«Зелена кофта»

Режисер – Володимир Тихий

Оператор – Сергій Стеценко

У ролях: Олександра Петько, Борис Гавриленко, Тарас Ткаченко, Леся Калинська, Юрій Одинокий, Ярослав Гаврилюк, Іван Баклан та ін.

«Артхаус трафік», 2013.

Щороку в Україні зникає не одна тисяча людей, серед них чимало дітей. Ця проблема може стати темою для фільму або приводом для нього. В останньому випадку об’єкт мистецького відображення слугує передусім майданчиком для режисерських вправ, яскравим прикладом чого і є «Зелена кофта». Жанр фільму означено як «психологічний трилер», хоча для «трилера» в кінострічці замало напруги, а для «психологічного» – психології…

«Зелена кофта» за україноґудбаївськими традиціями сповідує філософію: «Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно». Або, як сказав батько зниклого: «Нема Михасика! Нема!» Хлопчика особливо й не шукають: у батьків швидко опускаються руки; хоча є «добрий слідчий», який щиро переймається справою (достоту герой міліцейських серіалів), та його діяльність якось лишається за кадром. І навіть фінальна перемога юної героїні, очевидно, не покликана ствердити ідею тріумфу сил добра над силами зла.

Що характерно: байдужість до долі Михасика від авторів передається глядачеві. Надто мало нас знайомили з ним, щоб хотілося перейматись його долею, надто швидко дали зрозуміти: хлопчик тут – лише фігура відсутності… Принаймні, набридливе: «Ти купиш мені картку з Людиною-Павуком?» і зелена кофта (винесена у заголовок) – все, чим він запам’ятовується. Не надто хочеться переживати і за «героїню», яку можна так назвати хіба що за функціональною ознакою (головний персонаж): Оля надто швидко марґіналізується і, як і всі інші, слугує для показу загальної деградації суспільства.

Отже, у фільмі панує модна атмосфера тихої безвиході. Твори «на злобу дня» важливі, особливо для такого недосконалого суспільства, як наше. Але Тихий уміє подати все навдивовижу «кон’юнктурно», від проблеми зникнення людей до поділу за мовною ознакою: навіть «вихоплені з життя» реалістичні сценки «кричать» про свою викривальну сутність. Що парадоксальним чином поєднується зі згаданим вище не-вболіванням. Відверта настанова на показ соціальних негараздів, а тим паче їх смакування, підважує стилістику: зйомки в «реальному часі» (постановник прагне передати «плин буденності») дають бажаний ефект далеко не завжди. Динамічна «суб’єктивна» камера, не виправдана сюжетно (прохідна сцена: дівчина з малим братиком ідуть подвір’ям), втомлює. Довгі плани видаються затягнутими, а покликані передати сіре повсякдення діалоги «ні про що» затримують дію і розпорошують увагу.

Прийоми, характерні для «безсюжетного» кіно, в «Зеленій кофті» чомусь діють не так, як годилося б. Можливо, так було задумано? Очевидно, глядач до уваги не брався, навіть більше: саме через таку «незручну» форму легше передати загальний настрій суспільного розпаду. Так би мовити, малопридатна для життя соціальна атмосфера визначає саму будову фільму, з його браком художнього й емоційного «кисню». Звідси – повільний ритм, тьмяний колорит (достоту край, де не буває сонця), не надто виразна акторська гра. Певний живий струмінь, щоправда, вносить Тарас Ткаченко в ролі батька; запам’ятовуються і «погані» підлітки, поведінка яких у реальному житті виправдовує форсовану акторську гру. Одне слово, пригнічений настрій після перегляду забезпечено – як сюжетом, так і кінозасобами.

Фільм не піднімається над зображуваним світом, а сам є його частиною. Звідси – його відсторонене, байдуже споглядання суспільних негараздів – за явної насолоди від їхньої фіксації. Це тягуча похмура «міська» атмосфера загальної втоми і тихої (а іноді й відвертої) ненависті до «ближнього». Це, нарешті, скептичне ставлення до самої ідеї про можливість щось змінити на краще.