8–9 жовтня 2014 року в Синьому залі Будинку кіно показали дипломні роботи курсу режисерів телебачення майстерні Василя Вітра НКУТКТ ім. І. Карпенка-Карого. Цьогорічні випускники об’єдналися в групу під назвою «Вільні». Назва в нинішньому соціокультурному і політичному контексті зобов’язує: щойно українські громадяни відчули смак кров’ю здобутої волі, як воля опинилася під загрозою – і зовнішнього вторгнення, і внутрішнього ворога. Оцінювати роботи слід у такому контексті, бо хто ж є найчутливішим індикатором суспільних змін, як не мистецька молодь!

Мотив прагнення до свободи – від політичної до внутрішньої – тут дійсно виразний. Втім, робота над дипломами почалася ще до Майдану, коли і в публічному, й у духовному житті персонажів переважало відчуття задухи. Чи принесе в кіно психологічну розрядку соціальна гроза – побачимо згодом. У фільмах же, творених «на межі епох», уявлення про себе і про світ мінялося на очах. Тому деяке відторгнення викликало те, що фільм під назвою «Статуя Свободі» (режисер Ольга Гончар) – це історія стосунків пари з марґінального богемно-кримінального середовища, а пошуки свободи для героїні зрештою звелися до вибору, з ким спати: з коханим, що її підвів, чи – щоб ствердити власну свободу – з «нелюбом». Схожа на неї – якщо не сюжетом, то настроєм – кінострічка «Покоління» Мар’яни Литвинової. Кохання до однокласниці, дівчини місцевого лідера, закінчується трагедією… Прикметно, що шкільне середовище тут криміналізоване; власне, це і ріднить фільми. «Криміналізація» простору кохання у кіно (досить згадати «Плем’я») – чи не показник загальної криміналізації влади і соціуму. Протидія якій і народила Майдан. Проблему того, як жити в кримінальному світі і не загубити себе, можна побачити в «Убивцях» Андрія Кравченка – дещо незграбній екранізації однойменного оповідання Е. Гемінґвея. Режисер спробував створити синтетичний образ, що поєднав би «ґанґстерську» Америку і сучасну Україну. Обставини штовхають на злочин героя «Solo la Mia» Юрія Дзедзінського: він убиває бандита, щоб захистити дівчину. Супротив насильству насильством…

Утім, основний посил фільмів інший, а саме: боротьба за свободу в сфері внутрішнього «я», єдність кохання і свободи. Мотив «внутрішньої» свободи у формах подорожі прочитується в двох стрічках. «Знеболювальне» Валерії Сочивець – символістська історія про смертельно хвору дівчину, що вирушає у мандрівку зі своїм лікарем. У «До гармонії» Вероніки Зісельс закохані рушають у путь, аби знайти музику поза цивілізацією. Зрештою, дівчина не витримує дороги в нікуди і повертається до «симфонії великого міста», а хлопець іде далі. Шлях «кудись», до абстрактної красивої мети – знайомий для українства мотив...

Пошуки свободи можна відчути і в комедії, в «приземлено-побутовому» «Сироїді» Софії Лаврів про «ідейне» зіткнення киянина-вегетаріанця та батька його коханої, фермера-свинаря. За «простою» історією постає далеко не проста проблема цивілізаційного вибору: що із минулого, з традицій узяти з собою сучасному українцю? Іноді свобода – можливість «іншого» вибору, «розширення обріїв».

Тема Шевченка... «Казка про Катерину» Наталі Ноєнко за «Катериною» – вічно актуальною трагедією звабленої дівчини, символу присвоєної сусідом країни. Тут ця паралель не форсована, історію подано в побутовому ключі: Катерина – не знакова героїня, а проста дівчина. Та обставини таки визначають сприйняття в контексті колоніалізму... А фантазійна, весела і гірка стрічка Арсенія Бортника «Як Шевченко шукав роботи» – екранізація однойменного оповідання Осипа Маковея. В умовному сьогоденні втомлений віншуваннями Тарас Григорович сходить на землю, попрацювати. І виявляється «непотрібним»!

Цілком зріла документальна картина «Обличчя» Никона Романченка. У народженій Майданом мозаїці образів вимальовується лінія «дорослішання», буквально написана обличчями: вони спочатку веселі, натхненні, далі – напружені, схвильовані, зрештою – змучені, трагічні. Це обличчя людей, що бачили смерть, але вже не відступлять…

І – документальний фільм про самих студентів-режисерів. «Парад планет. Сімейна хроніка» Дмитра Забарила – «історія однієї вистави» як призма творчого процесу.

Різнопланові роботи дають цілий зріз суспільних настроїв. Яким «індикатором» молоді будуть далі – покаже час.