«Кураж» за п’єсою Бертольда Брехта «Матінка Кураж і її діти»

Режисер і хореограф – Олексій Скляренко

Художник – Тарас Ткаченко

Композитор – Андрій Шусть

У виставі використано композиції Густава Малера, Альфреда Шнітке, Маріанни Садовської, «Артенсбл оф Чикаго», гуртів «От винта», «Акваріум» і ін.

Актори – 4-й випускний акторський курс професора В.І. Зимньої:

Матінка Кураж – Вікторія Бистрицька, Катрін – Юлія Врублевська і Анастасія Блажчук, Швейцарець – Михайло Федорченко і Віталій Лесин, Ейліф – Сергій Понамаренко, Голос – Дарина Баріхашвілі і Юлія Шаповалова, Іветта – Діана Розовлян, Кухар – Сергій Божчук, Полковник – Дмитро Вівчарюк, Прапорщик – Любомир Геляс, Вербувальник – Костянтин Рогань і Богдан Олейник, Фельдфебель – Вадим Пантус, Шпик – Михайло Федорченко і Віталій Лесин, Вартовий – Костянтин Рогань і Богдан Олейник, Листоноша – Катерина Гайворонська, солдат-лялькар – Костянтин Рогань, Жінка з дитям –Любляна Фінчак.

Навчальний театр КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, 2013.

Чомусь я не любила творчість Брехта. Може, тому, що був комуністом і його за радянських часів насаджували. І хоча потім довелося немало чути про «Берлінер ансамбль» із його цікавими інтерпретаціями Брехта, бачити виставу «Кавказьке крейдяне коло» Роберта Стуруа і захоплюватися нею, усе ж Брехт залишався чужим, стиль його не сприймався. Однак, Брехт – антифашист, який викриває безглуздя і абсурд війни. Якась надпотужна енергія закладена в його творах, і чеканна пластика, чіткий, карбований ритм вистави Стуруа походять звідти… І ось нова зустріч з Брехтом – дипломна вистава студентів нашого театрального. Вистав хореографічних і пластичних, нині чимало але цього разу якось природно й невимушено зустрілися студентський ентузіазм, брехтівські плакатно-психологічні картини життя й високий професіоналізм та вимогливість постановника. Хто ж він, постановник, що вразив своєю роботою зі студентами?

Олексій Скляренко – ім’я в нас майже невідоме. Закінчив у 1997 році Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого (сьогоднішній КНУТКТ). З 1997 року виступав на сцені московського театру Романа Віктюка, як хореограф і режисер з пластики працював у театрах Києва та Москви. І ось «Кураж» – вистава, здійснена на запрошення Валентини Зимньої.

Вистава без слів: мовою служить хореографія і злагодженість ансамблю, насиченість пластичної мови, її смислова виразність, а тому й доступність. Радієш, що зрозумілий зміст, а отже, творці вистави впевнено виразили і себе, і авторський текст, самовіддано відточуючи дійство, не шкодуючи сил, працювали на межі з акробатикою. Найголовніше, що це не формалістична претензійність знуджено-амбіційного естета і не банальні вправи безмежно розкутого тіла – «я так вижу». Це мистецтво – живе і пружне, яке палахкотить і не просто зігріває глядача, а запалює його Брехтовими пристрастями. Це поєднання мистецтва драматичного і хореографічного з наголосом на промовистості тіла. Справді, чому не використати в роботі з молодими такий інструмент, що в театрі репертуарному, як правило, залишається досить пасивним?

Усе це робить дійство динамічним, ні хвилини статики – короткі паузи тільки технічного характеру, під час переходу від одного епізоду до іншого. Ця енергія і наступальність від характеру драми, від якогось схибленого світовідчуття, яке диктує мілітаристську свідомість і виводить її у світовий масштаб. Хоча йдеться про «маленьких», нічим особливим не примітних людей. Йдеться разом з тим про агресивний і мілітарний період історії людства, чиї уроки воно ніяк не хоче засвоїти – й саме тому не зникає актуальність творчості німецького драматурга. Він писав про Німеччину, але твори його універсальні, адже війни та страждання їхніх жертв, на жаль, не припиняються на планеті.

Партитура вистави бездоганна: вибудовується віртуозна музична тканина, пластичне вирішення. Так чи інакше, вражає надзвичайно витончений візерунок музики, звукового ряду, світла, хореографії та роботи з реквізитом. Мова хореографії потребує фахового аналізу. Я, не вважаючи себе фахівцем у цій сфері, можу висловитися тільки на рівні емоційних вражень: мова артикульована, ти її розумієш і водночас нею захоплюєшся. Музика неймовірна. За дві години, поки йде вистава, така велика кількість мелодій і в такому гармонійному поєднанні! Кожна на місці, кожна – окремий сюжет. І в цьому мереживі знаходить місце й сучасний український рок і народна колискова. Така еклектичність тут переливається й іскриться гранями, виблискує, стимулює акторів до руху, до самовіддачі. Так само легко вирішено багатоманітність звукової партитури.

Олексій Скляренко каже, що вже років шість, як задумав цю виставу. Й можна порадіти, що йому вдалося так артистично і професійно її втілити. Так само, як і за студентів, які працюють прекрасно. Суворий тренаж і дисципліна Віктюкового театру дають свої плоди. Скляренко набув там неабиякого досвіду, тож і вдалося йому витворити з київськими студентами-випускниками таке сценічне диво. Хочеться сподіватися, що Олексія Скляренка помітять українські театри і запрошуватимуть до співпраці один з-поперед одного, прагнучи такої енергетики й професійної досконалості, якою володіє цей режисер-хореограф.