«Помри – я одружусь!»

За п'єсою Едуардо де Філіппо «Філумена Мартурано».

Режисер – Ігор Матіїв

Донецький національний музично-драматичний театр

Відтворювані театром життєві ситуації надто часто видаються неймовірними і штучно вигаданими задля більшого зацікавлення глядача. Традицію таких п’єс із закрученим, мов пружина, сюжетом, де одна подія буквально наповзає на іншу, змушуючи зміст химерно кружляти, інтригуючи публіку, було закладено ще в середині ХІХ століття французами Ож’є та Сарду. Такий драматургічний принцип міцно тримався у театрі минулого століття аж до початку 1960-х, допоки абсурдистська драма не зруйнувала його своїми алогічними пастками.

Одним із найвправніших драматургів, чиє вміння створити традиційний «театр ситуацій» сьогодні видається неперевершеним, вважається італійський драматург-неореаліст Едуардо де Філіппо. Написані ним у повоєнній, замученій злиднями Італії, п’єси «Неаполь – місто мільйонерів», «Брехня на довгих ногах», «Внутрішні голоси», «Філумена Мартурано» є прикладами саме такого типу театру, де щільно зав’язаний життям вузол людських стосунків поступово розплутується, розкриваючи глибину і суперечливість людських характерів.

Свого часу український театр не оминув ці кращі тексти Едуардо де Філіппо, тим більше, що їхня соціальна складова, яка стосувалась людей з затьмареною грішми свідомістю і тих, хто не бере участі у безстроковому марафоні гонитви за багатством, була доволі сильною. Зокрема, вже 1957 року «Філумена Мартурано» з’явилася на сцені Київського театру ім. І. Франка, у 1983 році вийшла резонансна вистава Бориса Еріна на сцені Київського театру російської драми, а через рік у Львові цю ж п’єсу поставила Алла Бабенко.

Отож, поруч зі значною сценічною історією «Філумени Мартурано» на європейській і російській сценах та наявністю італійської кіноверсії Вітторіо де Сіка з експресивною Софі Лорен у головній ролі, в Україні склалася своя, не менш цікава історія трактування образу Філумени. Адже виконавицею цієї ролі на франківській сцені була легендарна Наталя Ужвій, у спектаклі російської драми Філумену грали в чергу Ада Роговцева і Лариса Кадочникова, а у Львові – Таїсія Литвиненко. Кожна з цих актрис різної характерності і психологічної гнучкості постала яскравою самодостатньою особистістю: одна – статуарна із металевими нотками в голосі, інша – винятково жіночна, рухлива, запальна, безтямна і щира, наступна – раціональна й надмірно виважена, і ще одна – з яскраво вираженим ліричним материнським началом.

При цьому не можна не зважити на те, що Філумена виписана Едуардо де Філіппо як винятково суперечливий образ. Її цілісна натура ніби утворена драматургом із вчинків, що виглядають, м’яко кажучи, не надто порядно і цнотливо. Вона без жодних докорів совісті повсякчас обманює свого громадянського чоловіка Доменіко Соріано, підтасовує факти, цупить гроші, тобто робить все те, чого в порядному товаристві робити не можна. Філумена – жінка не просто з народу, як про неї писали в радянські часи, а повія з дна життя, до якої протягом багатьох років ходив Соріано і яка, зрештою, оселилася у його домі безправною домогосподаркою. Соріано ж, навпаки, за всіма суспільними показниками – людина благополучна, багатій порядного буржуазного походження.

Очевидний мезальянс, як основа драматургічної ситуації, і очевидне перевертання моральних і життєвих цінностей, як смислове наповнення, робить цю п’єсу де Філіппо такою, що нагадує знамениті мандрівні сюжети світової сцени (приміром, «Даму з камеліями») і ставить під сумнів усе те, на що покладалися століттями, – буржуазну порядність. Навіть більше, драматург принципово порушує цивілізаційний закон капіталістичного суспільства, оскільки стверджує, що в таких багатих і благополучних господарів життя, які не бажають брати на себе відповідальність за інших, – красти не гріх.

У спустошеній війною Італії такі суспільні настрої не були винятковими, навпаки, мистецтво доносило їх красномовно й образно, про що свідчить навіть назва фільму Вітторіо де Сіки – «Викрадачі велосипедів». Але невже це знову актуально в наші часи, де практично зник дух комуналок, а примусів і поготів? Ставити ж акценти на тому, що це відбувається десь там, за залізною завісою, і йдеться про тяжку долю простої жінки в капіталістичному ненажерливому суспільстві, теж не випадає, бо наш капіталізм вочевидь ненажерливіший за їхній. Існує ще один шлях – перетворити їдкий драматичний текст Едуардо де Філіппо на легковажну бульварну комедію.

