Бесіду веде Лариса Брюховецька

– Валентине Віталійовичу, перед тим, як говорити про невтішну ситуацію в нашому кіно, спершу питання до вас як багаторічного співробітника, певний час заступника директора Національної кінематеки України, одного з творців масштабного серіалу «Невідома Україна»: нагадаймо про невтішну трансформацію студії за останні двадцять років.

– Студія у матеріальному вимірі – це 20 тисяч квадратних метрів площ і 10 гектарів землі, які належать державі, – нагадує валізу без ручки: і кинути шкода, і нести важко. Ви згадали «Невідому Україну». Її робили 80 режисерів, 60 операторів. Який був штат! А коли я прийшов на студію, то став 163-м штатним режисером. Студія випускала понад 300 фільмів на рік. Панувало розмаїття видів і жанрів: ігрові, анімація, навчальні, рекламні. Існував окремий підрозділ, який працював на масовий екран, це когорта інтелектуалів – режисерів, сценаристів, редакторів, операторів, – які випускали 25–30 фільмів на рік, а потім досить легко збирали по всіх МКФ нагороди. «Київнаукфільм» – то був бренд, який гідно репрезентував Україну. В 1970–1980-х Україну в промисловості представляли літаки «Антонов», у науці – Інститут електрозварювання імені Патона, у спорті – київське «Динамо», в культурі – «Київнаукфільм». Світова слава. І на моїх очах усе це, як шагренева шкіра, постійно зменшувалось. А найбільша втрата – не частина гектарів і не плівкова технологія. Все це піддається відновленню. Але дуже важко відновити той інтелектуальний потенціал, ті кадри, якими славилась і студія, і наше кіно. Сьогодні в штаті кіностудії залишилось два чи три режисери. Серед них Ростислав Плахов-Модестов. Про нього маю згадати, бо остання з наших прем’єр (цей рік ми почали прем’єрами нашої студії, ваш журнал уже писав про «Маскарад» Інни Павлічук) – фільм «Підніміть мені повіки» Плахова-Модестова. Ще одна прем’єра – «Денисія. Кіносвіти Володимира Денисенка» О. Денисенка. Решта фільмів перебуває сьогодні в невизначеному стані. Якщо навіть хтось чи з документальним, чи напівпостановочним фільмом пробився через так звані пітчинги, на жаль, він не отримує запланованого фінансування, необхідного для творчо-виробничого процесу. До ювілею Тараса Шевченка ми намагалися зняти фільм власним коштом, режисер Костянтин Коновалов навіть виграв конкурс, але кошти для нього не надійшли. На щастя, група самостійно шукає фінансування, ну і студія намагається допомогти, чим може. Про інші проекти не говоритиму, хоча про один згадаю: альманах студентів «Ніч світла». Дев’ять моїх студентів написали сценарії і прагнули поставити фільм з різними сюжетами з сучасного життя, поєднавши їх спільним місцем і часом дії – ніч у сучасному місті.

На відміну від деяких «чорнушних» альманахів, ці епізоди – про прості людські стосунки і пошуки доброти. Рік тому вони подали його на конкурс, жодних заперечень не було, захистивши проект, вибороли конкурс, уже підібрали художників, операторів, звукооператорів, акторів. І потім, не знати чому, тодішній керівник нашої кінематографічної служби від цього проекту відмовилась, навіть не пояснивши причини. Уявіть, якби у футболі хтось ухопив м’яча руками і поніс до воріт, сказавши: «Я поміняв правила гри!» Що було б? А з кінопроектами така непостійність – звичайна річ. Як мені пояснити тим хлопцям і дівчатам, що сталося? Та вони й так розуміють, що відмовили їм не з вини викладачів чи драматургічної кволості їхніх сценаріїв… Згадаю і Лесю Моргунець з її «Віолончеллю». За поданням нашої студії вона пройшла всю процедуру, і їй так само відмовили без будь-яких пояснень. Процедура без правил, невизначеність позбавляють можливості говорити про перспективи. А замовних фільмів сьогодні на студії по суті немає. Якщо раніше кіно було пов’язане з кіноплівкою, з нашими потужностями, то сьогодні приватні студії виконують замовлення дешево, хоча, боюся, недостатньо професійно.

– Складається враження, що мета Агентства України з питань кіно – витіснити професіоналів з кіно.

– А подивіться, чим вони звітують. Нижчого професійного рівня вже не буває. Візьміть драматургію. Якщо раніше в нас працював загін професійних драматургів, які за сценарії одержували нормальні кошти, то що маємо сьогодні? Наприклад, Ірен Роздобудько щороку випускає по три книжки, вона може дозволити собі створити сценарій, і він буде написаний професійно, літературною мовою. Але її сценарії, навіть пройшовши пітчинги, до виробництва не доходять. Взагалі сьогоднішній кінематографічний процес нагадує мені російськомовну формулу три «С»: «Сам сочинил, сам снял, сам смотрю». Раніше сценаристів в Україні не готували, сьогодні їх в університеті ім. І. Карпенка-Карого готують Богдан Жолдак, Ірен Роздобудько. Дай Бог, аби їхні студенти в майбутньому могли за фахом заробляти на життя.

Якщо говорити про режисерів, то вони сьогодні намагаються виконувати невластиві їм функції – писати сценарії. Але які фільми нині виробляються? Показово, що майже жодного фільму за сценаріями переможців конкурсу «Коронація слова» не поставлено. А там призи за абищо не дають.

