Олесь Янчук: «Продюсерське приватне кіно і державна кінопрограма – різні категорії»

На початку квітня 2014 року Олеся Янчука було призначено директором Національної кіностудії ім. О. Довженка, де він до того тридцять років пропрацював як режисер. Кандидатура Янчука була висунута та підтримана колективом студії, який зібрав 120 підписів під зверненням до Міністерства культури на його підтримку. Окрім режисерського, Олесь Янчук також має значний досвід продюсування: він сам знаходив фінансування для своїх фільмів, присвячених українській історії ХХ сторіччя («Голод-33», 1991; «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені», 1995; «Нескорений», 2000; «Залізна сотня», 2004). Винятком стала лише стрічка «Владика Андрей» (2008), на 69 відсотків профінансована державою. У розмові йшлося про зміни на студії імені Довженка за п’ять місяців його керівництва та перспективи студії.

– Якими були основні проблеми студії, коли ви стали її директором?

– Найперша і найголовніша, яка на кіностудії імені Довженка існує уже, на жаль, не один рік – це зруйноване кіновиробництво. У 2013 році зняли лише одну короткометражну картину – фільм-дебют «Віолончель». Хоча в останні роки фінансування українського кіно було збільшено, це чомусь не торкнулося Національної кіностудії ім. Довженка, яка могла б стати одним із головних виконавців державної кінопрограми виробництва художніх фільмів. Попереднє керівництво Державної агенції з питань кіно надавало привілеї та переваги так званому продюсерському кіно приватних студій.

Якщо говорити про інші проблеми, то, звичайно, студія потребує ремонту. Вік більшості будинків понад 80 років, їх будували ще в час заснування студії. До того ж украй необхідне технічне оновлення апаратури для кіновиробництва. Студія державна, тому кошти у все це повинна вкладати держава. Хоча навіть існуючий рівень технічного забезпечення дає змогу створювати повноцінні кінотвори.

Звісно, нині дуже непрості і трагічні часи для нашої держави. Але ми все ж сповнені бажання та енергії робити українські фільми. На кіностудії залишилися найбільш віддані. Ми намагаємося підтримувати загальний дух. Перед Днем прапора встановили на даху нашого, найбільшого в Європі, кінопавільйону прапор 9 метрів завдовшки і 4,5 метра завширшки. Флагшток один важить 300 кілограмів! Цей прапор видно здалеку. Він підняв настрій не лише нашим співробітникам. Я би хотів, щоб кіностудія була флагманом українського кіно. І такий флагман повинен мати великий прапор (посміхається).

– Якими є пріоритетні напрямки вашої діяльності на посаді директора? Чи ви щось змінили в роботі студії?

– Студія втратила частину своєї інфраструктури: деякі цехи не працювали. Я відновив роботу бутафорного цеху, а також пошивного, який відповідає за ремонт і догляд тих п’яти мільйонів одиниць костюмів, що ми маємо. Відроджуємо звукоцех. Через відсутність кіновиробництва він дещо занепав. Дев’ять років тому були наміри створити звукову студію «Dolby», навіть закупили були деяке обладнання. Але чомусь воно так і залишилося запакованим і весь цей час лежало на підлозі. Тепер воно має запрацювати на повну силу.

Здійснили кадрову реорганізацію. Якось так сталося, що на деяких провідних посадах перебували люди навіть без профільної освіти. Окрім того, я повернув на роботу фахівців транспортного цеху, які реставрують та обслуговують наш автопарк. Це старі автомобілі, які в постійному процесі реставрації, бо у фільмах, де їх використовують, машини часто повинні виглядати як нові. Перед моїм приходом, людей, які мають унікальний досвід, бо десятки років працювали з цими машинами, їх відновлювали, просто звільнили.

Ми б зробили ще більше, якби було бодай якесь фінансування. А так студія тримається тільки за рахунок того, що деякі кінематографічні і телевізійні структури беруть у неї послуги: орендують павільйони, костюми, реквізит, одиниці техніки. За ті невеличкі зароблені кошти ми поступово робимо ремонти, щоб зберігати в робочому стані те, що в нас є. Держава не виділяє грошей на кіно через війну. Як я читав, щодня 70 мільйонів гривень йде на АТО. За ці гроші можна було б зробити тут усі ремонти і на додачу зняти один фільм. Тому я кажу: «Нехай ця війна закінчиться на кілька днів раніше, і гроші підуть на кіно, яке так необхідне сьогодні». Хоча вони, звичайно, не підуть.

– Коли я йшла через сад, то побачила нещодавно побудовану дерев’яну капличку. З якої нагоди її встановлено?

– Це в мене ідея з’явилася – поставити гуцульську капличку в саду довженківському. Це так символічно: 50 років тому Параджанов знімав «Тіні забутих предків» на Гуцульщині, а тепер у нас буде гуцульська капличка. Директор національного парку «Гуцульщина» – мій добрий друг. Він нас підтримував, коли ми ще знімали «Нескореного», «Залізну сотню». І я вирішив поставити капличку, яка буде оберегом і студії, і кіно нашого, і саду. Там пишуть іконостас, і ми її відкриємо десь наПокрову.

