Дощової травневої днини, на вісімдесятий день народження актора театру та кіно Леоніда Бакштаєва, біля його могили зібрались найближчі – рідні та колеги, щоб ушанувати його пам’ять та поділитися світлими спогадами тих часів, коли Леонід Бакштаєв активно працював на сцені Київського театру російської драми ім. Лесі Українки, обдаровував своїх партнерів по театру внутрішнім теплом, глядачів – сильною позитивною енергетикою, а найрідніших – неймовірною увагою та любов’ю.

Згадували цікаві історії, гастролі, ролі актора в кіно й театрі, неодноразово повторювали, що його нішу в театрі ще ніхто не зайняв, і по-дружньому називали Льошею, Льошенькою. Зі спогадів та розповідей поступово виринав образ майстерного актора, світлої людини, правдивого митця, люблячого батька й чоловіка.

Леонід Бакштаєв народився і провів своє дитинство в Білорусі. Батьками для нього стали бабуся з дідусем. Саме завдяки їм, поліській природі, а також через випробування, які довелось пережити в дитинстві (війна, смерть батьків), Бакштаєв виріс сильним, фізично витривалим, загартованим чоловіком. Його друг і колега Олег Комаров називає його навіть «лісовою людиною», надзвичайної міці чоловіком: «Він був готовий до тої величезної праці, яка привела його до успіхів». Бакштаєв відчував тісний зв’язок з природою, і, схоже, цей зв’язок давав йому енергію і наснагу працювати натхненно, самовіддано і чесно. Розумівся на рослинах, травах, коли в театрі роздали садові ділянки, то його сад ряснів плодами і родив найщедріше. Дружина Марія згадує: щоранку їздив туди, доглядав за садом, набирав у жменьку землі і цілував її.

Неймовірно любив книги, читав їх змалечку, про що згадує сам актор у своїй книзі «Перервана сповідь». Саме образи з книг, прочитаних іще в дитинстві, підказали Бакштаєву-школяреві шлях до акторства. Колеги згадують, що він діставав рідкісні книги і видання і потім охоче ділився ними. Якось зупинив Ірину Дуку в театрі і запропонував самвидав «Собачого серця», який вона одразу й прочитала. І так бувало не раз. Для Бакштаєва особливою насолодою було ділитися цікавими книгами.

Варта окремої розповіді історія кохання Леоніда та Марії Бакштаєвих, історія створення їхньої сім’ї, неперевершені ролі Бакштаєва-батька і Бакштаєва-чоловіка. Усі колеги-друзі Леоніда підкреслювали, що він жив для своїх дівчат, неймовірно багато працював, щоб забезпечити сім’ю, по суті не відпочиваючи, і разом з тим віддавав їм увесь свій вільний час. Згадували, як не раз він брав на репетиції чи гастролі своїх доньок, і його терплячість, теплота, увага та любов до них викликали в усіх захоплення. Це є й у його книзі, пронизаній щирою любов’ю до своєї дружини.

Марія Бакштаєва познайомилася зі своїм чоловіком у Мінському театральному інституті, де вони навчались: «У юності мене дуже вразив фільм “Міст Ватерлоо”, в ньому я побачила, якою може бути любов – світлою, чистою, красивою. І я собі сказала: якщо в мене в житті буде чоловік, то він буде саме таким, як у цьому фільмі. Коли я прийшла навчатись в інститут, одна з моїх подруг захоплено розповідала про красеня-хлопця з четвертого курсу. Я зацікавилась, а якось, коли вийшла на перерву, побачила його – довге світле волосся, смугляве обличчя і зелені-зелені очі… Так Бог нас звів. І почалося зовсім інше життя. Як він вмів любити! Мені так часто сниться, ніби він поряд, живий».

У Леоніда та Марії був один педагог – Дмитро Орлов. Бакштаєв був одним із його улюбленців, з відзнакою закінчив інститут, мав пропозиції з різних театрів Мінська. Однак через вибір, перед яким поставив Орлов Марію – Бакштаєв чи театр, – молода пара подалась працювати аж в далеку Фергану, Узбекистан. Керівником театру там був Абдулов, батько Олександра Абдулова. Молоді актори з ентузіазмом взялися за роботу (перша вистава «Крила» за О. Корнійчуком) в нелегких для цього умовах – незвичний клімат, постійна нестача грошей, напружені гастролі по Середній Азії. Ще додалась хвороба дружини, тому згодом довелося шукати роботу в інших театрах. Наступним став театр у Майкопі. То був нетривалий, але приємний період творчості, там вони росли і стверджувались як актори, огорнуті любов’ю і турботою.

