У Дніпропетровську через сто років здійснено реконструкцію й показ

першого українського фільму Данила Сахненка «Запорізька Січ»

Ознайомившись із публікацією Лариси Брюховецької «Нездійснений фільм про Івана Сірка», яка побачила світ у №6 за 2012 рік, хочу запропонувати повідомлення з «кіношного» життя. Однак спочатку цитата зі згаданої статті: «…така постать, як Іван Сірко, – надзвичайно вдячний матеріал для кінематографа з його реалістичністю, психологізмом, динамізмом. Фільм про запорожця був би важливим насамперед з пізнавального й виховного погляду, оскільки Сірко уособлює історію Запорозької Січі з її успішними битвами, військовою доблестю».

Ще й як уособлює! Та фільму про Івана Сірка немає. І все ж «козацькі фільми» в українському кіно були. І найпершим назву ім’я видатного (і найпершого!) українського кінолицаря Данила Сахненка. Кіномитцям ця постать відома: ще на початку ХХ століття він фактично був кінолітописцем багатьох історичних подій: зокрема, приїзду в Катеринослав Миколи ІІ, свята і будні Катеринослава, урочистості й страйки, а також стрічки «Перший випадок холери в місті» (тобто у Катеринославі), «Прогулянка по Дніпру», «Головні січі Запоріжжя», «Сільсько-промислова виставка в Катеринославі». Пізніше він зафіксує на плівці вистави «Наталка Полтавка» та «Мати-наймичка».

І все ж головним у його творчості став фільм «Татарський напад на Запорозьку Січу» або «Запорозька Січа» (так написано у катеринославських газетах того часу). Тоді ж місцеві кінематографісти, як повідомлялося у тих виданнях, «під фірмою “Родина” Д. Сахненка і спілки» (так у одному із текстів): «Оглянули Дніпро на всьому протязі між Катеринославом і Александровськом і зупинилися на Лоцманській Кам’янці, як на найбільш підходящому місці (Лоц-Кам’янка нині входить до Дніпропетровська. – О.П.). На березі Дніпра побудували куріні, хати, трохи не півсела запросили взяти участь у «баталії». Для всіх учасників баталії пошито спеціально історичне убрання. В цій баталії бере участь коло 400 душ, з гарматами і човнами на Дніпрі. Упорядники примірної баталії, яку зніматимуть для кінематографа, зверталися за порадою до проф. Д.І. Яворницького. Сама баталія має відбутися цими днями».

Ось такий текст: і про Сахненка, і про Яворницького, і про Лоцманську Кам’янку, і про «баталію».

Згадує сподвижник Сахненка Андрій Кордюм: «На час постановки фільму «Запорізька Січ» головною творчою силою, що створює фільм, був кінооператор – володар таємниць кіновидовища. Знімаючи, він водночас давав команду помічникові чи вільному від зйомок актору, а той, передаючи команду, вигукував: «Біжіть! Стійте! Падайте! Вмирайте!!» – супроводжуючи команду, залежно від темпераменту, відповідною жестикуляцією. Тому іноді цікавіше було те, що діється біля апарата, ніж те, що перед об’єктивом».

«Сценарію, – пригадує він, – в сучасному розумінні тоді не писали. Був список головних епізодів, що до деякої міри нагадував лібрето…» Тому Данило Сахненко виступав і організатором знімального процесу, і сценаристом, і кінооператором, і режисером. Фільм «Запорізька Січ» став першим українським фільмом. Першим! І відзняв його наш земляк-катеринославець. Одним із головних героїв фільму був кошовий отаман Січі Запорізької Іван Сірко.

Ці посилання та спогади про Данила Сахненка зібрала голова Дніпропетровського осередку НСКУ Валентина Слобода, яка очолює ще й новостворений у Дніпропетровську Будинок мистецтв. Вона ініціювала Дніпропетровську мистецьку премію імені Данила Сахненка, яку з 2006 року щорічно вручають місцевим кіноаматорам; започаткувала кінофестиваль його імені (цього року на конкурс було подано також роботи кіноаматорів з Росії, Чехії, Франції, США); завдяки їй відкрито кіноклубу ім. Данила Сахненка, встановлено меморіальну дошку на кінотеатрі «Родина», де на початку ХХ століття він починав кіномеханіком. І виношувала ідею реконструювати фільм «Запорізька Січ», адже його поки що не знайдено. Нині Валентина Володимирівна продовжує пошук, залучаючи й французькі джерела, адже в 1912 році Данило Сахненко знімав апаратурою фірми Пате.

У зйомках того фільму професійні актори участі не брали. Перед кінооб’єктивом постали мешканці Лоцманської Кам’янки. Найперший український фільм «Запорізька Січ» небезпідставно вважають повнометражним (за довжиною плівки – 840 метрів, а це 40–50 хвилин).

Ще один факт: фільм мав величезний успіх. І не тільки в Україні. Декілька його копій (а їх, за свідченням В. Слободи, було двадцять) дивилися глядачі Поволжя, інших місць.

