Вірші Тараса Шевченка я почав читати на шкільних вечорах, і тепер із вдячністю згадую своїх учителів літератури. Читання Кобзаревих поезій виховувало добре знання літературної мови, бо все-таки в Галичині вона має певні діалектні відмінності.

…У мене виникає такий образ: мати купає дитину в любистку, рум’янку, щоб дитина була здоровою, щоб шкіра в неї була чиста, гладенька. Так робила колись її мати, а тепер вона. Це надійні обереги. Для мене Шевченко – найвищий оберіг. Читаєш його поезію – і наче пірнаєш у води маминого купелю.

Тарас Шевченко сьогодні – модерний письменник. Поема «Марія» перегукується з апокрифами. Так писали Іван Франко і Леся Українка. Інтродукція до «Марії» в Шевченка – колосальний образ: дівчина пасе ягня, сонце сяє, вона зриває лопух, накривається, але не може сховатися від того сонця, жар якого проникає у неї, накреслює її майбутнє. Вона іде у тінь, під явір, і засинає. Образ явора в українському фольклорі – це образ парубка, сонце – Дух Святий. Вона зачала під явором, щоб збулося писання і водночас розкрилося його фольклорне розуміння. Тому прихід гостя, з яким Марія пішла по воду, – це Благовіщення. Ми не знаємо, що гість їй сказав, але він мав їй сказати, що вона народить Сина Божого. А як вославляє Божу Матір Шевченко у «Марії»! Ми знаємо, що в часи раннього християнства, коли турки обступили Константинополь, у храмі святої Софії жителі міста молилися до Богоматері про порятунок, і вона врятувала їх. Ця традиція звертання про допомогу до Матері Ісуса дуже сильна у християнстві. Величний акафіст у хоровому співі. Мистецтвознавцям варто порівняти, як оспівували Божу Матір церковні мужі і як це зробив у своїй поезії Тарас Шевченко. Я не знаю, чи є таке дослідження. Вдумаймось у зорові образи Шевченкової поезії. Адже на першому місці в людини – зір, потім слух...

Цікава книжка про поетичне бачення Шевченка вийшла з-під пера літературознавця, професора Кіровоградського університету імені В. Винниченка Григорія Клочека – «Поетична візуальність Тараса Шевченка». У ній автор розглядає поезію Кобзаря як кінокадри фільму. Ось Катерина пішла з дитям – середній план, зупинилась, повернулась обличчям – близький план, дивиться на рідну хату. Це так просто, психологічно виразно і візуально зримо! Коли ми говоримо про акторське мистецтво, то говоримо про зорове сприйняття. Актор промовляє текст і внутрішнім зором супроводжує його стрічкою «бачень» асоціативних або конкретних образів. Шевченкова поезія мимоволі творить таку стрічку. Шевченко так вибудовує твір, що емоційний вибух енергії припадає на ті слова, які найбільш потрібні. А ще зміна ритму: спершу йде один, потім – інший. Енергію Шевченкового слова, драматизм і ліричність поезії я порівняв би до енергії Шекспірових творів. До речі, Вільям Шекспір був одним з улюблених авторів українського поета. У Росії Шекспіра почали перекладати на початку ХІХ століття. Перебуваючи на засланні в Оренбурзі, Т. Шевченко просить у листі до А. Лизогуба, щоб той прислав йому твори Шекспіра в перекладі Кетчера. До речі, П. Куліш та В. Бєлінський закидали Т. Шевченкові, що у його «Гайдамаках» надто багато крові. А для мене «Гайдамаки» – це історична хроніка, як і трагічні хроніки В. Шекспіра, де крові ще більше. Та й за структурною побудовою «Гайдамаки» нагадують п’єси Великого Англійця, дія перекидається з одного місця на інше, майже як у кіносценарії. У світовому контексті дослідники проводили паралелі: Шандор Петефі й Тарас Шевченко, Адам Міцкевич – Тарас Шевченко. А от Шекспір і Шевченко – ще не досліджена паралель.

У Львівському національному університеті імені Івана Франка на другому курсі акторського відділення, яким керує актор Олег Стефанов, поставили інсценізацію повісті Т. Шевченка «Близнюки» (в перекладі українською мовою Марії Чумарної). Йдучи на іспит, я перечитав цю повість і відчув: яка близька вона за стилем до прози Гоголя! У «Близнюках» герой повісті, дворянин Сокира, мешкає на хуторі, грає на музичних інструментах, читає грецькою і латиною, доглядає пасіку, виховує дітей, приймає гостей, словом, живе повноцінним життям. Хутори в Україні часто були осердям високої культури. Змальовуючи життя Сокири на хуторі, Шевченко продемонстрував широту свого інтелекту і знань, з приводу яких дехто й сьогодні веде суперечки. А згадаймо хоча б князя Миколу Рєпніна: в минулому віце-король Саксонії, згодом жив у своєму маєтку в Україні, де збиралося вишукане, інтелігентне товариство. Там Шевченко запізнав його дочку Варвару.

Народ Ізраїля з неволі виходив за Стовпом Вогненним, так і поезія Шевченкова веде наш народ. Коли ти входиш у вогненний енергетичний струмінь його поезії, то потрапляєш у інший світ, напругу якого не завжди легко витримати. Маєш чутливе серце – витримаєш і зрозумієш, вловиш мотиви, властиві європейській літературі, озвучені в Шекспіра, Міцкевича, Гоголя. А ще український фольклор – як міф, як оберіг. Міф – основа життя етносу. І саме тому Шевченкове слово викликає в людей сльози, люди слухають поезію Шевченка, плачуть і часом не знають – чому. Та ж тому, що ця поезія збуджує праоснови, закодовані з генами їхніх прабатьків. І нація прокидається на поклик його слова.

