«Монгольський пінґ-понґ»

Режисер – Нін Хао

Оператор – Цзе Ду

Композитор – Ухе

Китай, 2005

Фільм «Монгольський пінґ-понґ», який привертає увагу глядача відкритою, дитячою щирістю його героїв (хлопчики по суті грають самих себе, зберігши навіть свої справжні імена), а також небаченою красою дивовижної природи, де коні (нащадки джунгарських тарпанів) неспішно торують шлях серед степової ковили, ніби човники в океані, під акомпанемент таємничого горлового співу хоомей і мелодію національного струнно-смичкового інструмента, свого часу отримав Ґран-прі «Золотий лебідь» на Московському міжнародному фестивалі фільмів для дітей та юнацтва, а також нагороди МКФ у Шанхаї та Вальядоліді.

Отож Китай. Внутрішня Монголія, де мешкають Біліке (головний герой), його старша сестра, їхні батьки й бабуся. Кілька корів, отара овець і табун коней – живність, яку випасає сім’я у безкрайньому степу. Здається, що цей казковий світ первозданної природи не змінювався ніколи, як і традиційний уклад буття кочівників. Утім, режисер руйнує стереотипи, показуючи, приміром, несимпатичного і нав’язливого, як омела, торгаша-спекулянта, що пропонує сім’ї різний непотріб: алкоголь, ґлянцеві журнали, посуд, помаду тощо. В степу стоїть трактор, який так і не зрушить з місця, а телевізор щось шепче, але не показує…

Коротко про сюжет. Семирічний Біліке випадково виловив у річці тенісний м’ячик – небачене диво. Із друзями, пробуючи на зуб і язик, таємницю напівпрозорої кульки розгадати не зміг. І лише колоритна бабуся підтвердила, що це скарби духів, які живуть у верхів’ї ріки і, що ця «сяюча перлина» принесе удачу тому, хто її знайшов. Хлопчика переповнює радість, а ще йому хочеться побільше дізнатися про свій скарб.

Першим, хто брутально зруйнував міф і дитячу довіру, був кіномеханік пересувного кінотеатру. «Перлина» виявилась простим м’ячиком для пінґ-понґу. Болісна драма…

Пригадалося своє. Підлітком, копаючи «дзот» у ярку, знайшов давню малесеньку монету. Ховаючись, натирав її об валянок до червінькового блиску, стираючи до крові пучки. Бабуся, що пережила дві світові війни сказала, що це, може, цісарська позолочена(!) монета. «Це ж ціле багатство!» – думав я. Та вчитель хімії, якому я показав монету, запевнив, що це звичайна червона мідь. Все пропало! Я злився і на себе, і на вчителя, і на бабусю, а старшокласники потому ще довго підсміювалися…

У фільмі події розвиваються далі. Біліке з друзями вирішує повернути м’ячика – національну святиню, як вони вважають, у Пекін. На жаль, спроба виявилась невдалою і драматичною, бо розгнівана хлопчикова мама після його повернення розчавила м’ячика чоботом, а згодом тато «соломоновим» рішенням розрізав його навпіл і половинку віддав другові Біліке.

Кінофільм закінчується сценою, де Біліке спершу чує ззовні спортзалу звуки ударів багатьох м’ячиків по тенісних столах, а потім, боязко відчинивши двері, ошелешено вклякає. І глядач бачить впритул печальні очі Біліке…

І все ж віриться, що головний герой здолає всі драми дорослого життя, які ще доведеться пережити, набиваючи синці і обпікаючись. Бо відчуваєш, що у нього є оголене відчуття правди і справедливості, а ще якийсь внутрішній чоловічий стрижень. Не скімлити, падати з коня і вставати, любити родину і братів наших менших та захищати «осяйну перлину» – символ Віри!

А поки що нам цікаво спостерігати, як Біліке на наших очах дорослішає. Переходить завдяки зустрічі з «перлиною» та невдалій подорожі з однієї вікової групи в іншу: з дитинства в отроцтво. І хоча святиня виявилася зовсім не святинею, а банальною річчю, що її закинула у хлопчиків чистий світ зіпсута цивілізація, його сумні очі наприкінці фільму сигналізують, за М. Еліаде, про «друге народження», чи про перший, так би мовити, етап свого роду ініціації. Випробувальний, не без страждань і втрат, одначе успішно подоланий. Наступним етапом на шляху до духовної і фізичної зрілості героя має стати, треба думати, наближення до соціуму (Біліке вирушає разом із сестрою до міста), і буде воно не менш болісним, ніж утрата «перлини»: багатоголосий стукіт пінґ-понґівських м’ячиків натякає на це вельми прозоро.

Насамкінець дозволю собі, відхиляючись від лейттеми фільму, кілька зауваг. Внутрішня Монголія – величезна. Як відомо із документальних фільмів, життя там не таке вже й убоге, принаймні у деяких районах. І храми буддійські – не такі обдерті й не нагадують сарай, як показано у стрічці. Видається, що режисер трохи тенденційно демонструє неосвіченість кочівників. Можна пригадати кадри, де батько дивним способом заміряє план фундаменту для оселі або пробує раз за разом накотити велошину на пляшки з-під пива. А ті автентичні пісні і танці, які глядач бачить у кінострічці, чимось віддалено схожі на індіанські – в американських резерваціях!..

Фільм не акцентує на політичних реаліях – вони опинилися за кадром. Але якщо знати, що сьогодні монголи на прабатьківській землі стали «національною меншиною» (становлять усього 17% населення; а китайці – 78%), що в соціальних мережах Китаю блокується навіть це словосполучення – Внутрішня Монголія, то розумієщ, що перед маленьким Біліке невдовзі постане така знайома багатьом українцям проблема, як самоідентифікація. І тоді зовсім інакше сприймаються і уважно та з теплотою зафіксовані творцями фільму важкий побут монголів, їхня виплекана віками витривалість, унікальна і сувора краса степу, пустелі: перед нами Атлантида, яка може затонути. І може зберегтися. Якщо хтось, попри найтяжчі випробування, прагнутиме її зберегти…