Олександр Книга (н.1959) – директор театру. Із 1981 року, після закінчення Херсонського культурно-освітнього училища, працював керівником театрального колективу, згодом – художнім керівником та директором Виноградівського будинку культури. З 1989 року, після закінчення Київського інституту культури, – генеральний директор і художній керівник Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша. У березні відсвяткував свій 55-річний ювілей, у квітні – 25-річчя роботи в театрі. Перед цими подіями Олександр Книга поділився спогадами, планами, втіленими ідеями, а також своєю, здається, невичерпною енергетикою та привітною усмішкою.

Розмову вела Ольга Велимчаниця

– Березень багатий на події: ювілей Тараса Шевченка, Міжнародний день театру, ваш ювілей. Розкажіть, як святкуватиме ці дати ваш театр?

– На початку березня ми готуємо Шевченківські дні. Досі до Дня театру ми влаштовували величезні програми, тепер вирішили показувати кращу прем’єру, після якої за традицією вручаємо нашу головну премію «Успіх» у різних номінаціях (її ми роздаємо вже 18 років на основі глядацьких відгуків, беручи до уваги також думки членів художньої ради). Крім того, для колективу готуємо сюрпризи, щороку намагаємося придумати щось нове: то замовляємо молебень у храмах, то виїжджаємо колективом на природу, то проводимо «вогник» у театрі. Стосовно свого ювілею, то це чудовий привід, щоб зустрітися з друзями, адже виповнюється чверть століття, як я працюю в театрі. Хочеться проаналізувати, що вдалося, а що поки що ні. Я живу в темпоритмі мінімум 120 ударів на хвилину: вихідні маю рідко, а відпустку проводжу доволі активно.

– І з чого все починалося?

– Мої перші університети – це сільський будинок культури, де я працював сім років директором. Насамперед відкрив там гардероб, щоб сільські хлопці й дівчата, коли приходили на танці, дбали про належний зовнішній вигляд, чоловіки – знімали капелюхи. Потім ми відкрили дискотеку, куди з’їжджалося, мабуть, пів-Херсона, бо це була така собі «диковинка». Організували навіть театральну студію, відкрили багато інших гуртків. Пізніше мене призначають начальником відділу культури в Цюрупинську, спершу добирався до місця роботи, долаючи 60 км з села щодня, але це виявилося досить втомливо: їдеш першим автобусом, а повертаєшся останнім. Довелося перебратися в місто. Майже рік ми з дружиною і дитиною мешкали в гримерці за сценою. Потім-таки отримали квартиру. Був період, коли хотів піти з культури, але запропонували місце директора театру. Я ж особливо в театральних справах не розумівся. Попросив, щоб мене спочатку взяли кимось іншим, щоб я подивився, як взагалі працює театр. Мене призначили заступником директора. Це було в квітні, а вже в травні треба було вирушати на 2-місячні гастролі. Готувати гастролі – то була серйозна школа. Їхали в Бєлгород з трупою, з десятком вистав, треба було заповнити зал. Пам’ятаю, я одразу зайшов у медичне училище і там продав 100 квитків. Це був мій перший успіх. Коли повернувся з гастролей, зрозумів, що треба приймати посаду директора. І відтоді – тут. Кабінет був дуже прокурений, там чомусь стояли вісім різних стільців, старі меблі, а головне – дірка в стелі. Я попросив секретарку, 60-річну жіночку, разом зі мною навести порядок, і ми цю дірку разом залатали.

– Відтоді вам вдалося зробити дуже багато для театру, перетворити Херсон на справжнє театральне місто. А що ви розглядаєте як виклик? Що ще треба зробити?

– Так, є велике бажання, яке я ще не встиг здійснити, – капітальний ремонт театру. Хоча за останні 25 років від трюмів до даху потроху ремонтував будівлю, але цього не достатньо. Дуже сподіваюся, що влітку ця моя мрія здійсниться завдяки нашому голові ОДА, який любить театр, ходить на прем’єри. Протягом десяти років ми не отримали жодної копійки на утримання приміщення, все, що я можу собі дозволити, – за нами ж зароблені гроші. Ми один з небагатьох театрів, який заробляє досить пристойну суму: ось уже другий рік поспіль виходимо на 3,5 мільйона. Для невеликого обласного центру, такого, як Херсон, де приблизно 350 тис. населення, це багато. Ми змушені заробляти, бо за світло, газ треба платити з власних коштів, випускати вистави – теж. Увагу і любов міста ми вже маємо, і держава не може закрити на це очі. Ще одним викликом для нас є формування трупи: на жаль, сьогодні ми не спостерігаємо процесу, коли випускники акторських факультетів стають у чергу, щоб потрапити в трупу. Такого немає, навіть попри те, що в нас сьогодні 25 студентів з Херсона навчаються в університеті ім. І. Карпенка-Карого, з поверненням поки що сутужно. За останні роки з університету до нас прийшов тільки один хлопець з курсу М. Резніковича. На відміну від столичних театрів ми змушені щодень займатися виховною роботою, часто беремо акторів практично з вулиці і намагаємось зробити справжніми професіоналами, але це тривалий процес. Сергієві Павлюку вдається відкривати нових акторів, і ми радіємо кожному маленькому успіху. Робимо все для того, щоб усе-таки залучити в театр потужні творчі сили. Ось нещодавно прийшла непогана вокальна група з Одеської консерваторії. За ці роки ми підтягли свій оркестр. Раніше він грав переважно в холі, зустрічаючи глядачів. Він і сьогодні там грає, але з’явилося уже багато досить пристойних музичних програм, хоча ще потрібно працювати і працювати. Взагалі театр – це складний живий організм. У нас на сьогодні – 58 вистав у репертуарі. Деякі граємо лише кілька разів на рік, але рука не піднімається їх списати, бо вони мають глядача.

