснити, все погано. Знову наша любов грати на мінусах. Перевага Іллєнка, на мій погляд, у тому, що він хоче показати «українського героя». В нього є покликання на те, що є й сильні дієздатні люди. А Васянович… Я не можу сказати, що ця тема вичерпана, але основна частина нашого кіно все-таки орієнтується на показ нашого суспільства як суцільної прірви.

Марія Тетерюк: Щодо того, чому Муратовій вдається: Муратова бере якісь елементи реальної дійсності і їх гіперболізує, натомість цей фільм побудований на звичних кіноштампах, він штучний, нереалістичний, тому мене дивує, що ви в ньому бачите якийсь документалізм. Всі персонажі фільму, окрім головного героя, – це умовні, спрощені, статичні типажі, театральні маски, які протягом фільму ніяк не розвиваються. От як від початку друг його – трошки схиблений аферист, таким він і лишається. Єдиний характер, який претендує на психологічну достовірність, – це головний герой. Але зрештою він теж майже не змінюється. У нього як була головна інтенція до саморуйнування, так вона і домінує до кінця фільму. Начебто це якийсь глибокий персонаж, але йому не вистачає динаміки.

Лариса Брюховецька: А в Кіри Муратової хіба розвиваються характери? В неї теж абсолютна статика! І задані характери можуть бути цікавими. Не обов’язково, щоб еволюція відбувалась на наших очах. От ви кажете, що реальний тільки головний герой. А його дружина? Цілком же реальна постать. Цілком реальна сім’я на екрані.

Роксоляна Свято: Але вона теж цілком вписується в типаж – такої собі дружини лузера.

Ольга Велимчаниця: Ми не бачимо внутрішньої драми цієї сім’ї. Режисер просто фіксує фабульні події. А самі стосунки дуже поверхові: є гроші – все добре, грошей нема – проблеми. Так само і дитина – теж просто статист. Там дуже багато закадрового тексту, але навіть за цим внутрішнім монологом, поезією важко зрозуміти мотивацію персонажа, що з ним насправді відбувається. І взагалі, мені здалося, це «анти-казка»: є певний персонаж, який потрапляє в різні «казкові» пригоди, долає цілу низку випробувань, які зрештою призводять не до дива, а до занепаду.

Лариса Брюховецька: А чи не можна на це подивитися з тої точки зору, що в головного героя внутрішній конфлікт? Між його бажаннями внутрішніми, скажімо, жити в гармонії з природою (невипадково, коли звучать за кадром вірші, режисер показує природу) і накинутою необхідністю. Тобто його можна сприймати як релікт нашої дійсності. Мені здалося, його думка була, що така людина не має права на існування, вона мусить зникнути. А якщо загальніше, то можна сказати так: є в душі бажання щось творити не на потребу прагматичного, тоді ти приречений. Адже там є не тільки штампи, є й тонкі посили; не можна так однозначно: нема еволюції. А може, головний герой – це образ «зайвої людини», як у Лермонтова, Пушкіна, Тургенєва, коли на тлі благополуччя й самовдоволення були люди, які не знали, навіщо вони живуть. Це якась внутрішня хвороба, неприкаяність, невлаштованість, незнання де себе подіти. Можливо, слід поспівчувати герою Денисенка під цим кутом зору?

Марія Тетерюк: Як на мене, внутрішній конфлікт головного героя якраз соціальною дійсністю і породжений. Васянович показує, що суспільство керується економічною раціональністю – все орієнтоване тільки на прибуток. Але індивіди не здатні усвідомити і зрозуміти безособистісні економічні закони, які ними керують, і це провокує розгубленість, невизначеність, хаос. Згадаймо сцени в супермаркеті і в копірайтерській агенції, коли всі рухаються по колу, натикаються один на одного. Цей броунівський рух має якусь статистичну закономірність, але це якийсь абсолютно не людський вимір. Тому такий соціальний попит мають фікції, покликані надати соціальному життю якийсь сенс: релігія, політика. На прикладі героя Лінецького показано, наскільки цинічними є ті, хто продає ці фікції.

У такій соціальній ситуації індивід не здатен поставити якусь власну мету. І як на мене, це центральна проблема «Звичайної справи», виражена в пошуках головного героя. У його «успішних» брата і батька мета начебто є, але вона не їхня власна. Вони беззастережно приймають звичну систему цінностей, не ними створену (кар’єра, сім’я, соціальний капітал). Чому деградує головний герой? Його інтенція все відкинути не передбачає жодного ідеалу, жодної мети. Поезія для нього лише втеча, вона не має жодного позитивного наповнення. Про це свідчить діалог з барменом, коли той говорить, що основна проблема поетів у тому, що вони не розуміють, чи є їхні вірші чимось справжнім. Яка мета цієї втечі від світу, куди вона має привести – у нього абсолютно не артикульовано.

Роксоляна Свято: Марія має рацію, йдеться якраз про те, що в нього є якась неартикульована потреба, він чогось хоче, але сам не знає, чого. І проблема не в тому, що в нього є таланти, які він у цьому суспільстві ніколи не реалізує, а радше в тому, що він не знає, в чому його талант і що йому робити. І це при тому, що на тлі цього соціуму він – особистість, як митець (майже митець у дусі романтизму, адже він не такий, як усі обивателі, які керуються лише матеріальним). Але навіть маючи в собі це щось «вище», він усе одно не знає, що з ним робити.

