Тріумф: у них і в нас

Після двох переконливих нагород («Південний хрест» за найкращу режисуру і приз ФІПРЕССІ за колір і спец-ефекти), які «Тіні забутих предків» здобули на МКФ у Мар-дель-Плата, фестивальні призи пішли один за одним – у Римі, Салоніках, Афінах, Сіднеї, Мельбурні, Кадиксі^[1]. Феєричний, естетично концентрований фільм Сергія Параджанова купили 10 країн світу^[2]. Таким було визнання в них. У нас – з точністю до навпаки: фільм показали в конкурсі Всесоюзного кінофестивалю, який 1966 року відбувався в Києві, й відзначили його лише спеціальним призом журі. Кінорежисер і педагог Віктор Івченко, член Комітету з Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, запропонував внести фільм до списку претендентів на цю найвищу мистецьку премію УРСР. Голова Комітету з цієї премії О. Є. Корнійчук, не маючи собі рівних у майстерності знецінювати чиїсь досягнення, рішуче відкинув пропозицію. Ось що він сказав на засіданні: «Багато є фільмів, які одержали високі міжнародні премії на фестивалях, однак їм не давали Ленінської премії. Для аргентинців, які дивились “Тіні забутих предків”, важливо, як оператор крутить дерева, так, щоб боліла голова, а ми, українці, коли розглядаємо таке спотворене обличчя українського народу, то нам це неприємно. Там якісь дикі тенденції. Це не український народ. Цей фільм нічого спільного з Коцюбинським не має. Я чудово бачу талант режисера, і талант оператора блискучий, гострий, але куди вони ідуть. Не забувайте, що ми даємо Шевченківську премію. За що їм давати? Що значить Шевченківська премія для України? Це боротьба за гуманізм, за реалізм, за революційну тематику. А що ви там бачите? Не можна, товариші, йти у фарватері Аргентини»^[3].

Комічно, бо нагородили вже не тільки в Аргентині. Придворний драмороб спритно підміняв мистецькі поняття політичною демагогією. Адже було очевидно: фільм працює на престиж країни у світі. Виявляється, й це можна знецінити, підмінивши тріскотнею про «спотворене обличчя українського народу», вбачаючи це обличчя чомусь у деревах, які «крутить оператор»^[4].

З відстані 50 років зрозуміло, що ухиляння від нагород фільму Параджанова в Україні й усі словесні викрутаси не були випадковими: після першого у повоєнні часи публічного протесту на прем’єрі «Тіней» в кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року виконувалась вказівка КДБ заморозити успіх фільму, а самого Параджанова більше не допускати до кінокамери. Охочих виконати вказівку вистачало. Уже 1978 року, захоплюючись «Тінями» і нічого не знаючи про політичний шлейф Параджанова, я запропонувала кадр з фільму до статті «Кіномистецтво» в Українській радянській енциклопедії. Головний редактор УРЕ відхилив пропозицію, заявивши, що це етнографізм. Фільмові та його постановнику чіпляли ще грізніші ярлики, аж до «буржуазного націоналізму». Формувала таку оцінку всюдисуща каральна машина, суворо стежачи за дотриманням у фільмах лінії партії.

То як же цей національно яскравий, естетично новаторський фільм, створений усупереч канонам соцреалізму, пронизаний мотивами екзистенціалізму, зміг прорватися крізь залізну завісу і представляти країну на МКФ? Пояснення – в тогочасному політичному курсі Кремля і партії на зближення із Заходом. Підтвердив цей курс Всесвітній фестиваль молоді і студентів у Москві наприкінці 1950-х. Потепління в міжнародних стосунках сприяло кінематографу, який, крім показувати у вигідному світлі країну Рад, мав ще й заробляти гроші на кіноринках, а кінематографісти – розвивати співпрацю із зарубіжними країнами. Найбільший кіноринок діяв на кінофестивалі в Каннах. Після «Золотої пальмової гілки», що увінчала «Летять журавлі» Михайла Калатозова та Сергія Урусевського, і «Золотого лева» у Венеції за «Іванове дитинство» Андрія Тарковського у світі заговорили про міжнародний престиж радянського кіно. 1966 року директор МКФ у Каннах Фавр Ле Бре приїздить до Москви і запрошує радянські фільми у конкурс. Москва, з одного боку, ішла на зближення, а з іншого – ставилась до Заходу з позиції сили, дозволяла собі диктувати умови. Можна навести чимало фактів, хоча б такий: Держкіно СРСР, яке без згоди ЦК КПРС не вирішувало питань міжнародного характеру, в листі до найвищого партійного органу щодо участі радянського кіно у ХІХ МКФ у Каннах (під грифом секретно) повідомляло, які обрало фільми для конкурсу^[5] і що заявило Фавру Ле Бре: запланований показ на відкритті фільму «Доктор Живаго» Девіда Ліна «затруднить участь у ньому Радянського Союзу». Дирекція фестивалю пішла на поступки і перенесла показ фільму Ліна на звичайний день^[6]. Наступного року каннську фестивальну публіку потрясла батальна епопея «Війна і мир» Бондарчука. Як повідомлялося у звіті Держкіно, «інтерес до радянської делегації зріс»^[7].

