Участь беруть: Оксана Мусієнко,кінознавець, кандидат мистецтвознавства, Вадим Скуратівський, культуролог, доктор мистецтвознавства, Роксоляна Свято, літературознавець, кінокритик, Лариса Брюховецька, кінознавець, головний редактор журналу «Кіно-Театр», Сергій Маслобойщиков, кінорежисер, Олена Бабій, співробітник Польського інституту в Києві, Сергій Тримбач, кінознавець, голова НСКУ.

Лариса Брюховецька: Із обширу нашої теми я візьму такий аспект, як спільні кінопроекти України й Польщі. Порівняно зі спільними концертами, книгами, взаємними перекладами їх небагато, але вони так само спрямовані на порозуміння, пошуки культурних, історичних перетинів. Один із таких проектів – документальний фільм «Близькі і далекі», присвячений пам’яті Єжи Ґедройца. Автори сценарію – Анна Гурна та Любомир Зайонц, режисери – Анна Гурна, Любомир Зайонц і Михайло Ткачук (спільне виробництво ІІ програми Польського ТБ, кіностудії «Самбор» у Варшаві та Київської кіностудії ім. О. Довженка). Серед учасників фільму – відомі громадські й політичні діячі: Збігнєв Бжезинський, Дмитро Павличко, Єжи Бар, Даніель Бонуа, історики Ярослав Грицак, Володимир Мокрий, Богдан Осадчук. В центрі кінорозповіді – редактор журналу «Культура» Єжи Ґедройц, якому належить заслуга закладання підвалин східної політики Польщі. У червні 2001 року відбулася прем’єра стрічки у Варшаві водночас з показом на ТБ, а через кілька днів українські глядачі змогли переглянути її в Будинку кіно. Фільм мав добрий розголос у Європі.

«Промовці переповідають історичні сюжети, – писала Юлія Сердюкова, – нагадуючи, що було в наших взаєминах доброго й поганого. У фільмі немає глибокого аналізу причин тих чи тих конкретних конфліктів. […] Так, наприклад, історики не наголошують на тому, що саме розкол християнської релігії став чи найголовнішим чинником історичного конфлікту двох сусідніх народів. […] Польський історик шкодує, що в Польщі не знайшлося свого Мазаріні, який би зміг примирити ворогуючі конфесії, а всі спроби включити православну українську складову Речі Посполитої як повноцінного партнера залишилися на рівні поодиноких обговорень у ХVІІ столітті серед поміркованих федеративних кіл». Ідея фільму: наявність за спиною обох країн сильного і не завжди доброзичливого сусіда має бути чи не найголовнішим аргументом для активної співпраці і взаємодопомоги. Необхідні пошуки спільної мови, порозуміння і співпраці.

Значний успіх в Україні мав фільм Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», де Богдана Хмельницького зіграв наш Богдан Ступка. Знялося в ньому ще кілька українських акторів.

До спільних проектів належить фільм цього ж режисера «Україна. Становлення нації». В серпні 2004 року Гофман зі своїми колегами – оператором Ярославом Жимойдою, художником Сергієм Хотимським, композитором Кшесиміром Дембським, продюсером Єжи Михалюком – влаштували прес-конференцію в Києві, на якій режисер повідомив, що імпульсом для фільму стала назва книжки Леоніда Кучми «Україна – не Росія», він подумав, що в цьому вислові криється важлива проблема, над якою потрібно замислитись. Перш ніж почати цю масштабну роботу, Єжи Гофман викликав інтерес до неї кінематографічно-телевізійної спільноти європейських країн, що на хвилі Помаранчевої революції не було складно. Зйомки планувалося закінчити 2005 року. Але, занурившись в історію України, автор зрозумів, що так швидко йому не впоратися. Матеріал був настільки складним, наскільки й захопливим. Врешті фільм із трилогії виріс до тетралогії.

Фільм вражає високою концентрацією матеріалу, має складну побудову й неймовірну насиченість: якщо у звичайному фільмі режисера досі було 500 кадрів, то тут тільки одна серія (менше години) вміщувала їх 15 тисяч. Окрім кількох коротеньких моментів, де слово бере сам автор, простір фільму віддано зображенню іконографії (архівні документи, фраґменти з історичних фільмів, кінохроніка, живопис, пам’ятки архітектури), тим самим показуючи, яке багате мистецтво України.

Перша серія – від Київської Русі до національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, друга – названа іронічно «Навіки разом» – від Переяславської угоди до кінця ХІХ століття, третя («Україна чи Малоросія?») – від кінця ХІХ ст. до Другої світової війни (паралельні назви цих серій – «Народження нації» та «Становлення нації»), четверта – від Другої світової війни до наших днів. Фільм набув концептуальної завершеності, це чудовий матеріал для ознайомлення з історією України усіх охочих і в Україні, і за її межами.

Характерно, що один і той же факт історії може мати різну інтерпретацію: коли звертаємось до історії, не можна знайти єдиної точки зору, навіть в українських істориків інтерпретація фактів різна. Єжи Гофман свідомий цього: він вирішив, що треба говорити з різних сторін, тому що абсолютного об’єктивізму немає. Його робота цінна умінням знайти наукову рівновагу між полярними інтерпретаціями. Допомагали йому в цій виваженості вчені кількох країн, а також його власна, так би мовити, незаангажованість іноземця (хоча категорично стверджувати його безсторонність не можна: друга дружина Єжи Гофмана – Валентина – була киянкою, померла 1998 року, і пам’ять про неї відіграє помітну роль в інтересі польського режисера до України).