Марія Тетерюк: Я не можу сказати, наскільки це відповідає режисерській інтенції, але головний герой зрештою нічим не відрізняється від інших, бо його пошуки – частковий випадок загальної соціальної невизначеності. Він так само хаотично рухається, не контролює, що з ним відбувається, не розуміє, чому потрапляє в ці ситуації (епізод зі збиранням курячого посліду). Поки решта керується матеріальною вигодою, він пропонує начебто альтернативну інтерпретацію сенсу життя – поезія, мистецтво, покликання. Але це пояснення таке ж фіктивне, як і ті, що вигадує герой Лінецького.

Лариса Брюховецька: Але ж показано його інтенцію на духовність, на поезію, тобто є Божа іскра. Якщо є талант, людина, очевидно, хоче його реалізувати. Чи це вже від початку присуд: раз ти талановитий, то мусиш загинути, тобто це діагноз? Чи ця деградація справді пов’язана з соціумом, чи це внутрішня проблема героя? Чи одне і друге?

Ольга Велимчаниця: У фільмі є момент, коли герой читає синові про те, що є різні казки: в одних герої працюють, щоб щось отримати, а в інших просто лежать на печі і чекають дива. Але незрозуміло: проговорення цього питання самим героєм означає, що він може подивитися на себе збоку для того, щоб перестати просто чекати, чи в цьому він знаходить легітимацію своїй поведінці. Або він просто промовляє, проектуючи не на себе, а на інших.

Роксоляна Свято: Для мене цей фрагмент із казкою прозвучав дуже гостро соціально. Не лише в контексті цього героя (що от він, мовляв, лежить і чекає, коли щось за нього вирішать), а й усього суспільства: двадцять років незалежності всі чогось чекають і ніхто не бере на себе ініціативу, щоб впроваджувати зміни хоч у якомусь напрямку. Це, як на мене, один із головних посилів фільму: суспільство, яке саме не знає, чого хоче, може продукувати тільки такого ж індивіда.

Марія Тетерюк: Головний герой чекає, що мета до нього прийде звідкись іззовні, сам він її формулювати не вміє.

Анастасія Пащенко: Він її не вміє, можливо, втілити. Показали героя в момент, скажімо так, «кульмінації» як поета, коли він виходить в літературному кафе на сцену, намагається нарешті прочитати свої вірші хоч маленькій аудиторії – і тут на нього нападає гикавка. Я, власне, про те, що наш час дає і багато можливостей, навіть якби Толік хотів опублікувати вірші.

Роксоляна Свято: Так, неможливість проявити свій талант – це вже справді проблема з минулої епохи. Нині всі, хто хоче творити (особливо – писати, як у цьому випадку), – можуть це робити. Можна опублікувати свої тексти, хоча б в інтернеті, можна і знайти своїх читачів тощо.

Анастасія Пащенко: Тобто він намагається цим жити, але навіть спроби донести вірші стають марними. Мені здається, навіть якщо б герой знайшов свою мету, то в принципі не зміг би її досягти. Тому що він з тих, хто лежить на печі.

Марія Тетерюк: Але це все одно проблема мети, а не техніки. Він сам не знає, навіщо починає читати вірші. Він уже знає, що публіка нездатна оцінити, талант він чи ні, і сам він не може цього сказати. А який тоді сенс їх читати? Він це робить лише з відчаю. Але незважаючи на те, що, як я вже сказала, проблема головного героя сутнісно та сама, що й проблема його оточення, яке Васянович зобразив критично, до Толі в фільмі цілком некритичне ставлення. Режисер намагався його якось піднести над оточенням, але на яких засадах? На звичному кліше, що поезія – це щось піднесене? Головний герой залишається сліпою плямою цього фільму, йому не вистачає самокритичності.

Роксоляна Свято: Мені теж здається, що герой – не самокритичний. Питання не в тому, як суспільство оцінює Толю, а в тому, що сам режисер чи сценаристи ставляться до цього персонажа як до «вищого».

Лариса Брюховецька: Саме так, поезія – це піднесення над буденністю, незважаючи на те, що для прагматиків це твердження – «кліше». До речі, нам дають можливість почути вірші, які кілька разів звучать. І в них щось є.

Анастасія Пащенко: Якщо згадати, що ми живемо в добу постмодернізму, коли єдині критерії постулюються як щось у принципі відсутнє, проблема не в тому, що сам поет не може себе оцінити. І глядач не може оцінити поезію.

Лариса Брюховецька. За яку ниточку не потягни, виникає дискусія, виникають проблеми. Отже фільм зачіпає за живе. Притаманне постановникові почуття гумору рятує фільм від «чорнухи». Можна сміятися над ситуаціями у фільмі, але за цим сміхом – невидимі світу сльози. Сльози цього нещасного героя, який уособлює багатьох людей нашого «схибленого» часу.

1. Див.: http://kino-teatr.ua/uk/main/box_article/article_id/97.phtml

2. Див.: День. – 2013, 6 лютого. – №21