Посилаючи в Аргентину на початку 1965 року «Тіні», московське начальство не мало претензій. Утім, була загроза, чи «подолає» інстанції Палагна–Бестаєва, яка у фільмі на світанку йде ворожити. Голова Держкіно УРСР Святослав Іванов згадував: «Наступного дня після здачі фільму нас з Цвіркуновим покликав до свого кабінету Олексій Володимирович Романов^[8]:

– Послухайте, товариші, вона там не занадто оголена?

– Куди вже більше, Олексію Володимировичу.

– Це негарно!

І підбираючи аргументи, щоб якось уникнути нашої іронії, заявив:

– За кордоном – не куплять!

На цьому розмова і закінчилась. Наш старіючий міністр був переконаний, що жіночі ноги ростуть із Пентагона, і боротьбу з «голізмом» (як він сам це називав) і алкоголізмом вважав головним у своїй діяльності на посту керівника радянської кінематографії»^[9].

С. Іванов детально розповів про успіх «Тіней» на фестивалі в Аргентині у своєму спогаді. Лариса Кадочникова згадувала, з яким пієтетом почали ставитися до них, а надто до Івана Миколайчука, після показу фільму. Молодий український актор справді «прокинувся знаменитим». «Перші дні нас там ніхто не знав, але після перегляду картини Івана оточили такою увагою!.. А були там актори далеко не рядові – Максиміліан Шелл, який входив у десятку найкращих акторів світу, зірки-жінки, красиві чоловіки з німецької делегації, італійці. І в центрі – Іван. Ні на кого не схожий своєю красою гуцульською»^[10].

Ігнорувати «Тіні» в СРСР не могли. Про фільм чимало писали в загальносоюзній пресі, підкреслювали прагнення до підвищеної експресії звуко-зорової образності та її метафоричності, про «фольклорно-міфологічні джерела і досвід образотворчих мистецтв, які живлять образами та ідеями живописно-поетичне кіно, яке в ці роки оформлюється в цілий напрям»^[11].

«Велике кіно завжди національне…»

Коли від України відлучили Олександра Довженка, а його однодумців репресували, коли запанував жорстокий контроль цензури, українське кіно стало несамостійним і наслідувальним, кінематографічне середовище русифікували. З 1930-х до першої половини 1950-х у фільмів, які випускали в Росії і в Україні, відмінностей по суті не було. Але на початку 1960-х приходить молодь із ВДІКУ, оновлюється кіномова і витворюється своєрідний та унікальний у радянському і світовому кіно напрям, що дістав назву «поетичне кіно». Для його появи дав поштовх Сергій Параджанов. Не скажеш, що творці фільму «Тіні забутих предків» вирішили свідомо творити цей напрям. То був інтуїтивний порив, поклик самого матеріалу – історії, зафіксованої Михайлом Коцюбинським, краси природи і рукотворного мистецтва гуцулів.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑ Filmest Munchen Catalogue. – 1988.
2. ↑Справка Госкино СРСР в ЦК КПСС о продвижении советских фильмов в зарубежных странах в 1966 году. От 9. 06. 1967 // Культура и власть от Сталина до Горбачева. Аппарат ЦК КПСС и культура 1965–1972. Документы. – М. : РОСПЭН, 2009. – С. 360.
3. ↑Цит. за: Блохин Николай. Изгнание Параджанова. – Ставрополь, 2002. – С. 69–70.
4. ↑Творці фільму – Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Георгій Якутович, Лариса Кадочникова – Шевченківську премію отримали 1991 року. Параджанов – посмертно.

С. 69–70.

5. ↑Фільми «Здрастуй, це я!» Ф. Довлатяна і «Ленін у Польщі» С. Юткевича, а для позаконкурсного показу частину «Війни і миру» Сергія Бондарчука.
6. ↑Письмо Комитета по кинематографии и правления СК СССР в ЦК КПСС по вопросу участия советской кинематографии в ХІХ МКФ в Каннах // Культура и власть… – С. 216.
7. ↑Там само. – С. 347.
8. ↑ О.В. Романов – голова Держкіно СРСР.
9. ↑Іванов Святослав. Хто такий Параджанов? // Поетичне кіно: заборонена школа. – К. : В-во «АртЕк», редакція журналу «Кіно-Театр», 2001. – С. 343.
10. ↑ Кадочникова Лариса. «Він був земною і водночас неземною людиною» // Іван Миколайчук. Магія любові. Фотоальбом / Упор. М. Миколайчук. – К. : Редакція журналу «Міжнародний туризм», 2011. – С. 47.
11. ↑ 1960–1969 // История отечественного кино. Хрестоматия. – М. : Канон+, 2011. – С. 469.

Корисні статті для Вас:
 
Що зберегла моя пам'ять. Спогад про Сергія Параджанова2012-02-26
 
«Колір граната» крізь призму вірменської свідомості2007-08-11
 
Америка відкриває образотворчу спадщину Параджанова2003-07-20