«Наймичка»

Режисери: Ірина Молостова, Василь Лапокниш.

Кіностудія ім. О. Довженка, 1964

Поему «Наймичка» Тарас Шевченко завершив 13 листопада 1845 року в Переяславі. В радянські часи твір відносили до соціально-побутового, ігноруючи його психологічну напругу. Після «Катерини» (1838) це ще один варіант сюжету і долі покритки: поет знову і знову вертатиметься до неї в поемах «Слепая», «Відьма», «Марина». Суспільство засуджувало покритку за сподіяний гріх. Катерина, яка не слухала «ні батька, ні неньки», тяжко спокутує. Інтерпретатори вважали сюжет про почуття, яке затьмарює розум, нетривалу ілюзія щастя, втрату ілюзії, розчарування і врешті-решт зламану долю жінки не достатнім для такого генія, як Шевченко, на їхню думку, для поета це був привід сказати щось важливіше, тож виводили твір на символічний рівень, вважаючи нещасну Катерину уособленням України, що через свою поступливість так само не захищена від спокусників.

Але Шевченко глибоко співчуває саме покинутій жінці, виявляючи глибоке розуміння її природної чуттєвості, її поступливості, що не дає надійного захисту від спокусника. Втім, Ганна-наймичка – це історія іншого характеру, трагедія не так спокушеної і покинутої, як знівеченого материнства. Чому Ганна підкидає своє дитя чужим людям? Вона хоче, аби її дитину не вважали байстрям, і заради її добробуту віддає чужим людям. Раціонально дбаючи про майбутнє дитини, вона недооцінює власної прив’язаності до неї. Психологічна колізія тут зумовлена конфліктом між гріхом (падіння в очах спільноти) і моральними законами, які змінити не можна. Етичні норми тогочасного суспільства вважали появу позашлюбної дитини тяжким гріхом матері, спокута цього гріха і формує драматичну колізію поеми.

Жіноча тема потужно проявлена в Шевченка. Він декларував свій ідеал: «На світі кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим». Поет вважав статус матері найвищим і утверджував її велич: йому тяжко боліла зневажена жіночність, приниження жінки. Тому образи занапащеної і покинутої дівчини, що змушена поневірятися з малою дитиною, або матері, що все життя спокутує свій гріх відмови від дитини, такі вражаючі. У них – величезна драматична сила, не менша, ніж у драмі короля Ліра.

Поема охоплює значний часовий відрізок – від вчинку Ганни, яка підкинула немовля заможним самотнім людям, аж до її смерті, коли в останню мить життя вона таки відкрила сину Маркові свою таємницю.

Поема, як і більшість Шевченкових творів, – кінематографічна, має чітку структуру, що витікає з хронологічної послідовності подій, та логічне завершення. Вісім невеликих розділів умістили середовище дії, настрої, характеристики усіх п’ятьох персонажів. Як і в народнопісенній традиції, пролог – це паралель з природними стихіями (Ганна звертається до туману, виповідаючи йому своє горе: вона прощається зі своїм дитям). Далі – як противага нещасної долі молодої матері – ідеал родинного щастя, ідилія українського життя, інакше кажучи – життя на хуторі як втілення земного раю. Та ідилія затьмарена: Трохимові й Насті, що звікували разом («ще змалечку ягнята пасли, а потім побралися»), Бог не дав дітей, і обоє журяться, що не буде кому їх оплакати і згадати, коли помруть. І ось Всевишній немов дослухався до скарг: вони знаходять немовля. Життя хуторян набуває сенсу. З’являється «чорноброва, молода, білолиця» Ганна, проситься за наймичку. І починається її подвійне життя: наймичка працює по господарству, ревно доглядає дитя, але не може нікому признатися, що вона Маркова мати. І прості, сердечні люди, й хутірська ідилія не полегшують її становища. Воно непевне, фальшиве, навіть нестерпне: «щовечір, небога, свою долю проклинає». Лет часу: Марко виріс, уже чумакує, пора його женити, от уже сватають і готуються до весілля – важливої події в людському життя. Ганні несила знести свою недолю, вона рушає на прощу до Києва, де вимолює прощення за свій гріх. Тричі вона ходила туди, втретє повернулася до хутора, аби востаннє побачити Марка і відкрити йому всю правду.

Образ матері в «Наймичці» водночас трагічний і величний – у ньому сила материнської любові. Справді, «етичний ідеал поета виявився в поемі з художньою силою, властивою найвидатнішим творам світової літератури».

Цей твір надихнув композитора Михайла Вериківського на однойменну оперу (1939 рік). Разом з поетом К.Герасименком він створив лібрето, використавши не лише текст «Наймички»: на початку є епізод з поеми «Слепая». Вперше оперу показали 1943 року в Іркутську, де був у евакуації Київський театр опери і балету ім. Т.Шевченка.

А 1964 року на Київській кіностудії ім. О. Довженка було поставлено фільм-оперу «Наймичка». Робота, як писала тодішня преса, висунула перед колективом високі творчі вимоги: треба було створити перший в історії українського кіно фільм за оперою українського композитора.

Фільм-опера – жанр рідкісний. Насамперед тому, що різниця між кіно й оперою величезна, адже перше є мистецтвом, що базується на зображенні конкретного, опера ж – мистецтво умовне. Пік розвитку самої опери припадає на ХІХ століття. Як жанру аристократичному, їй пророчили вичерпаність зі зникненням аристократії. Та синтез музики й вокалу, звучання хору й оркестру, сольного співу не втратив своєї цінності і в наш час. Кінематограф, хоча й не часто, звертався до цього малодоступного жанру і навіть здобував на цьому полі перемоги.