Але це діялося сто років тому. Нині перед Валентиною Слободою і творчою групою постало питання: де здійснювати реконструкцію? Адже Лоц-Кам’янка – це вже околиця Дніпропетровська, де і Дніпро не такий, і високовольтних стовпів та дротів цілі мережива, і будинки сучасні, і заводських труб, які димлять вдень і вночі, вистачає. Але саме тут – історичне місце зйомок. Слобода запрошує до пошуків місця зйомок головного режисера Дніпропетровського театру ім. Т.Г. Шевченка Анатолія Канцедайла та голову місцевої селищної ради Анатолія Ковбасу. Вони об’їздили усе навколишнє правобережжя. І таки знайшли: долина, високі пагорби, за якими не видно ні дротів, ні заводських труб, ні сучасних мікрорайонів. Тут же – кущі, зарослі, високі дерева, степова стежка-доріжка. І це – за якихось 700–800 метрів від місця, де знімав Сахненко…

В синопсисі сахненківського фільму, який становить лише чотири коротких абзаци, читаємо: «Тихе українське село. Мирна праця людей. Раптом на них нападають татари, підпалюють село, люди в розпачі, Тих, хто почав захищатися, татари перебили, останніх пов’язали і повели в неволю». Далі абзац про визволення селян козаками. Авторові цих рядків було запропоновано написати кіносценарій фільму-реконструкції, що й було виконано. Але у фільмі треба знімати і селянські хати під стріхою, і старовинне українське село, і селянську світлицю. В.В. Слобода таке місце знайшла у відомому Петриківському районі, що поряд із Дніпропетровськом. Які там краєвиди! Широке зелене поле, старовинна селянська хата, чисте та прибране подвір’я!.. І, звісно ж, актори, яким трапилася нагода стати перед кінооб’єктивом.

За синопсисом, коли татари напали на село: «Якийсь паша прив’язав свого скакуна до тину, а сам побіг у хату, де поховалися дівчата. Хлопець відв’язав коня, скочив на нього і помчав у Січ. Татари погналися за хлопцем, та він звернув у ліс і як крізь землю провалився».

Було призначено день. З місцевою дитячо-спортивною школою домовлено про коней, міліцейські підрозділи залучили, щоб ті також дали своїх гривастих (все менше й менше, на жаль, коней у колись козацькій Україні…), і костюмами розжилися, і мешканців Лоц-Кам’янки запросили, і козацькі товариства (з шаблями на боку і справжніми козацькими «оселедцями»!) відгукнулися. А тут уночі – дощ… Під ногами аж шкварчала багнюка і все розповзалося й хлюпало!.. Було чого хвилюватися, боялися за гривастих. Навіть була думка відмінити зйомки. А це означало, що вся організаційна робота – нанівець. І як бути з дванадцятьма(!) знімальними групами з різних куточків України, які приїхали знімати реконструкцію фільму? Кожна з них мала зробити свій фільм, а через три–чотири місяці в Дніпропетровську показати і спільно вирішити: чий же варіант найвдаліший?

Було усього в той ранок – і нервів, і тривог, і сумнівів. Слава Богу, обійшлося. Всі дванадцять операторів зняли «свій» матеріал. Учасники щиро й від душі відпрацювали те, чому їх перед цим навчав А.І. Канцедайло: «Вперед! Дружніше! Заспівали! Веселіше, веселіше співати!.. Зупинилися! Обличчя! Усміхнені обличчя!.. А тепер на обличчях тривога: татари нападають!.. Все! Повертаємося на те місце, звідки починали йти з поля. Ще один дубль… І оператори, оператори! Не заважайте знімати один одному! Не потрапляйте один до одного в кадр!..» Й самодіяльні актори знову й знову поверталися на ті позиції, на які виставляв їх Канцедайло. Добре зіграли свої ролі й ті, хто прийшов полонити село. Вони, оточуючи селян, гарцювали на конях, махали шаблями. І все-таки не встежили за підлітком, який, вискочивши з оточення, помчав до села, щоб попередити селян про небезпеку. А там дід: «Біжи на Січ! Козаки допоможуть!» І хлопець, як уже було сказано, на коня – і на Січ!

…У першій половині квітня 2013 року в переповненому Будинку культури Лоц-Кам’янки показали кілька фільмів, які знімали в жовтні. Демонстрація перевершила усі сподівання. Зал аплодував! І було чого: на екрані вони бачили своїх односельців. Організатори хвилювалися: чи не набридне глядачам дивитися варіанти однієї кінорозповіді? Але розчарування не було. Адже знімали різні оператори. Режисери також різні. Монтаж кожен робив по-своєму.

Хочеться висловити й таку думку. Нині три українські кіностудії (імені Олександра Довженка, Одеська та Ялтинська) майже не випускають кінопродукції. Це дуже болюча проблема, яка, безумовно, потребує державного вирішення. Але водночас спостерігається й інше: кіномистецтво, як це, здавалося б, не дивно, продовжує жити. Де саме? А в отих студіях, які працюють у різних містах України. Оті дванадцять творчих груп, які побували на реконструкції фільму «Запорізька Січ», – тільки частина з них. Здебільшого це народні аматорські кіностудії (наприклад, «Волинь» із Луцька), народні сільські студії («Черемош» із Чернівців), творчі кіногрупи обласних та міських студій телебачення («Лтава» з Полтави чи групи з Дніпропетровської обласної студії телебачення). Вони різні – і за талантом, і за тематичним спрямуванням, і за рівнем кваліфікації. Але вони є! І хто знає, скільки нових Сахненків народять ці творчі об’єднання та групи…

Побільше б таких конкурсів. Сто років минуло з дня виходу у світ першого українського фільму, але це не забуто. Не забуто й батька українського кінематографа!

І одне побажання. Чудово, що на сторінках «Кіно-Театру» можна зустріти відомі столичні імена. Одначе є імена з глибинки. Їх і хотілося б якомога частіше бачити героями публікацій. Вони були, є і будуть у нашому житті.

Дніпропетровськ