На афіші Донецького національного музично-драматичного театру «Філумена Мартурано» з’явилася під назвою «Помри – я одружусь!» із підзаголовком «про жіноче щастя», що якраз пасує пласкому фарсу про чоловічі походеньки кризового віку. Але щойно піднімається завіса, підозра у «полуничному» розв’язанні конфлікту минає. Сценограф Андрій Романченко вибудував на кону справжній великий дім із затишним внутрішнім двориком – патіо, з вікнами, що зачиняються віконницями, з галереями, якими можна пройти до дальніх кімнат, з перспективою в глибині сцени, де розташовані двері на вулицю.

Родина і дім – поняття, що повсякчасно римуються, бо і сім’я без дому, і дім без сім’ї мало чого варті. Отож дім стає абсолютною образною і змістовною величиною вистави, поставленої Ігорем Матіївим у Донецьку. Саме дому як надійного фундаменту для майбутнього своїх незаконнонароджених дітей, як безпечної фортеці для себе самої і вірної Розалії (Ольга Заворотько) прагне здобути Філумена (Олена Хохлаткіна), і найганебніше, що може статися, – це прихід у цей дім манірної чужинки Діани (Ганна Літуча). Тому задля дому, але не багатого обійстя, а місця душевного умиротворення, розпочинає свою небезпечну авантюрну боротьбу Філумена.

Гра Філумени направду смертельна і починається з імітації нею смерті, аби примусити Доменіко Соріано (Віктор Жданов) одружитися. Жінка наче прагне вихопити у життя, у цього чоловіка те, чого вона не мала з юності, чого була позбавлена протягом усього принизливого існування. І таким чином соціальна тема «викрадачів велосипедів», тобто забирання того, що тобі належить по праву, аби нарешті стати щасливою, стає у спектаклі повноправною.

Цілком позбавлена мелодраматизму, лінію свого вимушеного життєвого реваншу Олена Хохлаткіна веде зібрано і тверезо. Її згадки про жебрацьке минуле, про численні зради Доменіко, про відчайдушну сповідь Мадонні – все це відтворюється без жодного емоційного надриву, радше як констатація того, що було й за чим не варто жалкувати. Суцільна втома від життя стає головною барвою її героїні, якій більше за все хочеться спокою і відпочинку. Тому з першої сцени, коли вона схоплюється з ліжка, де щойно прикидалася помираючою, і до останньої, коли вона таки стає під вінець у весільному вбранні, в її Філумені немає жодного натяку на легковажність.

Можливо, тому її Доменіко, якого Філумена прагне зробити повністю своїм, у цьому спектаклі нагадує розбалувану велику дитину. Колись вона піклувалася про нього щоденно, а тепер змушує п’ятдесятирічного чоловіка поступитися місцем справжнім дітям. І з появою Філумениних синів Доменіко, ладний парубкувати до смерті, справді перетворюється на дорослого чоловіка-батька, а його розбурхане гніздо стає справжнім домом. Та не сентиментальність і слабкість серця роблять чоловіка іншим: за цим криється ще одна принципова риса буржуазної свідомості, акцентована Едуардо де Філіппо: непереборне бажання мати спадкоємців як своє земне продовження.

Дім і спадкоємці – ці речі, що, зрештою з’єднують у фіналі дуже різних Філумену Мартурано і Доменіко Соріано у сімейну пару, яка доживатиме віку в щасливому оточенні дітей та внуків. Пару, не надто схожу у виставі Донецького театру на італійське подружжя. Адже у виконанні Олени Хохлаткіної та Віктора Жданова вони позбавлені колоритних національних рис, головним у їхньому сценічному існуванні стає опуклість характерів: її – глибокого, відчайдушного, настирного, і його – чоловіка-альфонса, що легковажно мчить по життю.

Справжній сценічний павільйон, тобто повноцінна імітація житла у всіх подробицях, який рідко зустрінеш в сучасному театрі, ще більше посилює необхідність докладної, не приблизної гри, яку тут демонструють виконавці головних ролей. Відповідно, точність і чисельність сценічних деталей у виставі мусить бути максимальною, розробка мізансцен – мов на міліметрівці, пластичні рисунки точні й докладні, а інтонаційні модуляції нагадувати переливи приватних розмов. Майже все це у спектаклі Ігоря Матіїва є, хоча поруч із винятковою безпосередністю, поєднаною з вишуканим артистизмом, виконавиці ролі Лючії Зоряни Дибовської, або непересічною колоритністю Альфредо Аморозо, зіграного Андрієм Бориславським, окремим акторам властива приблизність, від якої відгонить театральщиною і фальшем.

До того ж, іноді здається, що запропонований Андрієм Романченком самодостатній дім-образ, не надто підтримано локальними вирішеннями постановника, який більше зосереджується на конкретних ігрових ситуаціях п’єси. Але навіть концертно розіграна дріб’язкова перипетія не може відвести увагу від того, що задумується і здійснюється Філуменою–Хохлаткіною. Вона перемогла, бо отак, враз, подарувала цьому нікчемі все, аби він став достойним і справжнім, – дім та нащадків. Він же – принизливо переможений, оскільки все отримав не здобуваючи, а в подарунок, хоча сам Доменіко про це й не здогадується.