«Небесна сотня». 45 хв. Фільм з проекту «Зима, що нас змінила». Автори сценарію та режисери: Юлія Гонтарук і Роман Любий. Оператори: Юрій Грузінов, Ярослав Пілунський, Андрій Котляр, Євген Козеко, Ігор Іванько, Ілля Єгоров, Сергій Стеценко, Юрій Дунай, Крістіан Жерегі, Марко Супрун, Ігор Грабович, Дем’ян Колодій. Композитор – Антон Байбаков. Тов. Телерадіокомпанія “Студія «1+1»”, 2014. Дипломна робота випускника магістеріуму Інституту екранних мистецтв КНУТКТ ім. І. Карпенка-Карого Романа Любого. Майстерня Валентина Марченка.

Про Майдан створено чимало фільмів, і це зрозуміло: на наших очах відбулися неймовірні події, стався шалений вибух історії. Почавшись із мирних протестів, через кілька місяців Майдан обернувся на місце кривавої розправи влади зі своїм народом. Влада, показавши справжнє обличчя й, розкривши агресивно-ненаситне єство, руками снайперів убивала беззбройних протестувальників, найкращих борців за волю України.

Щоб робити не репортажну хроніку, а саме документальний фільм – по гарячих слідах трагічних подій, потрібно мати, крім бажання, міцні нерви, неабияку волю й витримку. Зрештою, чуйність і такт. Особливо для того, щоб записати розповідь батька, який втратив сина в бою 20 лютого на Інститутській. Одного з Небесної сотні.

Розповіддю Володимира Голоднюка – учасника акцій протестів на Майдані й батька загиблого Устима Голоднюка і розпочинається цей пронизливий фільм. Можна не сумніватися, що тільки його розповіді цілком вистачило б (і за змістом, і за емоційною напругою) на годинний фільм, бо ми знайомимося з мужньою людиною, яка пішла на самопожертву заради визволення України від кримінальної влади. Людиною, що уособила в собі цей феномен, який увійшов в історію як Майдан. Особливою прикметою Устима була голуба каска, що символізувала не агресію, а мирний характер протесту.

Однак Юлія Гонтарук та Роман Любий пропонують картину значно об’ємнішу: вони записують розповіді сімох, зокрема, учасників самооборони Майдану: сотника Першої сотні Андрія Янченка, заступника сотника 18-ї сотні Олега Лемякіна, ройового 3-ї сотні Сергія Самуляка, волонтерів медичної служби Майдану Олену Пильську та Марію Назарову, учасника акцій протесту Віктора Твердохліба. Усі вони, особливо жінки, розповідають про пережите щиро, емоційно, лікарка у якісь моменти не стримує сліз. У кожного з учасників фільму пережите ще кровоточить, «болить і плаче, і не спить».

Відомо, що основний козир кінодокументаліста, гарантія його успіху – герої, яких він уміє знайти і викликати на відвертість і щирість. У цьому випадку точність попадання дуже висока, як і вміння розкрити (розговорити) співрозмовника. Як це вдалося – питання не виникає, а от як знайти їх серед тисяч інших? Очевидно, молодим режисерам це було непросто. А сприяла не тільки «пані Удача», а й те, що вони самі, разом з багатьма іншими кінематографістами, в тому числі студентами, не залишали Майдану і відстежували події не через телеекран та Інтернет, а безпосередньо.

Так чи інакше, у цьому фільмі важив режисерський відбір знятого дванадцятьма операторами. Репортажні епізоди (серед розмаїття – жіночки, що на мелодію народної пісні «Горіла сосна, палала…» співають щойно народжене: «Горіла шина ще й мішок / На бідолашних тітушок») узгоджуються з наскрізним сюжетом фільму, що розгортається переважно в хронологічній послідовності. Вони узгоджуються і з розповідями про пережите. Саме узгоджуються, а не ілюструють їх. Слід відзначити ще одну характерну рису: у фільмі дотримано ритмічно-смисловий баланс між вражаючими репортажними зйомками та розповідями, що зробило їх взаємообумовленими, надало й одному й другому ще більшої значущості та сили впливу.

Фільм показали 4 квітня на каналі «1+1», отже, він мав широкого глядача. Після цього стало відомо, що «Небесну сотню» заборонили для показу в Росії. Це й не дивно: адже можна інформацію перевернути з ніг на голову (що постійно й роблять російські журналісти), але у випадку «Небесної сотні» не можна сфальшивити дух Майдану, що його так промовисто вдалося передати молодим режисерам.