Польща в українському кіно 1920-х посідала особливе місце – ця тема акумулювала в собі непрості тогочасні взаємини між Україною і Польщею. Більшовицька влада досить оперативно виробила прейскурант тем для кіно. Одна з них – теза про перемогу революції у світовому масштабі – по кількох сюжетних руслах втілювалася в агітаційних, а згодом і в ігрових фільмах. У них фігурував зарубіжний пролетаріат, який бореться проти буржуазії: кінематографісти реконструювали повстання робітників німецького міста («Гамбург»), бунт французької ескадри, що прибула за наказом Антанти в Одесу, аби придушити революцію, однак відмовилась виконувати наказ і повернулася до Франції («Мірабо»). Після 1930 року згадану тезу було знято з порядку денного. У 1920-х кіно викривало також «експлуататорську суть буржуазії», показувало її приреченість. В контексті зображення буржуазії, яку світовий пролетаріат не сьогодні-завтра має подолати, досить помітною була апеляція до Польщі, яка 1917 року стала незалежною державою. Показували цю країну в негативному освітленні. Оперативною реакцією на наступ війська Польщі спільно з УНР на більшовиків 1920 року була агітка «Польська шляхта» (режисер М. Салтиков, не збереглася). 1926 року анотація до фільму «Синій пакет» (сценарій Гео Шкурупія та В. Ігнатовича, режисер Фавст Лопатинський) оповіщала: «Фільм з часів боротьби проти біло-поляків». Того ж року глядач мав нагоду побачити на екрані Запорозьку Січ та битви козаків з поляками в історичному фільмі «Тарас Трясило» Петра Чардиніна (в архівній колекції України його немає).

Безпосередньо ж тему Польщі було розкрито у стрічці «Тіні Бельведера» (сценарій А. Зоріна, режисер О. Д. Анощенко, Ялтинська кінофабрика ВУФКУ, 1927). «Зміст фільму – нова Польща, яку роз’їдають старі соціяльні й національні болячки. Над новою Польщею несуться похмурі “тіні Бельведера”, пригнічуючи усе живе, усе здорове. Герой прагне до нової Польщі, але… її немає. Існує Польща зі старими забобонами, Польща пригноблення й злидарства. Але країна вже напровесні. Старе буде зметено й над Польщею зніметься вгору червоний прапор»^[1]. Фільм мав ще одну назву: «Машкару зірвано». Кадри з нього було вміщено в журналі «Кіно» (№ 9, 1926 рік: «Біля Варшавської синагоги», «В тюрмі», «Засідання польської масонської ложі», «Капрал Зволінський [Федоренко] та Лія [Галіна], граф [Олегов]»). У фільмі, як зазначено в «Истории советского кино», за мелодраматичними сюжетними перипетіями значною мірою пропадали реальні події класової боротьби в буржуазній Польщі^[2]. Радянські критики дали невисоку оцінку цій роботі через надмірне нагромадження різноманітних авантюрних ситуацій. Зрозуміло, що українським кінематографістам, які в 1920-х роках зверталися до зарубіжного матеріалу, не вельми хотілося підтасовувати події під схему класової боротьби, тож, прагнучи заінтригувати глядача, вони віддавали перевагу авантюрності.

ПКП («Пілсудський купив Петлюру»)^[3]

У листопаді 1925 року журнал «Кіно» повідомляє про роботу над фільмом «ПКП», який знімає режисер Аксель Лундін з оператором Ф. Вериго-Даровським, і друкує кадри з нього. На перших знімках: будинок з написом «Hotel “Bristol”», «Пілсудський розмовляє з Петлюрою», «Братня зустріч Петлюри і Пілсудського».

В основі цього твору – реальний факт: Варшавський договір, який Петлюра підписав із Пілсудським 22 квітня 1920 року. Симон Петлюра виправдовував його безвихідністю становища УНР, відсутністю будь-яких матеріальних засобів, армії і території і пізніше вважав його «актом порятунку для дальшого продовження нашої боротьби». Чим же був викликаний інтерес кіно саме до цього епізоду Визвольних змагань України 1917–1921 років? Більшовиків дратував опір українців, але ще більше дратувала поява в УНР союзника. У травні 1926 року в Польщі до влади прийшов маршал Пілсудський, і більшовики побоювались, що він підтримуватиме Петлюру – свого союзника у війні з більшовиками, – котрий жив в еміграції. І саме тоді Петлюра гине в Парижі від куль більшовицького агента Шварцбарда, який стріляв нібито з помсти за єврейські погроми, хоча Петлюра був їх рішучим противником. Дізнавшись про вбивство Петлюри, академік Сергій Єфремов у своєму таємному «Щоденнику» 26 травня 1926 року робить припущення. «Тільки большевикам міг заважати цей носій єдиного популярного на Україні і не заплямованого перекінчинством політичного ймення. Навіть тепер, коли у його не було жадної реальної сили, все ж сама мара цього наймення грізно стояла перед большевиками»^[4]. Наступного дня він фіксує реакцію на цю трагічну подію комуністичної преси, яка усіляко принижує загиблого: «…не збагнуть, що їм самим невигідно так принижувати ворога: адже що їм за честь, коли такого нікчему подолали. В тім ото й річ, що вони й самі не вірять у те, що брешуть, і нахабністю намагаються прикрити свій страх і радість». А роль Петлюри в Українській революції, на думку Єфремова, надзвичайно важлива: «В Центральній Раді в 1917–1918 рр. він був одним з найбільш вдумливих і розважних політиків. По тому, як уступив він до Директорії, я з ним мало стрівався, але кожного разу робив він гарне вражіння. Люде, що з ним працювали за останніх, найважчих для України, часів, кажуть, що це був справжній державний муж з умінням поводитись з людьми, обернутись в скрутних обставинах, підбадьорити людей. В усякому разі, одно нестеменно: це була єдина безперечно чесна людина з усіх, що їх революція винесла у нас на поверх життя».^[5]