– Театр активно працює з наймолодшим глядачем, як відбувається це виховання?

– Я зрозумів: якщо ми прагнемо мати глядача повсякчас, то треба працювати і з дітьми. У нас, до речі, є 12 дитячих вистав у репертуарі. А раніше було ще більше. Також у цьому році ми намагаємося дати друге життя своїй дитячій країні. Придумали її років 15 тому. Ми ведемо таку собі «підривну» діяльність з дітьми: кажемо, будіть у неділю своїх маму й тата, хоч вони і хочуть відпочити, і кажіть, щоб вели вас до театру. Мені навіть дехто з батьків жалівся. Минулого року провели акцію по всіх школах, садочках – конкурс на назву країни: діти малювали малюнки, писали, присилали це нам. На жаль, якоїсь назви, яка б сподобалась, не знайшлося. Можливо, це буде «Театральна країна казок». Але ми пішли далі: вирішили придумати своїх героїв, щоб уже казки були з нашими героями, які живуть у цій країні. Серед казкових героїв – Полуничка, Малинка, Квіточка. Я взяв чотирьох студентів з кафедри дизайну на практику, і вони вже розробили чудові костюми для героїв дитячої країни. Отже, ідея реалізовується. І далі вона продовжуватиметься так, що кожен з п’яти режисерів, які працюють у театрі, з цими героями роблять нову казку. Запрошуючи дітей, ми плануємо не лише показувати казку, а й навчатимемо їх робити щось корисне: художники можуть з ними малювати, скульптори – ліпити, можна й вареники вчитися ліпити у театральному кафе. Я переконаний, випускати вистави – це далеко не єдине завдання театру. У нас ще є програма «День театру в школі», вона нас рятувала в той час, коли на вечірні вистави до нас ходило по 5–10 осіб. Тож, рятуючи фінансове становище, ми зрозуміли, що треба працювати в цьому напрямку. Це були мої перші експерименти як директора, мене звинувачували, що я змушував школярів ходити, наприклад, на «Захід» Бабеля, на який не йшов вечірній глядач. Я розумів, що дітям нецікаво, вони шуміли, диригент демонстрував на планірці, чим у нього стріляли. Тоді я зрозумів, що треба школярів підготувати. Ми з акторами їздили по школах, зустрічалися з учнями, вчителями, пояснювали їм, що то є театр, актор. Ми навіть зробили театральну абетку і розповсюджували її в школах: а – актор, б – балерина і т.д. Розуміючи, що їх усіх треба зібрати докупи, поки відкриється завіса, я перші роки сам виходив і намагався погасити крик, сказати щось розумне, добре, вічне, щоб їх зацікавити, а потім уже пояснити, що не можна кричати, ходити під час вистави, що актори працюють, це важко, і тоді вже піднімалася завіса, діти вже сиділи тихо і починали сприймати виставу. Через декілька років у нас почався зворотний процес, на худрадах говорили: ви відчули, що вчора вечірній глядач не зрозумів думку режисера, а діти зрозуміли? І ми почали вистави робити для них – «Ромео і Джульєтту», «Лісову пісню». Я тоді якраз привіз 12 чоловік з Дніпропетровського театрального училища, цілий курс забрав, вони були такі молоді, гарні. Суднобудівний завод виділив для нас два блоки гуртожитку, ми до їхнього приїзду зробили там ремонт, організували таку собі театральну комуну. Діти любили ці вистави, брали автографи в Ромео і Джульєтти, Мавки і Лукаша. Діти швидко виростають, і коли вони знають цю будівлю, то сміливо заходять до неї, упевнені, що їх тут зустрінуть з усмішкою. А ще ж є внутрішня робота: ми поодружували всіх, кого могли, із тих, хто приїхав. Ромео одружився із дівчинкою з перукарського цеху. Джульєтта вийшла заміж за Меркуціо. У «Лісовій пісні» Лукаш із Мавкою одружилися. Про це писала преса. Ми робили весілля, перед загсом влаштовували театралізоване дійство. Я прекрасно розумію, що театральним людям важко створювати сім’ї десь за межами театру: у них інший світогляд, та й робочий графік насичений – коли і де їм знайомитися? Тому я сприяю театральним сім’ям, намагаюсь їм якимось чином квартири вибити.

– Напевно, саме завдяки такій роботі з глядачем ви маєте постійно заповнені зали?

– Так, останні 7–8 років ми працюємо з аншлагами і граємо по 35–50 вистав у місяць, за минулий рік, скажімо, зіграно 360 вистав. Років зо два тому я вирішив, що вистави треба робити потужними і дорогими. Я навіть зіткнувся з тим, що «дешевий квиток – це якось незручно». Тому в нас існує градація: є місця з дорогими квитками, а є з такими, які може собі дозволити будь-яка людина.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)