У квітні під час Днів польського кіно до Києва вкотре завітав польський драматург, сценарист, письменник Януш Ґловацький, з яким можна було поспілкуватись під час прес-конференції у кінотеатрі «Жовтень».

Уперше він побував у Києві на прем’єрі своєї п’єси «Четверта сестра» в Молодому театрі у 2007-му. П’єса – своєрідна алюзія на «Трьох сестер» Чехова, на яку надихнули автора його візити до Росії, тільки цього разу сестри мріють про Нью-Йорк, що відображає прагнення та тугу людини, яка народилася в наступне після Чехова сторіччя, та й самого Януша Ґловацького теж. «П’єска мала бути смішною, сумною та ліричною, бо йшлося в ній про страх, мрії, тугу й підступність. А найчастіше мала там повторюватись фраза: “Я в депресії”»^[1]. В Москві цю п’єсу досі не поставили, і автор майже впевнений, що й не поставлять.

У Києві ж вона здобула визнання професійної спільноти, театральні нагороди^[2]. Під час свого першого знайомства з Україною^[3] Ґловацький назвав українців понурими й усім незадоволеними, хоча це, мабуть, перше враження людини, яка прожила багато років у США. Сьогодні ж, у зв’язку з виставою «Четвертої сестри», він згадує щирого і безпосереднього столичного глядача: «Хочу сказати, що ніколи не зустрічав такої вдячної аудиторії, як у Києві. Це не фальшиві компліменти, а правда. Глядачі тоді під час вистави реагували майже як у грецькому театрі. Коли по ходу дії генерал шукав пляшку, то з зали йому гукали: вона на холодильнику». На цьогорічній зустрічі він з надією говорив про українські драматичні події, порівнюючи з тим, що свого часу пережила його рідна Польща.

Саме про ці події розповідає фільм «Валенса. Людина з надії» Анджея Вайди^[4]. «Нам здавалося, що історію про надзвичайну людину Валенсу якраз у Києві зрозуміють і сприймуть. Адже це історія людини, яка без жодної підготовки очолила страйк у Ґданську, так, наче вона була призначена для цього. Тоді у 80-му він сів грати в шахи із суперчемпіонами, такими, як Брежнєв, Ярузельський, і виграв цю гру. Може, ситуація не була така трагічна, як у вас у Києві, бо не пролилося стільки крові, але вона була теж складною: російські, на той час радянські, війська було введено в Польщу. Так сталося, що Валенса із пересічного електрика за два тижні перетворився у загальновідому персону у всьому світі. Потім став президентом і символом повалення комунізму, очолив ті процеси, які згодом почали відбуватись у Європі. Я вам цього бажаю від усього серця, хоча знаю, наскільки це непросто. Подивимося, чи Європа далі буде займатися своїми збитками у бізнес-інтересах із Росією, чи все-таки більше схилиться до цінностей, які сповідує демократичний світ».

Ґловацький також розповів, як працювалось над сценарієм цієї стрічки, яка дуже полюбилась польській аудиторії, і не тільки. «Коли ми уперше зустрілися з цього приводу з Вайдою, він мене запитав, як я ставлюсь до Валенси, я йому відповів, що добре. “От і прекрасно, то напишеш сценарій”, – сказав він. Але я не був упевнений, оскільки під час найбурхливіших подій мене не було в Польщі, до того ж, мешкаю я переважно у США. Але після слів Романа Поланського, що це найкраще зможу зробити я, не зміг відмовитись. Згодом почав писати – одну версію за іншою. Бачив сім остаточних версій. Писати було непросто, працював над сценарієм майже три роки. Мені було цікаво дізнатися думку Валенси і, можливо, отримати від нього допомогу. Наша зустріч виглядала таким чином: я йому розповів про сценарій, на що він мені: “На світі дуже багато зла і несправедливості. І треба боротися проти цього”. Я йому запропонував прочитати сценарій, а він відповів, що дуже любить порося, але воно має бути гарно підсмажене, жорстке, як підошва. І так собі розмовляли. Ми намагалися зробити фільм так, щоб це була розповідь про живу людину, а не патетична історія про пам’ятник. Я вважаю, що кожного разу, створюючи образ героя, треба показувати його смішні сторони і слабкості. Тому я старався вставити якомога більше смішних сцен, бо пафос уже сам по собі вписаний у цю історію. Шлях до перемоги був дуже хистким: Валенса помилявся, спотикався, падав, але щоразу вставав. І це викликало розпач в одних та ентузіазм в інших. Він переміг і увійшов в історію ХХ століття як один із двох поляків, який був на боці добра. Другий – це Іоанн Павло ІІ. Лейтмотивом у фільмі є розмова Леха Валенси з Оріаною Фаллачі, легендарною італійською журналісткою, яка приїхала зробити інтерв’ю з Валенсою. Той не одразу погодився, бо не знав, хто вона така, до того ж вона не була американкою, і не була гарною. Вона ніби робить екскурсію по польському пеклу, як Вергілій у Данте. Це приваблива сцена, в якій є певний ключ до характеру Валенси. Я намагався використати якомога більше специфічних фраз, мову Валенси у діалогах, але й не ставився до висловлювань Валенси як до Євангелія. Деякі сцени придумував, бо вважаю, що частина з них могла би статися. Цей фільм – портрет на тему, а не документальна стрічка. Актор, який зіграв Валенсу, не вдавав із себе Валенсу, а створював дещо на тему Валенси. До того ж, це не є вся Валенсина історія, бо він досі живий, вона доходить до моменту виграних виборів на пост президента і переможної промови у конгресі».