– Чи є нині на студії власне кіновиробництво?

– Ні, хоча повинно бути. Колись навіть у воєнні часи знімалося чимало фільмів, наприклад, знаменита «Райдуга» Марка Донського. В цьому році заплановано підготовчий період фільму Віктора Греся «Йом Кіпур, або Судний день», який за результатами пітчингу в Держкіно отримав державне фінансування. Цей фільм уже пройшов режисерську розробку, і за планом у листопаді повинен початися підготовчий період, за яким, очевидно, буде знімальний. Але фінансування від Держкіно поки що немає.

Окрім того, ми відновили власну сценарно-редакційну колегію, яка тривалий час не працювала. Вже відібрано кілька цікавих сценаріїв з того, що приносили сценаристи та режисери. Це так званий сценарний портфель. Якби з’явилося фінансування, ми б запустили їх.

– Які найцікавіші проекти серед відібраних сценаріїв?

– Про трагедію Крут, один дитячий проект (фільм-казка). Також Тарас Томенко приніс «Будинок “Слово”» – про «Розстріляне Відродження». Дія відбувається в Харківському будинку письменників, де мешкали Микола Хвильовий, Іван Багряний, Остап Вишня, Микола Куліш та інші. Я вважаю, що це був би надзвичайно цікавий фільм.

– На офіційному сайті студії я прочитала, що весною було розпочато відбір сценаріїв для проекту «Лабораторія короткометражного кіно». Чим він закінчився?

– Це робили наші попередники. Заявники мали подати сценарій і самостійно знайти фінансування. Ідея хороша, але все ж студія має брати в цьому проекті певну участь (хоча б надавати транспорт), на яку потрібні якісь фінанси. Художні експерименти зазвичай фінансуються з прибутку кіностудії. А оскільки у нас прибутків практично немає, ми намагалися відбирати проекти, які потребували б мінімальних коштів. Кілька сценаріїв відібрали, але фінансування поки що жоден заявник не знайшов. Коли починався проект «Лабораторія короткометражного кіно», ніхто й уявити не міг, що сусідня країна почне війну з нами.

– Чи є шанси, що студія стане самоокупною, чи єдина можлива економічна модель для неї – державні дотації?

– Ну чому ж. Деякі наші проекти мали змішане фінансування, частина якого надходила від держави, частина – від приватних підприємців або меценатів. Але в Україні кіно не є мистецтвом, яке заробляє гроші (і, між іншим, не тільки в Україні). Америка заробляє гроші тому, що вони мають світовий ринок. Провідні американські студії, такі як «Paramount» та «Universal Pictures», мають мережі власних кінотеатрів по всьому світі. Це замкнутий цикл від інвестицій у проект до отримання прибутку від глядача. Але, на мою думку, кіно важливе передовсім не як джерело прибутку, а як засіб впливу та виховання.

– Чи є імовірність, що в Україні кіно буде комерційно успішним?

– Для цього, по-перше, треба побудувати більше кінотеатрів. По-друге, необхідно або зменшити ціни на квитки, або збільшити платню і пенсії. Тому що в нас ціни на квитки майже світові. Я колись дивився фільм «Аліса в країні чудес», квиток на який за тогочасним курсом коштував 11 доларів. А перед тим я побував у Нью-Йорку – там похід у кінотеатр коштував 10 доларів. Для багатьох українців ходити в кіно задорого.

– Це ж 3D-фільм. На звичайні покази в більшості кінотеатрів квитки дешевші.

– Треба привести у відповідність заробітки наших людей і ціни. Ще одна річ, яка мене непокоїть багато років, – це інтернет-піратство. Як тільки контент потрапляє в електронному вигляді комусь у руки, перед ним уже зникають всі кордони. В Спілці кінематографістів колись проходив семінар щодо авторських прав, на який приїжджав єврокомісар з Іспанії. В них за інтернет-піратство дають сім років тюрми.

– У Спілці кінематографістів витала ідея зробити квотування державного кіновиробництва на користь студії. Чи є шанси, що її буде реалізовано?

– Більшість наших режисерів підтримують цю ідею. У нас є власна художньо-експертна рада. Якби ми розпочали якийсь новий проект, я б цю раду розширив, щоб там були справді незалежні експерти, досвідчені люди, які розуміються на кіномистецтві і мистецтві загалом, які мають добрий мистецький смак. І ці люди могли б нам допомогти, відбираючи ті чи інші проекти і надаючи своє резюме. Я вважаю, що продюсерське приватне кіно і державна кінопрограма, виконавцем якої могла б бути кіностудія Довженка, – це зовсім різні категорії.

– А чому ці множини не перетинаються?Чому продюсери, які отримують фінансування від Держкіно, не знімають фільми на державній кіностудії? Це для них невигідно?

– Не знаю, чомусь вони поки що такого бажання не виявляли. Мені не зрозуміло, чому люди десь по кутках знімають кіно, не маючи відповідної інфраструктури, яка є тут: костюмерні, гримерні, павільйони. Я не думаю, що це задорого, але причини я не знаю. Спитайте у них.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)