Услід за вбивством Петлюри почалась кампанія його ганьблення. Фільм «ПКП» став першим пропагандистським актом на шляху утвердження ярлика під назвою «петлюрівщина». Мав він і виразне антипольське спрямування. Пропагандистську машину було запущено з метою дискредитувати Пілсудського, а оскільки за Ризьким договором до Польщі відійшла територія Західної України, то більшовицька влада вважала, що українці, які мають велику образу на поляків, і поставлять цю кінострічку.

Увага до фільму була значна, того ж року кілька разів повідомлялося про роботу над ним: зокрема, про зміни в постановочній групі. ВУФКУ запросило з Туреччини кінорежисера Мухсин-бея. «Він разом з автором т. Стабовим закінчує ставити фільм «ПКП» – «1920–1921 роки» замість режисера А. Лундіна, що захворів»^[6]. Незважаючи на труднощі, фільм завершили своєчасно. Та хоча він і був дітищем більшовиків й виконував брутальне завдання, щасливої долі в СРСР не мав. В часи сталінського терору його перемонтували, а потім остаточно заборонили, не залишивши й копії^[7].

Про значення, яке приділялося цьому фільму, свідчить стаття «П.К.П.» за підписом В. Сетар^[8], риторика якого спирається на лайливі епітети якогось аж базарного рівня. Автор злорадно знущається над Петлюрою та його польським союзником. Варшавський договір трактує як «запроданство Петлюри» (це при тому, що більшовики підписали Ризький договір на тих самих умовах – віддавши землі Західної України Польщі, але чомусь це запроданством не вважали). Польщу ж він звинувачує у недотриманні умов Ризького договору. Такого штибу ідеологічний «продукт» приживеться і ще довго становитиме «здобутки» критичного цеху в СРСР. «Події відбуваються таки справді, як у кінематографові. В Ризі підписано угоду про мир між Польщею та Радянськими державами. В угоді є пакт, згідно якому Польща зобов’язується не тримати на своїй території ні Петлюри, ні його міністрів та військових недобитків. Угоду підписано врочисто, дано шляхетське “слово гонору”. А виконується угоду своєрідно: петлюрівці знимають вивіски зі своїх “державних” установ, а Петлюра дає мандат Тютюнникові на руйнування радянської України» ^[9].

Наголосивши, що загроза йде з Польщі, режисери чимало місця віддають підпільникам, які планують змову проти країни Рад в Києві, готуються до повстання (дія відбувається по черзі то у Варшаві, то в Києві).

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑Платонов М. На Ялтинській фабриці // Кіно. – 1926. – № 6–7. – С. 19.
2. ↑История советского кино. – Т. 1 (1917–1931). – М.: Искусство, 1969. – С. 589.
3. ↑Автори сценарію: Георгій Стабовий, А. Ліфшиць, режисери: Аксель Лундін, Георгій Стабовий, оператори: Маріус Гольдт, Ф. Вериго-Даровський, Йосип Гудим, Григорій Дробін, художники: Соломон Зарицький, Худяков. У ролях: Іван Капралов, Микола Надемський, Матвій Ляров, С. Шкляревський, Наталя Ужвій, М. Кучинський, Дмитро Ердман, Василь Людвинський. Одеська кінофабрика ВУФКУ, 1926 рік.
4. ↑Єфремов Сергій. Щоденники. 1923–1929. – К.: Газета Рада, 1997. – С. 378.
5. ↑Там само.
6. ↑Кіно. – 1926. – № 6–7. У фільмографії 1970 року зазначено: автори сценарію Г. . Стабовий, А. Ліфшиць, режисери А. Лундін, Г. Стабовий, оператори М. Гольдт, Ф. Вериго-Даровський, Г. Дробін.
7. ↑Фільм вдалося переглянути завдяки Любомиру Госейку, історику кіно з Франції – у цій країні копія збереглася в архівах.
8. ↑Сетар В. «П.К.П.» // Кіно. – 1926. – № 8.
9. ↑Там само.