У контексті сьогоднішньої революції, Майдану, мовних проблем хочу сказати таке. Починав я як актор в аматорському театрі імені Ленінського комсомолу (російськомовному), і коли вступав у студію при театрі імені Марії Заньковецької, програма в мене була російська, за винятком байки. На приймальній комісії мене запитали: «Чому це ви по-російськи, тут же українська студія». Борис Тягно, учень Леся Курбаса, послухавши мою програму, сказав: «Нічого-нічого», – і допустив до іспитів. Згодом наш талановитий актор Володя Глухий сміявся з мене, що у студентському хорі я співаю «Ґєй-ґєй-ґєй, підемо до діброви». Я вдячний тим людям, які оточували мене. З одного боку – видатні українські митці, українське середовище, а з іншого – російська культура. Завдяки тому, що я знав ще й польську мову з дитинства, уже актором читав праці про театр, дослідження з філософії, релігії, спеціальні, фахові журнали, а потім праці Єжи Ґротовського.

Тараса Шевченка оточував і збагачував світ, в якому він перебував: Вільно, Петербург, українське село. З одного боку, К. Брюллов і його друзі, а з іншого – Є. Гребінка, С. Гулак-Артемовський. Вони цінували його поезію, розуміли, що він геній і творить спонтанно, так, як Моцарт: сідає і пише, це Богом даний дар. І голос у нього був прекрасний, він чудово співав. А звідки такий багатющий словниковий запас? У п’ятнадцять років покинув батьківщину, сирота, якийсь козачок… Павла Енгельгардта не слід робити геть обмеженим недоуком ні у фільмах, ні в художній літературі. В його домі були музична і хорова капела, бібліотека, картини відомих художників, врешті, це він віддав Шевченка в науку до художника Ширяєва.

Господь на нашій життєвій дорозі милостиво посилає нам невипадкових людей і дарує духовний світ, а ми це усвідомлюємо лише згодом. Моя дорога до Шевченка пролягала з дитинства, через портрет, який висів на стіні у нас удома. І коли в мене народився син, якого ми назвали Назаром, я брав його, ще півторарічного, на руки, вказував на портрет Шевченка, читав поезію і дивився, як малюк реагує. У п’ять років мій син вивчив зі мною «Думу про козака Голоту», але коли я хотів вивчити з ним «Було колись в Україні – ревіли гармати», він починав плакати і казав: «Я боюся». Мабуть, я поспішив зі своєю наукою…

Шевченко – це оберіг нації, він дарований Господом нашому народу. І ці пам’ятники, і свята, і люди, які вшановують його, може, ще не до кінця зрозумівши його велич і значення. А тепер уже мій внук-другокласник Юрій вивчив «Івана Підкову», і в нього цікава інтерпретація: мовляв, Підкова звертається до запорожців про план нападу на морі, щоб вороги не почули. Справді, говорили там, на Січі, що попливуть у Синопу, а насправді: «в Царгород, до султана в гості».

На кожному етапі свого розвитку ми відкриваємо нового Шевченка. Скільки читаю «І мертвим, і живим…», стільки звертаю увагу на розділові знаки: бачу, що тут кому я замінив був на крапку, а тут – навпаки, і таким чином змінив інтонацію. Я знову вертаюся до пунктуації. Це партитура ролі, звукописання. Легко в поезії Шевченка замінити і слово – його мова спонукає до імпровізації. Але треба бути точним і уважним до його слів, як до нот у партитурах Баха, Моцарта – ти мусиш відтворити і не фантазувати, бо там Господь говорить, а ти цю мову можеш зіпсувати.

Шевченко для мене не закінчився, його треба ще відкривати. А його короткі вірші? Скільки там думки, відчуття і яка велика любов! З одного боку – до України, а з іншого – гнів, ненависть до пригноблення людської гідності, свободи, туга за цією волею. Пригадуєте вірш Леоніда Кисельова, юного київського поета:

Я знаю, что твердил Тарас Шевченко,

Когда его держали в Кос-Арале,

И муштровали под казахским солнцем,

И запрещали даже рисовать.

Я знаю, что твердил Тарас Шевченко,

Когда он видел, как сквозь строй проводят,

И слышал, как с глухим и страшным звуком

Отскакивают палки от спины.

Я знаю, что твердил Тарас Шевченко,

Когда вельмож он видел украинских,

Своих же братьев, давящих и рвущих

Почище всяких турков и татар.

Я знаю, что твердил Тарас Шевченко.

И как его завет я повторяю

Одно-единственное это слово: Ненавиджу!

Як казав Василь Симоненко про наш народ:

В його волячих жилах

козацька кров пульсує і гуде.

Наш народ працьовитий, терпеливий, готовий на всепрощення, але не дай Боже ту кров комусь збурити!

Не так давно я читав «Слова з Атосу» Жана-Іва Лелу. Там є рядок із Біблії: «Слухай, Ізраїль кличе тебе!». І тут же виникає алюзія на рядки Богдана-Ігоря Антонича: «Слухай, Батьківщина свого сина кличе найпростішим, неповторним словом».

Ось така тяглість смислу думки від Біблії до модерності, і вона продовжиться в ХХІ столітті. Генії людства пишуть, а наше завдання – прочитати це, благоговіти і розуміти, з чим і з ким ти маєш справу.