Єжи Гофман і його однодумці створили фільм за власним бажанням, без участі державних інституцій України й Польщі. Слід віддати належне – режисер залучив до роботи над фільмом багатьох фахівців. За кожної нагоди він дякував українським консультантам Наталі Яковенко і Ярославу Грицаку, Борису Возницькому, Юрію Чорнобаю, кінооператору Богдану Вержбицькому, директору фільму Володимирові Князєву, фахівцю архівної справи й редактору Олександру Кучерявому. Знімали в багатьох музеях України: у Києві (Історичний, Національний музей українського мистецтва, музей Гетьманщини, Києво-Печерська Лавра, Софіївський собор), в Чернігові, Каневі, Переяславі-Хмельницькому, Дніпропетровську, Львові, на Закарпатті, в Хотині, а також у музеях Варшави та Кракова. Група працювала в університетських архівах, Бібліотеці конгресу США, Українському музеї та НТШ (Нью-Йорк).

Перші три серії було показано у Києві 2006 року, а 2008-го в рамках проекту «Україна часів УНР, Гетьманату й Директорії в документальному кіно», реалізованому Центром кінематографічних студій НаУКМА, я запросила Гофмана та його продюсера Єжи Михалюка з фільмом до Києва – він показав у Будинку кіно три серії фільму і поспілкувався з глядачами. Тоді ж я взяла інтерв’ю в режисера (опублікуване в «Кіно-Театрі» під назвою «Як було обрано шлях, щоб з українців зробити росіян»). Фільм придбало понад 30 країн. Крім України.

Оксана Мусієнко: Спостерігаючи за студентством, бачу, що найбільше молодь хвилює класична епоха польського кіно 50-х – поч. 60-х років. Може, тому, що це мої особисті симпатії – Анджей Вайда і Войцех Хас. Найбільше враження на них справили «Попіл і діамант» і «Як бути коханою». Зануссі і Кесльовського вони сприймають як живий актуальний матеріал. Мій студент якось приніс диск із фільмом «Пілат та інші» Анджея Вайди (1972 рік), де є знаменитий монолог, що його виголошує Даніель Ольбрихський, і кадр: срібняки, які випадають з телефонної будки, – усе це хлопців і дівчат вразило. Для них було подією ознайомитися з цим мало знаним у нас фільмом. Переглядали і «Рукопис, знайдений у Сарагосі»: Збігнєв Цибульський дуже переконливий в ролі Дона Алонсо. Тепер другий момент, який мене надзвичайно схвилював: я двічі була на польському кінофестивалі. Вперше – коли показали такі фільми-події, як «Вогнем і мечем» Єжи Гофмана і «Борг» Кшиштофа Краузе, а вдруге наступного року – «Пан Тадеуш» Вайди. Фільм Вайди – надто польський. Поляки знають цей твір напам'ять. Так-от: фільми «Борг» і «Вогнем і мечем» – це рубіж, коли польське кіно повернуло собі глядача. Мене особисто вразив фільм Краузе: наскільки він по гарячих слідах події, як це все було болюче, але режисер не побоявся ці рани ятрити. Фільм високого класу художнього і разом з тим це те, що хвилювало кожну людину в суспільстві. Я згадала цей фільм, бо недавно наш «дорогий друг» російський прем’єр Медведєв заявив, що нібито Україна винна їм десь 10 мільярдів за невикористаний прибуток. У фільмі «Борг» бандюга і рекетир також накидає на героїв фільму борги за невикористаний прибуток. Або згадати випадок з директором кіностудії імені Довженка Миколою Мащенком, коли за однокімнатну квартиру, виділену працівникові студії в будинку, зведеному на території студії, бандити хотіли відібрати 10 гектарів студійної землі… Я з величезною повагою ставлюся до Єжи Гофмана: його фільми зроблені на високому рівні кінематографічної майстерності. І разом з тим він шукає і знаходить шлях до серця глядача. І який потрібно мати такт, щоб, не спотворивши Сенкевича, саме так, лояльно до України, подати цей роман на екрані. Богун міг би бути таким-сяким, а режисер бере красеня Олександра Домогарова, що тоді ще не спився, і дає могутній образ. Ми з колегою в готелі почули розмову покоївок: «Ти бачила фільм “Вогнем і мечем”? – «Так, бачила, і не можу зрозуміти, що за дивна панна. Чому вона цього Кшетуського вибрала, коли такий Богун?».

Мені здається, це були ті дороговкази, які варто було б сприйняти нашим кінематографістам і продюсерам. Звичайно, польська практика цікава ще й максимальним використанням телекомпаній, внесків фінансових. Я намагаюся дивитися знакові фільми. Стрічку «Валенса. Людина з надії» не вважаю великою удачею Вайди, але «Катинь» мене дуже вразила: це теж надзвичайно потрібний фільм – сказати нарешті правду після цієї страшної брехні. Сподіваюся, що про «Катинь-2» теж скажуть правду врешті-решт.

Л. Б. Думаю, що «Катинь» – це один із тих творів, де об’ємно і переконливо показано ХХ століття. Це образ цього сплюндрованого століття.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)