Пітер О’Тул (1932–2013) – британський театральний та кіноактор ірландсько-шотландського походження. Навчався в Королівській академії драматичного мистецтва. На початках грав у брістольському театрі Old Vic. Згодом – у Стретфордському шекспірівському театрі, співпрацював із «English Stage Company». В кіно дебютував 1959 року («День, коли пограбували англійський банк», реж. Джон Ґіллермін), а вже 1962 року здобув чи не найбільшу кінославу за головну роль у фільмі «Лоуренс Аравійський» (реж. Девід Лін, США–Великобританія). Зіграв у більш ніж сімдесяти фільмах, чимало з яких досі лишаються популярними, а в останнє десятиліття долучався і до масштабних телевізійних проектів («Казанова», «Тюдори», «Римська імперія: серпень», «Гітлер: cходження диявола» тощо). До 1999 року активно грав на сценах Великобританії, Ірландії та США. 2012-го офіційно завершив кінокар’єру, проте останній фільм за його участі ще вийде на екрани 2014-го («Катерина Олександрійська», реж. Майкл Редвуд).

Пітер О’Тул відомий також як один із найбільших «оскарівських» «невдах»: вісім разів номінований на премію Американської кіноакадемії, він жодного разу не отримав її, й лише 2003 року був нагороджений за внесок у світовий кінематограф. Здобув чотири «Золоті глобуси» (двічі як найкращий драматичний актор), премії BAFTA й «Еммі». Був двічі одруженим. Помер 14 грудня 2013-го у віці 81 рік через ускладнення, викликані рецидивом давньої хвороби.

Пітер О’Тул ­­– класичний взірець не менш класичної британської акторської школи. На жаль, як і майже всі її представники, він був досяжним для більшості з нас лише «наполовину» ­­– в своїх кінематографічних амплуа. Амплуа хоч би яких успішних, але другорядних у буквальному розумінні: О’Тул, як і більшість своїх уславлених колег, починав саме з театру.

Вирізнити на екрані британського актора зі сценічним бекґраундом нескладно: вони по-іншому тримаються перед камерою й інакше (серйозніше?) перевтілюються в своїх персонажів, врешті якось по-особливому «заграють» із глядачем (ніби не покладаючись на камеру, а домагаючись безпосереднього контакту з ним).

Та з Пітером О’Тулом ситуація двояка. З одного боку, він починав не просто як актор, а як актор шекспірівський: в 1950-х його прийняли в Стретфордський шекспірівський театр. Згодом О’Тул пишався тим, що знав не лише головні драматичні ролі з драм Шекспіра, а й міг читати напам’ять усі його сонети. І в багатьох кіноролях актора виразно проступає його театральний досвід. Кажу не лише про обидві знамениті ролі Генріха ІІ – в «Беккеті» Пітера Ґленвіла (1964) та в «Леві взимку» Ентоні Гарві (1968), – де маємо справу зі складною драматургією і ще складнішим драматичним персонажем (а перший фільм, до того ж, знято на основі п’єси Жана Ануя). Та не меншою мірою це стосується і другої частини «Лоуренса Аравійського», де персонаж О’Тула переживає болісне розчарування і навіть світоглядний крах через наслідки розв’язаної ним війни, або ж уже зовсім іншої за настроєм стрічки «Панівний клас» (1972, реж. Пітер Медак), де він на межі фарсу, гострої соціальної сатири і драматизму вибудовує свого ексцентричного і психічно неадекватного персонажа графа Ґерні, котрий називає себе Ісусом Христом, проповідує загальну рівність і водночас реалізує всі належні йому за соціальним статусом права (включно з засіданням у верхній палаті Парламенту).

З іншого боку, саме кінематограф ­­– а якщо точніше, то кольоровий кінематограф доцифрової епохи – дав змогу повною мірою розкрити фотогенічний потенціал Пітера О’Тула. А про чарівливі бісики його світло-блакитних очей згадували чи не всі, хто про нього писав: «Найяскравіша зірка, будь-коли зафіксована на плівці “Техноколор”. Дивовижна витонченість рис обличчя, природний, неначе зійшов із небес, аристократизм, бронза у волоссі (що доступними алхімічними методами перетворювалася раз-по-раз то в золото, то в платину) і немислима блакить фантастичних очей, які згодом будуть спрямовувати бедуїнів на турецькі кулемети, Одрі Гепберн – на крадіжку, а Содом з Гоморрою – на вірну смерть» [1].

Справді, і в першому чорно-білому фільмі («День, коли пограбували банк»), і в кінороботах останніх десятиліть це відчуття «магнетизму» якщо й виникало, то все ж не було настільки інтенсивним (хоча в другому випадку це почасти можна пояснювати і перенесеним у 1970-ті раком шлунку, як стверджують, спричиненим важким алкологолізмом, від чого він згодом довго оклигував і, мабуть, назавжди втратив принаймні частку своєї молодечої легкості та просвітленості).