Приклад поляків, які у своїй новітній історії пережили криваве придушення страйку на Ґданському суднобудівному заводі, бурхливі події початку 80-х рр., воєнний стан і все-таки вийшли на новий етап розвитку, зробили крок до позитивних змін, дає надію на те, що ваша цьогорічна історія, яка почалась катастрофою, також закінчиться гепі-ендом. На жаль, організаторам і творцям фільму не вдалося показати його на Майдані, хоча «у Вайди було дуже велике бажання, бо це святе і символічне місце».

«Валенса. Людина з надії» – не перший досвід співпраці цих двох відомих усьому світові поляків. Ще у 1970-му році, коли Ґловацького вже знали в Польщі як сатиричного публіциста, автора фейлетонів та іронічних оповідань про культурні та соціальні явища тих років, Вайда зняв фільм за його сценарієм «Полювання на мух». Крім того, була спільна робота з Мареком Півовським над сценаріями «Психодрама» (1969) і «Рейс» (1970), згодом також сценарій до фільму Януша Моргенштерна «Цю любов треба вбити» (1972). Стрічка «Рейс», попри всі негативні відгуки, стала однією з найвідоміших польських комедій.

Однак популярним у світі Ґловацького зробили саме його п’єси: у 70-х їх почали ставити польські театри. У 1981 році Лондонський «Роял Корт» поставив «Попелюху» (прем’єра відбулася паралельно з введенням генералом Ярузельським воєнного стану в Польщі). Після прем’єри Ґловацький став відомим, і не лише через те, що він – письменник з країни, до якої в той час була прикута увага всього світу, а й завдяки успіху п’єси: «Журналісти шикувалися в чергу, а рецензенти в один голос підкреслювали антитоталітарне спрямування й понурий кафкіанський гумор “Попелюхи”^[5]». Ця п’єса, за словами автора, частково випередила реаліті-шоу, бо народилась із репортажу, який Ґловацький написав про виправну колонію для дівчат, оскільки його зацікавила реальна історія однієї з них. Коли письменник приїхав до колонії, ту дівчину кудись перевели, але були інші зі своїми страхами, історіями, бажаннями. Так вийшов репортаж, згодом – документальний фільм «Психодрама, або Казка про Попелюшку, показана в театрі притулку в Х.», а потім і п’єса «Попелюха», яка набула різних вимірів: так, у Лос-Анджелесі це була п’єса про те, як мас-медіа маніпулюють свідомістю людей, а на Тайвані та в Буенос-Айресі – про тоталітаризм.

«Попелюха» принесла популярність Ґловацькому і в США, куди він подався, вже не повертаючись до Польщі після лондонської прем’єри. Там спочатку йому доводилось непросто. Саме про емігрантів і тяжке зіткнення з реальністю у великому місті – наступні п’єси «Полювання на тарганів» та «Антигона у Нью-Йорку», за які одразу взялись театри Нью-Йорка, бо автор спостережливо й автобіографічно, а отже щиро та правдиво і разом з тим іронічно зображає зворотний, але не прихований бік «столиці світу». У «Полюванні на тарганів» дійовими особами є пара польських емігрантів – відомі письменник і акторка, – які проводять безсонну ніч у тісній нью-йоркській квартирі, де їхні страхи, вагання, прагнення поступово вилазять з-під ліжка разом із тарганами; вони не знайшли свого місця у Нью-Йорку, тому стрімко падають униз. Персонажами ж наступної п’єси «Антигона у Нью-Йорку» є ті, що вже спустились на саме дно – троє бомжів, вони мешкають у Томпкінс-сквер-парку, але зберігають людяність. Антигоною є пуерториканка Аніта, яка прагне поховати свого коханого. Обидві п’єси мали шалений успіх і найвищі оцінки критиків, акторський склад часто був зірковий. П’єси переклав українською мовою Олександр Ірванець, як і автобіографічну книгу «З голови», що стала бестселером у Польщі.

У Польщі Ґловацького часом звинувачували, що зображає поляків у еміграції в поганому світлі, однак пробачали йому все завдяки світовій популярності, визнаючи його класиком разом із Ружевичем і Мрожеком. Крім того, змальовуючи життя марґіналів, він не дає їм оцінки, тим паче негативної. Адже ще незадовго до цієї популярності він уважно приглядався до тих же бомжів із парку, спілкувався з ними, припускаючи, що Нью-Йорк може так само злісно пожартувати і з його життям.

Сьогодні Януш Ґловацький живе між Нью-Йорком і Варшавою. Продовжує писати та їздити на прем’єри вистав за своїми п’єсами. А робота над фільмом про Леха Валенсу остаточно виправдала його в очах співвітчизників. Працював він над ним ретельно, заглиблюючись у тему, не забуваючи про іронію та показуючи людину зі своїми страхами, проблемами, недоліками, надіями.

1. ↑Ґловацький Я. З голови / Януш Ґловацький. – Л.: Видавництво «Астролябія», 2009. – С. 251.


Корисні статті для Вас:
 
Четверта сестра не від Чехова2007-08-11
 
Вайдина епоха солідарності2014-02-09
 
Вікторія Авдєєнко: «Дуже важливо позбавлятися штампів»2004-02-11