Про операторів не кажу: операторська школа в нас потужна, нормальна, працюють вони на Росію, на країни Європи (там є попит на наших фахівців). Вони легко знаходять роботу і на телебаченні.

А от технічний персонал, або кваліфікований «другий склад», – це найбільша проблема. На нашій студії працювало півтори тисячі творчо-технічних працівників (монтажери, художники, майстри з виготовлення складних комбінованих кадрів тощо), їх уміння передавалося з рук в руки. Але нині ніхто не готує художників кіно. Негайно треба залучати до викладання фахівців, які ще знають, що це таке, аби вони передавали досвід молодим. Для галузі це вкрай потрібно, бо відсутність фахово підготовленого художника, що розуміється на специфіці роботи саме в кіно, видно на екрані, і ми втрачаємо конкурентоспроможність наших фільмів.

– Ви пов’язали існування студії з питанням підготовки творчих і технічних кадрів…

– А як інакше? Розірвати це неможливо.

– В загальній панорамі того, що нині з’являється за підтримки держави (про приватні студії не йдеться, адже там «музику замовляють» переважно російські кошти і робота йде в основному за принципом «чего изволите?»), – фільми Національної кінематеки: і «Маскарад», і дилогія про Миколу Гоголя. Приємно дивитися й усвідомлювати, що є такий рівень. За поодинокими винятками такого рівня в ігровому кіно, на жаль, немає. Ситуація настільки розмита, що винних у жалюгідному стані кіно знайти неможливо, але питання на порядку денному залишається: чому державні гроші витрачаються на халтуру? І чому держава не шукає (саме так!) людей здібних. Це завжди мало місце в країнах, які прагнуть досягнути чогось вартісного. Потенціал майстрів старшого покоління, помножений на талант молодих,– іншого шляху немає. Ви готуєте далеко не перший випуск режисерів. Педагог, багатий учнями. Що скажете про них?

– Їх таки чимало. Володимир Шматолоха більше здібний як режисер, аніж адміністратор (він був свого часу директором нашої студії). Сергій Марченко став кандидатом наук, викладає. Олена Бойко, здобувши кілька солідних призів за свої фільми, нині не знімає, а пише сценарії для серіалів. Серед найостаннішого випуску – Інна Павлічук, дуже здібний режисер, також відійшла від кіно. Наш Інститут екранних мистецтв випустив буклет, де бачимо чимало майстерень, чимало молоді – і куди вони поділися?

Ми з Вікторію Мельниковою, працюючи над фільмом «Четверта хвиля», спочатку планували ще одну серію, але потім відмовились, бо фільм не стільки про композитора Володимира Зубицького, який емігрував до Італії, скільки про наше покоління. Час летить – у моїй майстерні сьогодні вже п’ятий курс, і я запитав їх: «Як ви бачите себе далі, у виробничому процесі?» І наразився на не дуже приємні відповіді: ні на цій, ні на іншій кіностудії вони в Україні себе не бачать. Уже з четвертого курсу один із моїх студентів – Максим Мадонов, вигравши ґрант, поїхав до Португалії. Ще не працює, а завершує освіту. Приїздив недавно, заходив, розповів, що він там на перших ролях. Зрозумів, порівнявши з тамтешньою, що таке наша школа, зміг оцінити її. Коли говорити про четверту хвилю еміграції, то спершу поїхали м’язи, а потім – інтелект.

– Справді, молодих, в тому числі й Максима Мадонова, шкода втрачати: вже курсова робота цього хлопчини – «Кінотеатр “Україна”» – засвідчила про неабияке вміння працювати з реаліями життя, не просто їх спостерігати і фіксувати, а й формувати. Звичайно, їдуть насамперед ті, хто не відчуває сильної прив’язаності до країни, бо далеко не кожен здатний перемкнути свої почуття. А крім того, потрібно бути впевненим у собі.

Цікаво, коли на конкурсній основі ви обираєте під час вступу собі студентів, чи враховуєте їхні риси характеру, без яких не можна стати кінорежисером?

– Разом із одногрупницею Мар’яною Остахнович (ми випускники майстерні славетного режисера Фелікса Соболєва) вже багато років викладаємо. При наборі намагаємось дотримуватись формули одного з віршів Юрія Левітанського: «каждый выбирает по себе / женщину, религию, дорогу. / Дьяволу служить или Пророку, / каждый выбирает по себе». Ні, не треба, щоб вони були схожі на нас, але, принаймні, мають бути однієї групи крові, щоб потім не розчаровуватись і в людських якостях. Звичайно, і в інтелектуальному, і професійному плані. Я навіть на вступних іспитах запитую: «Так, проїхали чотири роки. Який ми знімаємо диплом?» Для когось це несподіване запитання, а хтось може відповісти. Нехай цей задум не справдиться, але молода людина про це вже думає. З нею можна працювати. І ще один тест я використовую. Ці питання ставлю вже студентам: на який фільм ти пішов би в кінотеатр? На який пішов би зі своєю дівчиною (своїм хлопцем)? На який фільм купив би квитки своїм батькам? Відповіді цікаві. У них видно панораму нинішнього т. зв. кінопрокату з точки зору того, що продукують, що показують, що залишається.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)