Природна шляхетність та аристократична витонченість постави зазвичай врівноважувалися в О’Тула зі симпатичним хуліганством та іронічною двозначністю багатьох його ролей. До того ж, його персонажі, як і сам актор, часто мали славу фаворитів протилежної статі або й таких собі милих донжуанів: це і мистецький експерт Саймон Дермот зі славнозвісної комедії «Як украсти мільйон» (реж. Вільям Вайлер, 1966, США), який зважується на певний компроміс із власною совістю через романтичні почуття; і чарівний бабій Майкл, котрий намагається вилікуватися від своєї залежності від жінок заради нареченої («Як справи, кицюню?» за п’єсою Вуді Аллена, режисер Клів Доннер, 1965, США–Франція); британський офіцер Чарльз Едстастон, що всіляко ухиляється від домагань ненаситної російської імператриці Катерини («Катерина Велика», режисер Ґордон Флемінґ, 1968, Великобританія); і Свон – злегка автобіографічний персонаж, вчорашня світова кінозірка і l’enfant terrible, якому ніхто не може дати раду, але який навіть своїми безчинствами та публічними скандалами викликає симпатію («Мій найкращий рік», режисер Річард Бенджамін, 1982).

Трохи біографії

Цікаво, що навіть щодо місця й часу народження актора існують суперечки. Його малою батьківщиною називають Коннемару (Каунті Ґелвей, Ірландія), та трапляються також і вказівки на Лідс (Йоркшир, Британія), де він виростав: справа в тому, що в актора збереглися свідоцтва про народження з обох країн, що на кілька місяців різнилися й датами. Тож вказуване ним 2 серпня 1932 року було лише справою особистого вибору.

Пітер зростав у родині шотландки Констанс Джейн Еліот й ірландця Патріка Джозефа О’Тула. Після навчання в католицькій школі підпрацьовував журналістом і фотографом у газеті «Yorkshire Evening Post», аж доки не пішов служити в королівський флот. До Королівської академії драматичного мистецтва (RADA) він вступив 1952-го після того, як не зумів потрапити в драматичну школу театру Еббі в Дубліні (його не взяли через незнання ірландської мови). А далі – Олд Вік і Стретфордський театр і шекспірівські ролі (подейкують, що на роль офіцера Лоуренса Девід Лін обрав його, побачивши на сцені О’Тулового Шейлока).

Аби зрозуміти масштаби популярності «Лоуренса Аравійського», досить навести декілька фактів: за результатами проведеного тоді британським журналом «Premiere» опитування, стрічка зайняла перше місце в списку «Ста найкращих фільмів усіх часів», а Британський інститут кіно віддав їй третю позицію в аналогічному рейтингу [2]. Крім Пітера О’Тула (на роль Лоуренса, до речі, розглядали також Альберта Фінні та Марлона Брандо), стрічка зробила зіркою світової величини ще одного актора-початківця – Омара Шаріфа. Іншим його партнером по знімальному майданчику був Ентоні Квінн.

3,5-годинна кіноепопея стала світовою кіноподією, і не лише через масштабні зйомки, східну екзотику та величезні батальні сцени в пустелі, а й завдяки самому О’Тулу, який зумів переконливо втілити на екрані неоднозначну постать британського офіцера й розвідника Т. Е. Лоуренса (в основі сценарію – книга його спогадів «Сім стовпів мудрості»), котрий у Першу світову війну служив у Сирії, налагодив контакти з арабськими кочовими племенами (звідси й прізвисько «Аравійський») і врешті зумів об’єднати їх у боротьбі проти Османської імперії (Велике арабське повстання 1916–1918 років), ставши як британським героєм, так і легендою в арабському світі. Та згодом, спостерігаючи за тим, як на місце шляхетних поривів і визвольного духу прийшли жадібність і найниціші інстинкти, Лоуренс переживає важкий психічний злам.

Не випадково «тінь» від цієї епічної ролі висіла над Пітером О’Тулом аж до кінця його життя, і навіть більшість некрологів у світовій пресі мали стандартний заголовок «Помер Лоуренс Аравійський».

А ще О’Тул зіграв у Королівському національному театрі Гамлета (1963) у виставі під керівництвом Лоуренса Олів’є. 1970 року втілив, за власними словами, одну зі своїх головних акторських амбіцій, зігравши разом із Донелом МакКенном у Беккетовому «Чекаючи на Ґодо» в дублінському Театрі Еббі, куди його не взяли свого часу на навчання. За всю театральну кар’єру критики ганили його лише одного разу – за Макбета, зіграного в Олд Віку [3] (1980). Та той період і справді не був найуспішнішим у житті актора.

Він зіграв Тиберія в одному з найнеоднозначніших і водночас наймасштабніших фільмів Тінто Брасса «Калігула» (1979). А його справжнім поверненням у великий кінематограф називають роль Реджинальда Джонстона в історичному фільмі «Останній імператор» Бернардо Бертолуччі (1987).

Пітерові О’Тулу випало співпрацювати на знімальному майданчику чи не з усіма найвідомішими «кінодівами»: крім обох Гепберн – Одрі («Як украсти мільйон») та Кетрін («Лев узимку»), це й Елізабет Тейлор (екранізація творів англійського поета Ділана Томаса «Під молочним лісом», 1979), і Ромі Шнайдер («Як справи, кицюню?»), і врешті Софі Лорен на піку своєї кар’єри («Людина з Ламанчі» Артура Гіллера, 1972, на основі бродвейського мюзиклу).

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1 Лилия Шитенбург. Человек и сверхчеловек // Сеанс. – 27 декабря 2013 // http://seance.ru/blog/portrait/peter_o_tool_portrait/

2 Цит. за: http://en.wikipedia.org/wiki/Peter_O’Toole#cite_note-15

3 David Thomson. Peter O’Toole obituary // The Guardian. - Sunday 15 December 2013 // http://www.theguardian.com/film/2013/dec/15/peter-o-toole-dies-81