«Така її доля...»

Режисер Станіслав Мойсеєв.

Національний театр ім. Івана Франка

Вистава «Така її доля...» Станіслава Мойсеєва у Національному театрі ім. Івана Франка за баладою Тараса Шевченка «У тієї Катерини хата на помості...» починається з незвичної прелюдії. Публіка у фойє дивиться відеозапис екскурсії творців вистави до «шевченківської» хати. Цей хід стає зрозумілим тільки з пояснення кінорежисера Михайла Іллєнка на прес-конференції про свій незавершений фільм «Толока» за цією ж баладою. Планувалася подвійна прем’єра – театральна Мойсеєва та кінематографічна Іллєнка, але через брак фінансування фільм не завершили. Значна частина фільму знімалася в музейному Пирогово, в хаті Шевченкового брата, що збереглася до наших днів. Михайло Герасимович задумав образ хати як того місця, того перехрестя і хреста, тої «точки біфуркації» (за теорією Хаосу), через яку пройшли всі покоління українців. І цей концептуальний, та й просто чуттєвий, емоційний, імпульс кінорежисера (який, до речі, зародився в нього внаслідок спілкування з Юрієм Іллєнком та Іваном Миколайчуком) передався Станіславу Мойсеєву та всій творчій групі франківців.

Художник Володимир Карашевський вибудував на сцені образ хати у вигляді величезного квадрата-помосту, що вивищується, немов місце страти. Це ешафот, а не тихе гніздо-помістя з хрущами над вишнями. Цей поміст від початку гуде, загрозливо дзвенить, кожен порух ноги посилено озвучений ним, як мікрофоном, а кожна вібрація – тривожна. Козаки-залицяльники, що гостюють у красуні Катерини, – Семен Босий (Анатолій Гнатюк), Іван Голий (Василь Баша), Іван Ярошенко (Олексій Зубков) рухаються повсякчас у танці, від якого земля аж горить під ногами.

Композитор Юрій Шевченко створив не так музику, як асоціативно місткі музичні шуми, що в запису перегукуються з цим живим трагічним звучанням хати-помосту-дзвону-майдану. Репетиційний період вистави збігся з історичними подіями на Майдані Незалежності, що за сотню метрів від театру Франка, і з подіями на Банковій та Інститутській, що теж за сотню метрів угору від нього. Таким чином театр навіть за розташуванням теж перетворився на історичне перехрестя, певний поміст-перетин у часі і просторі. Режисер з цього приводу сказав, що «актори одною ногою були на Майдані, а другою – на ігровому майданчику».

Режисер із пластики Сергій Швидкий у цій виставі присутній чи не в кожному русі акторів. Оскільки тексту мало – 67 рядків, – актори змушені висловлюватися через тіло, через зовнішній малюнок ролі, а не тільки через слово та емоційний посил (не секрет, що саме така специфіка роботи є звичною для франківців). Усі сцени вибудувані пластично чітко, динамічно, в них багато зовнішнього руху на противагу статиці помосту і статиці Катерини – Поліни Лазової. Вона вже від початку – ніби непорушний, владний фараон. Антична героїня-напівбогиня в центрі перехрестя, довкола якої панує суєта, тривають шлюбні та бойові танці козаків на помості, плавні рухи жінок унизу довкола хати, які вакханічно танцюють «танок покривал» з хустками, потім завмирають камінням під цими покривалами, щоб періодично оживати, немов рослини. Зима-літо. Літо-зима. Такий собі хоровод мавок і русалок біля підніжжя трону. Чи не увесь народ гречкосіїв-хліборобів з діда-прадіда живе саме так, за природними ритмами змін пір року, які диктують посів і збір урожаю?

Вистава починається з піднімання верхнього блоку – даху помосту. Це нагадує повільний зліт з утробним гулом якоїсь літаючої, чомусь квадратної тарілки, НЛО з якогось американського фільму. В НЛО різко засвічуються ліхтарі, він висить, як дамоклів меч над Катерининою головою, а наприкінці вистави опускається на неї, немов камінна плита. Перед цим – сцена вбивства: Катерину позбавляють життя обмануті нею козаки, які визволяли з турецького полону її коханого, а не брата, і які вижили й побраталися. Помста козаків жінці – це сцена замотування її бинтами. Катерина в центрі помосту – то остовпіла камінна баба-воїн у степу, довкола якої солярно, «свастично» ходять чотири козаки (четвертий – це Брат-Коханий – Олександр Форманчук), кожен зі стрічкою в руці, що тягнеться до її голови, – так козаки поволі забинтовують Катерину з голови до ніг, перетворивши її на мумію. Потім їй на голову кладуть високу корону із засушених польових квітів. Це нагадує ритуальне вбивство. Легкий трепет степової трави-ковили на голові Катерини – на якийсь час чи не єдиний рух на сцені, а тоді вже зверху в дію вступає плита...

Уже з експозиції у виставі виразно звучить трагедія. Так само і візуально чи не з самого початку над сценою і над залом ширяють сірі круки смерті – прапори у формі птахів на довжелезних вудлищах. Птахи ці, ясна річ, асоціюються і з «беркутами» на Майдані, і з двоголовими орлами зі Сходу. Вже з самого зачину красуня Катерина у вишуканих костюмах від Олени Богатирьової несе в собі якийсь негатив. Чому? Це не виправдано навіть з елементарних принципів режисури, не кажучи вже про філософсько-політичні узагальнення, які потім у глядача виникають. Дія має наростати по ходу дійства, хороше і веселе перетворюватися у погане і сумне, аби був конфлікт і тримав увагу. А вистава сконструйована так, що від самого початку дія ніби вискакує на той же сценографічний поміст і рівненько прямує собі до фінальної зупинки. Нерідко саме так задумані-сконструйовані тексти драматургів театру абсурду, той же «Ґодо» Беккета, а тому їхні тексти доцільно ставити як антидію, антип’єсу, виводячи на сцену антигероїв. Естетично-філософська суть такого роду драми – у відсутності подій. У творах романтиків же, серед них і у вірші Шевченка, герої ще несуть на собі печать античної маски, але, разом з тим, у них живі, пристрасні характери, що розкриваються в ході дії.

У цьому вірші Шевченка Катерина спершу нагадує навіть гоголівську Солоху. Це вже потім її жіноче начало перетворюється. Гадаю, режисер цю динаміку перетворення мав би вибудувати. Оскільки вистава – плід усього колективу, а не тільки режисера (що він підкреслює), то й відповідальність лягає на всіх. Можливо, когось ця думка здивує, але інсценізація Шевченкового вірша, яка могла б стати просто галочкою в репертуарі до 200-річного ювілею українського генія, у творчому розвитку колективу насправді аж ніяк не випадкова, до того ж, відверто експериментальна. Чи не вперше франківці працюють у такій тотальній співдружності. Збоку важко зрозуміти, де чия робота: що привніс у виставу актор, а що режисер, що запропонував акторам режисер з пластики, а що актори – йому. Отже, вистава є важливою як творчий етап, незалежно від того, сподобається чи ні вона широкому загалу і чи стане подією для театральної громадськості. Безперечно, атмосфера зимових місяців життя в Україні, а особливо в Києві, в епіцентрі подій, наклала свій сумний відбиток на інсценізацію Шевченкової поезії. Але так не хочеться, щоб наша красуня Україна стала музейним фараоном.

Фінансово виставу підтримала група компаній АМАКО, професіонали аграрного сектора України, які з нагоди прем’єри подарували театру автобус для гастрольних поїздок країною.