Сергій Лозниця приїхав у Київ минулої зими для роботи над фільмом про Бабин Яр. Мало який документаліст, потрапивши у вир подій Євромайдану, не захотів би зафіксувати унікальну історичну ситуацію. Через три місяці оперативно організоване виробництво двогодинного «Майдану» було завершено. Міжнародна прем’єра фільму відбулася в Каннах, а українська – на Одеському МКФ. Влітку фільм вийшов у прокат

Історія створення «Майдану» відбиває незапланованість, непередбачуваність та незавершеність задокументованої революції. Оскільки зйомки розпочалися лише 15 грудня, у фільмі немає подій, які стали поштовхом до протестів. Більшу частину матеріалу оператор Сергій Стеценко знімав без режисера, який не міг скасувати заплановане викладання в Індії та Берлінській кіноакадемії. Деякі фраґменти взято з журналістських архівів. Їх важко відрізнити від знятого Стеценком, бо характерні для режисерського стилю Лозниці довгі плани з чорними паузами-перебивками роблять увесь фільм схожим на послідовність відеострімів – нової медіа-форми, що стала популярною під час Майдану. Проте варто віддати Лозниці належне: з набору розрізнених замальовок, не пов’язаних попереднім спільним задумом, він створив фільм із чіткою оповідною лінією і виразною драматургією.

Погляд Лозниці разюче відрізняється від знайомих нам медійних та кінорепрезентацій, які показували Майдан зблизька через призму яскравих подій та особистостей. Обрана ним перспектива навряд чи могла б належати людині, що була, а тим більше жила на Майдані щодня. Невипадково «входженням» у революцію стають двері Київської міської адміністрації, до якої весь Київ ходив на екскурсії одразу після захоплення її протестувальниками.

Головний герой «Майдану», за словами Лозниці, – це «люди як такі». Тому в фільмі немає крупних планів. Максимум автономії, яку заслуговує індивід, – яскрава деталь на загальному тлі (читці віршів; протестувальник під ковдрою, що намагається спати під ревіння музики). Режисер уникає і протилежного прийому загальних панорам, які б продемонстрували весь масштаб зібрання, але перетворили б спільноту Майдану в безликий натовп. У людському океані, показаному Лозницею, завжди можна розрізнити окремі «краплі».

В центрі уваги режисера – мережа матеріальних, символічних та афективних зв’язків, які утримують людей разом, не дають змоги велетенському мурашнику розпастися. Це матеріальні інфраструктури, що підтримують життя людей, які в масових протестах одночасно є інструментами спротиву (бої на Грушевського) та вразливими істотами, які вимагають ресурсів та піклування ^[1] (засліплений газом чоловік на лінії вогню; беркутівець, у якого влучила куля). Це дискурсивне конструювання колективної ідентичності в промовах політиків, поетів та релігійних діячів (які означують спільноту як національну та християнську). А також створення та підтримання емоційних контактів, емоційний обмін та взаємне наснаження. В загальному людському морі стихійно виокремлюються маленькі групи, об’єднані спільним емоційним настроєм, який передається і глядачу: жінки, що співають народну пісню, чоловіки, що виконують гімн під гітару. Найсильніші зв’язки утворюються поєднанням усіх трьох компонентів: спільної дії, афективної залученості та символічної ідентифікації. Так, колективне виконання національного гімну одночасно дискурсивно вписує в національну ідентичність та афективно поєднує через спільну одномоментну присутність у тремтливому багатоголоссі тисячі людей. (На момент прем’єри фільму в Одесі цей зв’язок не вичерпався: зал стоячи співав гімн разом із народним віче на екрані.)

Кульмінаційний момент фільму – виконання лемківської народної пісні «Пливе кача» в пам’ять Небесної Сотні. Смерть Небесної Сотні і скорбота за нею – колективна травма, що мала стати фундаментом для конструювання нового постмайданного колективного «ми» (як тих, за чию свободу вона загинула). Якби Майдан закінчився із втечею Януковича, такий підсумок фільму був би бездоганним. Але сьогодні фінал сприймається як відкритий. Війна на сході України завдала значно глибшої колективної травми, усвідомлення та осмислення якої ще не розпочато.

Обговорення після показу на Одеському фестивалі виявило суперечливе ставлення аудиторії до фільму Сергія Лозниці. Два поширені випади проти нього, на мою думку, більше свідчать про соціальні процеси після Майдану, ніж про сам фільм. Перший закид: у фільмі бракує певних важливих для глядача подій. Комусь не вистачало культурної складової, самооборони, побиття людей на Грушевського, комусь муляли око Яценюк і партійні прапори. Не лише незбіг екранної репрезентації та індивідуального досвіду викликає цей спротив, він має політичне підґрунтя. Кіно в такого роду критиці розглядається як історичний архів, до якого має увійти «правдива» (читай, відповідна до політичних симпатій та ідеологічних шор того, хто говорить) версія ще свіжої колективної пам’яті. Другий закид – звинувачення у надмірній відстороненості, відсутності виразного повідомлення і, найголовніше, оцінок. Фільм про Майдан має не лише «правдиво» зображати дійсність, а й «ідеологічно правильно» тлумачити її для іноземців та тих співгромадян, які, «наче діти», не здатні «розрізнити добро і зло» (репліка із зали після перегляду).

Лозниця свідомо уникає інфантилізації глядачів та претензій на знання «правди» про Майдан. Він не намагається уніфікувати множинність досвідів учасників протестів ув універсальний канон ключових епізодів. Він не використовує кіно як засіб впливу на «маси», що, приховуючи презирство до тих, кого «виховують», навчаючи «хорошому, доброму, вічному», легітимує владу панівних груп. Звісно, неможливо остаточно позбутися ідеології. В «Майдані» теж є односторонні репрезентації: єдиною причиною протестів названо відмову від євроасоціації; послідовна відсутність у кадрі облич політиків порушується появою Арсенія Яценюка і т.д. Проте неуникність прихованих впливів у кіно – не підстава перестати їм опиратися. Політична інтенція «Майдану» – спротив ідеологічним маніпуляціям через звернення до критичного мислення кожного окремого глядача.

1. ↑Butler Judith: «A Politics of the Street». Wall Exchange spring 2012 [Video-lecture]