М. Заньковецька

Нові можливості для розвитку професійного українського театру з’явилися відразу після революції 1905 р., яка скасувала заборони валуєвського та емського указів. Однак, на думку українського історика театру І.Кончіца, український театр, перед яким відкрився широкий шлях до поступу, на цей шлях не став. Ця думка представника молодої генерації українських діячів культури, які об’єдналися навколо журналу «Українська хата», відбиває настрої молодої української творчої інтелігенції, її погляди на розвиток модерних течій в українському мистецтві та літературі. Все це спричинилося до тривалої дискусії між молоддю та представниками традиційної школи, репрезентованої, зокрема, в театральному мистецтві корифеями українського театру М.Садовським та П.Саксаганським.

Наприкінці ХІХ ст. зароджуються перші паростки українського модерного театрального мистецтва. Разом з тим корифеї української сцени продовжували відігравати першорядну роль у театральному житті українців як на Наддніпрянщині, так і в Галичині. Зокрема, відома громадська діячка С.Русова зазначала, що М.Заньковецька, М.Кропивницький, П.Саксаганський, М.Садовський, М.Старицький та І.Карпенко-Карий посядуть в історії національного відродження України перше місце1. Слід сказати, що і сам репертуар не розв’язував справи модернізації українського театру. Корифеї старого театру самі розуміли непристосованість нового репертуару до старих побутових засобів, виконавців-акторів. Вихованцям традиційної театральної школи не під силу були нові ролі модерного репертуару. Замало було включати в старий репертуар новий. До цього треба було виростити нових акторів-професіоналів, «бо старі плекали аматорщину»2.

Молоді митці не могли задовольнитися культурно-просвітницькою роллю театру, яку він відігравав за часів заборони царським урядом українського друкованого слова. «Навіть більше, – зазначає І.Кончіц, — стоячи на місці, він посувався назад, бо життя, розуміється, не стояло. Промінь його потух, бо значіннє своє він звів до minimum’а тому, що та національно-політична роля, яку відогравав він раніше, перейшла до других інституцій...»3. У журналі «Українська хата» за 1910 р. виступив письменник під криптонімом «М.Григ.» із статтею «Опера і драма», яка викликала велику полеміку в газетах та журналах4. Суть виступів М.Григ. полягала в тому, що він сміливо поставив питання, як реформувати театр. «Театр український, – на його думку, – цілком позбавлений морально-національної основи, може виродитись в етнографічний балаган, а інтелігенція українська, позбавлена могутньої опори національного театру, може зостатись ще більше самітною в своїх національних домаганнях, ніж театр»5.

Першим кроком у реформі театру, з погляду М.Григ, мало бути відокремлення опери від драми, створення української оперної трупи. Автор перелічує ряд українських опер та оперних співаків, доводячи, що ґрунт для українського оперного театру є: «Українське музичне товариство – ось та організація, що могла б взяти на себе здійснення наміченої реформи... Я особисто вважав би головним завданням майбутнього Товариства утворення української національної опери»6.

На цей час відбулася надзвичайна подія в театральному житті України — відкриття першого стаціонарного театру М.Садовського, що розпочав своє життя 15 вересня 1906 р. в Полтаві, а з весни 1907 р. осів у Києві, орендуючи для постійної роботи приміщення Троїцького народного дому. Його художній керівник широко використав усі ті переваги, які надавало постійне театральне приміщення, а також ситуацію «політичної відлиги», послаблення цензурних утисків, що позначилося передусім на репертуарі. Дальший процес розвитку українського професійного театру характеризувався спробами об’єднання театральних працівників у товариство чи спілку, яка могла б захистити їхні професійні права. С.Петлюра, що у 1908 р. працював завідувачем літературної частини в театрі М.Садовського, писав з цього приводу: «Український актор — то якась безправна істота, яка не має прав навіть таких, якими звичайно володіє простий робітник». З цієї причини, на його думку, «останнім часом по часописах все частіше зустрічалися звістки про те, що українські актори думали заснувати спеціальне товариство або союз (спілку) для того, щоб поліпшити своє матеріальне та правове становище»7.

Свідченням того, що процес розвитку українського театру привертав до себе увагу все ширших кіл української громадськості, слід вважати вихід у 1913 р. книжки відомого українського поета і театрального діяча М.Вороного «Театр і драма». Цінність цього видання тим більша, що її автор знав життя театру зсередини, оскільки деякий час працював у театрі М.Садовського. Це була перша ґрунтовна праця про стан і суть українського театру. В рецензії на книгу Я.Стоколос писав: «З великої маси матеріалу автор зумів дати саме необхідне: історію театру, його розвій і сучасний стан... все знайти в нашім театрі і зазначити його хиби»8.

Значну увагу розвиткові українського самодіяльного театру приділяли діячі українського кооперативного руху. Зокрема, у рішеннях Всеросійського з’їзду у справах кооперації, який було скликано в Києві у 1913 р., зазначалося, що бажано б заснувати при кооперативах власні народні доми, які поєднували б у собі місцеві освітні установи, в тому числі театри. Ця думка прогресивної частини суспільства була надалі підтверджена досвідом діяльності народних домів і обговорена на з’їзді, скликаному Харківським товариством писемності в червні 1915 р. Одним з основних питань порядку денного цього, по суті, Всеросійського з’їзду, в роботі якого взяли участь 463 діячі культури та освіти, було питання про народний театр. Через півроку ці питання знову були порушені на Всеросійському з’їзді діячів народного театру. Цей з’їзд, скликаний «Будинком Полєнова», відбувався в Москві від 27 грудня 1915 р. по 6 січня 1916 р. Він знову підтвердив необхідність розв’язання проблеми керівництва самодіяльним театром. Проте Міністерство освіти і внутрішніх справ відмовилось розглядати згадані ухвали й резолюції з’їздів, посилаючись на «воєнний час».

Отже, в часи царських утисків та заборон українського слова не могло бути й мови про всебічний розвиток театру. Однак надзвичайними зусиллями передової частини суспільства у складний період життя все ж таки виникали театральні трупи і процес становлення, хоч і на аматорському рівні, відбувся.