«Кинословарь» (М., 1986) до терміну «музичний фільм» відносить музичну кінокомедію, фільм-ревю, оперету, оперу, балет і зазначає, що опера і балет в кіно зберігали риси жанру.

Відомими стали зразки кіноопери, створені Франко Дзефіреллі, котрий у 1980-х поставив «Безкінечну любов» («Богема» Дж. Пуччіні), а 1982 року – кіноверсію опери Верді «Травіата». Як зазначає те ж видання, «реалістичний у своїй основі метод режисури Дзефіреллі поєднує з підвищеною увагою до вишуканих живописних композицій кадру, прагненням до максимально вірогідності». Значно раніше, 1963 року, на Ризькій кіностудії світ побачила «Іоланта», фільм-опера за П. Чайковським, яка мала успіх у глядача.

Прем’єра фільму-опери «Наймичка» режисерів Ірини Молостової та Василя Лапокниша відбулася в березні 1964 року, ставши гідним мистецьким дарунком до 150-річчя Тараса Шевченка. Фільм був дитям відлиги, в Україні його сприйняли з великим ентузіазмом, він мав успіх у глядачів і визнання фахівців (нагорода за кращу жіночу роль на Всесоюзному КФ в Ленінграді виконавиці ролі Ганни актрисі Вірі Донській-Присяжнюк). Опера на екрані стала не просто новим варіантом, постановники органічно поєднали її з вимогами кінематографа.

Важливим для вияву національного характеру твору були українські мелодії, які звучали, зокрема, в дитячій пісеньці «Ой на горі жито» та в колисковій «Ой люлі, люлі, моя дитино, вдень і вночі». Сцена весілля Марка вибудувана в цілковитій відповідності з народними обрядом. Паралельно з розгортанням цієї сцени розкривається трагедія матері. Ганна і радіє, і разом з тим відчуває нестерпну муку, бо повинна ховати свої почуття від сина. Віра Донська-Присяжнюк передала найтонші психологічні нюанси своєї героїні, а оперна солістка Л. Лобанова знайшла переконливі інтонації для її вокальних партій. Тодішні провідні майстри столичної опери Лариса Руденко і Борис Гмиря показали себе не лише прекрасними співаками, а й чудовими кіноакторами, що означає високу культуру виконання, вдумливість, глибоке проникнення у задум автора. «Фільм-опера сприймається як художнє полотно великої естетичної сили», – так оцінила фільм тогочасна критика.

Труднощі створення фільму-опери полягають у тому, що виконавці мають не тільки перевтілюватися в персонажів, а й досконало знати вокальні партії. Спів вокалістів, які дублювали ролі, мав точно збігатися з артикуляцією виконавців, яких бачить глядач. Завдання надзвичайно складне. Тож чотири-п’ять годин на день актори займалися музичними репетиціями.

1963 року Юрій Богдашевський надрукував репортаж зі зйомок фільму-опери «Наймичка». Наводимо його враження.

«Біля входу у великий павільйон студії нас зустрічає музика М. Вериківського, вся зіткана з чудових народних мелодій. Знімається один з найскладніших епізодів фільму «Наймичка».

[…] Справляють весілля Марка і Катрі. Грає музика, співають гості, друзі поздоровляють молодих. А стара наймичка Ганна, яка виховала Марка, думає: сказати хлопцеві, що вона його мати, чи ні?

Про цей епізод можна розповісти кількома словами, а знімається він вже кілька днів.

Працювати над фільмом-оперою нелегко. Режисери І. Молостова та В. Лапокниш проводять репетиції знов і знов. Дублів знімається набагато більше, ніж у звичайному фільмі.

Причин для цього багато. Тут актори повинні не тільки грати, а й співати. І не просто співати, а прагнути синхронності з музичним записом.

Багато довелося попрацювати концертмейстерові групи (незвичайна посада в кіно!) Ніні Федорівні Котляревській. Кожну вільну хвилину використовує вона для репетицій. Співають непогано: адже «гостей» грають студенти Київського театрального інституту.

Андрієві Піддубинському, студентові третього курсу, пощастило більше – він грає одну з головних ролей – Марка. Знайомство з великим мистецтвом почалося в юнака ще торік, коли його запросили на дві головні ролі в столичний театр імені Лесі Українки.

Марія Форманюк, яка у фільмі виконує роль нареченої Марка – Катрі, вже закінчила навчання і працює в театрі Юного глядача. Ну, а коли додати, що в групі «Наймичка» проходить практику (асистентом режисера) студент 3 курсу кінорежисерського факультету В. Горпенко, можна сказати: фільм – молодіжний.

Щоправда, в ньому знімаються і досвідчені актори. Народний артист СРСР Борис Гмиря виконує роль Трохима, народна артистка СРСР Лариса Руденко грає Настю.

Актриса Московського Малого театру Віра Донська грає роль Ганни добре, а от співає гірше. Тому вокальну партію наймички виконує народна артистка УРСР Л. Лобанова. А Марку й Катрі «допомагають» актори оперного театру заслужений артист УРСР Володимир Тимохін та народна артистка СРСР Єлизавета Чавдар».