Cценічні читання пєси Т. Вайлдера

Довкола п’єси Торнтона Вайлдера все було обплутане інтригою. Афіші з повідомленням про те, що вона відбудеться на сцені Київського Експериментального театру в Києво-Могилянській академії та ще й 13-го числа, помітити було важко. Ті одиниці, яким потрапила на очі інформація, прочитали таке: «Читання п’єси Торнтона Вайлдера» «...шкірою наших зубів» у рамках лекції Юлії-Анни Франко за програмою ім. Фулбрайта». Можу уявити реакцію цих небагатьох, хто прочитав афішу: «Торнтон Вайлдер?..»; або: «Читання п’єси?..»; або: «Шкіра наших зубів?..»; або: «Читання в рамках лекції?..» В результаті учасників виявилося більше, ніж глядачів. Проте останні вийшли дуже задоволені.

Бо Т.Вайлдер «виявився» не лише автором відомого в Україні роману-бестселера «Міст короля Людовіка Святого», а й чудовим — невідомим в Україні — драматургом. Виявилося, що читання — розучування п’єси ще перед репетиціями — це перший підготовчий етап вивчення акторами п’єси, який, чи не вперше в історії українського театру, був винесений у цьому сирому вигляді на сцену. Актори сиділи перед глядачем і читали, граючи, роздрукований текст.

«Інтрига», винесена в афішу як «лекція» Юлі Франко, виявилася звичайною друкарською помилкою — йшлося про «лекції» з драматургії, які американський театрознавець недавно читала перед аудиторією Львівського університету і в межах яких народилася постановка Вайлдера у Львові. До того ж текст п’єси, прочитаний акторами повністю, не потребував спеціального коментаря, а величезна праця Юлі Франко та її помічника Василя Мицька вповні «проявилася» в перекладі тексту Вайлдера, зробленому з власної ініціативи, та в організації цієї перед-постановки в НаУКМА.

Проте не так легко розпліталася інтрига з назвою п’єси. Хтось зрозумів «шкіру наших зубів» як невдалий переклад словосполучення «зубна емаль», хтось збагнув, що йдеться про ясна, але це мало прояснило п’єсу. Потрібен був коментар Ю.Франко про поширений в англійській мові фразеологізм «to escape by/with the skin of one’s teeth» [«врятуватися шкірою чиїхось зубів»], що означає «заледве врятуватися», пережити момент «на волосину від смерті». І хоча кожен американець знає цю фразу, мало хто усвідомлює, що походить вона від біблійного Йова, якого Бог піддав випробуванню і відібрав усе — сім’ю, щастя, багатство, здоров’я. І хоча Йов таки на момент відрікся Бога — у його образі домінувала покора, він зумів у вірі витерпіти всі випробовування. Образ Йова Вайлдер накладає на весь людський рід, який дивним чином виживає, перебувши льодовиковий період (дія І), всесвітній потоп (дія ІІ), світові війни (дія ІІІ). Головні герої п’єси — сім’я Антробус, що, очевидно, є обіграним грецьким «аnthropos» — людина.

За допомогою мішаного хронотопу (коли дія, наприклад, одночасно відбувається в доісторичні часи та в сучасній околиці штату Нью-Джерсі) автор наголошує на вічності й універсальності ритмів людського життя. Цей ефект посилюється ще й тому, що гра переноситься в зал — певні цінності зображені актуальними «тут і тепер»: одна з акторок раптово перериває свою роль, заявляючи режисерові, що не буде грати сцену зради містера Антробуса з коханкою, оскільки в залі сидить її приятелька, яка болісно сприйматиме цей епізод, бо належить до зраджених дружин (у тексті Вайлдера після цих слів «приятелька» в залі починає схлипувати). З другого боку, подібні епізоди підкреслюють театральність — самі актори чи «помічник режисера» коментують текст п’єси, залучають до вистави публіку; а це має на меті, за словами іроніка-Вайлдера, «знищити всю безглуздість постановок ХІХ ст. — посміятися з них».

Нескінченність людського виживання та існування за універсальним зразком досягається у творі також на мовному рівні: раз у раз повторюються окремі слова, речення, цілі епізоди. Та й кінець п’єси є, зрештою, її початком: «Це саме те місце, — каже служниця глядачам, дійшовши до слів, якими вона починала п’єсу, — на якому ви прийшли. Ми мусимо так продовжувати віками. Ідіть додому. Кінець цієї п’єси ще не написаний...»

Якраз у контексті цієї незавершеності ідея Юлії Франко винести на сцену ще не розучену виставу дуже актуальна. Духові незавершеності відповідав також той факт, що акторів було дібрано з різних труп — Анатолій Петров з Київського експериментального театру та студентська трупа НаУКМА під його керівництвом, Лариса Кадирова, актори Львівського молодіжного театру імені Леся Курбаса... Деякі актори грали різні ролі, бо йдеться ж про тих самих людей — вони вічні, нескінченні. І те, що актори сиділи, читаючи, на стільцях, тобто займали ту позицію, яка у театрі належить виключно глядачам, посилювало ефект контакту між глядачем та актором цілком у дусі Вайлдера.

Інтрига, таким чином, розплелася надзвичайно цікаво. Актор А.Петров навіть жартував, що вперше в житті не заснув на переважно нудних перших читаннях. Проте потенційному глядачеві, який ще нічого не знав про виставу, ця інтрига здалася непривабливою. І напівпорожній зал — доказ цього. Інтрига передбачає заховане за відомим додаткове значення. Але чи можна говорити про інтригу за словами, які реципієнтові нічого не кажуть? І хоча загалом переклад п’єси сприймається дуже добре, здається мені, що у назві все-таки варто відмовитися від зубів і шкіри на користь, наприклад, волосся — бо добре відомо українцеві, що таке «висіти на волосині».

Колись Вайлдер признався: «Я написав цю п’єсу напередодні війни під сильним враженням і зрозумів, що вона оживає тільки в кризових ситуаціях». Лише ті, які висять на волосині, але все-таки виживають, здатні цей твір зрозуміти вповні. Сподіваюсь, що в майбутньому ця п’єса в Україні, завдяки перекладу й популяризації Юлією Франко, матиме більший успіх.