На одній з вистав їх побачив Михайло Шейко, головний режисер Миколаївського театру, і запропонував поїхати до Миколаєва. «Так ми опинилися в Україні, і з 60-х років вся моя подальша доля і доля моєї сім’ї пов’язані з нею. Тут пройшли мої кращі роки життя, творчості в театрі та кіно. Майже 40 років віддано служінню великій, красивій, співочій Державі! Місто Київ стало для мене щасливим містом, театр Лесі Українки – рідним домом». Перед цим Бакштаєви пропрацювали два роки в Миколаєві і чотири в Дніпропетровську. Про дніпропетровський період і роботи у виставах «Гліб Космачов», «Розбійники» Шиллера, «Платон Кречет», «Дружина товариша», «Петрівка-38», «Світло далекої зірки» часто згадує Олег Комаров, який теж був актором Дніпропетровського театру, а потім майже одночасно з Бакштаєвим прийшов до театру ім. Лесі Українки. Олег Комаров розповідає: «Льоша в театрі був герой, красень, але разом з тим – неймовірної доброти людина, а це рідкісне поєднання. Я ніколи не забуду свого першого знайомства з ним. Це було в Дніпропетровському театрі на репетиції – одразу у першій сцені він заговорив своїм грудним голосом і так дієво, так світло – всі були підкорені одразу. Згадую, коли ми були на гастролях у Севастополі з Дніпропетровським театром, грали на виїзних точках – на кораблі, в клубі. Льоша мав замахнутись молотком – аж тут металева частина відпала і полетіла до глядачів. На щастя, ніякого крику не почулось. Тоді він спокійно, спустився сходами вниз, пройшов по залу, нагнувся і взяв загублену частину молотка зі словами: “Вас не потурбувало?”, піднявся на сцену і продовжував грати».

У Києві ж провідному актору Дніпропетровського театру спочатку було важкувато, та й театр Лесі України на той час ряснів зірками. Першою була постановка «Далекі вікна», Бакштаєв працював блискуче, як згадують колеги-актори, однак у великій трупі відповідного резонансу не мав. Хоча ролі сипались одна за іншою: «Більшовики», «Перший удар», «Справедливість», «Традиційний збір», «Влада темряви», «Людина зі сторони»…

Поряд з великими ролями в театрі, насиченою концертною програмою, з кінця 60-х рр. Бакштаєв багато знімався у кіно: «Бумбараш», «Білий птах з чорною ознакою», «Ати-бати йшли солдати…», «День перший, день останній», «Щасливий, хто любив», «Війна на західному напрямку», «Записки кирпатого Мефістофеля» та ін. Часто це фільми на воєнну тематику. Він завжди цікавий на екрані, навіть якщо втілював негативного героя, то знаходив, чим його виправдовувати для себе, тому кожен його персонаж має свою правду.

Олег Комаров: «Він був дуже чесним у мистецтві, навіть на концертах віддавався повністю. Його остання робота в театрі – роль Шамраєва у “Чайці”, на той час він вже був дуже хворим, проходив опромінення, але в ролі його було важко впізнати – він усе робив з потужною енергетикою, рисунок ролі був надзвичайно гострий, незвичний для Льоші, незвичний для цього образу загалом. Рідко коли згадують, що Льоша був дуже пластичним, практично у кожній ролі він танцював, починаючи з “Білого птаха з чорною ознакою”, танцював яскраво, блискуче».

Донька Олеся: «Хоча танцювати він насправді не вмів, але йому вдавалось це якось дуже артистично подати. Концерти у нього були справді блискучі. Я часто їздила з ним. Він мене нікуди від себе не відпускав. Тато мав енциклопедичні знання. Пам’ятаю, коли я вчилася в школі, то жалілась татові, що історія – жахливий предмет. Він подивився підручник, погортав і сказав мені більше ніколи його не читати. Почав мені все розповідати сам. Я ж його розповіді – у школі. Я полюбила історію, але в результаті виявилась “екстремісткою”, постійно примудрялась ще й бовкнути щось не те, п’ятірок мені не ставили».

Ірина Дука зіграла з Леонідом Бакштаєвим чимало ролей, спілкувалася з ним часто, повертаючись з театру додому чи навпаки, бо жили поряд, вона згадує: «Більш світлої, чистої людини не знайти. Дивовижний, добрий, чесний, порядний. Коли ми разом працювали в театрі – було зрозуміло, що це хороший актор, а вже після його смерті якось на творчому вечорі показували уривки з фільмів, і я зрозуміла – це актор, людина, нішу якої досі не зайнято ні в кіно, ні в театрі. Шкода, що театральні роботи тоді не фіксували. Льоша належить до тієї плеяди акторів, які залишили незабутній слід кіно-, театральними роботами. В театрі – він ніби виняток, бо тут важко зберегти себе, а він зберіг і залишив велику пам’ять у наших серцях. Ми разом грали у виставі “Пізня любов”. Він був чудовим партнером. У нас була повна гармонія. Ми з Льошею там багато придумали, сцени були і смішні, і сумні, і зворушливі. Він не терпів диктату режисера, його просто треба було любити, направляти, тоді він розквітав. Дякую життю, Богу, долі, що він був».

Лідія Яремчук також згадує Бакштаєва як партнера по сцені: «Леонід працював з багатьма режисерами. А акторів, які можуть продуктивно працювати з багатьма режисерами, не так багато. Митницький його просто обожнював. А за життя хіба він отримав якусь оцінку? Льоша тримав весь репертуар, за рік – чотири постановки, і він грав чи не у всіх. Він – герой: народний, соціальний, яскравий, билинний. Позитивний герой, і головне – щирий у цьому. Льоша був дуже чистою людиною. І, здавалося б, коли йому в ролях доводилось виголошувати непорядні слова чи робити непорядні вчинки, це мало б виглядати неорганічним. Однак, хоч як це дивно, у “Владі темряви” ці інтонації були абсолютно органічними, була чудова гра. Льоша також гарно передавав нудьгу, російську інтелігентську муку. Був чудовим партнером, джентльменом скрізь – на сцені і в житті. На одній з прем’єр зі мною стався неприємний випадок: я вийшла на поклон в тому, в чому й закінчила грати. Тут у мене спадає з ноги капець, Льоша ж, ставши на коліна, вдягнув його мені, заслуживши “браво” із залу.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)